Частина перша 5 страница

- До речі, - підвівся Хосе, якому хотілося перевести розмову на інше. - Ось газета. Ще й досі шукають корабель з місією. Гадають, що він розбився об риф.

- Який там риф? - перебила Делія. - Я певна, що це зробив Професор. Більше того: я була переконана, що він це зробить. А якщо не він, то ті люди, котрі були зацікавлені в його дослідах.

- Невже всі загинули? - вигукнула налякана Рут. - І ми б загинули, якби...

Та Едмундо поставився до цього інакше.

- Це я винен. Мені не можна було покидати корабель.

Лише тепер усі пригадали, ким насправді був Едмундо.

Хосе довго мовчав. Лівою долонею розтирав рубець з неоковирними залишками вуха. Потім обережно мовив:

- Ходять чутки про появу месії. Нібито його бачили в горах. Один із розвідників стріляв у нього. А він тільки посміхався. - Хосе багатозначно зміряв поглядом зніяковілу Рут. - І пресвята діва була з ним. Делія переконана...

- Це були ми, - не дала закінчити Рут.

- Так, це були ми, - повторив Едмундо. - Я повинен щось робити. Але що саме? Гадав, мені підкажуть повстанці. Може, вони знають.

- Кепсько вийшло, - докірливо похитав головою Хосе. - Дехто повірив розвідникові, дехто - ні. Ті, що повірили, почали кидати зброю. Навіщо вона тепер, коли прийшов сам Христос?

- Зброя, - ніби сам до себе проказав Едмундо. - Якби я вірив у зброю...

- Хіба можна повалити Генерала без зброї? - запитав Хосе.

- Генерала можна повалити хоч завтра. А що далі?.. На його місце прийде інший. І так буде доти, поки люди не дадуть відповіді на запитання: хто вони є? Хто я, хто ти, хто він?..

- Хіба це не ясно?

- Ні, Хосе. Це зовсім не ясно. Хто з людей задумується над тим, навіщо взагалі потрібна земна цивілізація?

- Овва! Для мене це занадто мудро, - засміявся Хосе. - Наше завдання значно простіше. Ми прагнемо того, щоб люди не жили в печерах. Щоб кожен трудівник мав добрий одяг і добру їжу.

- Але ж це тільки боротьба за існування, - заперечив Едмундо. - Хіба тварини не борються зо добру їжу та добре кубло? Розумна істота мусить відповісти на основне запитання: для чого я існую?

- Хай так, - легко погодився Хосе. - Але яке це має відношення до нашого страйку? Його призначено на неділю.

- Це дасть вам певність, що ви виступаєте від імені природи.

Хосе засміявся:

- Та вона ж у нашому шлунку, ця природа. Хто ж про неї не знає?..

Едмундо розгубився. Рут було боляче за нього. Безмежна сила, якою володів її друг - всі блискавиці неба! - зараз просто ні до чого. Він почував себе школярем, який не вивчив урок. І в цій ролі Едмундо став для неї ще рідніший.

А проте в його словах було значно більше істини, ніж він сам бачив. Це добре зрозуміла Делія.

- Хосе! - сказала вона. - Якби людина була здатна жити тільки шлунком, я ніколи б не покинула Професора. Я була покоївкою, але почувала себе господинею палацу. Професор завжди підтримував у мені цю ілюзію. За неї я платила тільки порошинкою з пальця. Але яка ж то була порошинка! Я множилась, множилась... Виникали нові Делії... О, це жахливо! І тоді я почала питати себе: хто ж ти, звідки, для чого?.. Професор розгвинтив тебе, наче старого годинника. Але навіщо? Кому це потрібно?.. Лише в оцій печері я знов відчула себе людиною. То як же нам не шукати відповіді, для чого ми живемо на світі?.. О-о, даруйте! Якби я не шукала відповіді на ці запитання, то й жити б не захотіла.

Ці слова Делії трохи підбадьорили Едмундо. І все ж його знов переслідувало запитання: куди кидати блискавиці? Що руйнувати? Що виросте на землі після цих руйнацій? А Хосе знав: страйк докерів служить не руйнуванню - він служить утвердженню загального добра.

