Люди - не блискавиці 1 страница

І. ГОЛОС ІЗ ЮНОСТІ

Вони сиділи в зимовому саду. Професор умовляв Себастьяна прийняти пост президента республіки, яка незабаром буде створена. Так, так, Себастьянові належало стати президентом - і ніяк не менше! Три країни, які межували з державою Генерала, незабаром будуть приєднані до нової республіки.

- Вам не треба пояснювати, хто такий Едмундо, - розважливо говорив Професор. - Сеньйор Марлон дозволив мені оглянути Чорну фортецю. І це для Едмундо було тільки жартом! Отак само жартуючи він падатиме на ворожі столиці, коли його там не ждуть. Просто передбачається мінлива хмарність. І нічого більше не передбачається... О-о, яка це велетенська зброя! Сучасна цивілізація не готова до боротьби з Едмундо. Ракети, водневі бомби, атомний флот - все це виглядатиме дитячими іграшками в порівнянні з ним.

- Добрі іграшки! - сумно посміхнувся Себастьян. - Одна така іграшка знищить усю вашу республіку.

- Якщо нас охоронятиме блискавиця, нам ніщо не загрожує! - вигукнув Професор. - Крім того... Кого знищить воднева бомба? Я вам покажу бомбосховища, для яких ніякі бомби не страшні. І тим більше вони не страшні для Едмундо...

Далі Професор виклав такий план. Хай навіть станеться найгірше: вороги закидають республіку атомними бомбами. Це дасть їм певність, що війна закінчена. Але зберігся уряд - гори знищити не можна. Бомбосховища споруджені в гірських тунелях. Для цього було припинено будівництво залізниці. Це недалеко, під самісінькою фортецею. Туди можна спуститись ліфтом. І ось тоді, коли вороги святкуватимуть перемогу, на їхні голови впаде Едмундо. Почнеться паніка. Передусім буде знищено урядові установи. А юрба... Вона повірить, що прийшов кінець світу. Тоді Себастьян стане не просто президентом - він стане богом!..

Старий мовчав. Він не бачив жодного сенсу в суперечці з Професором. Такі люди, як Професор, давно привчили себе до думки, що в атомній війні немає нічого аморального. Про загибель мільйонів вони навчилися говорити цілком спокійно. Це їм не псувало ні настрою, ні апетиту.

- Богом?.. Навіщо це мені? - стомлено позіхаючи, запитав Себастьян. - Я незабаром помру. Крім того, я бачу: ви хочете, щоб світ завоював для вас Едмундо...

- Для мене? - удавано здивувався Професор. - Для вас, а не для мене! Зрештою, для самого себе. І для тієї милої міс...

Очі Себастьяна глузливо прищулились.

- Гаразд. А до чого тут ви? Едмундо це зробить без вашої участі.

Професор голосно засміявся.

- Ви нічого не зрозуміли, сеньйоре! Едмундо - тільки зброя. Торпеда, спрямована в корпус корабля, який називається цивілізацією. Але не більше... Останнє слово належить піхоті. Де Едмундо візьме солдатів? Солдати в мене, та ще які! Ви їх незабаром побачите. Едмундо здатний лише руйнувати. Цього замало. Щоб здобути владу, потрібне військо... Далі. Едмундо не дасть вам того, що можу дати я. Ось ви казали про смерть. Але ж у мене ви здобудете безсмертя! Ви одержите організм сорокалітнього спортсмена. Я міг би зробити вас іще молодшим, але ж президентові належить мати хоча б сорок років...

Себастьян глянув на свої сухі поморщені руки. О, які вони були далекі - його сорок років! Тоді він здавався собі старуватим. Судив по Марселі. Насправді ж постаріла вона, а Себастьян був іще молодим. Бо жінка-ровесниця завжди старша від чоловіка. Цього не знають лище в юності.

Але Себастьян щиро кохав Марселу - і в її молодості, і в старості. Навіщо йому оті сорок років? Марселу не можна підняти із могили. А жодна інша жінка не здатна подарувати йому щастя.

Правда, в молодості було в нього іще одне захоплення. Та про нього Себастьян уже не згадував.

