Розділ 1

Вступ

Питання активізації навчання учнів відносяться до числа найбільш актуальних проблем сучасної педагогічної науки і практики. Реалізація принципу активності в навчанні має певне значення, оскільки навчання і розвиток носять діяльнісний характер, і від якості навчання як діяльності залежить результат навчання, розвитку та виховання учнів.
Ключовою проблемою у вирішенні завдання підвищення ефективності та якості навчального процесу є активізація навчання учнів. Її особлива значущість полягає в тому, що вчення, будучи відбивний перетворюючої діяльністю, спрямоване не тільки на сприйняття навчального матеріалу, але і на формування ставлення учня до самої пізнавальної діяльності. Перетворюючий характер діяльності завжди пов'язаний з активністю суб'єкта. Знання, отримані в готовому вигляді, як правило, викликають труднощі учнів у їх застосуванні до пояснення спостережуваних явищ і вирішення конкретних завдань. Одним із суттєвих недоліків знань учнів залишається формалізм, який проявляється у відриві завчених учнями теоретичних положень від уміння застосувати їх на практиці.
Довгий час одними з найважливіших проблем дидактики є: яким чином активізувати учнів на уроці? Які методи навчання необхідно застосовувати щоб підвищити активність учнів на заняттях? Рішення задачі підвищення ефективності навчального процесу вимагає наукового осмислення перевірених практикою умов і засобів активізації учнів.
В умовах гуманізації освіти існуюча теорія і технологія масового навчання повинна бути спрямована на Формування сильної особистості, здатної жити і працювати в безперервно мінливому світі, здатною сміливо розробляти власну стратегію поведінки, здійснювати моральний вибір і нести за нього відповідальність, тобто особистості само розвивається і само реалізовується.

Мета курсу – формування у школярів цілісного уявлення про природу Батьківщини, виховання патріотизму, дбайливого ставлення до природи. Завдання курсу, що завершує фізико-географічну освіту школярів. Поглиблення та узагальнення теоретичних знань з фізичної географії, отриманих учнями у попередніх класах та формування нових понять і закономірностей. Створення цілісного уявлення про особливості природних умов і природних ресурсів України як підґрунтя для наступного вивчення економічної діяльності населення. Формування уявлення про географічні об’єкти, процеси та явища як таких, що змінюються у просторі та часі. Продовження формування вміння школярів працювати з різними джерелами географічної інформації, різноманітними тематичними картами та картографічними зображеннями. Показ взаємодії природного середовища і людини на прикладі своєї місцевості. Розвиток провідних компетенцій, на які спрямовано вивчення фізичної географії України: поглиблення навчально-пізнавальної, формування ціннісно-смислової та соціально-трудової. Основні змістовні лінії курсу (переважно щодо об’єктів регіонального і субрегіонального рівнів). Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів. Типові плани вивчення природних умов і природних ресурсів; природних зон; фізико-географічних країн. Обсяг географічної номенклатури під час вивчення курсу. Урахування вікових особливостей розвитку школярів, підвищення вимог до наукового рівня формування фізико-географічних знань. Реалізація принципів: діяльнісного підходу до навчання; формування критичного мислення учнів; систематичності і системності; свідомості та активності у навчанні; виховного характеру навчання та краєзнавчого. Ускладнення методів навчання, впровадження частково-пошукового методу. Формування прийомів самостійної пізнавальної діяльності учнів. Застосування синхронного графічного моделювання на уроках різних типів. Розвиток умінь працювати з різноманітними засобами навчання, новими тематичними картами. Упровадження інтерактивних форм навчання. Групові та кооперовані форми організації навчання. Застосування елементів сугестивного навчання. Поступове ускладнення практичних завдань. Урізноманітнення географічних задач і розширення їхньої тематики. Формування інтелектуальних вмінь: аналізу, синтезу, порівняння, моделювання. Системне застосування тестової форми контролю навчальних досягнень учнів. Комп’ютерне тестування. Диференціація домашніх завдань. Нетрадиційні уроки з фізичної географії України. Упровадження у навчальний процес проектної діяльності. Особливості організації проблемного навчання. Шкільні підручники з фізичної географії України. Організація самостійної навчально-пізнавальної робота на основі застосування підручника. Додаткова навчальна та науково-популярна література. Зошити на друкованій основі та практикуми як засіб організації диференційованого навчання. Картографічне забезпечення вивчення курсу, настінні тематичні карти та атласи з фізичної географії України. Графічні навчальні моделі. Колекції та гербарії, методичні алгоритми їхнього застосування. Навчальні фільми, фрагменти телевізійних програм. Краєзнавчі навчальні матеріали. Електронні навчальні посібники та атласи. Методичні матеріали для вчителів.