Тому Едмундо й почував себе школярем. Йому хотілось виправдатись перед Хосе:

- Візьміть мене з собою. Я хочу побачити ваш страйк.

Рут його відмовляла. Вона боялася, що Едмундо знов виявить ту наївну прямодушність, яка так недобре прислужилася в горах. Але Хосе її заспокоїв:

- Едмундо буде зі мною. Я нікуди його не відпущу.

VII. ВТЕЧА В ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Коли вони підійшли до воріт, біля яких стояла робітнича варта, Хосе зустріли вигуками:

- А-а, Безвухий! Проходь. Це що за хлопчина? Може, прийшов на роботу найматись?..

- Заткнись, - незлостиво лайнувся Хосе. - Я з штрейкбрехерами не знаюсь.

Хосе працює тут недавно. Але такий уже в нього характер - він усюди почуває себе серед своїх.

Робітники збиралися групами. Щось обговорюючи, запально жестикулювали. Хосе підводив Едмундо то до однієї, то до другої групи. На них не звертали уваги. Це дозволяло Едмундо чути те, про що сперечалися страйкарі.

- Вони перед Генералом вислужуються, - сказав старий робітник, у якого замість ока під лівою бровою непорушно леденів скляний протез.

- Генерал нічого не тямить. Їм Марлон диктує, що робити належить.

Едмундо небагато зрозумів із цієї розмови. Хосе пояснив: йдеться про тих, хто керує страйком. Докери їм не вірять.

Хлопець почував себе так, як мусив почувати себе землянин серед людей іншої планети. Ходив, слухав, намагався врости душею в їхні клопоти. Але то був незнайомий для нього світ. Зрозумілим було одне: якщо ці люди самі не здобудуть для себе свободу, ніхто й ніщо їм не допоможе!..

І знов переслідувало запитання: чого ти прийшов у цей світ? Невже тільки заради золотоволосої Рут? О, це багато, дуже багато. Едмундо вже не уявляє свого життя без неї. Та якщо він не потрібен людям, він не потрібен і сам собі.

Що доброго він може зробити для Рут? Подарувати блискавку? А навіщо їй цей подарунок?..

Хосе, помітивши пригнічений стан Едмундо, підбадьорливо сказав:

- Не тужи, хлопче. Коли я вперше сюди прийшов, з мене сім шкур спустили. А потім повірили - свій!..

Та ось із кола докерів вийшов невисокий чолов’яга середнього віку. Він ступив кілька кроків назустріч Едмундо і здивовано чи, може, навіть перелякано побіг назад, щось нашвидку пояснюючи страйкарям. Тепер усі повернули голови до Едмундо. У виразі облич можна було помітити заклопотаність і здивування.

Від групи до групи котився таємничий шепіт. Хосе поки що нічого не розумів. А Едмундо бракувало досвіду, щоб надати отому перешіптуванню якогось значення.

- Може, він просто грабіжник? - голосніше від інших сказав чолов’яга, який упізнав Едмундо.

Робітники називали його Густаво.

- Його розшукує Генерал. В оголошенні не сказано, що він злочинець, - зауважив одноокий страйкар.

- П’ятдесят тисяч песет! - прицмокнув язиком Густаво. - Якщо він не злочинець, то йому нічого й не загрожує. Може, він сам зрадіє, що його звели з Генералом.

- Покличеш поліцію? - з презирством запитав Одноокий.

- А чому б ні? Він тут усім чужий.

Одноокий сплюнув у бік Густаво й круто вилаявся.

Що саме означала ця суперечка, Хосе та Едмундо зрозуміли тоді, коли із натовпу вислизнув скуйовджений Педро і, важко дихаючи, підбіг до них.

- Хосе! - ковтаючи слова від надмірного хвилювання, шепотів Педро. - На Едмундо оголошена облава. Його треба негайно сховати.

Він похапцем добув із кишені згорнуту газету й простягнув її Хосе.

Едмундо встиг помітити лише власний портрет.

Тим часом до воріт, які вели на доки, під’їхала поліція. Одноокий покликав до себе Хосе.

