Кризове втручання

Комплексні моделі соціальної роботи

Частина моделей соціальної роботи ґрунтується на наукових поняттях і концепціях з різних галузей знань (психології, соціології, психіатрії, педагогіки) і є синтезом різноманітних теорій і підходів. Поява цих моделей зумов­лена прагненням практиків соціальної роботи зрозуміти особистість клієнта у взаємозв’язку зі світом, що його ото­чує. Такі підходи стають дедалі популярнішими серед со­ціальних працівників, оскільки дають змогу використати традиційні знання з різних наук і застосувати інноваційні прийоми і техніки роботи.

До найпоширеніших комплексних моделей належать: кризове втручання, зосереджена на завданні модель, сі­мейна терапія, психосоціальна терапія та соціально-педагогічна модель.

Кризове втручання

Соціальним службам і їх фахівцям часто доводиться мати справу з клієнтами, які перебувають у стані психоло­гічної кризи, для ослаблення, подолання якої необхідне оперативне втручання. У соціальній роботі на позначення цієї сукупності дій вживають поняття «кризове втручан­ня» — модель практичної соціальної роботи, яку викорис­товують за необхідності подолання глибокої психологічної кризи клієнта.

Основою кризового втручання є обґрунтовані у 60-ті ро­ки XX ст. американським психологом і психіатром Дже- ральдом Капланом техніки превентивної (запобіжної) пси­ хіатрії, спрямовані на запобігання психічним хворобам у людей, які перенесли важкі втрати. Згодом ці ідеї набули розвитку завдяки старанням його співвітчизниці Наомі Голан, котра розрізняла матеріально-організаційні заходи з подолання кризової ситуації і підпорядковану цій меті психологічну роботу. Суть цієї роботи полягала в тому, що впродовж максимум восьми зустрічей консультант пови­нен зуміти скоригувати когнітивне сприйняття клієнта і сформувати з ним нову модель його поведінки.

Першими почали використовувати ідеї Дж. Каплана британські фахівці, які працювали у громадах. З часом во­ни довели їх ефективність у роботі з усіма вразливими гру­пами клієнтів, котрі перебували у стані глибокої психоло­гічної кризи і потребували оперативного втручання.

Кризове втручання є не самостійною теорією, а ком­плексним підходом, що спирається на елементи психоди- намічної моделі, короткострокової когнітивної терапії, бі- хевіористські підходи (зокрема, теорії соціального нау- чіння), соціологічні підходи (передусім теорію систем). Особливо цінними для нього є використовувані психоди- намічною моделлю відомості з Его-психології (Я-концеп- ція особистості), що допомагають у пізнанні причин, мо­тивів емоційних реакцій індивіда на зовнішні події й ви­користанні доцільних, ефективних методів раціонального контролю за ними. Часто під час кризового втручання вживають поняття гомеостаз — стан рівноваги системи. Адже саме його прагнуть досягти внаслідок втручання. Не менш значущою його метою є відновлення зв’язків клі­єнта з іншими елементами соціальної системи.

Основою кризового втручання є глибинне розуміння кризи, особливостей її перебігу.

Криза (грец. кгівіз — поворотний пункт, вихід) — стан особистос­ті, спричинений її зіткненням з нездоланними перешкодами на шляху досягнення важливих для неї цілей.

Соціальним працівникам доводиться бути свідками й учасниками ситуацій, подій, за яких людина стикається з перешкодою, не маючи змоги подолати цю ситуацію за до­помогою узвичаєних методів розв’язання проблем. Через деякий час настає період дезорганізації (розладу діяльнос­ті), а відтак — вибуху, впродовж якого людина намагаєть­ся розв’язати проблему.

Кризу в житті людини можуть викликати народження і смерть члена сім’ї, раптова хвороба, інвалідність, пере­ хідні періоди розвитку особистості, старіння, пошук нових цінностей та ін.

Теоретична основа кризового втручання ґрунтується па певних положеннях.

Індивід (сім’я, група, спільнота) неминуче пережи­ває періоди посилення внутрішнього і зовнішнього стресу, що порушує нормальний життєвий цикл і гармонійну вза­ємодію з довкіллям. Такі ситуації є наслідком певних травмуючих подій (зовнішнього удару, внутрішньої нап­руги). Подія може бути одиничним катастрофічним випад­ком або серією незначних невдач, які мають кумулятив­ний ефект.