У зимовому саду Професора цвіли рододендрони. Білі, фіолетові, рожеві, вони творили ту гармонію барв, яка підступає до серця, бере його в полон і владно кличе: жити, жити...

Сорок років...

Ці слова стукались до мозку, обволікали його хмелем, п’янили принадами, яких так мало було на його віку.

- Я досягну свого без вас, - продовжував Професор. - Хіба є у світі людина, яка відмовиться од вічної молодості? Ви ж добре знаєте, що це не марення. Я вишикую перед вами сотню білкових роботів - вибирайте! Будь-який із них стане машиною для вашого “Я”. Хочете?..

Палець Професора потягнувся до кнопки, яку лише зараз помітив Себастьян. Так, він знав, що це не марення. Інакше не було б на світі Едмундо. Болісно простогнав:

- Не варто.

- Гаразд, - погодився Професор. - Ви ще встигнете про це подумати. А зараз трохи розважимось.

Професор натиснув кнопку. Скляні двері, що вели у зимовий сад, широко відчинилися. Полилась незнайома музика. І відразу ж простір, який звідусюди обступали рододендрони, заповнили чарівні істоти, зодягнені в напівпрозорі костюми, що лише підкреслювали високу довершеність форм. Дівчаткам було не більше ніж по сімнадцять років. Плавні, граціозні рухи, юні обличчя. Ні, то було одне обличчя, яке множилося в очах Себастьяна, наче перед ним танцювало півтора десятка сестер-близнят. Не відразу старий зміркував, що це, власне, так і було. Професор кинув Себастьяна в казку і тепер пильно стежив за кожним його рухом.

Поволі поверталась тверезість. Себастьян помітив щось знайоме в обличчі танцівниць. Так, саме в обличчі, бо воно по суті було одне.

Та це ж юна Делія! Яка ж вона гарна була в юності!

- Пізнаєте? - запитав Професор. - Так, це Делія. Модель номер два. Перша модель - чорношкірий хлопчик. Тоді в мене не було білого донора. Але подумайте ось про що. Генетика дозволяє фізичне безсмертя. Варто взяти лише одну клітину із вашої шкіри - і ви здатні заново народитись. Це будете саме ви, а не хтось інший! Слід лише зберегти попередню пам’ять. Саме в цьому й полягає моє відкриття: я навчився консервувати пам’ять. І переносити її від одного організму до іншого.

Професор охоче пояснював Себастьянові таємниці свого відкриття. Багатоликій Делії, яка мала кілька десятків однаковісіньких облич, не була прищеплена пам’ять її юності. Прищеплення пам’яті - дуже складний процес. Треба мати у своєму розпорядженні істоту, мозок якої нагадує білу сторінку. О, сеньйор Себастьян, мабуть, чув, що деякі люди під впливом глибоких потрясінь втрачають пам’ять. У них немає минулого. Здібності зберігаються, людина здатна розпочати нове життя, але їй здається, що вона щойно народилась.

Виявилось, пам’ять можна стирати так, як запис на магнітофонній стрічці. Далі все ясно: в людський мозок можна переносити образи минулого, що зберігаються в надрах штучної пам’яті. Людина спить. Їй сняться сни. Вони такі яскраві, ніби все це відбувається насправді. Згодом людина починає вірити: то був не сон - то її життя...

- Я влаштовував зустрічі різних осіб, - пояснював Професор. - Одні жили справжнім життям, іншим була прищеплена законсервована пам’ять. Жива особа і законсервоване “Я” колись були добре знайомі. Жива особа постаріла. Законсервоване “Я” було прищеплено молодому організмові. І ось вам диво: молода людина пригадувала такі деталі, що жива особа змушена була визнати: сталося незвичайне омолодження - скажімо, батько виявився молодшим від сина, - але це він! Тільки він, а не хтось інший... - Професор зробив паузу, вивчаючи, яке враження справили його слова на Себастьяна. - Ким ви хочете бути - самим собою чи, може, візьмете якийсь інший організм? Якщо самим собою, то сорокалітнього віку доведеться чекати років п’ять. Президентом ви станете раніше...