- Ми з тобою до пари, - пожартував він. - Одновухий і Одноокий. Що не кажи - родичі... Не знаю, що там накоїв твій шибеник. Але в поліції шоколадом не частують... Пробивайтесь до портової площі. Спробую затримати цих собак.

Погомонівши з кількома страйкарями, Одноокий загубився в робітничому натовпі. І через кілька хвилин це вже був не натовп. Куди б не кидались поліцаї - на їхній дорозі несподівано поставав добре злагоджений гурт, через який годі було продертися. Поліцаїв так переминали, що в них тріщали ребра.

Та ось на крилі машини з’явився Марлон. Його не одразу впізнали - більшість докерів знала Марлона лише по фотографіях.

Люди загомоніли:

- Оцей скаже!..

- Еге, скаже... Як із твоєї шкури батоги вирізати.

- А чого ж він приїхав?

- Зараз почуємо.

Марлон підняв руку, закликаючи до уваги. Гомін поволі вщух.

- Сеньйори! - сильним голосом вигукнув Марлон. - Я прибув не для того, щоб втручатися у ваш конфлікт з господарями доків. Це не моя справа. У мене є свої обов’язки... Нам стало відомо, що серед вас переховується людина... Власне, це не людина, а... - Марлон зробив паузу, ніби збираючись з думками. - Зрештою я хочу звернутись до нього самого. Сеньйоре Едмундо! Ви прекрасно знаєте, що вам ніщо не загрожує. Чого ж ви ховаєтесь? Від імені Генерала запевняю, що в його палаці ви будете прийняті як добрий гість. Даруйте, що ми були змушені втягнути в розшуки поліцію. В нас немає інших намірів, окрім почесних переговорів...

Докери знов загомоніли:

- Він з ним розмовляє, мов із принцем.

- Та в нього ще матусине молоко на губах не висохло. Що ж воно за птах?

А Хосе та Едмундо бігли через дворища до портової площі.

- Чого ми тікаємо? - запитав Едмундо. - Мені вперше доводиться тікати.

- Треба, Едмундо, - коротко відповів Хосе. - Ми тебе не віддамо Марлонові. Не діждеться.

- А навіщо я вам?..

- Побачимо.

В харчевні їх зустріла перелякана Мірта. Вона лише стогнала та, затуляючи рота рукою, як це часто роблять щербаті, обстрілювала їх такою скоромовкою, що годі було щось второпати. Делія, як і завжди, трималася спокійно. Це вміння за будь-яких обставин не втрачати врівноваженості надавало її вже немолодому обличчю королівської величі. Милуючись нею, Хосе не відразу збагнув небезпеку, про яку вона розповідала.

- Вони все перевернули на кухні. Шукали вас, Едмундо. Потім заарештували сеньйора Себастьяна. Бідна Рут!..

- Де вона? - намагаючись подавити хвилювання, запитав Едмундо.

- Я заховала її у нас. Хіба можна вгадати, чого вони хочуть? А там її не знайдуть. Вам теж треба...

Хосе добре її зрозумів. Взявши Едмундо за руку, він нашвидку попрощався з жінками. Спершу спустилися в підвал, що був захаращений ящиками та старими меблями. Потім вислизнули через люк для вугілля і, схожі на сажотрусів, хутко перебігли подвір’я харчевні. Саме воно було найбільш небезпечним - за харчевнею, безперечно, стежили. У сусідньому дворику трохи відсапались і вже спокійніше рушили до печерного містечка.

Рут обхопила шию Едмундо, горнулася до його грудей вологою голівкою. Важко було зрозуміти, сміється вона чи плаче. А Хосе стояв осторонь і з доброю посмішкою розмірковував уголос:

- Дитина, зовсім дитина. А серце має доросле. Як виросте, доброю дружиною стане. О-о, не кожному випадає таке щастя!..

Хосе міг би додати: йому також не одразу випало. Зате зараз він щасливий. Дуже щасливий!..

Печера була скупо освітлена невеличкою лампочкою, яка живилася від автомобільного акумулятора. В її тьмяному світлі обличчя Рут здавалося дорослішим, ніж було насправді. І слова, які шепотіла дівчинка, теж були не дитячі:

- Едмундо, я так боялася... Так мені було моторошно... Тепер я не зможу без тебе.

