Розповідь джури Гната

Насправді я й не розраховував, що цей хлопчина ще може бути живим.

Стрів я його в таборі московітів одразу після світу, він там ходив без діла, закинувши руки за спину; одіж його була певніш за все геть не його, шаровари і сорочина, бо теліпалось усе те на худих плечах, наче ганчірка на городяному опудалі.

Хлопчина неабияк здивувався, побачивши мене, спинився, вилупив очманілі очі, червоні, либонь, од недосипання, із запеченою кров’ю в кутку лівого, либонь, од удару.

- Гнат! – кинувся я до нього. - Відки ти тут узявся? Та не мовчи, розказуй, шмаркач!

У мене в грудях зажевріла іскорка надії знати Борковського або хоча б Іскру цієї ж хвилі, бо треба ж рятувати Наталку, треба щось робити.

- Випустили, - мовив джура, але глухо, наче мрець із домовини, без радості чи хоча б якогось млявого проблиску почуття. – Випу…

- Коли?!

- Сьодні вночі.

- Де ти сидів?

- Я не знаю! Очі… Очі були зав’язані. Ба ні, мішок. На голові. Пане Хведьку, батьку, як, що, де?!.. Нічорта я не…

Джура присів, обхопив голову руками і заплакав.

Я зрозумів, що у нього недобре з макітрою.

Але це пройде.

А мені чекати ніколи.

- Так, тихо! Хлопче, тихо! – я легенько ляснув його по щоці.

Худі руки його відсмикнулись, захищаючись, і я лише зараз угледів глибокі рани від ікол на зап’ястях.

Від вовчих ікол.

Вони затягнулись, але ще були видні синці.

- Так, хлопче, - мовив я і присів коло нього. – Давай розказуй усе по порядку.

- …

- Розказуй давай, часу обмаль. Можна сказати, його взагалі нема.

- Ну…

- Розказуй! Питання потім.

- Ну, я не пам’ятаю тієї ночі. Мене торохнули чимось по голові. Мо, лапою, бо отут була кров, - джура показав потилицю. – От. Я, мабуть, ранком отямився. Не знаю. Вони в мене з голови цієї блекоти не знімали.

Не говорили до мене. Та й між собою не вельми. А хіба розбереш? Там різні люди були, різні голоси. Коли, так наче на ярмарку, а коли тиша. В погребі якомусь, либонь, сидів, бо застудився був і в гарячці з місяць пролежав – думав, умру. А ще ж до того і не годували зовсім. З неділю крихти в роті не було. А й воду ж тільки як дощ, пив. З мішка зубами зціджував. Ні, ну як хворів, так годували, звичайно, але я того не пам’ятаю. Марив. А що то за град там?

- Чигирин. Ти розказуй, розказуй!

- Так от вичухався трохи на днях, вони мене й пустили. Сеї ночі себто.

- Як одпустили? Хто? Де се було?

- А я почім знаю? Притаскали кудись та й кажуть: іди собі! А мішок же на голові. І руки за спиною зв’язані.

- Ну?

- Я ж і побрів. Хвильки дві чимчикував. У грязюці вивалявся. А тут чую мову чудну. Москалі. Вони ж мене і розв’язали. Нагодували затим. А це спав. А ви, ви, пане Хведьку, чого тут? Де Наталя? На хуторі?

- Хутора більше нема, - нахилив голову я.

- Як так? – не зрозумів джура.

- Так, хлопче.

- А…А мати? Наталя?

- Наталя зо мною була. Зараз не знаю. А мати твоя, - я замовк. – Царство небесне твоїй матері…

- Як так?! – джура схопив мене за плечі. – Як так?!

У нього на очах проступили сльози, але він ще, либонь, не йняв віри.

- Загибли всі, хлопче. Не моя в тім вина, - мовив я, хоча і знав, що вина тільки моя і є.

І в цю ж хвилю у москалів протрубили збір.

Ратні люди йшли на підмогу козакам визволяти Чигирин.

Далі все відбувалося приблизно так.

Я з Гнатом спочатку сховався, переждав трохи, тоді ми вкрали чийогось коня (благополучно вкрали, ніхто не бачив) і рушили за військом на певній відстані від нього.

Степ горів.

Пожежа починалась аж десь під Чигирином і сунула в бік Черкас.

Наш кінь жахався паленого, і доводилось оминати пожежу, таким чином ми віддалялись від москальської раті.

Військ стало не видно, криків не чути.

Через певний час дим закутав усе навкруг.