- Не розумію, - пригнічено, майже безтямно проказав Себастьян. - Просто не розумію.

Професор вів далі.

- Стимулятори здатні прискорювати визрівання організму. Але їхні можливості не безмежні. Без стимуляторів моє військо було б неможливе. За два роки я одержую юнаків, яким можна дати по шістнадцять. Дівчатка визрівають швидше. Та якщо треба створити президента...

Далі Себастьян слухати не міг. Хоч він був готовий до цієї розмови - йому майже все було відомо, - але ота буденність та цілковита незворушність, з якою Професор оповідав про конвейєрне виробництво солдатів (ба, навіть президентів!), не могла не збудити його душі. Себастьян бачив перед собою людину, яка замислила страшний злочин проти людства. Але ця людина мала таку владу над природою, якої досі ще ніхто не досягав.

Себастьян намагався відмежувати злочинне від геніального, але йому це не вдавалося. Він почував себе немічним, майже нікчемним.

Професор добре зрозумів його настрій. Запросив у кімнату, де висів великий портрет.

- Як ви гадаєте, хто це?

Старий зробив зусилля, щоб зосередитись. Дуже боліла голова. Хотів було відповісти, що йому зараз не до малярства, але портрет прикував його увагу. Це був Професор у молодості. На портреті йому близько тридцяти років.

- Ви не помилились, - привітно посміхнувся Професор. - Тоді моя справа була тільки в задумі. Дозвольте, я покажу вам іще один експонат.

Пальці Професора опустилися на клавіші рояля. Коротка, незрозуміла мелодія. І відразу ж Професор відійшов від інструмента. Що це - випадкові, підсвідомі рухи? Чи, може, нова таємниця?..

Коли вони повернулись до зимового саду, танцівниць уже не було. Серед рододендронів прогулювалась людина у спортивному костюмі. Не звертаючи уваги на присутніх, вона розпочала гімнастичні вправи.

- Придивіться до цього обличчя, - сказав Професор.

Якби не портрет, Себастьян, можливо, і не впізнав би в спортсменові Професорового двійника. На вигляд йому було близько тридцяти років.

- Зважте, я вам пропоную те, що готую для самого себе. Це моя власна модель. У мене хворе серце. Незабаром доведеться переселятись. Як ви гадаєте, тридцять п’ять років - це для мене пристойний вік?..

- З ним можна поговорити? - не відповідаючи на запитання Професора, спитав Себастьян.

- Ні! Це поки що не людина. Зрозумійте: свого розвитку він досягнув за чотири роки. Ви ж, мабуть, розумієте, що це тільки фізичний розвиток. Але іншого мені й не треба. В це тіло прийде моє власне “Я”.

- Як же ви з ним спілкуєтесь?

- Диктую програму. Роботи її виконують.

- І він теж? - здивувався Себастьян.

- А що таке він?.. Просто білковий автомат.

Себастьян промовчав. Але те, що він зараз побачив, якоюсь мірою реабілітувало Професора. Можливо, всі зойки Делії з приводу “сатанинських” дослідів - звичайнісінькі забобони? Природа творить білкові автомати у вигляді слонів, тигрів, коней. Її не дуже турбує те, що тигр заради свого існування змушений пожирати інші живі створіння. А хіба людина коли-небудь відмовляється від м’яса? Вона також належить до хижаків. Різниця полягає лише в тому, що людина смажить свою жертву на вогні, а інші хижаки цього не вміють.

Де ж той критерій, який розмежовує науковий прогрес і моральний злочин? Чи немає у звинуваченнях, які висловлюються на адресу Професора, дешевого святенництва? Йдеться не про його мету, а про самі досліди. Його мета - це вже не наука...

І якщо ми відкидаємо його мету, тоді що ж злочинного в цих дослідах? Невже можна приймати лише ті судження, які висловлювала Делія?..

Звісно, отой спортсмен, який повторює Професора, також не боїться ні куль, ні ножових ран. Та хіба ж це добре, що людське тіло природа захистила менше, ніж тіло черепахи? Хіба нова якість людського організму не прислужиться тоді, коли люди полетять на невідомі планети?..