Едмундо, перебираючи пальцями волосся Рут, намагався її заспокоїти:

- Чого ж тобі за мене боятися? Хіба ти не знаєш, що мене не можна вбити?..

- Це неправда! - запально шепотіла Рут. - Якщо вони відберуть те, що дав тобі Професор... Якщо відберуть...

Їй страшно було навіть уявити, що мало статися тоді, коли б Едмундо втратив свою білкову оболонку.

- Не відберуть, - посміхнувся Едмундо. - Я вже приходив до них по кисет. Хіба вони забули?

Арешт Себастьяна схвилював Едмундо. Та згодом вони зміркували, що Себастьянові також нічого не загрожує. Марлон узяв його як заручника. Доведеться Едмундо завітати до масажиста...

Надвечір до печери хутко увійшла Делія. І хоч на її обличчі не можна було помітити хвилювання, але Хосе звик вгадувати її настрій за тими ознаками, які були відомі тільки йому. От, скажімо, високо піднята брова означала, що Делія має повідомити щось дуже важливе.

Так воно й сталося. Намагаючись не надавати своїм словам надмірної ваги, Делія спокійно, ніби йшлося про щось другорядне, сказала:

- Між іншим, вони йшли за мною майже до самого струмка. Боюсь, що поліція незабаром буде тут.

Без зайвих слів Хосе вивів Едмундо й Рут із печери й попід прямовисною кручею, в яку були врубані десятки дверей, повів їх у темне міжгір’я. Голос, який вони почули із темряви, видався їм знайомим. То був голос Педро.

- Хосе, ти кого привів?

- Зараз побачиш, - відповів Хосе. - Собаки Марлона вистежили Делію.

- Рут! Едмундо! - б’ючи себе довгими руками по стегнах, радісно вигукнув Педро. - Тепер ми заживемо. У нас тут є такі лабіринти, що з них живцем іще ніхто не виходив. Підземний капкан. Увійти в нього легко, а вийти як?.. Блукає людина в темряві, доки з голоду не помре... Я тут за молодості каміння довбав. Ще тоді всі переходи вивчив. Тепер, бач, згодилося.

Довго вони йшли підземними коридорами. Попереду човгав гумовими чобітьми Педро. Інколи траплялися калюжі. Педро бреде через них, а для гостей висвітлює ліхтариком сухе каміння. Доводилося стрибати із одного каменя на другий. Нарешті їм відкрилася велика підземна зала. Тут було сухо й світло. Горіла електрика. У дерев’яних пірамідах стояла зброя. На столі лежали газети. На електричній пічці варився обід.

Рут швидко зрозуміла: вони прийшли в добре обжитий куток, який мало чим відрізнявся від харчевні тітки Мірти. І так само, як у харчевні, за столом сиділи похмурі, неголені чоловіки. Та й одяг їхній був схожий на одяг вуличних волоцюг, до яких Рут звикла ще змалечку.

- Звідки ж тут електрика? - запитав Едмундо.

- Власна станція. Хіба не чуєш? - відгукнувся Педро.

Едмундо прислухався. Десь далеко працював потужний двигун. А може, зовсім близько - кам’яна товща майже безслідно ковтала звуки.

Ні Рут, ні Едмундо ще не знали, що вони назавжди попрощалися з горищем Себастьяна. Для них почалося нове життя.

VIII. АРЕШТ СЕБАСТЬЯНА

Себастьян жив, як уві сні. Здавалося, він здобув усе, про що мріяв: скінчилась його самотність, поруч були Едмундо і Рут, які його любили. Проте старого щось лякало. Що саме, він не знав. Можливо, то було відчуття нетривалості його щастя. Ось-ось має статися щось таке, що знов зробить його самотнім.

Рано чи пізно, а блискавка розірве білкову оболонку, щоб знову помандрувати в захмарний простір, із якого вона прийшла.

