Філософія епохи Середньовіччя

Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками, представлене в Таблиці 6.

В період Середньовіччя – з V по XV ст. – в умовах домінування християнської релігії і всевладдя церкви філософія була позбавлена статусу самостійної області знання і опинилась в положенні “ служниці богослов’я ”. Середньовічна філософія вищою реальністю вважала не природу, як антична, а персоніфіковане духовне начало – Бога і розвивалась, перш за все, як пізнання Бога. Тому вона характеризується як теоцентрична. Філософія розглядалась не як спосіб дослідження реальності, а як пошук раціональних шляхів доказу істин віри, котрі вже дані в Священному тексті.

В розвитку середньовічної філософії виділяють два основних етапи: період патристики та схоластики. Період патристики (від лат. патер – батько) – це період розробки вчень батьків церкви, які формували християнські догмати на основі тлумачення Священного писання. В епоху схоластики (від гр. сколастікос - шкільний, вчений; в переносному значенні - вчення, що відірване від життя) основним завданням філософії стає раціональне обґрунтування і доведення церковних догматів, надання їм ясності і переконливості. Основні етапи розвитку Середньовічної філософії та її видатні представники відображені в Таблиці 7.

Таблиця 6.

На відміну від грецької філософії, котра була пов’язана з язичницьким багатобожжям, філософська думка середніх віків базується на християнському монотеїзмі, основу якого утворюють два важливих принципи: ідея божественного творіння (креаціонізм) та ідея божественного одкровення. Ідея творіння стала основою середньовічної онтології: Бог як абсолютне буття створив природу і людину із нічого, одним лише своїм волевиявом.

Таблиця 7.

Ідея одкровення стала основою гносеології: Бог відкриває себе людині через священні тексти, трактування яких вважалось шляхом богопізнання. Істину не потрібно шукати, вона вже є в тексті. Важливою теоретико-пізнавальною проблемою стало питання про природу загальних понять - універсалій. Щодо цієї проблеми склалось дві теорії - реалізм і номіналізм. Реалісти вважали, що загальні поняття існують реально, до появи конкретних речей і є причинами, що їх породжують. Номіналісти вважали, що реально існують тільки одиничні речі, дані у відчуттях, а загальні поняття – це лише імена речей.

Таблиця 8.

Однією з центральних проблем гносеології також була проблема співвідношення віри і розуму в пізнанні. В період раннього Середньовіччя переважав погляд про несумісність віри і раціональних доказів, який був виражений Тертулліаном в принципі: “ вірую, тому що абсурдно ”. З часом під впливом росту наукових знань став переважати погляд про можливість поєднання віри і розуму: “ вірую, щоб розуміти ” (Августін, Ансельм) а також “ розумію, щоб вірити ” (Абеляр). Розвиваючи цю думку, Т.Аквінський створив вчення про гармонію віри та розуму як способів пізнання, основні положення якого представлені в Таблиці 8; ним також сформульовані п’ять раціональних доказів існування Бога.

Теологія (богослов’я) – ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою усі основні релігійні догмати. Взаємодію філософії, теології та релігії в Середні віки можна представити Таблицею 9.

Значне місце в середньовічній філософії належить християнській антропології та етиці. Людина вважається не лише створеною Богом, але й подібною до нього. Природа людини подвійна: в ній є божественне, духовне начало – свобода волі, розум і тілесне, гріховне, яке повинно бути підпорядковане духовному началу. Християнське вчення про свободу волі покладає на людину відповідальність за результати свого вільного свідомого вибору.

Таблиця 9.

Особлива увага приділялась внутрішньому життю людини, внутрішній людині, її самопізнанню, зверненому до Бога через сповідь, в цей час розвивається самосвідомість особистості, формується загострене відчуття власного “Я”. Смисл земного життя людини – у порятунку душі для вічного неземного життя, у єднанні з Богом. Ідея Бога як морального абсолюта задає жорсткі межі тлумаченню всієї моральної проблематики, в яку вводяться нові категорії: гріх, провина, страждання, спокута, покаяння, відплата, спасіння. Християнство звертається до тих, хто потребує зовнішньої точки опори, тобто до більшості, пропонуючи втіху – спокуту страждань і вічне блаженство у потойбічному світі.

Есхатологічна установка, тобто очікування кінця світу, визначила значною мірою погляд на історію в середньовічній філософії, що знайшло найбільш яскраве відображення в роботі Августина Блаженного «Про град Божий». Ним була вироблена ідея соціального розвитку, поступального руху від недосконалого “Граду земного” до ідеального “Граду небесного”, а також вперше започатковується ідея історичного часу.

Середньовічна філософія зробила істотний внесок в розробку ряду ключових понять і проблем філософії, зокрема, категорій віри і розуму, ідей соціального розвитку та історичного часу, а також зробила значний крок в розробці етичної проблематики, створивши вчення про духовний світ людини та загальнолюдські цінності, що є актуальними і сьогодні.

Головні риси філософії епохи Відродження

Як відомо з курсу культурології, зародження капіталістичних відносин в країнах Західної і Центральної Європи в XIV-XVI століттях приводить до формування нової системи ціннісно-світоглядних орієнтацій, до появи історично нового типу особистості. Сутнісними рисами Ренесансу стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм та антропоцентризм, згідно з якими людина постає як центр та вища мета світобудови. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. На відміну від Середньовіччя, філософія епохи Відродження перетворила живу людину в предмет поклоніння. Відродилась гуманістична орієнтація філософії, закладена в античності. В Італії сформувався гуманізм як могутня ідейна течія, представлена в літературі і філософії.