Поволі Себастьян приходив до висновку, що в дослідах Професора немає нічого злочинного. А може, старий помилявся? Щось у ньому бунтувало, навіть викликало відразу.

- Ви створюєте не особу, а ерзац особи, - сказав він похмуро, щоб якось дошкулити Професорові.

Той підійшов до Себастьяна і довго вивчав його холодним, нещадним поглядом.

- Хіба я вам казав, що створюю особу? Я лише зберігаю її, даю їй безсмертя!.. Спитайте кого завгодно: чи хотів би ти після смерті залишитись на землі у вигляді кішки, слона, собаки? Аби тільки жити... Просто жити!..

Себастьян мовчки погодився: чотирилітні істоти, які досягли фізичного розвитку тридцятилітніх людей, особами ще не були. Тепер Себастьян зрозумів призначення клавішів, яких нещодавно торкався Професор. То був не рояль, а пульт керування білковими роботами.

- Ви дуже стомлені, - лагідно сказав Професор. - Закінчимо нашу сулеречку завтра.

Вікна кімнати, в якій приготували ліжко для Себастьяна, були відчинені. Гірське повітря, насичене пахощами квітів і трав, поволі заспокоїло старого. Давно, дуже давно він спав у такій чистій постелі. Ще тоді, коли була жива Марсела.

Згадка про Марселу викликала в його пам’яті забуті образи минулого. Спершу вони дружили втрьох - у Марсели була сестра Ірена, дуже схожа на неї. Звичайна схожість близнят. Не відразу Себастьян навчився їх розпізнавати. Коли Себастьян і Марсела побралися, Ірена вийшла заміж за старого американця і назавжди покинула батьківщину.

Останні роки Марсела майже не згадувала про Ірену. Себастьян навіть не знає, жива вона чи померла.

Старий ліг у ліжко, розігнув скрипучі суглоби. Ніч була місячна, на підлозі лежав яскравий квадрат вікна.

Себастьян не здатний пригадати власної юності без Ірени.

Так воно вже сталося. Коли він в отакі місячні ночі наближався до їхнього будинку, на його тихий оклик у вікні з’являлися дві голівки. Сестри розважалися тим, що Себастьян не може впізнати, хто із них Марсела, а хто Ірена.

Чому він згадував про це сьогодні? Ах, ясно! Його вразило розмножене обличчя юної Делії. Ніби він повернувся у власну юність, і ось-ось його покличуть:

- Себ!..

Так його кликали сестри. Делія не була схожа на Марселу та її сестру, але юність завжди має багато спільного.

Поволі Себастьян заснув. Образи його юності із пам’яті помандрували в сон, і він справді почув біля вікна тихий, ніжний голос:

- Себ!..

Цей голос розбудив Себастьяна. Хоч старість і мудра, і твереза, але поклик юності, почутий навіть уві сні, здатний її сп’янити. Серце Себастьянове билося рвучко, прискорено. Він знав, що ніколи не почує цього голосу, але наперекір здоровому глуздові дослухався до кожного звуку за вікном. Десь перегукувалися вартові. Загавкала сторожова вівчарка. Пролунало і замовкло гупання солдатських чобіт.

Та ось він почув: під самісіньким вікном зашелестіла трава, хруснула суха гілочка.

- Себ!..

Себастьян здригнувся всім тілом. Він пробував заспокоїти себе: це, мовляв, не що інше, як слухова галюцинація. Його нервам довелось пережити велике напруження. Пам’ять виснажила їх емоціями юності, і ось тепер вони діяли незалежно від розуму. Навіть наперекір йому.

Та як не умовляй себе, а живий голос - якщо він справді живий - знайде шлях до твоєї свідомості.

- Себ!..

Себастьян розуміє, що він не спить. Відкинув подушку, зіперся на лікоть і боязко обернувся обличчям до вікна. Нічого не бачив, але відчув, що за вікном справді хтось є.