Але, вдивляючись в обличчя Едмундо, Себастьян знову забував про його походження. І тоді здавалося, що його син ніяк ще міг бути іншим - він мусив бути саме таким, яким був Едмундо-Блискавка. Тепла хвиля набігала на стомлене серце старого. І саме через те у хвилини сумнівів та вагань так гостро краяло його душу передчуття неминучого лиха.

Та лихо прийшло не з неба - воно мало цілком земне походження.

Це сталося тоді, коли Едмундо й Хосе вирушили до порту. На сходах, що вели на горище, Себастьян почув гупання кованих чобіт. Грюкнули залізні двері, кілька ліхтариків освітили крокви і фанерну халабуду, яка служила Себастьянові житлом. Це були люди Марлона.

Себастьян відразу ж упізнав переодягнених поліцаїв. Вони намагалися діяти чемно - мали наказ не гнівити старого.

Поліцаї прийшли не для того, щоб заарештувати старого - вони тільки передали запрошення Марлона, якому конче треба зустрітися з сеньйором Себастьяном. Проте навіть запрошення виглядало арештом. Себастьяна силою вштовхнули в машину й повезли до генеральського палацу.

Зате Марлон прийняв його як шановного гостя. Посадив у крісло, сам сів поруч і на знак особливої приязні опустив свою боксерську долоню на сухорляву руку Себастьяна. Старий скоса глянув на пальці генеральського фаворита. Ні, то були не пальці масажиста. То були пальці досвідченого ката.

Тим часом Марлон поспішав виявити гостинність. Незграбно наповнив кришталеві келихи. Себастьян відмовився випити. Тоді Марлон підвівся з крісла і всією велетенською постаттю навис над Себастьяном.

- Я не пам’ятаю зла, - промовив Марлон. - Ви, сеньйоре, мали змогу в цьому пересвідчитись. Мені було добре відомо, що так званого сина з вами немає - він був тоді дуже далеко. І хоч ви разом з ним вчинили державний злочин, я умовив Генерала...

- Який злочин? - насторожено запитав Себастьян.

- Хіба ж не ви зруйнували Чорну фортецю? Вісімсот в’язнів утекли в гори. Сьогодні ми маємо з ними чимало клопоту.

Себастьян стомлено посміхнувся.

- Я не знаю жодного закону, за яким можна засудити блискавку.

- Сьогодні це людина, а не блискавка! Це по-перше. А по-друге... Ви, сеньйоре, блискавкою ніколи не були. На вас повністю поширюються закони нашої держави.

- Уявляю цей суд! - глузував Себастьян. - Старого злидня, що не здатний заробити собі на хліб, судять за гріхи Зевса. Не багато й не мало - всього тільки за розгром фортеці! Без гармат, без снарядів - самими стрілами небесними. Чи не здається вам, що такий суд має виглядати... е-е-е... досить сенсаційно?

В очах Марлона перебіг лихий вогник - мов у хижака, який починає побоюватись власної жертви. У його голосі прозвучала загроза:

- Не кожен суд відбувається при відчинених дверях. Сподіваюсь, вам це відомо.

- Знаю, - спокійно відповів Себастьян. - Але в мене є свідок, який уміє ходити не лише через двері.

Останні слова справили неабияке враження. Мабуть, Марлонові здалося, що зараз упаде стіна і над його головою нависне полум’яна куля. Його обличчя зблідло, пальці швидко забігали по підлокітниках крісла: він завжди щось масажував.

Прибравши спокійного вигляду - а це давалось йому нелегко, - Марлон після тривалої паузи промовив:

- Власне, я запросив вас не для цієї суперечки.

- Запросили чи арештували?

- Ні, ні! Люди, яких я послав, повинні були передати моє запрошення. Звичайно, від імені Генерала. Я тільки виконую його доручення.

Себастьян підвівся, відсунув крісло, зробив крок до виходу.

- Тоді дозвольте покинути палац.

- Ви не бажаєте вислухати того, що радить вам Генерал?

У голосі Марлона знов зазвучала погроза. Але на Себастьяна вона не справила враження.

- Я надто старий. Пізно мені вислуховувати чиїсь поради. Доки я встигну скористатися ними, проб’є моя остання хвилина. Скільки б Генерал не витрачав свою незрівнянну мудрість на отаких, як я, - кладовище мудрішим не стане.