Вплив травмуючої події порушує внутрішню гармо­нію (баланс) особистості і ставить людину у вразливе ста­новище, що проявляється в посиленні напруги і стурбова­ності. У спробах знову досягнути рівноваги людина долає такі стадії, як первинне зростання напруги, що стимулює звичні способи розв’язання проблем; подальше посилення напруги, якщо звичні способи подолання проблем є безре­зультатними; значне посилення напруги, що вимагає мобі­лізації внутрішніх і зовнішніх ресурсів особистості, вико­ристання нестандартних, резервних способів подолання проблеми; підвищення внутрішньої напруги до крайніх меж, що є наслідком невдач у подоланні проблеми (ухи­лення від її розв’язання або переформулювання її).

Будь-який каталізуючий чинник на межі найвищо­го напруження може підштовхнути індивіда в стан актив­ної кризи, яка супроводжується дезорганізацією і припи­ненням опору кризогенним силам.

Відтак настає період поступового відновлення, яке може завершитися досягненням стану рівноваги.

Криза може завершитися на будь-якій із стадій, якщо загроза зникає або вдається знайти спосіб її розв’язання. Од­нак не кожна людина здатна подолати її власними зусилля­ми. Зниження здатності індивіда протистояти стресовим си­туаціям може бути спричинене дією таких чинників:

особлива значущість, незвичність проблем, які пере­живає індивід або його родина;

неприйнятна або дезадаптивна (така, що унемож­ливлює існування у певному середовищі) поведінка когось із членів родини;

недостатня підтримка у кризовій ситуації з боку ро­дичів, друзів;

деструктивні когнітивні (пізнавальні) схеми, вико­ристання життєвих сценаріїв «на це я не здатний», «це ме­ ні не під силу», «нещасливої зірки», «сумного фаталіста», боязнь піти на ризик, прихована суїцидальність;

відчуття самотності;

втрата конструктивної, мобілізуючої ідеї, мети, віри.

На здатність подолання кризових ситуацій суттєво впливає попередній досвід: якщо раніше людині не вдава­лося цілком розв’язати свої проблеми, це обмежує її адап­тивні можливості.

Криза може стати постійною (тривалою), якщо події, які зумовлюють її, повторюються, внаслідок чого людина, сім’я вичерпують внутрішні ресурси опору. В такому разі вони опиняються у стані адаптації (квазіадаптації) до кри­зи. Свідченням такого стану є звикання людини (сім’ї) до того, що їх важливі потреби не задовольняються. Знаючи про це, соціальний працівник-практик повинен порушити цей квазібаланс, вивести клієнта (сім’ю) зі стану звикання до кризи.

У різних аспектах і під різними кутами зору кризу дос­ліджують психологи, соціологи, психіатри. Не всі кризові ситуації можна охарактеризувати, використовуючи кла­сичні теорії та визначення, але якщо людина стверджує, що переживає кризу, це є підставою для кризового втру­чання, пошуку й використання адекватних ситуації інс­трументів. Навіть якщо зовні ситуація не сприймається як кризова, але індивід або його сім’я стверджують, що пере­живають кризову ситуацію, ігнорувати це не слід, оскіль­ки деякі малопомітні деструктивні явища здатні з часом перетворитись на серйозні проблеми.

Наслідки кризи здебільшого бувають значно масштаб- нішими, ніж їх причини і сутність. Наприклад, сім’я, яка переживає кризу і не може з нею впоратися, перестає вико­нувати властиві їй функції, зокрема функцію соціалізації дітей, матеріальної та морально-психологічної взаємодо­помоги. Важливими ознаками, що свідчать про необхід­ність втручання соціального працівника, є відсутність умов у сім’ї для нормального розвитку та виховання дітей, тобто коли потреби дітей не задовольняються. Це проявля­ється в недоїданні, носінні одягу не за сезоном, відсутності навичок особистої гігієни й умов для їх дотримання, в не­обхідності працювати, а іноді й жебракувати, відсутності можливостей для навчання і дозвілля. Нерідко такі діти стають жертвами сексуальних домагань або сексуальної експлуатації в сім’ї, інших форм насилля.