Розділ 1

Однією з актуальних проблем на сучасному етапі розвитку педагогічної теорії та практики є активізація пізнавальної діяльності учнів. Саме від її вирішення залежить ефективність навчальної діяльності, яка проявляється в міцному засвоєнні знань, стимулюванні та розвитку інтересу до навчання, формуванні самостійної думки та підготовці до самостійного життя.

У педагогічних дослідженнях найчастіше активізацію пізнавальної діяльності розглядають як організацію сприйняття навчального матеріалу учнями, коли засвоєння знань відбувається шляхом розкриття взаємозв'язку між явищами, порівняння нової інформації із вже відомою, а також конкретизації, узагальнення та оцінки навчального матеріалу з різних точок зору.

Використання та удосконалення різних форм та методів навчання спонукає до активізації, в першу чергу, самого навчального процесу, а вже потім до активізації пізнавальної діяльності учнів. Варто зазначити, що в наведених вище означеннях відбувається ототожнення понять " активізація навчання" та " активізація пізнавальної діяльності". В основі будь-якої навчальної діяльності учнів лежить, в першу чергу, їх активність.

Процес їх активізації є процесом перетворення суб’єкта (в нашому випадку - учня) в стан активності. Поняття активності досліджувалось в психолого-педагогічній науці в різних аспектах. Термін " активність" походить з латинської " actives", що означає діяльний, енергійний, ініціативний. В педагогічному словнику за редакцією М. Д. Ярмаченка наводиться таке визначення активності:

· властивість організму і психіки, що залежить від зовнішніх та внутрішніх потреб;

· властивість особистості, яка виявляється в діяльному ініціативному ставленні до навколишнього світу та самої себе.

Активність учнів виражається через запитання, прагнення думати, пізнавальну самостійність у процесах сприйняття, відтворення, розуміння та творчого застосування. Критеріями сформованості активності особистості виступають: ініціативність, дієвість, енергійність, інтенсивність, добросовісність, інтерес, самостійність, усвідомлення дій, воля, наполегливість в досягненні мети та творчість.

Завдяки цим якостям є можливість простежити підвищення активності учнів в процесі навчання. Тому ми виділили такі рівні активності учня в навчальній діяльності:

· Низький – вчитель повідомляє знання, ставить запитання, дає відповіді, показує способи розв’язання завдання, а учень слухає, записує та пригадує повідомлене.

· Середній – завдання розв’язуються сумісними зусиллями вчителя та учнів; учні залучаються у частковий пошук, виявляючи при цьому епізодичний інтерес до роботи, елементи творчості, самостійності тощо.

· Високий – учні самі здійснюють активний пошук відповіді, пропонують власні способи розв’язування завдань, виявляють стійкий інтерес, прагнення, добросовісне ставлення до роботи тощо.

Прояв активності в процесі навчання пов’язаний з пізнанням світу. Тому в багатьох педагогічних джерелах акцентується важливість саме пізнавальної активності, яка виникає завдяки продуктивній активності. Пізнавальна активність - складне інтегральне утворення особистості, що має мотиваційні, операційні та результативні компоненти.

Серед них прояв інтелектуальної ініціативи, надситуативності - вихід особистості за межі даної діяльності за власним бажанням, прагнення до нового цілеутворення. Відмінність пізнавальної активності від загальної активності полягає в тому, що " активність" як поняття включає не лише процес пізнання, а й інші сфери діяльності учня, зокрема вольову та емоційну.

Ознаками пізнавальної активності в будь-якій діяльності виступають такі показники, як готовність до роботи, прагнення до самостійної діяльності, якість роботи, шляхи вибору оптимальних способів розв’язання завдань.

Стимулами пізнавальної активності в навчально-виховному процесі, крім внутрішнього стимулу - пізнавального інтересу, також можуть виступати такі педагогічні прийоми, як заохочення, розкриття необхідності та значення навчального завдання (мотивація), підкреслення розвитку позитивних рис особистості в процесі навчання, своєчасне визнання успіхів учнів, активна позиція вчителя, довіра учням та інших, які вже стають зовнішніми стимулами пізнавальної активності учнів.

Пізнавальна активність учнів є показником якості їх навчально-пізнавальної діяльності, спрямованості учня на ефективне опанування знань та способів діяльності.

У залежності від наведених вище критеріїв науковцями виділялись різні рівні пізнавальної активності учнів. У своїх дослідженнях О. С. Дубинчук встановила такі рівні пізнавальної активності:

· Репродуктивно-повторювальна активність, за допомогою якої досвід діяльності однієї людини накопичується завдяки досвіду іншої.

