Частина перша 2 страница

Та, пригадавши, як Себастьян потішився на футбольному полі, Марлон уже обережніше додав:

- Правда, це не гарантує нам безпеки. Але як вона може бути гарантована, коли той перевертень лишається поза нашим впливом? Немає меж його могутності. Мені здається, він про це навіть не догадується. Чи просто придивляється, зважує. А потім в один день знищить нас і захопить владу... Ну й личину собі обрав! Ходячий кістяк, та й годі. Але цим він нас не обдурить.

Нарешті Генерал таки отямився. Але його реакція на візит Едмундо була несподівана, навіть смішна. Схопившись на криві ноги, метушливо забігав по спальні.

- Забороняю! Категорично забороняю.

- Що ви забороняєте? - майже сердито перепитав Марлон.

- Кисет, блискавиці та всякі інші трюки. Все це пішло від циркачів. Я їх добре знаю! Забороняю цирк.

- Цирк тут ні до чого, - намагався Марлон урезонити свого примхливого володаря. Але той не слухав, продовжував бігати, розмахуючи руками.

- Кожного, хто з’явиться з блискавицею в кисеті, негайно тягніть на шибеницю. Все!..

Генерал зів’яв, ніби скінчилась дія пружини, що була заведена на кілька хвилин.

Безсило поплентався до ліжка і впав на присмалену ковдру.

- Як же оголосити вашу волю народові? - запитав Марлон.

- Так, як я її висловив, - сказав Генерал і тяжко закашлявся.

Наступного дня на вулицях столиці - на всіх вітринах та дошках для об’яв - з’явився наказ Генерала, у якому заборонялися циркові видовища. А наприкінці чорним по білому було написано:

Категорично забороняється поява на вулиці із блискавицями у кисетах

Далі йшли погрози - аж до смертної кари.

Ця фраза облетіла всі газети світу. З неї глумилися, як тільки могли. Одна із заморських газет писала:

Грізний Генерал у цьому наказі виглядає Зевсом, який розгнівався на власних дітей.

О, занебесні шибайголови! Вони останнім часом так загралися, що перестали розрізняти, де батькова зброя, а де звичайна запальничка.

Проте не всі прийняли цього кумедного наказа так безтурботно. Як кажуть, без вогню диму це буває. Отож на одному із таємничих островів Тихого океану незабаром дехто дізнався і про чарівний кисет, і про дивовижний матч, і про візит кульової блискавки в спальню Генерала.

І ось одного разу...

Але будемо послідовні.

V. ЗОЛОТОВОЛОСА РУТ ВИКЛИКАЄ ВЕЛИКУ ГРОЗУ

Поволі Едмундо вчився не лише слухати людські розмови через батьків мозок, але й бачити ті предмети, які бачив Себастьян.

Це до нього приходило так, як для наших очей воскресає звичайний світ, коли зникає ранковий туман. Спершу окреслюються невиразні обриси предметів - стовпів, дерев, будинків, - і лише згодом проступають сотні подробиць, які довершують гармонію світу.

Мозок Себастьяна був для Едмундо передавачем, який відтворював зорові образи. Без Себастьяна Едмундо нічого не бачив - він тільки вгадував форми предметів, що йому доводилось інколи сторожко їх обминати.

Якось Себастьян та Едмундо сиділи у Мірти, оточені давніми друзями. Хосе Безвухий і Педро докоряли Себастьянові за його бездіяльність. Хіба публіка не була щедра? Чому ж Себастьян відмовився від своїх трюків із кисетом? Треба ж сяк-так годуватися...

Саме тут хтось із відвідувачів приніс Генералового наказа. Спершу його сприйняли як дивацтво.

- Наш Генерал втратив останню клепку в голові, - реготав Педро. - Блискавка в кисеті! Що за чудасія?.. - Та ось його погляд упав на Себастьяна. - Стривай, це часом не про тебе?..

І Себастьян не став критися. Він розповів друзям про все, що сталося з ним на горищі, коли хмара подарувала йому променевого сина. І хоч тут було щось від казки, але друзі йому повірили. Вони вже не вимагали, щоб Себастьян виходив зі своїм кисетом на вулицю. Навпаки, вирішили приносити їжу для свого друга на горище.