Кризове втручання на перших порах використовували у психіатричних службах за місцем проживання. Згодом сфера його використання значно розширилася, набула універсального характеру, оскільки, як стверджував Е. Еріксон, кожна людина переживає певні кризи на всіх вікових етапах. Її звернення до соціальних служб є свідченням не­можливості самостійно впоратися зі своєю складною жит­тєвою ситуацією.

Український науковець Ірина Трубавіна вважає до­цільним кризове втручання у таких гострих і хронічних ситуаціях, як:

а) відсутність важливих взаємостосунків (бездогляд­ність, безпритульність, жебракування дитини; жорсто­кість у сім’ї, установах державної опіки; криміногенний та аморальний спосіб життя членів сім’ї, адиктивна (від англ. addict — залежність) поведінка батьків; відмова ма­терів від новонароджених; втрата дитиною батьків; втрата батьками змоги виховувати дитину через хворобу, ув’яз­нення, матеріальні ускладнення, передача дитини на ут­римання у спеціалізовані установи; втрата близької люди­ни, годувальника, дитини);

б) неможливість діяльності у значущій для людини сфері (вимушена міграція внаслідок стихійного лиха, тех­ногенних катастроф, військових конфліктів; втрата діє­здатності, змоги займатися улюбленою працею, творчістю; захворювання на ВІЛ/СНІД, інші тяжкі хвороби; наро­дження дитини з обмеженими можливостями; експлуата­ція людини; праця дітей, яка шкодить їх розвитку і здо­ров’ю; торгівля людьми; суїцидальні наміри);

3) вагітність неповнолітніх дівчат, а також дівчат, які не перебувають у шлюбі; дідівщина в армії, виправній ко­лонії тощо; втеча дитини з дому; насильство в сім’ї, уста­новах державної опіки.

Однак західні фахівці наголошують, що кризове втру­чання ефективніше у стані гострої, а не хронічної кризи, і чим гострішою є криза, тим легше буває спонукати клієн­та до позитивних змін.

Для досягнення очікуваного результату в процесі кри­зового втручання необхідні такі умови:

розуміння клієнта як людини, котра через надзви­чайну подію у своєму житті тимчасово не здатна до нор­мального функціонування в суспільстві, але завдяки цілеспрямованій соціальній і психологічній допомозі, на­лежній консультативно-коригувальній роботі, психотера­пії може відновити свій життєвий потенціал;

директивна (керівна, спрямовуюча) позиція соціаль­них працівників, які в екстремальній ситуації перебира­ють на себе всю відповідальність, змушують інших слуха­тись і підкорятись;

терміновість допомоги, оперативність і доступність послуг;

спланованість дій соціального працівника;

орієнтація на пом’якшення впливу стресової події на клієнта;

мобілізація всіх зусиль і можливостей клієнта для переборювання кризи, подолання проблеми.

Найпоширенішими методами кризового втручання є кризове консультування й інтенсивний догляд (опіка).

Кризове консультування. Опинившись у кризовому стані, людина, сім’я часто не можуть зрозуміти його при­чин та істинної суті, позиції тих, з ким їм доводиться взає­модіяти, а тому виявляють безпорадність в його подоланні, своїми невмотивованими діями ще більше поглиблюють його. У такій ситуації актуальним методом втручання є кризове консультування.

Кризове консультування — консультування, спрямоване на по­легшення вираження афекту (сильної негативної емоції), налаго­дження спілкування, досягнення розуміння клієнтом його проблем і відчуттів, демонстрацію турботи й емпатії, підвищення самооцінки, підтримку поведінки, зорієнтованої на подолання його проблем.

Наприклад, усвідомлення факту зараження ВІЛ-інфекцією породжує різноманітні індивідуально-психологічні і соціально-психологічні проблеми, депресивні реак­ції і дезадаптивні форми поведінки, радикально змінює спосіб життя людини. Тому консультування після отри­мання результатів тестування, які підтверджують захво­рювання, є фактично кризовим консультуванням, під час якого необхідно дати клієнтові час для адаптації після от­римання результату тестування, пояснити його значення (відмінність між ВІЛ-інфекцією і СНІДом) і ймовірний процес розвитку хвороби; довести до відома клієнта, що він є джерелом ВІЛ-інфекції протягом життя, а тому пови­нен подбати, щоб не заразити інших людей; обговорити ко­ло осіб, яких слід інформувати про ВІЛ-інфекцію, можли­ву їх реакцію на це; повідомити, які служби можуть нада­ти йому психоемоційну підтримку і допомогу в критичних ситуаціях; налаштувати на регулярні медичні обстежен­ня; підтримувати позитивні тенденції його мислення.

