Постмодернізм

Для позначення глобальних змін в інтелектуальному кліматі високорозвинених країн Заходу, соціокультурної трансформації в них, що відбулась в останню третину ХХ століття, вживається термін “ постмодерн ”. В рамках постмодернізму сьогодні працюють багато філософів, соціологів, лінгвістів, філологів, мистецтвознавців. До найвидатніших представників цього напрямку слід віднести М.Фуко, Ж.-Ф.Ліотара, Ж.Бодрійяра, Ж.Лакана, Ж.Делеза, Ж.Дерріду, Ф.Гваттарі, Ф.Джеймісон та ін.

Як відомо з курсу культурології, постмодернізм виник у середині ХХ століття як реакція на інформаційно-технологічний переворот в культурі, що призвело до краху тоталітарного мислення і паралічу раціонально-розумових і сприймальних здібностей людини у зв’язку з надлишковою інформацією, а також як наслідок розчарування в ідеалах і цінностях доби Відродження і Просвітництва. Буквально постмодерн означає: те, що слідує після модерну – епохи, що охоплює період від початку Нового часу до середини ХХ століття. Для епохи модерну було характерне універсалістське бачення світу, прорив до граничних підстав буття, культ розуму і необхідність його просвіти, віра в абсолютну істину і безмежність людських можливостей, впевненість в існуванні єдності усього сущого, історизм, що визнає домінантою історичного розвитку прогрес.

Поява терміну “постмодернізм”, його еволюція і прояви в естетичному контексті для характеристики позиції художників, музикантів, теоретиків мистецтва розглядались в курсі культурології. В цьому ж контексті були охарактеризовані основні риси цього напрямку: відмова від уявлення про художника як творця, стирання меж між “високою” та “масовою” культурою, зміщення акценту з породження нового - на гру із уже створеним. Наслідком цієї переорієнтації, як відомо, стає еклектизм, примат пародії та колажу.

Окрім естетичного, виділяють ще два основних виміри соціокультурної трансформації постмодерну - соціальний та інтелектуально-теоретичний (при цьому філософія постмодерну не являє собою якогось єдиного напрямку), яким притаманні ряд загальних характеристик.

В соціальному плані ситуація постмодерну проявляється в фундаментальних змінах сучасних західних суспільств, які характеризуються як постіндустріальні, інформаційні. В цих суспільствах величезних масштабів досягло так зване символічне виробництво, тобто переорієнтація з виробництва матеріальних речей на продукування нематеріальних знаків. Постмодерністська картина світу складається з симулякрів. Особлива роль в розробці цього поняття належить Жану Бодрійяру в роботах “Система речей”, “Симулякри і симуляції”, де було проаналізовано формування симулятивної реальності в сучасному суспільстві. Світ сучасної людини – це світ, в якому все більше замість обміну реальними предметами відбувається обмін знаками (наприклад, у вигляді рекламних образів), які стають самодостатніми і вже не репрезентують дійсних речей. В рамках симулятивної реальності зникає межа між дійсним та фіктивним. Світ дійсності постає як світ симулякру. Тобто постмодерністи переключились на суб’єктивність індивідів, знявши саму проблему об’єктивної реальності. На їх думку, об’єктивна реальність зникає, а її місце займає розмаїття знаково-символічних картин світу. Гносеологічною передумовою даної позиція є те, що постмодерністи задовольняються світом симулякрів (слідів, що позначають), котрі позбавлені зв’язку з предметами, які вони позначають. В результаті світ сприймається як умовність, за якою не можна відшукати ніяких джерел, ніяких прообразів. Це дало підставу розглядати дійсність як можливість її реалізації, як щось уявне, ілюзорне. Внаслідок цього виникає “слідове сприйняття” постмодернізму як рух суб’єкта по “поверхні” явищ, без розуміння їх сутності.

Про докорінну трансформацію соціальної реальності, але в інших термінах, говорить і американський філософ Ф.Джеймісон. Він зазначає, що усі аспекти соціального життя, наприклад, політичні, економічні та інші процеси постають перед сучасною людиною, будучи опосередкованими образами, що створюються мас-медіа і формують наші уявлення про значимість тих чи інших подій. Суспільні події, що переживаються не у реальній соціальній взаємодії, а “на екрані”, втрачають свою життєво-практичну значущість. Таким чином, соціальне зникає. Це проявляється і у фрагментації соціального життя світу постмодерну: у втраті традиційних соціальних зв’язків, що поєднували людей в суспільстві, і перетворенні суб’єктів в ізольовані соціальні атоми. Відбувається і фрагментація самого суб’єкта – індивіди втрачають стійку самоідентичність, постійно змінюючись під впливом влади і мас-медіа.