Тут підійшла Мірта і прошепелявила у свою щербину:

- Хіба ж це чоловічий клопіт - носити їжу? Хто б це вам дозволив? Та в мене очі від ганьби повилазять, якщо сеньйор Себастьян не матиме доброї страви.

Її подвійне підборіддя тряслося, а очі усміхалися підступно, нещиро.

Аж ось за її спиною защебетав дитячий голосок. То вбігла небога Мірти - донька її сестри. Була вона в тому віці, коли дитинство мало незабаром скінчитися. Гострі плечі, тонкі руки, худенька шия свідчили про те, що її скоро можна буде назвати підлітком. Відразу ж у похмуру харчевню ніби закрався сонячний зайчик.

- Тітонько! Вас кличуть.

- Хто? - підняла голову Мірта.

- Сеньйор, що привозить м’ясо.

І тут Едмундо вислизнув із кисета, незримо наблизився до дівчинки, лоскітно вплівся в її золоте волосся. Мірта, яка поклала руку на голову небоги, відразу ж її відсмикнула - жінку наче хтось уколов шпилькою. Волосся дівчинки затріщало електричними розрядами.

- Рут! - розсердилась Мірта. - Що у тебе у волоссі?

- Нічого, тітонько.

Тим часом Едмундо відчував себе у її волоссі так, наче то був єдиний світ, де він здатний жити. Яким здавався йому тепер тісним і незатишним батьківський кисет!

А Себастьян боявся, що надто сильне опромінення завдасть шкоди дівчинці. Він покликав Едмундо:

- Повертайся до мене. Рут може захворіти.

- Рут, Рут, - шепотів Едмундо. - Хай Рут живе з нами, тату.

- Для неї ти не існуєш. Вона про тебе нічого не знає.

- Зате вона існує для мене, - сказав Едмундо.

- Гаразд. Рут ходитиме до нас у гості. Спробую умовити Мірту, щоб відпускала.

Рут любила старого. Він вигадував для неї дотепні іграшки. Але Мірта не дозволяла дівчинці покидати домівку. Сестра Мірти померла позаминулого року. У Мірти не було своїх дітей. Отже не дивно, що вона ревно доглядала небогу.

Несподівано для Себастьяна Мірта не лише дозволила дівчинці відвідувати таємниче горище, але й сама з’явилася там, щоб вигребти багатолітнє сміття, познімати павутину та випрати простирадла.

Коли Рут, набавившись гвинтиками, коліщатами від старих годинників та іншим добром, поверталась додому, між Себастьяном і його сином починалась тривала розмова.

- Тату, я хочу, щоб Рут мене бачила.

- Це неможливо, Едмундо. Ти стоїш ближче до зірок, ніж до людей. Ти ніколи не знатимеш, що таке хворі суглоби або, скажімо, штучні щелепи...

При цьому Себастьян показав на склянку, в яку він кидав на ніч свої пластмасові зуби.

- Хай будуть хворі суглоби, - благав Едмундо. - Мені набридло жити в кисеті. В неї таке гарне волосся! Але ти чомусь не дозволяєш оселитися в ньому. Я хочу, щоб Рут сама мені дозволила. Для цього вона повинна мене бачити. І чути мої слова. Ми б із нею ніколи не розлучалися.

Як боляче було Себастьянові слухати оті благання! Хіба він сам не хотів, щоб його Едмундо був звичайним хлопчиком? Дружив би із маленькою Рут, росли б разом. А там, дивись, відгуляли б весілля...

Просте людське щастя. Те щастя, за яке ми навіть не дякуємо природі, приймаючи його як належне. Але Едмундо ніколи не зазнає такого щастя. І це завдавало Себастьянові нестерпних мук.

- Проси у Сонця, сину. Воно могутніше від мене. Це воно зробило Рут людиною, а тебе - блискавкою.

- Я хочу, щоб вона знала про мене. Розкажи їй, тату...