Якщо соціальному працівникові доводиться втручати­ся у кризову ситуацію в сім’ї, то він має бути готовим до то­го, що консультування інколи розбурхує її, додатково травмує людей, посилює почуття їх невдоволення, загос­трює конфлікти. З перших кроків кризового консульту­вання сім’ї соціальний працівник повинен допомогти всім, хто до неї належить, усвідомити необхідність серйозної тривалої роботи, підвищення особистої відповідальності. Проблеми соціального працівника у цей період зумовлені його недостатнім знайомством із членами сім’ї, однак він не може з цієї причини відкладати розв’язання її проблем на пізніше. Тому, наскільки це можливо, ще до початку консультування і в його процесі слід зважати на особливос­ті сім’ї (історію сім’ї, сімейні міфи, цінності, правила, уяв­лення її членів про життя, їхнє ставлення до себе, інших людей, до світу, причини сімейного неблагополуччя). Знання історії сім’ї в кількох поколіннях допомагає зрозу­міти її традиції, форми і способи реагування на обставини, конфліктні і кризові ситуації. Такі реакції можуть прояв­лятися у підвищенні або зниженні загальної активності, у посиленні згуртованості або поглибленні розколу, у відчу­женні людей, поєднаних сімейними узами.

Соціальному працівникові під час кризового консуль­тування доцільно використовувати такі техніки психоло­гічної підтримки.

Методика вербалізації емоційних станів. Соціаль­ний працівник просить розповісти про особисті, сімейні проблеми, відносини із соціальним оточенням тощо. При цьому він має на меті переконати клієнта в тому, що бага­то людей, маючи подібні проблеми, змогли їх подолати, змінити своє життя, життя сім’ї. Важливо, щоб в обгово­ренні проблем брали участь клієнти.

Під час роботи з сім’єю необхідно подбати про те, щоб усі члени сім’ї могли вербалізувати свої внутрішні емоцій­ні стани. Спілкування когось одного з них із соціальним працівником може порушити баланс сил у сім’ї, спричини­ти хвилювання або побоювання тих, хто обійдений увагою. Колективне обговорення сімейних проблем допомагає глибше зрозуміти їх суть, особливості їх сприйняття, пере­живання різними її представниками. Завдяки йому соці­альний працівник допомагає сім’ї розгорнути власну діаг­ностичну роботу.

Програвання взаємних ролей. Ця техніка покликана допомогти клієнтові опанувати дії, необхідні для налаго­дження стосунків. Суть її полягає у спонуканні клієнта програти роль його партнера по взаємодії, обґрунтуванні необхідності цих зусиль. У процесі програвання клієнтами цих ролей консультант коментує їх дії. Особливо доцільною є ця методика в сімейному кон­сультуванні, коли необхідно підвищити рівень емпатії (співпереживання) одне до одного. Найчастіше рольові іг­ри застосовують у корекційній роботі з дітьми, адже гра є їх природною стихією.

Інструкція (порада). Соціальний працівник пропонує клієнтові перелік і зміст дій, які необхідно здійснити для досягнення своїх цілей. За певних обставин соціальний пра­цівник може запропонувати інший спосіб виконання тради­ційних для клієнта дій. Інструкції можуть бути прямими і парадоксальними (такими, що мають на меті стимулювання поведінки, протилежної заявленій).

З метою підвищення ефективності таких порад кон­сультант повинен точно формулювати пропозиції; запро­шувати членів сім’ї до взаємоконтролю та взаємонагадувань; встановити систему винагород і заохочень, які б сприяли утриманню від небажаних дій.