Підвівся з ліжка, накинув на плечі халат, ступив кілька кроків по квадратові місячного світла, що лежало на підлозі. Вже стоячи біля вікна, спробував іще раз переконати себе, що він хворий. Але його знов покликав той самий голос, і Себастьян уже ні про що інше не міг думати. Хто його кличе - Марсела чи Ірена? Чий це голос?

- Себ! Чому ти мовчиш?..

Напруживши всю свою волю, перегнувся через підвіконня. Очі були заплющені. Себастьян і сам не знав, чого він зараз боявся і чого очікував. Було страшно переконатись, що за вікном нікого немає. Тоді звідки ж долинав отой голос? Хіба з того світу? Та ще страшніше розплющити очі й побачити постаті, які належали тільки його пам’яті. В реальному світі вони вже давно не існували.

Так, мабуть, засуджена до розстрілу людина, заплющивши очі, жде, коли пролунає постріл. Але в неї чомусь не стріляють. Щось там сталося. Може, скасували вирок? Може, стрільці вже пішли? Треба розплющити очі, щоб з’ясувати власне становище. Але як це страшно!..

Він таки наважився - розплющив очі. Був майже певен, що за вікном нікого немає. І все ж вони стояли! Наперекір здоровому глуздові, наперекір всім його уявленням про те, що можливе у цьому світі і що неможливе, вони стояли під його вікном - юна Марсела і юна Ірена. І зодягнені були так само, як тоді, коли він змушений був оголосити, хто із них стане його дружиною.

Він добре бачив їхні обличчя. Освітлені місяцем, вони нетерпляче поводили бровами, тихий вітер ворушив їхнє волосся, на грудях червоніли троянди. В руках дівчата тримали по пальмовій гілочці. Так сестри тоді й чекали його вироку. Як він карався! Йому було ясно, що дружиною стане Марсела. Вона також про це знала - Себастьян їй вже сказав. Але Ірена хотіла це почути із його власних уст. Мабуть, у неї все ще лишалася надія, що Себастьян передумає...

І ось вони знов стоять під його вікном.

Щось важке, свинцеве ворушиться в його горлі, опускається нижче, лягає на серце й тяжко гнітить. Ні, цього не може бути! Делія недаремно приписувала Професорові щось сатанинське. Виявляється, він здатний розчавити людину, покликавши з минулого те, що для неї найсвятіше. О, як би хотів Себастьян знову пережити все, що тоді здавалося йому карою - необхідність оголосити свій вирок! І викине Ірена червону троянду, і рушить, хитаючись, щоб через кілька тижнів вийти заміж за нелюба, в якого вже діти доросліші за неї...

Себастьян зараз ненавидів Професора так, як жертва ненавидить ката. Прогнати оті привиди, знищити їх! Він ухопив карафу з водою, розмахнувся - вода вихлюпнулась йому на голову - і... важко опустив руку. За вікном пролунав переляканий зойк. Він був такий реальний і такий людський, що Себастьян відразу ж забув про нечисту силу.

- О-ой!.. Себ, що ти робиш?..

Нашвидку зодягнувся і так хутко, як тільки дозволяли його хворі суглоби, вийшов із кімнати. Та коли він опинився під власним вікном, привиди вже зникли. Проте в підстриженій садовій траві лежала троянда. Одна із двох троянд, які він бачив на дівочих грудях. Отже, це були не привиди...

Піднявши троянду, Себастьян ще довго блукав поміж похмурими бараками, сподіваючись зустріти овою далеку юність. То тут, то там наштовхувався на вартових, які грізно гукали із затінків, але ні Марсели, ні Ірени ніде не було. Зморений, виснажений, повернувся в кімнату і, не роздягаючись, упав на ліжко. Так його вранці й застав Професор.

II. НА КОРДОНІ

Марлон уже сидів у машині, а Професор іще не виходив. Нарешті він з’явився на терасі власної вілли, що, мабуть, коштувала більше, ніж військові казарми. Професор умів себе шанувати. А Марлон готовий був пройти через пекло, аби здобути для себе хоч соту долю тих казкових благ, які обіцяв Професор. Звісна річ, Генерал ні про що не знав. Це незграбне опудало доживає останні місяці. В новій республіці для нього місця не буде.