Це була слушна думка. І старий Себастьян почав оповідати Рут довгу казку. На колінах дівчинки лежав кисет, а в ньому жила променева істота, яка очима Себастьяна бачила Рут - прекрасне земне створіння, що також було дитиною Сонця.

Дівчинка поринала в казку, мов у прекрасний сон. Через моря й гори до неї летів білоголовий хлопчик, щоб разом із нею бавитися коліщатами від старих годинників. Він був зодягнутий у плащ із рожевої хмарки, під ним гарцював полум’яний кінь. У гриву вплетені не стрічки, а справжні блискавиці. Але вони не обпікали Рут. Вони були теплі й лагідні, мов руки матері - руки, які Рут востаннє бачила в чорній труні.

Хлопчика звали Едмундо. Він не дражнив Рут, як це робили інші. Він брав її за руку, вони разом бігли до затоки, збирали перламутрові черепашки. Потім Едмундо кликав свого коня, вони летіли в Чорну фортецю, де жив страшний дракон. І Рут бачила, як Едмундо стинав драконові численні голови своїм полум’яним мечем... Та голови відростали знову...

Тепер Едмундо не скаржився на батьків кисет. Той кисет лежав на колінах Рут - і цього було доволі.

Незабаром кисет став улюбленою іграшкою дівчинки. Вона інколи брала його додому, і Себастьян не боронив, бо це було єдиною радістю в житті Едмундо.

А Мірта з кожним днем ставала щедрішою. Вона безкоштовно частувала обідами не лише Себастьяна, а й Педро та Хосе Безвухого.

Якось Себастьян почув від Едмундо такі слова:

- Тату! Мені хочеться щось зробити для Рут. Я вирішив влаштувати для неї велику грозу.

Гроза була природною стихією Едмундо. Отож Себастьян, подивувавшись несподіваному бажанню сина, не став перечити. Він лише запитав:

- Звідки Рут знатиме, що вона одержала від тебе такий подарунок?

- Ти її попередиш. Скажеш, що завтра увечері всі блискавиці неба належатимуть їй. Хай обирає, куди треба вдарити.

- У неї ще немає ворогів, - посміхнувся Себастьян.

- Є!.. Дракон із Чорної фортеці.

Себастьян погодився. Чорною фортецею поліція лякала дорослих, а матері - малих дітей.

Наступного вечора Себастьян і Рут стояли біля слухового вікна, очікуючи, доки в небі з’явиться вершник на полум’яному коні. Внизу снували перехожі, блимали сигнальні вогні автомашин, але ніхто не знав, що десь на даху стоїть золотоволоса дівчинка, якій належала найвища на землі влада. Такої влади не мала жодна із королев. А вчора ця дівчинка була лише беззахисною сиріткою, яку міг скривдити хто завгодно.

Мірта поставилася з повною байдужістю до щебетання Рут, яка намагалась пояснити, що завтра всі блискавиці неба належатимуть їй. Як і слід було сподіватись, дівчинка вирішила покарати дракона із Чорної фортеці. Вона дарує волю всім, хто перебуває в його страшному полоні.

Рут запросила тітку на горище, але Мірта відмахнулась:

- Сама карай драконів. Мені треба котлети смажити.

Отож, коли спалахнула перша блискавка, на даху було їх тільки двоє - Рут і Себастьян.

- Ти бачиш Едмундо? - запитав старий, відшукавши руку дівчинки. Її пальчики тремтіли, голівка горнулася до Себастьяна.

- Бачу, - відказала Рут.

Їй і справді здавалося, що там, за блискавицею, з’явилася ледь окреслена постать велетенського вершника.

За першою блискавкою вдарила друга. Небо вирувало, як штормове море. Хмари набігали одна на одну, мов кораблі під час грізної баталії.

І котилися полум’яні ядра...

То тут, то там можна було бачити, як з’являються і зникають поміж дахами неквапливі, мов дозорці, що видивляються супротивника, кульові блискавиці. Здавалося, їх десятки, сотні. Десь потім з’являться засвідчені науковцями описи незвичайного явища природи - граду із кульових блискавок.