Методика опосередкованого спілкування. Суть її по­лягає у запровадженні в усталені стосунки клієнта важли­вих нововведень, які б скоригували ці стосунки у бажаному руслі. Найчастіше цією методикою послуговуються фахів­ці, які надають кризову допомогу сім’ї. Прийомами опосе­редкованого спілкування є обмін клієнта записками зі сво­їми партнерами (серед членів сім’ї), запровадження певних правил поведінки і спілкування за принципом «конструк­тивної боротьби», коли, наприклад, подружжя намагаєть­ся проявити агресію один щодо одного. Для оволодіння ці­єю методикою, яка послаблює страх перед конфліктами, позбавляє страхів перед проявами агресії, необхідне спеці­альне навчання (цикл занять).

Сімейне обговорення. Завданням його є обговорення членами сім’ї найгостріших проблем сімейного життя та можливих шляхів їх розв’язання. Воно корисне на почат­ку роботи з сім’єю і може стосуватися способів розв’язання сімейних конфліктів, планування й організації різнома­нітних аспектів життя сім’ї. Результатом його може стати руйнування певних поглядів членів сім’ї, що змушує їх пе­реглянути свою позицію, скоригувати свої погляди і дії, навчитися неупереджено мислити і реагувати на поведінку своїх родичів.

Парадоксальним психологічним феноменом сімейного обговорення є поляризація суджень його учасників. Якщо під час виокремленого спілкування члени сім’ї можуть висловлювати однакові погляди, то у процесі сімейного об­говорення вони нерідко займають протилежні позиції. По­ляризація відбувається відповідно до звичних інформацій­ них сімейних ролей «теоретика», «практика», «песиміс­ти», «оптиміста».

Прийомами сімейних дискусій є ефективне використання мовчання, вміння слухати, повторення, резюмуван­ня, вияви емоційних станів, конфронтація з певними по­зиціями опонентів.

6. Техніка формування навичок і вмінь. Під час вив­чення клієнта, який перебуває у кризовому стані, інколи Гпсонується, що у нього відсутні необхідні для успішного функціонування навички й уміння. За такої ситуації соці­альний працівник інформує клієнта, які уміння та навич­ки йому слід сформувати, і критерії, за допомогою яких можна оцінити результативність його старань. Особливу \ вагу приділяють при цьому формуванню інверсійного мислення, тобто клієнту ставлять завдання висунути яко­мога більше версій, мотивів, що пояснюють вчинки людей. Про сформованість цієї навички свідчить здатність клієн­та без зусиль одразу запропонувати багато версій. Цю тех­ніку використовують під час корекції багатьох порушень.

Інтенсивний догляд (опіка). Нерідко клієнти соці­альної роботи (індивіди, сім’ї), котрі опинилися у кризовій ситуації, не можуть самотужки подолати свої проблеми, потребуючи на певний час інтенсивного догляду спеціаль­них служб.

Інтенсивний догляд (опіка) — стратегія втручання, яка передба­чає перенесення відповідальності за стан клієнта на професіона­лів, які здійснюють догляд, організацію розв'язання його проблем, вилучення клієнта із стресогенного оточення, зниження рівня збудження і стресу, налагодження відповідних стосунків з ним, ви­яв турботи, теплого ставлення.

Такий метод догляду використовують, наприклад, со­ціальні служби для жінок, які зазнали насилля в сім’ї. У кризових центрах або притулках працівники застосовують одночасно методи індивідуальної та групової роботи. Нап­риклад, у групах самодопомоги жінки мають змогу при­йняти оптимальні для них рішення, спираючись на досвід інших учасниць.

Перед здійсненням інтенсивного догляду соціальний працівник повинен з’ясувати: якою мірою клієнт потерпає від несприятливих умов; силу його волі і зміст прагнень; характер небезпек, які загрожують клієнту, і можливі неприємні зміни в його житті, якщо не здійснити втручан­ня; наявність у клієнта можливості для самодопомоги; ймовірні наслідки втручання; прогнозовані шанси розв’я­зання проблеми у перспективі; оцінювання стану клієнта його найближчим оточенням, громадськістю.

Детальне вивчення цих питань допомагає розробити перспективну програму інтенсивного догляду, коригуван­ня її за потреби. Під час діагностичної роботи необхідно визначити орієнтири (бажані та можливі зміни), межі не­обхідної і достатньої підтримки.

