Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Полкове містечко Ніжин






 

Ми їхали до Ніжина уже зо три доби.

Загалом окраїнними шляхами Наддніпрянщини, покинутими хуторами її, зарослими її левадами і лугами.

Один раз переночували у добрих людей, ще два рази – в покинутих хатах, де під стріхами було повно кажанів – тьху на них, нечистих!

Коло якогось сухого дуба пообідали, затим у якихось плавнях.

Мовчали майже всю дорогу. Тоді були натрапили на одинокий кущ калини встепу, Наталка попросила викопати, щоб посадити вдома на згадку про ці понурі місцини; я згодився, викопав, небога заговорила коріння, щоби кущик не всох дорогою.

Так і їхали.

Гнат на другому коні трохи позаду також мовчав.

Я вже не мав сумніву, що вони з Наталею люблять одне одного і на осінь захочуть побратися, то ж усе приміряв у голові, яким чином зібрати до того трохи грошенят, щоб відгуляти весілля як то воно личить порядним людям, на весь Ніжин, і щоб до Києва було чутно.

Ну вже ж якось придумаю, - заспокоював себе я, - воно ж тільки серпень.

А серпень між тим закінчувався, закінчувалось літо і надходила осінь, а ми ж навіть і не навтішались погожими днями цього божевільного року.

«Ой осене, - думав я, - невчасно ти до нас надходиш, їй-бо, ой невчасно. Скільки ще ж клопоти в мене, скільки роботи, мало того що гроші, так ще ж і на хату треба, на хазяйство…Ну нічого, я дещо за життя назбирав і потайки од Наталі, сюди їдучи, під тополею край дороги закопав. Ось під’їдем…»

Я пам’ятав те місце добре: дорога круто завертала там, гайок на обочині і могила така, з пологими схилами, серед степу височіє.

Отже, приїхали ми туди під вечір.

Сонце, розжарене, червоне, ховалось за тією могилою в степу. Самим степом потігся чи то туман, чи дим, біс його зна… а, ну тут же ставок поруч, так що, мо, й туман.

Тут також десь поруч має бути хутір чи село, але не видно, скрізь поле полем.

Я спішився, зсадив Наталю, спинив Гната і хотів було йти до тополі, аж почув кінський тупіт. Дорогою навстріч нам їхав козак - либонь, гонець, бо спішив дуже.

Коло нас придержав коня і окликнув:

- Якого чорта, панове, тут спинились?

- Одпочить стали, - відповів я. - А ви якого чорта розгелготілись на всеньку околицю?

- Їдьте відси, панове, бо се нехороша дорога, се тут хутір колись був, його татари спалили. То ж ночами потерчата шляхом ходять, батьків шукають. Їдьте звідси!

І він хвисьнув коня, подався собі.

Я задумався трохи, але, судячи зі сказаного, довго задумуватись було мені не в користь, то ж я подався шукати свій скарб.

Дзуськи.

Там, де я закопував, скарбу не було.

Ми вовтузились аж до спадання сутінок: я штирхав землю шаблею, безсовісно лаявся і тупав ногами, Наталя снувала вкруг тополі з гілкою вербички, наче шукаючи місця під криницю (насправді вона перед тим заговорила лозу на скарб), а Гнат стояв стовпом, нахмуривши чоло, і все поривався щось порадити, але спинявся тут же, бо сам не знав що.

Врешті над долиною засяяли зорі і з-за тополі виглянув ріжок місяця.

Чумацький Шлях розтаскався вздовж дороги, а туман згустився ще дужче.

- Треба звать ховало, - врешті вивела Наталя.- А шо ж… - скрушно похитала головою.

- Чого? – спитав я, бо думав, що хоч зараз обійдемось без усіляких духів та подібної їм нечистої сили.

- Ви скарб заговорили? – спитала мене небога.

- Ні, - одповів я, - а що, треба було?

- Ну а як, - кивнула вона, - і окраєць хліба несоленого або ще чого їстівного закопати, шоб духа задобрити, а так шо? Так він скарб ваш і приховав.

- Хто?

- Ховало, а хто ж.

- Ти бач.

- Та нічого, - махнула Наталя рукою, - дасть бог я домовлюсь. А в вас часом немає сиру?

- Ні, а нащо? – спитав я.

- Він сир любить. Дух.

- Мерці теж люблять, - вивів я, чогось згадавши баченого на навський великдень мерця.