· Пошуково-виконавча активність, яка передбачає такий ступінь самостійності учнів, яка дозволяє зрозуміти задачу та відшукати засоби її розв'язання без сторонньої допомоги.

· Творча активність, яка дозволяє учню самостійно ставити певну задачу та вибирати нешаблонні, оригінальні шляхи її розв'язання.

Автор підкреслює, що ці рівні не ізольовані, а взаємопов'язані. Вони можуть співіснувати, відповідаючи шкільному віку.

У відміченій системі рівнів пізнавальної активності звертається увага на те, що одним із головних завдань у педагогічній діяльності вчителя є збільшення активності учнів до рівня самостійності. Самостійність – це здатність з власної точки зору підійти до розв‘язання складних учбових питань, вміння виконувати цю роботу без сторонньої допомоги. Вона проявляється в їх критичній думці, в умінні висловити свої думки незалежно від чужого погляду.

Активність не завжди поєднується із самостійністю, але є її необхідною умовою. Основою для самостійності виступає система знань, вмінь та навичок, якою володіє учень, а також використання вже засвоєного матеріалу приводить до опанування новими знаннями, вміннями та навичками. Так як самостійність завжди передбачає активність, то саме вона відображає ставлення учнів до учбово-пізнавальної діяльності.

В учбовому процесі повна самостійність учнів не є можливою. Тому головною ознакою самостійності учнів є досягнення поставленої мети без сторонньої допомоги, але з участю викладача в цьому процесі. Саме викладач найчастіше виконує такі функції діяльності як постановка її мети, формулювання завдання та перевірка отриманих результатів.

Під пізнавальною самостійністю розуміють таку якість особистості, яка характеризується її прагненнями та вміннями без сторонньої допомоги отримувати знання, опанувати засобами діяльності та розв‘язувати пізнавальні задачі. " Говорячи про пізнавальну самостійність, - говорить М. І. Махмутов, - маємо на увазі вміння та здібності учнів самостійно виділяти основні та другорядні ознаки предметів, явищ та процесів матеріального світу, розкривати сутність нових понять шляхом абстрагування та узагальнення]". Він виділяє такі ознаки пізнавальної самостійності учнів:

· вміння учнів отримувати нові знання та навички, використовуючи різні джерела;

· вміння в своїй подальшій освіті використовувати отримані раніш знання;

· вміння практично застосовувати знання, вміння та навички при вирішенні будь-якого життєво важливого питання.

Розвиток пізнавальної самостійності учнів у навчально-виховному процесі відбувається завдяки системі прийомів, методів, форм навчання, які адекватні досягнутому рівню навченості учнів. Їх вдалий підбір в методиці навчання приводять до активізації навчального процесу.

Активізація пізнавальної діяльності учнів – це перехід до більш високого рівня активності та самостійності учнів у процесі навчання, який стимулюється розвитком пізнавального інтересу, та відбувається завдяки удосконаленню методів та прийомів навчального процесу.

Для активізації пізнавальної діяльності учнів також важливим є вдалий вибір методів, прийомів та засобів навчання, при якому враховуються певні психологічні особливості учнів. Головне призначення методів та прийомів навчання полягає в організації пізнавальної діяльності учнів.

Сьогодні, коли кожний учень розглядається як особистість, велика увага звертається на розвиваючу та активізуючу функції методів навчання.

У педагогіці існують різні класифікації методів та прийомів навчання: за джерелами здобуття знань (словесні, наочні, практичні), за характером пізнавальної діяльності (пояснювально-ілюстративні, репродуктивні, частково-пошукові, дослідницькі, проблемні), за способом організації навчально-пізнавальної діяльності (набуття нових знань, формування вмінь та навичок, застосування знань на практиці, перевірки й оцінювання знань та вмінь) тощо.

Правильний вибір методів навчання у відповідності до цілей та змісту навчання і вікових особливостей учнів сприяє розвитку пізнавальної активності та пізнавальної самостійності учнів, а також підвищує інтерес учнів до предмету, виробляє вміння та навички використовувати набуті знання на практиці, спонукає учнів до самостійної діяльності, формує світогляд.

Важливим зауваженням при виборі методу є той нюанс, що ефективність застосування того або іншого методу залежить не лише від елементів пізнання, які необхідно засвоїти в процесі навчання, але й від того, скільки нових понять вводиться та скільки використовується опорних.

Сьогодні в основі процесу навчання покладена мета створення умов для розвитку особистості. Тому вибір системи методів та прийомів навчання на цих засадах робить його розвиваючим та особистісно-орієнтованим.