Лише Себастьян знав, що то була одна-єдина блискавка, яка творила священний танець. Вона розгорталась у невидиме поле - і тоді мовби переставала існувати. А за якусь мить її можна було побачити в іншому місці. Спостерігачі гадали, що то з’явилася інша блискавка. Але ж ні - то був Едмундо, який нині повернувся у власну стихію, щоб відсвяткувати появу друга. У нього з’явився друг!..

І тільки Себастьян чув променеву пісню Едмундо - величальну пісню на честь золотоволосої Рут:

“О Сонце, батьку наш всемогутній! Чи бачиш ти, яке у неї волосся? Воно пахне дощами і травами, яких не знають поза хмарами - їх знають лише дивовижні істоти, що називають себе людьми.

Шкіра в неї така ніжна, що до неї боязко доторкнутись. І що мені робити з моєю силою, яка здатна сколихнути небо? Забери її в мене, Сонце! Поверни її вітрам та хмарам. А мені дай людські руки, якими можна доторкнутись до щоки прекрасної Рут.

Дай мені ноги, якими я приросту до землі. Я хочу стояти поруч неї. Хочу, щоб вона мене бачила. І розмовляла зі мною, і чула мою пісню. І сміялася так, як сміється хвиля морська, бавлячись береговими камінцями...”

- Рут, - тихо мовив старий, - ти чуєш пісню Едмундо?

- Чую, - урочисто відповіла дівчинка. Їй справді здавалося, що вона чує пісню, яку співає для неї полум’яний вершник.

Нарешті Едмундо звернувся до батька:

- Мені треба знати, що хоче Рут.

- Рут, - запитав Себастьян, - куди ти хочеш послати блискавку?

Для дівчинки це питання було давно вирішене.

- На Чорну фортецю.

Лише три слова. А те, що згодом сталося, забере для докладних описів цілі гори паперу.

Розплавлені, покручені грати. Пролами у стінах - наче від снарядів. Мертва сторожа. І сотні в’язнів, які по крем’янистих стежках підіймаються все вище й вище у безлюдні гори. Там вони створять загони повстанців, які оголосять війну Генералові...

А Рут бігатиме по дворику біля харчевні і, показуючи язика малим забіякам, радісно гукатиме:

- Ага! Це я випустила в’язнів. Не вірите? Таки ж я...

І лише одна людина серйозно поставиться до її слів. Ця людина - сеньйор Професор.

VI. У ПОЛОНІ

Розгром Чорної фортеці справив гнітюче враження на Марлона. Він боявся вживати будь-яких заходів проти Себастьяна. Знищити старого не важко. Спиняла думка: що буде потім? Чи не прийде кара у вигляді полум’яної кулі, від якої не здатні захистити ні стіни генеральського палацу, ні поліція, ні військо?..

Марлон обмежився тим, що доручив своїм агентам наглядати за Себастьяном. Незабаром йому доповіли про сеньйора Професора, якого кілька разів бачили у Мірти.

Кмітливий масажист зрозумів, що ця дійова особа з’явилась не випадково.

Едмундо для Марлона був не другом, а ворогом. Хто ж стане шкодувати, коли викрадають ворога? Марлон наказав агентам не чинити жодних перешкод Професорові.

Отож підводний човен Професора цілком вільно почував себе в гавані. Він належав науковій організації, яка вивчала життя океанських глибин. Насправді ж Професора цікавили зовсім інші проблеми.

Ще замолоду він поставив собі за мету розкрити таємницю кульової блискавки. Вперті пошуки привели його до винаходу. Професор сконструював апарат, що приймав і аналізував ті самі хвилі, які приймав мозок Себастьяна. Проте кульова блискавка була не дуже частим явищем природи. І тут Професор почув про блискавку, яку вдалося приручити.

Тепер, мабуть, читач догадався, чому скупа Мірта раптом перестала бути скупою. Заповітний кисет став іграшкою Рут. А це, власне, і все, чого від Мірти вимагав сеньйор Професор.

Друзі Себастьяна, особливо Педро, натякали старому, що Професор тримається якось підозріло. Чи не задумав він чогось лихого?

Себастьян відповів:

- Едмундо викрасти не можна. Він здатний себе захистити.