- Всі ми смертні, - буркнув Марлон, остаточно заспокоївшись. - Якщо ви не бажаєте вислухати Генерала... Звичайно, я йому так не доповім... Але, сподіваюсь, зустріч з людиною, яку ви бачили на острові... Прошу трохи зачекати. Я для вас приготував сюрприз.

З цими словами Марлон вийшов. А за кілька хвилин у його розкішному кабінеті з’явився Професор.

Так, це був той самий Професор, який дав земне тіло променевому Едмундо. І хоч ученого звинувачували у нелюдських злочинах, але в душі Себастьяна жила мовчазна подяка. Себастьян гадав, що справжнім батьком Едмундо була саме ця людина. І як батько Професор мав на нього право.

Себастьяна навіть не здивувала поява Професора в Генераловому палаці. Тоді Професор утік з острова на підводному човні. А тепер, коли загинув корабель з місією, Едмундо лишався єдиною істотою, що була створена там, на острові. Звісна річ, Професор його розшукує. Але як вдалося вченому втягнути в ці розшуки Марлона?..

Себастьяна хвилювала сама можливість спілкування з Професором. Що там не кажи, а це незвичайна людина!

Професор стримано привітався й відразу ж запитав:

- Як почуває себе містер Едмундо?

Ніколи в душі Себастьяна не стикалося стільки суперечливих почуттів. І вдячність, і страх, і ненависть. Ненависть прийшла разом зі страхом: адже ця людина прибула сюди задля того, щоб знов зробити Себастьяна самотнім.

Професорові довелося повторити своє запитання. Себастьян сухо відповів:

- Добре.

То була відповідь, яка злітає з уст без участі мозку. Мозок Себастьяна був зайнятий іншим. Старий дивився на елегантно зодягненого Професора, на пасма сивини, що надавала рисам його обличчя витонченості й шляхетності. Думав про людську природу, в яку закладено так багато протиріч. Що переважало в цій людині - зло чи добро?

Колись земна наука використає відкриття Професора. Можливо, ніхто й не знатиме, з якою метою Професор прийшов до цього відкриття. І те, що він хоче спрямувати на недобру мету, колись прислужиться людям для їхнього безсмертя.

Ця думка знов повернула пошану до Професора, і Себастьян відповів на його запитання так, як відповідають лікареві, коли він цікавиться станом здоров’я свого пацієнта:

- Мій хлопчик почуває себе цілком добре.

Професор помітив у погляді Себастьяна щиру довіру. Це було дуже важливо: співбесідника слід підкорити власній волі. Тому Професор і далі говорив тоном лікаря, який має право на повчання та застереження:

- Містер Едмундо повинен жити інакше, ніж звичайні люди. Хоч раз на тиждень йому слід прогулятись у небі. Для нього це необхідно так само, як для нас купання. Занурюючись у воду, ми спілкуємося з іншою сферою життя. Правда, ми ще не вміємо переселятись у дельфінів. Та колись людське “Я” зможе вільно обирати для себе білкову машину. Якщо треба пожити в океані - переселяюсь у дельфіна. Потім знов повертаюсь у власне тіло...

Себастьян слухав Професора, а сам думав: у чому ж тут полягає злочин? Це була велика мрія людська, що грунтується на високих досягненнях науки. Це було те, що дарувало земній людині фізичне безсмертя. Сьогодні разом з тілом помирає і людське “Я”. Саме тоді, коли людина досягає розквіту духовних сил, приходять найбільші людські вороги - старіння і смерть. Разом з організмом помирає великий досвід...

- Едмундо часто виходить на прогулянки? - запитав Професор.

Себастьян зрозумів, про які прогулянки йдеться.

- Ні, - винувато відповів старий. - Він хоче врости в наш побут. Едмундо дуже карається тим, що в земному житті почуває себе чужаком. І потім, Рут...

- О-о, розумію! - стримано посміхнувся Професор. - Але ви забуваєте про особливість його організму. Цю машину час від часу треба вимикати. Вона не здатна безперервно носити в собі енергію блискавки. Приведіть до мене Едмундо. Я хочу його обстежити.