Професор був стомлений, але очі його вдоволено посміхалися.

Зійшов з тераси, сів поруч Марлона.

- Пре-крас-но! - протяжно процідив крізь зуби Професор. - Перший удар по нервах він пережив так, як я й сподівався. О-о, яке то було зворушливе побачення! Дайте відшукав свою Беатріче.

А Марлон думав своє. У державі, про яку він мріяв, не хотілося мати щось на зразок Генерала. Марлонові набридло діяти від чужого імені. Він хотів сам зодягнути мундир, прикрашений орденами. Його ім’я - а не чиєсь інше - повинні славити сірі, безликі істоти, яких він зробить покірними й безмежно вдячними. Він, Марлон, навчить їх дякувати йому за все - за хліб, за воду, за повітря, навіть за необхідність не розгинати спину від зорі й до зорі. Вони дякуватимуть небові, яке послало їм великого Марлона - наймудрішого серед мудрих. І пишатимуться тим, що в них завжди є змога померти з його іменем на вустах. І помиратимуть, бо навіщо Марлонові зайві роти? Розплодилося їх стільки, що й земля не прогодує...

Професор не збирається посідати в цій державі якийсь високий пост. Принаймні так він каже. І Марлон йому вірить, бо кожному своє: одному влада, другому - наука. Але навіщо Професорові отой скрипучий кістяк, обтягнутий старою шкірою? Який з нього президент? Від нього за півмилі тхне тухлою бараниною.

Марлон не приховував свого невдоволення тим, що Професор надає Себастьянові надто серйозного значення. І взагалі навіщо їм президент? Смішна умовність, не більше.

- Зрозумійте, - мовив Професор. - Якщо Едмундо не друг - значить, він ворог. А такого ворога я не бажаю ні вам, ні собі.

- Ви ж самі його породили. До вас ніякого Едмундо не було.

- Забули про кисет? - глузливо прищулився Професор.

Кисет, кисет... Генерал вважає, що то були тільки циркові трюки. Марланові теж хотілося так думати. І він би, може, умовив себе в цьому, якби менше знав про кисет. Тоді все було б дуже просто: заборонив цирк, та й годі...

Незабаром чиновник вивів Себастьяна. Старий виглядав зім’ятим, наче його цілу ніч десь у казармі товкли солдати. Обличчя розпухло, під очима синіли водянисті мішки. Він ховав свій погляд, але Професор уперто зазирав йому у вічі, ніби дошукуючись того, що було великою таємницею.

- Як спалося? - запитав Професор. - Мені спершу заважало перегукування вартових. Потім звик.

Себастьян мовчав. Він усе ще силкувався зрозуміти, що це було - галюцинація, потойбічні тіні чи, може, нова витівка Професора? Та не міг же Професор підняти із могили Марселу! Отже, все це відбувалося в ньому самому - десь у таємничих надрах його мозку. Тоді звідки ж ота троянда? Коли Себастьян отямився від короткого забуття, що здавалося гнітючим сном, троянда лежала на підвіконні. Там, де він її залишив...

Куди вони їдуть? Вже давно кінчилося вузеньке шосе, машина дерлася вгору по кам’янистій дорозі, яку спорудили для себе гірські пастухи. Час від часу закипала вода в радіаторі. Зупиняли машину і, підклавши під колеса надійне каміння, вичікували, поки погасне на щитку зелене вічко. Нарешті опинились на узгір’ї, з якого добре видно переорану смужку кордону і навіть гірське село, що належало сусідній державі. Якби Себастьян мав гостріший зір, він помітив би також неприродно правильні кубики серед скель. То були прикордонні доти.

- Тут ми все побачимо, - сказав Марлон, підіймаючи до очей бінокля. - Вони залягли під нами.

- Нехай спершу їх поставлять у шеренги. Я хочу, щоб сеньйор Себастьян оглянув їхні обличчя, - наказав Професор.

Чиновник відразу ж зник за скелею, там почулося шарудіння, тупотіння десятків ніг.