Не врахував старий одного: можна викрасти Рут. Не врахувала цього й Мірта, яка гадала, що Професорові потрібен тільки сам кисет - і нічого більше.

І ось одного разу...

Професор умовив Мірту відпустити дівчинку на підводний човен. Вони зроблять невелику прогулянку. Професор покаже дівчинці той таємничий світ, про який оповідають так багато казок. А щоб Рут добре себе почувала, нехай прихопить свою улюблену іграшку...

Як тільки човен опустився під воду, Едмундо перестав чути Себастьяна. Остання фраза, яку він почув, була така:

- Бережи Рут...

Едмундо відчував, що Рут близько, - і це його заспокоювало.

Та незабаром велика тривога оволоділа його серцем. Що сталося з батьком? Чому він його не чує? Раніше такого не траплялося. Де б не був Едмундо, а хвилі батькового мозку завжди бриніли в його єстві.

Це добре знав Професор. Він знав також, що металева оболонка човна та велика товща води припинять зв’язок Едмундо з Себастьяном. Саме на це він і розраховував.

Рут захоплювалась тим, що відкривалося їй за склом великого ілюмінатора. То були незнайомі риби - такі чудернацькі, що Рут час від часу скрикувала від подиву.

- Попереду в тебе стільки цікавого, що тобі можуть позаздрити всі твої подружки, - сказав Професор.

- А скоро ми повернемось додому? - запитала дівчинка.

- Ми туди більше не повернемось, - строго дивлячись на Рут, відповів Професор.

Рут спершу заніміла від страху, потім заплакала.

- Я хочу додому.

Її голосок тремтів, по щоках текли сльози, а маленькі пальчики вп’ялися в руку Професора.

Тим часом Едмундо відчув тривогу, яку переживала Рут. Апарат Професора ловив хвилі, які випромінював Едмундо. Аналізуючи їх, електронний мозок відтворював думки. Професор зрозумів: якщо дівчинка не заспокоїться, Едмундо може вчинити якесь лихо. І тоді все загине.

- Рут, дитино моя, - сказав Професор. - У тебе нікого немає. Батька ти навіть не пам’ятаєш. Матуся теж померла. А тітка Мірта...

- У мене є дідусь, - плакала дівчинка. - Я хочу до нього.

- Який дідусь?

- Дідусь Себастьян.

Їй хотілося знов опинитись на заповітному горищі, де вона стала володаркою блискавиць. І хоч ніхто їй не вірив, що то вона зруйнувала Чорну фортецю, але ж Рут це знала. А скільки попереду добрих справ, які належало їй вчинити разом з дідусем Себастьяном та казковим Едмундо! І, може, прийде такий день, коли вона побачить свого полум’яного лицаря не в казці. Він з’явиться живий, могутній, у всій своїй величі.

Все це Рут пов’язувала з дідусевим горищем, і поза ним для неї вже не лишилося світу.

Професор знав, чим можна привабити дівчинку.

- Дідусь Себастьян тобі розповідав казки про Едмундо. Я ж везу тебе туди, де він живе. Ти його побачиш так, як бачиш мене.

Ці слова справили на дівчинку велике враження. Розтерши кулачками сльози, вона запитала:

- Вас послав Едмундо?

- Так, мене послав Едмундо, - лагідно посміхаючись, відповів Професор.

Було дивно спостерігати, як мінявся вираз її обличчя. Ніби вона готувала себе до тяжкої дороги, яку їй належало пройти заради вірного друга. Професор відзначив для себе, що природа нагородила Рут добрим серцем, яке вміє чекати й вірити. Щось було в ній від дорослої жінки, для котрої жоден шлях не може бути тяжким, якщо попереду на неї чекає зустріч з другом.

- Ви його бачили? - тремтячим голосом запитала Рут.

- Ми разом його побачимо, - ухильно відповів Професор.

Рут набралася терпіння. Вона повірила. До неї повернулась рівновага і навіть веселість. І це відразу ж вплинуло на поведінку Едмундо. Прилади, які відтворювали його потаємні думки, іще відзначали вагання та сумніви. Йому невловимо передавався настрій Рут. Едмундо також заспокоївся.