Старий мовчав, похмуро оглядаючи носки своїх черевиків. Нарешті сказав:

- Едмундо не захоче прийти до вас.

- Ви повинні його умовити. Адже ж він називає вас батьком.

- В цьому разі він мене не послухає.

Професор нервово заходив по кабінету. Потім спинився біля стіни. Було смішно бачити над його головою парадний портрет Генерала. Всі оті ордени - чого вони варті перед цінностями, якими володіє Професор? Та й саме́ обличчя Генерала було до смішного урочистим. Себастьян добре знав, що в житті ця людина мала зовсім інший вигляд. Але за хвилину Себастьянові довелося побачити, як міняється обличчя Професора, що здавалося йому живим втіленням мудрості. Очі налились кров’ю, нижня щелепа одвисла і ніби посунулася вперед. Нижня губа покрила верхню. Це було неприродно, навіть потворно. Брови тіпалися, пальці стиснулися в кулаки.

- Ви - злодій! - крикнув Професор. - Грабіжник. Едмундо - моя власність. Кожна клітина його організму виліплена міою. Хіба я працював лише задля того, щоб поповнити рід людський іще одним бовдуром? Хіба їх мало на земній кулі? Зрештою, це мій науковий експонат... Поверніть його негайно!..

- Едмундо має власну волю, - спокійно відповів Себастьян. - Якщо він не вважає себе моїм сином...

Професор зареготав:

- Ха-ха-ха! Ви такий батько для Едмундо, як... - він кивнув на портрет Генерала, - як він - володар світу. У мене їх цілий полк, ваших синів. До речі, вам корисно їх побачити. Та ж сама модель, яку я використав для Едмундо... Розумію, ви дуже самотня людина. Але поставте свого Едмундо серед солдатів сеньйора Марлона - і ви не впізнаєте свого сина. То який же це син?.. Едмундо був вашим тоді, коли жив у кисеті. А зараз він мій!..

Згадка про кисет боляче кольнула Себастьяна. Інколи йому також здавалося, що променевий Едмундо був йому значно рідніший, ніж Едмундо в людській подобі. Потім Себастьян зміркував, що тут промовляє старечий егоїзм: адже зараз Едмундо здобув собі друга - в нього є Рут...

- Ви поїдете з нами, - відчужено сказав Професор і вийшов із кабінета. Потім з’явився вишколений чиновник і з тією чемністю, за якою ховається насильство, провів Себастьяна до розкішної машини, за кермом якої сидів Марлон. Професор сів поруч Марлона, а Себастьяна чиновник посадив на задньому сидінні. Чиновник тримався діловито, навіть запобігливо, але пильно стежив за кожним рухом Себастьяна.

Марлон хизувався перед Професором своїм умінням водити машину. Він майже не дивився вперед, вдаючи, що дуже зацікавлений розмовою, яку Професор підтримував лише із чемності.

- Не в кожної людини є зміст життя, - філософствував Марлон. - Здебільшого люди просто підтримують біологічне існування. Живуть, щоб жити. Який у вас зміст життя? - обернувся він до чиновника.

- Я служу, - трохи розгублено відповів той.

- Хе, служите, - хмикнув Марлон. - А навіщо? Які радощі вам особисто дає служба?

- У мене є сім’я. Дружина, син...

- Цього з вас досить? Невже вам більше нічого не треба?

- Ми збираємо гроші на будинок.

Марлон переможно глянув на Професора, ніби той щось заперечував.

- Ось вам!.. Старовинна китайська філософія бачила державу у вигляді живої істоти. Одні люди є клітинами її ніг, інші - пальцями її рук. А мозок... Це ми з вами, Професоре.

Пальці Марлона недбало бігали по керму, наче то була генеральська спина. Це помітно нервувало Професора. Машина мчалась по звивистій стрічці гірської дороги, що була врубана в гранітний берег затоки. Дорога в’юнилась так високо, що кораблі на блакитній поверхні затоки здавалися іграшками. Шосе було відгороджене від прямовисного урвища ненадійною кам’яною стінкою, яка існувала більше для годиться, ніж для безпеки руху. Водії на цій дорозі ніби змагалися один з одним у власній нерозсудливості.