Під розвиваючим навчанням в педагогіці розуміють спрямованість принципів, методів та прийомів навчання на досягнення найбільшої ефективності розвитку пізнавальних можливостей школярів. Розвиваюче навчання націлене на формування розумових здібностей школярів, їх самостійності, інтересу до навчання, а також на вдосконалення різних форм сприйняття навчального матеріалу.

Такий підхід до процесу навчання передбачає використання методів та прийомів, в основі вибору яких лежить ідея орієнтування не на досягнутий рівень розвитку учня, а на " зону ближнього розвитку". Це означає, що завдання, які ставляться перед учнями дещо перевищують їх можливості, але виконання яких можливе завдяки певній допомозі вчителя. Таким чином, націлений навчальний процес сприяє розвитку пізнавальної діяльності учнів та активізує її.

Проблемні методи навчання є ефективними засобами активізації пізнавальної діяльності учнів. Вони сприяють інтелектуальному розвитку учнів і водночас формують світогляд, моральні та емоційні риси особистості. Проблемно-пошукове навчання зближує процес навчання в школі з науковим пізнанням, розвиває творче мислення.

Досягнення найвищого рівня емоційного стану, прояву пізнавальної активності та самостійності є прагненням активізації пізнавальної діяльності учнів за допомогою використання проблемного навчання.

На сьогоднішньому етапі розвитку освіти виникає потреба розв’язання проблеми пошуку та розкриття внутрішніх резервів розвитку особистості учня. Тому в основу навчально-виховного процесу починають закладати пріоритет індивідуальності й самооцінки дитини, її унікальності та її власного досвіду. Таке навчання отримало назву особистісно-орієнтоване.

Індивідуалізація навчання засобами диференціації потребує врахування не лише якості засвоєння навчального матеріалу, а й формування активної навчальної діяльності учня. Інколи поняття " диференціація" та " індивідуалізація" в педагогічній літературі ототожнюються. Врахування засад особистісно орієнтованого та розвиваючого навчання вимагає розгляду цих понять не лише з позиції вчителя, а й з точки зору учня в цьому процесі. Це дає підстави звернути увагу на уточнення цих понять.

Індивідуалізація – це організація навчально-виховного процесу, за якої важливим є врахування індивідуальних особливостей кожного учня, перспектив його подальшого розумового розвитку, гармонійного вдосконалення особистості. Така організація навчання сприяє формуванню пізнавального інтересу учнів, їх активності та самостійності, розвиває творчі здібності особистості.

Під диференціацією навчання розуміють спеціально організована пізнавальна діяльність, яка здійснюється з врахуванням індивідуальних особливостей учнів та спрямована на їх інтелектуальний розвиток. Для впровадження цього напрямку в педагогіку важливим елементом стає добір форм, методів та прийомів навчальної діяльності відповідно до типологічних особливостей учнів.

Саме різний підхід вчителя до груп учнів, які виділені з врахуванням індивідуальних особливостей, полягає в основі організації диференційованого навчання. Диференційоване навчання створює сприятливі умови для того, щоб учень міг розкрити та проявити властиві йому індивідуальні особливості.

Таким чином, диференціація навчання полягає у формуванні навчальних груп за певними ознаками і проведення відповідно до цього навчальної роботи з врахуванням індивідуальних особливостей учнів. Це забезпечує оптимальні результати розвитку особистості учня. Диференціація стає засобом індивідуального навчання.

Ідеї розвиваючого та особистісно – орієнтованого навчання націлені на активізацію пізнавальної діяльності учнів. В процесі такого навчання розвитку розумової активності та пізнавальної самостійності мають бути підпорядковані всі методи, прийоми та форми навчально-виховного процесу.

Важливим в їх виборі є врахування вікових та психологічних особливостей учнів. Це націлює сучасну педагогічну науку на пошук нових елементів навчання, які б сприяли активізації пізнавальної діяльності учнів та підвищували їх інтерес до навчальної діяльності.

Отже, сьогоднішня школа є свідком надзвичайно глибоких перетворень усього буття і мислення людини. Головним стає учень, який повинен не тільки з бажанням та інтересом засвоювати ту чи іншу інформацію, але й має глибоку упевненість в необхідності пізнання, творчого засвоєння системи наукових знань, проявляти готовність до енергійної пізнавальної діяльності та активності.

У навчальному закладі особливе місце займають такі форми занять, які забезпечують активну участь в уроці кожного учня, підвищують авторитет знань та індивідуальну відповідальність учнів за результати навчальної праці. Ці завдання можна успішно вирішувати через технологію застосування активних форм навчання.