Тепер Професор дістав змогу зайнятись удосконаленням своєї апаратури. Поки що вона діяла однобоко: лише приймала хвилі променевої істоти, але не могла передати думки Професора так, щоб їх прийняв Едмундо.

Об’єкт дослідження жив поруч, отож не дивно, що незабаром Професор помітив: імпульси, які посилав електронний мозок, викликають поштовхи у психіці Едмундо, що по суті також був електронним мозком, створеним самою природою.

Нарешті дві електронні істоти - Едмундо й машина - почали вільно обмінюватись думками. Звісна річ, машинний мозок розмовляв з Едмундо від імені Професора. А точніше, то було “Я” самого Професора, запрограмоване в машині.

- Ти чуєш мене, Едмундо? - запитало оте “Я”.

Коли Едмундо почув це запитання, він так розхвилювався, що Професор почав побоюватись за Рут. Спершу Едмундо здалося, що то був голос батька.

- Тату! - вигукнув Едмундо. - Чому ти так довго мовчав?

- З вами розмовляє зовсім інша особа, - поспішив застерегти його збентежений Професор. - Я вийшов на зв’язок з вами за допомогою приладів.

- Чого ви хочете?

- Я хочу зробити вас щасливим.

Едмундо кілька секунд мовчав. У невидимому полі, яке огортало Рут, щось пульсувало, думало, боролося з сумнівами. Нарешті Едмундо оказав:

- Я й так щасливий.

- В чому ж полягає ваше щастя?

- Я став доповненням Рут. Значить, я став людиною.

- Ні, ви не стали людиною, містер Едмундо, - безжально заперечив Професор. - Але ви можете нею стати.

- Як?..

- Ми їдемо туди, де вміють виготовляти білкових роботів. Ви не будете роботом, не хвилюйтесь! Ви - незалежна особа із власною волею. З вами можна лише скласти угоду. Але ми вам дамо організм робота. Він буде слухняною машиною, якою керуватиме ваша свідомість. Ви зможете кидати цю машину, вона житиме окремо від вас. Так само, як ви покидаєте кисет. Тоді ви знову станете блискавкою. А машина завжди на вас чекатиме.

Незабаром підводний човен увійшов до широкої лагуни. Острів нагадував зелену підкову, загублену серед безмежних просторів океану. Весь він належав Професорові. За високими кам’яними мурами височів палац, споруджений із скла та алюмінію. Навколо маєтку буяла тропічна рослинність.

Отримавши велику спадщину, Професор створив на острові мікродержаву, яка мала свої таємниці. Найвищою із таємниць були дослідження самого Професора.

Зелену підкову омивав океан. Інколи на коралове узбережжя падали могутні штормові хвилі. А в лагуні вода завжди була спокійна, блакитна - хоч пиши нею, мов чорнилом.

Професор поселив Рут у великій кімнаті із штучним кліматом. Тут було багато сонця, із коркової підлоги росли пальми. За прозорими стінами шелестіли візерунчастим листям дерева-папороті. Поміж ліанами весело лементували зграйки барвистих папуг.

Дівчинку доглядала висока жінка із сивим волоссям. Її звали місіс Делія. Була вона сувора й неговірка. До Рут ставилася з материнською ніжністю. Ця ніжність виявлялася не в словах, а в стриманих дотиках, у намаганні якось скрасити самотність сирітки. Дівчинку вона називала не інакше, як “міс” - без імені.

- Міс без мене не повинна виходити з кімнати, - розчісуючи волосся дівчинки, наказувала Делія. - О, яке дивне у міс волосся! Воно б’є струмом, як зіпсована кавоварка.

- А ви не розчісуйте, - образилась Рут. - Я сама.

- Не хвилюйтесь, міс. Делія на цьому клятому острова до всього звикла. Якщо навіть із вашої голови почнуть виповзати змії - і це мене не здивує.

- Ви кажете щось жахливе, - зойкнула Рут. - А чому цей острів клятий?

Зрозумівши, що вона сказала щось зайве, Делія поспішила виправитися:

- Прекрасний острів!