Себастьянові ніколи не доводилось їздити по цій дорозі. Він жадібно вдивлявся в розмиті синюватим туманцем береги затоки, що подекуди були прикрашені розпливчастою мозаїкою курортних містечок. Інколи шосе круто збігало вниз, вони їхали понад пляжами. Часом зустрічалися екзотичні візники. Коні з червоними султанами на головах були запряжені у старовинні фаетони. За спинами візників під легкими парасольками сиділи поважні сеньйори й молоді сеньйорити, яких стомили блага сучасної цивілізації. О, ця екзотика коштувала їм недешево!..

Зрештою старий наважився запитати, куди вони їдуть. Йому ніхто не відповів.

Машина зупинилася перед смугастим шлагбаумом. Із дерев’яної будки вийшов офіцер. Пізнавши Марлона, виструнчився, козирнув і повернувся в будку. Шлагбаум відразу ж піднявся.

Далі їхали по вузенькій стежці з бетону, що вела кудись у глибину гірської ущелини. Тепер їм зустрічалися тільки військові, зодягнені у форму прикордонників.

Відчинилася важка залізна брама. Це була фортеця, що за всіма ознаками споруджена зовсім недавно. Себастьян встиг помітити кулеметні гнізда в гранітних стінах. Машина, в’їхавши у фортецю, круто розвернулась і, скрипнувши гальмами, спинилася біля вілли, що здивувала Себастьяна своєю легкістю, граціозністю. Серед незграбних кам’яних споруд, які її оточували, ця вілла нагадувала лебедя, що змушений жити в одному вольєрі з бегемотами.

Професор сказав Марлонові:

- Сеньйор Себастьян - наш гість. Мабуть, йому буде приємно пересвідчитись, що тепер мої досліди надійно охороняються.

Поволі старий почав розуміти, куди й навіщо його привезли. Він запитав:

- Хіба корабель з місією не загинув?

- Загинув той, хто мусив загинути, - ухильно відповів Професор, беручи за лікоть Себастьяна. - Приймемо ванну. Потім пообідаємо.

Себастьян покірно зійшов на ґанок, а Професор гостинно відчинив перед ним скляні двері.

IX. В ПІДЗЕМЕЛЛІ

Нарешті Рут і Едмундо познайомилися з господарем підземелля. Це був той самий Одноокий, який у порту допоміг Едмундо втекти від поліції.

- Якби тебе не шукав Марлон, ми б не повірили Хосе, - пригощаючи нових друзів ріденьким супом, говорив Одноокий. - Все це схоже на казку. І вона завдала нам чимало шкоди.

- Хіба звільнення в’язнів - це шкода? - ображено залитала Рут.

Одноокий по-батьківському поклав шорстку долоню на її волосся. Це трохи кольнуло Едмундо, але він зумів стриматися.

- Ах, дитино, - зітхнув Одноокий. - Надто незвичайним було це звільнення. Повстанці почали вірити в небесну силу.

- Чому ж у неї не вірити? - не приховуючи настороженості, мовив Едмундо. - Сонце, зорі... Зрештою, Космос... Це ж і називають небом.

- Якби ж так! А то йдеться про інше... Ну, та ти, мабуть, не знаєш релігійних легенд.

- Батько дещо розповідав...

Згадка про батька знов розбудила тривогу в серці Едмундо. Хлопець був переконаний, що Марлон не посміє поводитись із Себастьяном так, як із іншими в’язнями, але ж для чогось потрібний був отой арешт?

Розмовляти з батьком на відстані Едмундо міг лише тоді, коли жив променевим життям. Вийти із власного тіла... Але як? Чи зрозуміє Одноокий, навіщо Едмундо просить ліжко? Потім інше: чи можна через кам’яну товщу, яка висить над їхніми головами, перемовлятися з батьком? Едмундо повинен кинути підземелля, залишивши власне тіло під наглядом Рут. Але ж це майже неможливо для сліпого поля, що здатне обтікати тверді предмети так, як їх обтікає повітряна течія. Легко йти на променевий голос батька. Та як виплутатись із кам’яних лабіринтів?..