Ж.Делез і Ф.Гваттарі вказали на характерне для ситуації постмодерну детериторіалізацію – появу цілих соціальних груп, що втрачають своє місце в ієрархії культурних і соціальних інститутів, перетворюючись у “масу” без постійного місця. Важливою рисою ситуації постмодерну є також децентрація - коли зникає поняття центру як зосередження і символу влади, позбавляються смислу бінарні опозиції, притаманні ментальності попередніх епох. Децентрація в економічній сфері виражається в децентрації виробництва, а в сфері культури – у відмові від етноцентризму – тим самим підкреслюється поліфонічність різних культурних світів, що існують в децентрованому культурному просторі, зникає протиставлення “високої” і “низької” культури. Найбільш драматично децентрація проявляється по відношенню до особистості: фрагментація суб’єкта приводить до кризи особистісного начала.

Особливості постмодернізму в інтелектуально-теоретичному вимірі полягають, перш за все, у відмові від онтології, тобто описання світу таким, яким він є - без інтерпретацій. З позиції постмодернізму, що особливо виразно сформульовано Ліотаром в книзі “Ситуація постмодерну”, усяке знання, вчення, теорія – лише наррації (фр. narration – історія, оповідання, розповідь), які не відображають ніякої справжньої реальності. Вчені, історики, філософи - носії цих вчень - лише розповідають нам історії, які самі і придумали, і за якими не стоїть ніяка справжня реальність. Тому Ліотар проголошує втрату довіри до вчень, що містять у собі претензії на всеохоплююче пояснення світу та загальнообов’язковість. Він називає їх великими нарраціями, або мета-нарраціями. До числа таких ідеологій відноситься будь-яка світоглядна система - наукова, просвітницька, релігійна. Такими є, зокрема, наррація спасіння (християнство), наррація емансипації (марксизм).

Претендуючи на статус єдино істинних і прагнучи усунути усі інші альтернативи, такі системи несуть у собі тоталітарний заряд, привласнюють право визначати спосіб суспільного устрою, що неминуче веде до насильства над інакомислячими. Та й постійна зміна однієїідеології іншою підтверджує, що віра в панування розуму і соціальний прогрес підірвана. Криза цінностей та ідеалів Просвітництва, модерну означає відхід від тотальності всезагального і повернення до самоцінності індивідуального досвіду. Слід відмовитись від мета-наррацій і прийняти положення, що світ є радикально плюралістичним, являє собою розмаїття наррацій – способів мислення, способів життя, які можуть мирно уживатись лише за умови, коли жодна не буде прагнути стати єдино вірною.

Постмодерністська філософія, за Ліотаром, має роз’яснювати ситуацію множинності світу і репресивний характер усякої єдності. На зміну впорядкованому, універсалістському баченню світу приходить розгляд його як плюралістичного і фрагментарного, гетерогенного і рухливого. Соціальне ціле розпадається на множину світоглядів, ідеологій, способів життя. Плюралістичний світ людини постмодерну не можна звести ні до якого об’єднуючого принципу, що знайшло, зокрема, своє відображення в теорії катастроф та синергетиці.

З точки зору постмодерністів, розум вже завів людство в глухий кут глобальних проблем і поставив його на межу загибелі, отже, розуму, науці не можна довіряти. Людина має жити емоціями, інтуїцією, грою. Для постмодернізму головне - свобода у всьому: в творчості, в культурі; свобода, яка переходить майже в хаос.

Для постмодернізму характерним є ставлення до світу як до об’єкту усвідомлення, результати якого фіксуються у текстах, тому світ виступає текстом. Самосвідомість особистості – теж “сума текстів”, що взаємодіють з іншими текстами, котрі утворюють культуру. Таким чином, уся культура – серія текстів. Ж.Дерріда, який вважається творцем філософії деконструкції, зазначає: “Ніщо не існує поза текстом”. В текстах постійно переплітаються значення. Увесь світ постає як нескінченний текст, а діяльність людини являє собою різні мовні ігри. Осмислення інтерпретацій текстів потребувало особливого методологічного підходу - “ деконструкції ”, спрямованої на руйнування впевненості в тому, що текст наділений єдиним і фіксованим значенням. Деконструкція працює в напрямку пошуку одного тексту всередині іншого, виявлення в ньому прихованих інколи навіть від самого автора залишкових смислів, що успадковані від мовних практик минулого і закріплених у мові у формі неусвідомлюваних мислительних стереотипів.

В цілому постмодернізму притаманна антираціоналістична та антисцієнтистська установка. Його центральним смисловим стрижнем є негативне ставлення до наукового мислення, а в більш широкому контексті – до раціоналістичної традиції в цілому, яка розглядається постмодерністами як парадигма, нав’язана людству в період панування класичної традиції в філософії.