Для успішного кризового втручання соціальний праців­ник має співпрацювати з іншими спеціалістами і службами, виявляти постійну активність, своєчасно й ефективно реа­гувати на зміну ситуації, зосереджуватися на головному напрямі розв’язання проблеми. Наприклад, втручання в сім’ю, що переживає кризу, не повинно обмежуватися мо­ральною, психологічною допомогою їй. Його необхідно здій­снювати в поєднанні з іншими формами соціальної роботи.

Нині в Україні функціонують служби, де жінки або ді­ти, що зазнали насильства, можуть отримати різноманітну кваліфіковану допомогу, здійснювану в режимі кризового втручання (рис. 1.4).

Рис. 1.4. Основні напрями допомоги, яку надають спеціалізовані соціальні служби молоді та жінкам, що зазнали насильств у сім’ї

Розвиток кризи залежить від сили і тривалості впливу психотравмуючої події, а також діяльності, спрямованої на його пом’якшення, нейтралізацію. Основне завдання соціальних працівників полягає передусім у відновленні зв’язків людини, яка перебуває в кризі, із соціальними системами. З цією метою слід детально роз’яснити клієн­тові його стан, розкрити захисні механізми, внутрішні і зовнішні (матеріальні, соціальні) ресурси, що допомагає йому осмислити свою проблему, прийняти оптимальні рішення щодо її подолання, особисто вжити необхідних за­ходів, не покладаючись на сторонню допомогу. Соціаль­ний працівник має допомогти клієнту зрозуміти необхід­ність неминучих у його життєвій ситуації дій, а не нав’язу­вати своє бачення ситуації. Залучення зовнішніх ресурсів передбачає інформування клієнта про наявні послуги, можливі пільги і матеріальні засоби, координацію дій за­лучених до допомоги спеціалістів, зв’язок із сім’єю тощо.

Іноді соціальним працівникам доводиться застосовува­ти кризове втручання у значних масштабах. Наприклад, після розстрілу школярів в одній із шкіл штату Колорадо або після зруйнування торговельного центру в Нью-Йорку американські соціальні працівники у своєму намаганні підтримати, вселити надію великій кількості людей вико­ристовували засоби масової інформації.

Задля подолання кризи у громаді соціальні працівники організовують збори, мітинги, жалобні процесії, учасники яких отримують змогу висловити свої болі, тривоги, що допомагає зарубцюванню їхніх життєвих ран.

Стратегія кризового втручання висуває певні вимоги до соціальних працівників. Передусім вони повинні мати високий кваліфікаційний рівень, бути готовими за потре­би вступити в конфронтацію з фахівцями, діяльність яких може пригнічувати клієнта.

Кризове втручання потребує особливої уваги до дотри­мання етичних норм і професійних цінностей соціальної роботи. Соціальні працівники, використовуючи владу від імені клієнта, відстоюючи його права (наприклад, для за­хисту дітей від насилля родини), не повинні перевищувати владних повноважень. Водночас вони мають дбати, щоб не було дискримінації клієнтів у соціальній службі або певної групи в громаді. Адже відомі випадки, коли під час кризо­вого втручання відбувалося нав’язування поглядів соці­ального працівника тим клієнтам, які належать до інших етнічних, соціально-економічних, вікових груп. Наприк­лад, їм буває непросто представляти права дитини з позицій самої дитини, а не з позиції сконструйованих доросли­ми потреб дітей. Вдаючись за необхідності до директивних дій, вони мають бути переконані, що клієнт визнає їх пра­во на такі відносини, хоч часто переконатися в цьому важ­ко. Не варто вдаватися до кризового втручання за відсут­ності відповідних ресурсів (кваліфікованого персоналу, належного приміщення для конфіденційного консульту­вання, альтернативних служб догляду за дітьми, кризових центрів, у яких можна розмістити потерпілих, тощо).

Неефективне кризове втручання за постійних криз, що послаблюють і підточують здоров’я, а також довготрива­лих психологічних проблем. У таких випадках потрібна довготривала допомога (надання відповідних послуг і ро­бота з розвитку).

Загалом кризове втручання є системою методів соці­альної роботи, спрямованої на підтримку клієнта, який пе­ребуває у кризовій ситуації, а також на допомогу клієнто­ві у подоланні певної проблеми. Головна мета його полягає у сприянні позитивному розвитку клієнта через усвідом­лення ним проблеми та її наслідків, активізацію особистіс- них ресурсів для задоволення нагальних потреб.