Нарешті чиновник повернувся й доповів, що все готове. Потім дістав із багажника автомашини якийсь чемодан і рушив назад, за скелю. А незабаром Професор запросив туди Себастьяна.

Вони стояли в суворій військовій шерензі. Над ними нависала висока скеля, в розколинах якої росло карликове деревце. Берети збиті на ліве вухо, на грудях висіли автомати. Якби Себастьян не пережив нічної пригоди, що потрясла все його єство, він би, мабуть, цієї хвилини збожеволів: то був загін двійників Едмундо!

Себастьян спершу відсахнувся, потім опанував себе, але щось у ньому увірвалося. Лише згодом зрозумів, які почуття заволоділи ним у цю хвилину. То була цілковита руйнація його ілюзій, пов’язаних з Едмундо. Протягом останніх двох років він змусив себе забути, що Едмундо не син, а лише білкова машина, яка носить у собі подарунок хмари - кульову блискавку. Едмундо став сином у кращому розумінні цього слова. Навіть Рут була тверезіша, ніж Себастьян: вона все ще бачила справжнього Едмундо серед хмар на полум’яному коні. А той Едмундо, з яким вона дружила, - лише його видима тінь. Їй прикро, що на її долю випало володіти лише тінню, але ж Рут - земна дівчинка, їй ніколи не піднятися туди, де Едмундо почуває себе як дома. І якби Рут побачила шеренги його двійників, вона б, напевне, пережила це не так гостро, як Себастьян.

Професор добре зрозумів переживання старого. Нагадав те, що завжди пекло Себастьяна соромом:

- Я знаю, Едмундо колись заробляв для вас мідяки. Тоді ви цілком правильно його використали. Дрібно, не за масштабом, але правильно. Потім ви знайшли для себе сентиментальну віддушину - син! Звичайнісінький самообман. Рятунок від самотності. Подивіться - ось вони стоять. Невже ви їх визнаєте синами?..

Чиновник розкрив чемодан. Тепер Себастьян зрозумів, що то була рація, а сам чиновник - один із службовців Марлона, якого Професор обрав своїм помічником.

- Ходімте назад, - запропонував Марлон. - Нас не повинні бачити з того боку.

Повернулися до машини. Професор все ще умовляв Себастьяна зректися марних ілюзій:

- Зараз вони підуть. І це буде початком. Ні, це ще не війна! Просто прикордонний інцидент. Але ви побачите, яких парашутистів одержить Едмундо для Небесної Когорти. Подумайте: само небо зробило вас володарем світу. А ви задовольняєтесь мідяками. Невже ви не любите життя?..

Тим часом загін, не ламаючи похідного порядку, перейшов зорану смужку, яка, власне, і була кордоном. Залізобетонні кубики, заховані у скелях, відразу ж зустріли її кулеметним вогнем.

Себастьян добре уявляв силу цього вогню. Він теж колись був солдатом. Йому хотілося крикнути: “Лягай! ” Вихопивши бінокля із рук Марлона, припав до окулярів.

Загін ішов просто на доти. Жоден із солдатів не впав. Це було неприродно, навіть страшно. Коли б Себастьян міг зараз тверезо мислити, він би уявив психічний стан людей, які відчайдушно строчили із кулеметів. Це нагадувало стрільбу холостими набоями.

Звісно, Професор добре усвідомлював, що його солдати не безсмертні. Крім кулеметів, існують вогнемети, гармати та багато іншого. Через те він і намагався залучити Едмундо. Вдарить небо своїми блискавицями, а потім на голови переляканих ворогів упадуть ангели-месники. Спершу в них стрілятимуть не з гармат, а з кулеметів та автоматів. І ось на одну містику накладається друга - їх не можна вбити! Доки у ворожих гарнізонах зрозуміють, за яку зброю слід братися, паніка зробить свою справу. А там, де ворог виявиться особливо впертим, на допомогу знову прийде Едмундо...

Професор намагався використати ефект. У дотах не витримали - лялькові чоловічки видиралися із кубиків і кудись бігли. Цього поки що досить. Хай по той бік кордону ламають голови над цією загадкою, а Себастьян побачить, як легко можна здобути перемогу.