\ 1.1. Активізація пізнавальної діяльності учнів.
Навчання - Найважливіший і надійний спосіб отримання систематичної освіти. Відображаючи всі істотні властивості педагогічного процесу (двобічність, спрямованість на всебічний розвиток особистості, єдність змістової і процесуальної сторін), навчання в той же час має і специфічні якісні відмінності.
Будучи складним і багатогранним, спеціально організованим процесом відображення у свідомості учня реальній дійсності, навчання є не що інше, як специфічний процес пізнання, керований педагогом. Саменаправляюча роль вчителя забезпечує повноцінне засвоєння учнями знань, умінь і навичок, розвиток їх розумових сил і творчих здібностей.
Пізнавальна діяльність - це єдність чуттєвого сприйняття, теоретичного мислення і практичної діяльності. Вона здійснюється на кожному життєвому кроці, у всіх видах діяльності і соціальних взаємин учнів (продуктивний і суспільно корисна праця, ціннісно-орієнтаційна та художньо-естетична діяльність, спілкування), а також шляхом виконання різних предметно-практичних дій в навчальному процесі(експериментування, конструювання, рішення дослідницьких завдань тощо). Але тільки в процесі навчанняпізнання набуває чітке оформлення в особливій, властивій тільки людині навчально-пізнавальної діяльності або навчанні.
Навчання завжди відбувається у спілкуванні і грунтується на вербально-діяльнісного підходу. Словоодночасно є засобом вираження і пізнання суті досліджуваного явища, знаряддям комунікації і організації практичної пізнавальної діяльності учнів.
Навчання, як і всякий інший процес, пов'язане з рухом. Воно, як і цілісний педагогічний процес, має задану структуру, а отже, і рух в процесі навчання йде від рішення однієї навчальної завданням до іншої, просуваючи учня по дорозі: від незнання до знання, то неповного знання до більш повного і точного. Навчання не зводиться до механічної " передачі" знань, умінь і навиків, оскільки навчання є двостороннім процесом, в якому тісно взаємодіють педагоги та учні: викладання і навчання.
Ставлення учнів до навчання викладача зазвичай характеризується активністю. Активність (вчення, освоєння, змісту і т.п.) визначає ступінь (інтенсивність, міцність) " зіткнення" учня з предметом його діяльності.
У структурі активності виділяються наступні компоненти:
· Готовність виконувати навчальні завдання;
· Прагнення до самостійної діяльності;
· Свідомість виконання завдань;
· Систематичність навчання;
· Прагнення підвищити свій особистий рівень та інші.
З активністю безпосередньо сполучається ще одна важлива сторона мотивації навчання учнів це самостійність, яка пов'язана з визначенням об'єкта, засобів діяльності, її здійснення самим вчиться без допомоги дорослих і вчителів. Пізнавальна активність і самостійність невід'ємні один від одного: більш активні школярі, як правило, і більш самостійні; недостатня власна активність учня ставить його в залежність від інших і позбавляє самостійності.
Управління активністю учнів традиційно називають активізацією. Активізацію можна визначити як постійно поточний процес спонукання учнів до енергійного, цілеспрямованого учення, подолання пасивною і стерео типової діяльності, спаду і застою в розумовій роботі. Головна мета активізації - формування активності учнів, підвищення якості навчально-виховного процесу.
У педагогічній практиці використовуються різні шляхи активізації пізнавальної діяльності, основні серед них - різноманітність форм, методів, засобів навчання, вибір таких їх поєднань, які у виниклих ситуаціяхстимулюють активність і самостійність учнів.
Найбільший активізуючий ефект на заняттях дають ситуації, в яких учні самі повинні:
відстоювати свою думку;

брати участь в дискусіях та обговореннях;
ставити питання своїм товаришам і викладачам;
рецензувати відповіді товаришів;
оцінювати відповіді та письмові роботи товаришів;
займатися навчанням відстають;
пояснювати більш слабким учням незрозумілі місця;
самостійно вибирати посильне завдання;
знаходити декілька варіантів можливого рішення пізнавальної задачі (проблеми);
створювати ситуації самоперевірки, аналізу особистих пізнавальних і практичних дій;
вирішувати пізнавальні завдання шляхом комплексного застосування відомих їм способів рішення.
Можна стверджувати, що нові технології самостійного навчання мають на увазі, перш за все підвищення активності учнів: істина здобута шляхом власного напруги зусиль, має величезну пізнавальну цінність.
Звідси можна зробити висновок, що успіх навчання в кінцевому підсумку визначається ставленням учнів до навчання, їх прагнення до пізнання, усвідомленим і самостійним придбання знань, умінь і навичок, їх активністю.