Професор не часто відвідував Рут. Його, мабуть, стомлювало запитання, яке завжди було те ж саме:

- Чому немає Едмундо?

І відповідь була тією ж самою:

- Незабаром ти його побачиш, мила дівчинко.

Рут запевняла себе, що цей розкішний маєток належав Едмундо, а сеньйор Професор був лише його управителем. Вона терпляче ждала, коли вечірнє небо спалахне сотнями блискавиць - мов колись над дідусевим горищем - і вдарить об хмару золота підкова полум’яного коня. І тоді прийде Едмундо - величний і простий, пустотливий і задумливий. Хлопчик і зрілий воїн водночас. Вогонь і людина...

Якось Професор подарував Рут невеличку коробочку - на зразок транзисторного приймача. Вона була настроєна на хвилі, які випромінював мозок полум’яного хлопчика.

- Тепер ти можеш розмовляти з Едмундо. Але не довго...

Рут спершу не повірила:

- З Едмундо?.. А де він?

Професор узяв коробочку, натиснув ледь помітну кнопку і тихо сказав:

- Містер Едмундо! Я виконую ваше прохання. Ви нарешті маєте змогу поговорити з Рут. Вона слухає вас.

І відразу ж Рут почула із коробочки незнайомий голос:

- Рут! Це я - Едмундо. Ти чуєш мене?

Рут завагалась.

- Чую. Але звідки знати, що це ти? Я ніколи не чула твого голосу.

- Так, це правда. І все ж це я подарував тобі всі блискавиці неба. І за твоєю волею зруйнував Чорну фортецю.

- Чому ж ти сам тоді не прийшов? - все ще з недовірою запитала Рут. - Ми з дідусем так чекали...

- Я завжди був поруч з тобою. Але ти не могла мене бачити. Зате я бачив тебе.

- Невже бачив? Тоді скажи, як я була одягнена, коли ти руйнував Чорну фортецю?

Коробочка якусь мить мовчала. Професор здалеку стежив за виразом обличчя дівчинки. Воно було ніби облите ранковою зорею. Рут нетерпляче ждала відповіді, від якої залежало все її життя. Якщо з нею розмовляв Едмундо, а не хтось інший, тоді вона справді потрапила до його володінь. І тоді Делія сказала неправду: цей острів не може бути клятим. Рут залишиться на ньому назавжди.

- На тобі була синя сукня в білу горошинку, - сказав Едмундо. - Жовті черевички. І жовті панчішки. В руках ти тримала кисет...

Рут повірила: це справді промовляв Едмундо. Синю сукню вона з той вечір одягла вперше. Тітка Мірта купила її у знайомої кравчихи, яка обшивала дітей з їхнього дворика. Черевички їй подарував дідусь Себастьян.

- А в тебе є полум’яний кінь? - довірливо запитала дівчинка.

- Я стомився бути полум’яним, - відповів Едмундо. - Я хочу бути таким, як ти. Професор обіцяв, що незабаром я стану людиною. Ти будеш зі мною дружити?

- Буду! - майже урочисто прошепотіла дівчинка.

На цьому їхня перша розмова увірвалася. Сеанс закінчився. Професор був дуже задоволений з нього. До Рут підійшла Делія і мовчки повела її обідати.

VII. ПРОФЕСОРОВА ТАЄМНИЦЯ

Коли Рут почала звикати до свого полону, Професор дарував їй деяку свободу. Дівчинка не лише вільно виходила зі своєї кімнати, а навіть мала право без нагляду Делії викупатись у лагуні.

Острів був дуже вузенький, впоперек його можна перейти за півгодини. Зате вздовж - по велетенській підкові - в’юнилось бетонне шосе, на якому вряди-годи з’являлась машина Професора. Більше ніхто по цій дорозі не їздив.

Рут любила ранкові прогулянки, коли поволі спадає пелена туману і прохолодний бетон під ногами дзвенить від твоїх кроків. Десять хвилин вона мала змогу розмовляти з Едмундо. Коробочка промовляла його голосом, а Рут здавалося, що Едмундо стоїть за стовбуром пальми і дивиться на неї. Вона намагалась уявити його обличчя, але кожного разу те обличчя було іншим. І тільки образ полум’яного вершника лишався незмінним - таким, яким Рут бачила його у власній уяві.