Але ефект виявився зовсім не таким, на який сподівався Професор. Мабуть, нерви Себастьяна не витримали напруження останньої доби. Він застогнав:

- Едмундо! Сину мій... Що вони роблять з тобою?

Себастьян ще якийсь час тихо схлипував, а потім змовк. Коліна його підігнулися, він звалився на землю.

Професор намацав пульс.

- Нічого страшного, - сказав Марлонові. - Звичайна істерика. Де Ірена?

- Тут недалеко. У пастухів.

- Везіть її сюди.

- Але ж ми інакше планували їхню зустріч.

- Вона потрібна зараз.

Марлон сів за кермо. Машина відразу ж зникла за скелями. Тим часом професорський загін спокійно, неушкоджено повертався зі своєї закордонної прогулянки.

Професор має право бути вдоволеним. Спантеличені сусіди не догадалися застосувати навіть звичайні міномети. Скував жах перед невідомим. Так буде завжди. Так мусить бути!..

Повернувся Марлон. Ірена, вийшовши із машини, низько вклонилася Професорові. Її рухи були стримані, граціозні. В них не можна було помітити ніякого автоматизму. Тільки надмірна поштивість. Чорне волосся ворушив легкий вітерець. Червона сукня була їй дуже до лиця. А проте що може бути не до лиця шістнадцятирічній красуні?..

- Як ви себе почуваєте? - тоном лікаря звернувся до неї Професор. - Вже повірили, що ваше життя почалося спочатку?

Ірена дивилася на Професора, мов на бога. Та він і справді був для неї богом. Понад два роки тому розшукав її, стару, немічну. Вона жила в тихому американському містечку. Довго розпитував про юність, про Марселу та Себастьяна. Просив пригадати все, геть-чисто все. Боляче їй було пригадувати. Ще й досі вона любила Себастьяна. Їй здавалося, Себастьян лишився таким, яким вона його бачила у хвилину гіркого прощання.

Чоловік її давно помер. Дітей у них не було. Жила молитвами та надією, що зустрінеться з Себастьяном десь у потойбічному житті. Хіба ж бог такий жорстокий, що й на тому світі віддасть Себастьяна сестрі? Ні, цього не може бути!..

Професор тоді їй нічого не обіцяв. Взяв лише кров на дослідження. А нещодавно прислав свого асистента з листом, у якому запрошував її негайно прилетіти в країну, про яку вона майже нічого не знала. До неї повернеться молодість! Звісно, вона в це не повірила. Але прилетіла. Що ж було далі? А, власне, нічого не було. Просто заснула. Коли ж прокинулась...

Ні, Ірена ще не прокинулась! Вона спить і молить бога лише про те, щоб цей сон тривав якомога довше.

Ірена не знає, що з її клітин Професор створив два організми. Зараз їх двоє, як двоє було в юності. Ірена вірить, що то справді Марсела. Але бог покарав сестру - відібрав пам’ять і мову. Марсела ходить за Іреною, мов жива тінь. Бідна сестричка! Краще б Професор її не воскрешав...

Тепер він обіцяє омолодити Себастьяна. Невже це справді можливо? Інколи Ірені здається, що вона вмерла. Вмерла та й годі.

А те, що вона бачить навколо себе, і є потойбічний світ, куди приходять після смерті.

Сьогодні чомусь її вивезли в гори. Сказали, що сюди приїде Себастьян. Там, під вікном, вона його не впізнала. А, власне, чого ж тут дивуватися? Хіба вона не знає, як висушує людину старість? Аби тільки це був він. Він, а не хтось інший. Ірена вірить Професорові. Себастьян знову стане молодим...

О, друге життя! Страшно в нього повірити. Але ж воно вже почалося. Та навіщо воно їй, якщо не буде Себастьяна? А той Себастьян, якого вона бачила у вікні... Хіба він здатний почати друге життя?..

Зараз Себастьянові восьмий десяток. Ірені тільки шістнадцять. Власне, вона нічого не знає про свій вік. Так їй сказав Професор. Значить, так воно і є.