- І мерці, - байдуже погодилась Наталя. – Ну та хай, я йому двійко червінців зі скарбу оставлю. Ви з Гнатом одійдіть трохи, а я погомоню тутечки. А то він не явиться, як ми всі втрьох…

Ми одійшли, всілись на обочині.

Десь коло полуночі під тополею зблиснуло безліч світлячків-очей і почувся тихий старечий голос. Писклявий такий, як у бабці. Наталя теж щось говорила, але дуже тихо, нерозбірливо. Врешті розмова велась спокійно, й це вже було півсправи.

Та врешті тоді ж по полуночі в нас з Гнатом зявились свої справи, і ми облишили розмову під тополею.

А сталось, власне, ось що.

Через деякий час із-за заростей на повороті долинули голоси.

Дитячі.

Вони співали давню, добре відому мені русалчину пісеньку з тих, що виспівують зазвичай на русалчин тиждень:

Проводили та русалоньки, проводили,

Щоб вони до нас сим літечком не ходили,

Щоб вони та наше житечко не ломили,

Щоб вони та наших діточок не ловили…

І тому подібне.

- То недобре, - мовив я до Гната, - ану, хлопче, одсунься од дороги.

- А хто то? - злякався він.

- Потерчата, либонь. Мо, не помітять.

Але знову дзуськи.

Од дороги зразу ж долинуло:

А там на обочині дядечки сидять,

Скоса на дороженьку глядять,

Та із нас малесеньких дивують,

Що ці наші співаночки чують.

- О вражі діти! – вилаявся я.

А потерчата наближались до нас.

Двійко дівчаток-мерців у самих сорочинах.

І знаєте, хто то були?

Ярина й Марина з населеного вовкулаками хутора.

- Тут сидять Наталчин дядько

І сусід наш Гнатик,

Мають нас ці добрі люде

Гарно пам’ятати.

Ми ж живими бувши з ними

Чорний хліб і воду

І широкий двір ділили,

І всяку негоду, -

Проспівали в один голос потерчата.

- Наталю! – позвав я небогу, бо хоч і не хотів, щоби вона їх стріла, одначе ж підозрював, що сам не впораюсь.

- Зараз, - озваласьвона од тополі.

А потерчата наближались до нас.

- Наталю! – знову позвав я.

Духи спинились на обочині дороги.

З туману вибігла Наталя.

- Наталю! – всміхнулись потерчата своїми синіми мертвими губами.

Їх мертві лиця рвались засяяти щастям, але не могли, а скляні очі їх блищали у світлі молодика.

Наталя спинилась, мов скам’яніла.

А потерчата намагались усміхатися.

- Чого ви тут? – врешті видавила вона з грудей. – Чого вони од нас…Ви ж хрещені. Іменами вас нарекли. Ярина, Марина.

- Та ні, ми так, - знову всміхались мертві діти, - ми тебе хтіли навідати. От бач, навідали. А тепер підем. Не переймайся. У тебе все буде добре. У цім житті.

- А ви…ви… - Наталчин голос дрижав.

- А нам краще. Тут осінь надлітає на хутірські сади. Димлять скошеним бадиллям городи. Ідуть дощі і прибивають пил курних шляхів. Буде листопад і грязь на дорогах. Відгомонять ярмарки. Відженяться люди. В печах тріщатиме хмиз. З пасовиськ збредеться худоба. Хтось колисатиме дітей. А затим надійде зима. Сніговиці заметуть хутори. Приморозять діброви, і лісове птаство заб’ється під зчорнілі солом’яні стріхи. Увечері ще де-не-де блиматимуть вогники полкових міст і сіл. Хтось брестиме стежиною. Але ополуночі все замовкне. Задрімає під кучугурами снігу. У вишині блищатимуть зорі, розливатиметься по кучугурах їх світ. Мертві дерева колись зелених шумливих солов’їних гаїв стануть безглуздими трупами. І лиш світ зір у глупу ніч світу і більш нічого. Та вітер зі степів ганяє сніг. Може, одну ніч, може, тисячі літ ганятиме. Лише одне – до нового Стрічення. А там прийде весна…

- І що?

- А нічого.

- Та ви ж… вас бо… - вистогнала Наталя, не соромлячись рясних сліз на лиці.

- А в нас в Ирії завше літо, - вивели потерчата і несподівано розтали в світанковій імлі.

Виходить, так само несподівано прийшов новий день.

- Я цеє… - мовила, виплакавшись, Наталя. – Скарб знайшла.

 

 

XV.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.