Філософські шляхи Гегеля

План

І. Гегель як представник німецької класичної філософії

ІІ. Тотожність буття і мислення – вихідний пункт філософії Гегеля

ІІІ. Логіка Гегеля

ІV. Філософія природи

V. Філософія духу

Висновки

Список використаної літератури

І. Гегель як представник німецької класичної філософії

Вищим досягненням німецької класичної філософії була діалектика Г. В. Ф. Гегеля (1770–1831). Значення його філософії полягало в тому, що в ній у систематичній формі було викладено діалектичне світосприйняття і відповідний йому діалектичний метод дослідження. Гегель розробляв діалектику як філософську науку, що узагальнює всю історію пізнання і досліджує найбільш загальні закономірності розвитку об`єктивної дійсності. Особливо ж Гегель ринувся досліджувати і всесторонньо обґрунтувати найважливіші принципи діалектичного засобу мислення, у корені протилежному метафізиці. Піддавши глибокій і обгрунтованої критиці метафізичний метод, Гегель сформулював, правда в ідеалістичній формі, закони і категорії діалектики.

Спираючись на діалектичні ідеї Канта, Фіхте, Шеллінга, розвиваючи їх, Гегель водночас відхиляє ряд помилкових положень, що присутні у вченнях цих мислителів. Гегель справедливо розцінює кантівську спробу досліджувати людську спроможність пізнання поза історією пізнання, поза реальним її застосуванням як марну, схоластичну.

Настільки ж точно виступив Гегель проти суб`єктивізму Канта і Фіхте. Природа, за Гегелем, існує незалежно від людини, а людське пізнання має об`єктивний зміст. Відкидаючи кантівське суб`єктивістське протиставлення сутності і явища, Гегель говорив, що явища настільки ж об`єктивні, як і сутність, сутність є, тобто виявляється в явищі, через що і явище істотне. Пізнаючи явища, ми тим самим пізнаємо і сутність.

Виходячи з діалектичного положення про єдність сутності і явища, Гегель відкинув кантівське вчення про непізнаваність “речі у собі”; у природі речей немає ніяких непереборних перепон для пізнання. “Прихована сутність всесвіту не володіє в собі силою, що була б у стані вчинити опір відвазі пізнання, вона повинна перед ним відчинитися, розгорнути перед його очима багатства і глибини своєї природи і дати йому насолоджуватися ними”.

Гегель різко критикував Шеллінга за недооцінку ролі логічного мислення і логіки взагалі, за інтуїтивізм, що в остаточному підсумку призвів Шеллінга до відвертого ірраціоналізму. Проте, будучи ідеалістом, Гегель не зміг покритикувати основний ідеалістичний недолік своїх найближчих попередників: для нього, також як і для інших ідеалістів, природа є похідним від надприродного духу. Саме тому Гегель не зміг вирішити тих великих діалектичних проблем, що були поставлені попередниками його власної філософії.

Він думав, що ні матерія, ні свідомість людини не можуть розглядатися як первинне, тому що свідомість неможливо логічно вивести з матерії, а матерія також не може виводитись з людської свідомості, що саме повинно бути зрозуміло як результат попереднього розвитку абсолютної субстанціальної першооснови.

Гегель відхиляє твердження Шеллінга про те, що першооснова повинна бути умовно як абсолютна тотожність суб`єктивного й об`єктивного, що виключає будь-яке розходження між ними. Тотожність і розходження – діалектичні протилежності, невіддільні один від одного.

Філософське вчення Гегеля являє собою закінчену і логічно обґрунтовану систему, яка ґрунтується на абсолютному ототожненню буття і мислення. Для того щоб зрозуміти її особливості й значення, необхідно розглянути її детально.

IІ. Тотожність буття і мислення – вихідний пункт філософії Гегеля

Початкова тотожність, що утворює субстанціальну основу світу, є, за Гегелем, тотожність мислення і буття, у котрому, проте, споконвічно є в наявності розходження між об`єктивним і суб`єктивним, але саме це розходження існує лише в мисленні. Мислення, за Гегелем – це не тільки суб`єктивна, людська діяльність, але і незалежна від людини об`єктивна сутність, першооснова, першоджерело всього існуючого.

Мислення, підтверджує Гегель, “відчужує” своє буття у виді матерії, природи, що є “інобуттям” цього об`єктивно існуючого мислення, іменованого Гегелем абсолютною ідеєю. З цього погляду розум – не специфічна особливість людини, а першооснова світу, із чого випливає, що світ в своїй основі логічний, існує і розвивається за законами, внутрішньо властивим мисленню, розуму. Таким чином, мислення і розум розглядаються Гегелем як незалежна від людини і людства абсолютна сутність природи, людини, всесвітньої історії. Гегель прагне довести, що мислення, як субстанціальна сутність, знаходиться не поза світом, а в ньому самому, як його внутрішній склад, що виявляється у всьому різноманітті явищ дійсності.

Прагнучи послідовно провести принцип тотожності мислення і буття, Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першооснову, а як процес пізнання, що розвивається безупинно, що переходить від одного щабля до іншого, вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії “чистого мислення” і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки; 2) це духовне начало із себе породжує природу, яку Гегель називає “інобуттям ” абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).