- Едмундо, які ти любиш цукерки? - запитала Рут під час чергового сеансу.

- Я не знаю, що таке цукерки, - винувато відповів Едмундо. Йому було прикро, що він нездатний збагнути смаків та уподобань золотоволосої подружки.

А Рут соромилась своїх запитань. Дедалі їм ставало все важче підтримувати розмову.

Дівчинка навіть розплакалась:

- Коли ти прийдеш, Едмундо? Мені тут страшно без тебе.

Делія не розуміла стану дівчинки. Вона помічала її сльози, але гадала, що Рут плаче за домівкою.

- Бідна міс! - зітхала Делія. - Мені вже втрачати нічого. А ви ще й на світі не жили. Чого ж Професор хоче від вас?

- Хоче зробити Едмундо людиною, - поважно відповіла дівчинка.

- О, вони тут роблять таке... Немає на них грому небесного. Хай би спопелив оцей клятий острів.

Рут сприйняла згадку про грім небесний так, як його може сприйняти лише володарка блискавиць.

- Навіщо? Тоді Едмундо ніколи не стане людиною. І я ніколи його не побачу.

Якось Рут заблукала в хащах. Вона знала, що на острові немає диких звірів. Боятись їй нічого. Продираючись крізь листя велетенських папоротів, дівчинка вийшла на галявину, освітлену полудневим сонцем. І тут їй відкрилось видовище, яке змусило серце дівчини затремтіти від жаху.

Просто на неї вийшли з кущів двоє хлопчиків. Вони були схожі одне на одного, мов близнюки. А може, й справді були близнюками. Ноги й руки їхні рухались так, ніби кожен із них був тінню другого. В цих рухах відчувалась неприродність - мовби то були автомати з дистанційним керуванням.

Спинившись за кілька кроків від Рут, хлопчики дістали із піхов великі ножі й одночасно встромили їх одне одному в груди. Але не впали - продовжували стояти, тримаючись за держаки ножів. На їхніх обличчях не можна було помітити ні болю, ні страждань.

І тут дівчинка побачила Професора, який вийшов на галявину разом з людиною, що нагадувала лікаря. Професор і лікар наблизились до хлопчиків, байдуже поштовхали їх кулаками в спини. Хлопчики, вивільнивши ножі з грудей одне одного, сховали їх у піхви. І, мовби нічого й не сталося, механічно підіймаючи ноги, рушили через галявину туди, звідки з’явилися.

Сидячи у своїй схованці, Рут мимохіть чула розмову поміж Професором та лікарем. Не все вона зрозуміла, але загострене сприймання допомогло їй запам’ятати майже все, про що йшлося.

- Я не поділяю вашого захоплення, сер, - невдоволено сказав Професор. - Моделі, правду кажучи, нікудишні. Вони підходять хіба що для гри в солдатиків, але не для нашої справи.

- Але ж ви самі бачили, - нервово протираючи окуляри, заперечив лікар. - Програму вони виконали блискуче. Їх можна пробивати кулями, проколювати багнетами - і жодних ушкоджень! Вражені органи відроджуються з такою швидкістю, що моделі не встигають упасти. Невже цього мало?

- Вони зовсім не реагують на зміну ситуацій. Це не живі істоти, а манекени. Їм треба дати трохи незалежності. Я хочу мати дресированих ідіотів - це правда. Але ідіот сам повинен вирішувати, як ліпше діяти в цю хвилину.

- Це вже розум, - зауважив лікар.

- До розуму ще далеко. Досить рефлексів. До речі, коли буде готова модель для Едмундо?

- Незабаром покажу.

- Запам’ятайте: він мусить стати нашим колегою, - тоном наказу мовив Професор.

Хоч Рут і не все зрозуміла, але дещо для неї прояснилося. Хлопчики були не людьми, а лише автоматами. Це по-перше. По-друге, її Едмундо не господар на цьому острові, а лише модель. Слово це жахало її своєю бездушністю.