В епоху Відродження відбувається зміна моральних орієнтирів: відроджуються ідеї гедонізму і евдемонізму. Гуманісти відкинули жорсткі рамки середньовічної догматики і закликали звернутися до самого життя, до людини, що діє і сповнена сил. Звичайно, фігура Бога все ще присутня в творчості діячів Відродження, але вона вже - на другому плані. На авансцену етичної думки виходить тілесний, активний вільний і творчий індивід. В трактаті Лоренцо Валли “Про насолоду” стверджується, що саме насолода є головним законом людського життя: в радощах та насолоді, а не в аскезі людина знаходить сама себе. Лоренцо Валла дотримується яскраво вираженого принципу індивідуалізму, що було тоді знаменням часу. Піко дела Мірандола (1463-1494) в своїй “ Промові про гідність людини ” стверджує, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. Людина є особливий “мікрокосмос”, і вона має виключне право на те, щоб творити своє буття за власною волею і вибором. Отже, центральна ідея вчення Мірандоли: особливе положення людини у світобудові в силу того, що вона причетна до усьому земного і небесного, від нижчого до найвищого. У поєднанні зі свободою волі це дає людині космічну незакріпленість, творчу здатність до самовизначення, що уподібнює її Богу.

О ригінальність, яскрава індивідуальність стають в цей час особливо важливими в системі моральних цінностей. Людина Відродження виступає в якості творця свого життя та долі, сама визначає своє місце в світі і свої відносини з ним. Ці тенденції знайшли свій вираз також в творчості Данте, Петрарки, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Сервантеса, Шекспіра, Еразма Роттердамського.

Вчення про свободу людини стало основою філософської антропології Дж. Пікко делла Мірандоли. Людина – це особливий світ космосу. Їй не притаманна власна природа, вона має зробити себе сама в умовах вільного, а значить, відповідального вибору. У свободі вибору мислитель вбачає вище щастя людини, котрій дано володіти тим, чим забажає і бути тим, ким хоче. Схожу позицію розділяє і Джаноццо Манетті, який у трактаті “Про гідність і вищість людини” стверджує, що люди­на сама є творцем, подібним Богу, і навіть перевершує його. Він приходить до крамольної для ортодоксальної релігії думки, що створення Богом світу було лише «початковим і ще не закінченим» і тільки пізніше «все було винайдено, виготовлено і доведено до досконалості нами», оголошуючи саме людину (а не Бога) справ­жнім владикою світу: “людина є найбагатшою і наймо­гутнішою, оскільки вона може користуватись власною волею, панувати над усім і владарювати”. Такими ж гуманістичними ідеїями пронизана творчість видатних письменників епохи Відродження від Данте до Сервантеса.

Слід відзначити, що філософія епохи Відродження з її духом титанізму (богоборчества), утверджуючи ідею всемогутності і всесилля людини, котрій начебто усе дано і усе доступно, не тільки підносила людину, але і посіяла в ній зерна безмірної гордині і безмежного індивідуалізму.

В епоху Відродження філософія знову повертається до вивчення світу. Успіхи в розвитку природознавства визначили характер філософських міркувань. Провідним напрямком філософської думки XVI ст. стає натурфілософія, нейвидатнішими представниками якої були Дж. Бруно, М.Кузанський, Г.Галілей, М.Копернік. Вчення про божественне творення світу, його замкненість, змінюється вченням про нескінченність і несотворимість світу. Для філософських поглядів на природу характерний пантеїзм (від грець. pan – все, theos – бог) - вчення, згідно котрому бог немовби зливається з природою, розчиняється в ній. Тим самим пантеїсти утверджували ідею спорідненості абсолютного буття (Бога) і буття речей природи, заперечуючи теологічне вчення про існування Бога як сутності, що відокремлена від природи. В епоху Відродження починається формування нової науки, яка, звільнившись від пут середньовічної схоластики, починає спиратись на досвід та експеримент, на практику матеріального виробництва.

Особливе місце займали соціальні вчення. Відомий італійський державний діяч і мислитель Нікколо Макіавеллі у своїй широко відомій праці “Государ” описує способи створення сильної і могутньої держави. Він вперше розділяє мораль та політику. Вважаючи силу і цілісність держави вищим благом, він навіть припускав використання будь-яких засобів заради утвердження необмеженої влади за принципом: мета виправдовує засоби. З його точки зору влада, політика являють собою явища позаморального плану; тому він вважає, що для успішного вирішення політичних проблем прийнятні усі засоби: обман, хитрість, підступництво і насильство.

В цей час деякі філософи зосередили увагу на створенні проектів ідеальної держави, але вони були відірвані від реальності, тому увійшли в історію як соціалісти-утопісти (Т.Мор, Т.Кампанелла).

Епоха Відродження, коли почався процес звільнення людини від середньовічного світогляду, пов’язана у нашій свідомості з ідеалами гуманізму і просвітництва. Заслуга мислителів Ренесансу – в подоланні середньовічної схоластики та у створенні засад філософії Нового часу.

Першоджерела до вивчення теми