- Гнат! – окликнув я свого супутника, але не почув відповіді.

Привиди минулого обступали мене.

Я задихався в диму, і чигиринська пожежа наче вибивала з мене душу, гнала у світи пам’яті. Я знов бачив набитий хрущами вишневий садок коло хати сотника Вишневського, Катрусині очі, Шевчика і ночі в дозорах на Січі. Я не знав, чи володію конем, куди смикаю вуздечку, - мене обступали сни.

І Наталчин рідний хутір я згадав, стару грушу, повний місяць над стріхою, мертві зорі в вишині.

І мертві Катрусині руки.

Мені ще щось виділось, чудилось, я не пам’ятаю, якісь тумани, плавні, неосяжні краєвиди, млини, пасіки, села, степи.

Я йшов туди, за Калинів міст.

Мені виділись якісь дівчатка, що підіймали над моєю головою рушники – ряд рушників.

І я знав, що як увійду в цей простір, то вже не вернусь.

Але мені хотілось туди, там рідня, друзі, побратими, любов, а тут…

Тут мене нічого на держе.

Чого ж лишатись?

Я наче поглядом внутрішнім зараз же пробіг по лицях людей, що вже там, на тому боці. Пробіг і спинився на одному. Так, цій людині я ще не віддав боргу. А за ним ще одна людина, і їй я також винен. Жінка та чоловік, жінка бліда, гарна, з карими очима і хвилястим волоссям, чоловік із суворим, трохи навіть хижим поглядом, із вусами і недоброю посмішкою. На обох їх жах як схожа Наталя.

Наталя!

Ні, дівчатка, опускайте рушники, я вертаюсь.

І я став вертатись.

Поволі, неквапом, але все ж упевнено.

Упевнено долаючи крок за кроком.

Скоро я знов проносився над рідною землею, над її духмяним серпнем, ставочками, левадами, чув запах достиглого жита і жив.

І дим летів повз мене, губився в ковилі.

Я очунявся розпластаним по землі, без коня, без Гната, знесилений.

Роззирнувся навкруги.

Схоже, православні відігнали бусурман кудись до Тясмина, місцевої річечки – там гриміло, кричало, рвалось до неба жмутками стріл.

А тут було спокійно, шумі вітерець у травах, пригрівало сонечко, неспішно пропливали над головою хмаринки.

Я ще певний час зиркав навсібіч, доки не вгледів одиноку постать посеред битого шляху, котра прямувала з боку бойовища сюди.

Я скочив на ноги, штовхнув ногою перекотиполе і рушив до подорожнього.

Вітер свистів у вухах.

Подорожній виявився Наталкою.

Вона неспішно чимчикувала, легенько накульгуючи, шляхом, схиливши голову і раз за разом спиняючись віддихатись.

Підбігши ближче (я вже біг), я розгледів, що, спиняючись, вона на щось опирається, і зрозумів, що то меч.

Спочатку був злякався, але потім подумав: світ же, полудень або надвечір’я надворі, а їй хоч би що; значить, людина ще, плоть бо в ТИХ горить на світлі. Або меч не той, або…

Виявилось, рукоять меча була недбало обгорнута в картату хустину.

Ліва рука Наталі разом з рукавом сорочки була по лікоть у крові і кров продовжувала цебеніти з теї руки, лишаючи за Наталею кривавий слід. Сама вона була ще дужче зблідла, ніж завжди, вимучена, а за плечима в неї теліпалась якась страшна поношена торба, з якими зазвичай подорожують бандуристи та лірники або просто якісь звичайні злиденники.

- Наталко! – крикнув я здаля.

- Дядечку Хведько! – зраділа вона.

- Наталю, кров! У тебе кров! Перев’язати хутчіш треба, - я вже одривав шматок своєї сорочини.

- Та ні, дядечку! Не переймайтесь, я вже зашептала, то ж перестає, перестає вже. Я й од кісток пошептала. Там кисть перебита.

- Ти відки, Наталю? – не знав що й казати я. – Дай мені це.

Наталя слухняно оддала мені меч, а хустиною обмотала рану.

- Відти, - кивнула вона в бік Тясмина.

- Чого? – спитав я.

- Бо я їх усіх туди й одігнала, - спокійно мовила Наталка. - Татар себто.

- Як?

- З допомогою вурдалаків Борковського. Хи! Хай опісля розкажу.

- А меч? Як він у тебе опинився?

- Забрала у того ж Борковського. І книгу, он у торбі. І її забрала. Хи!

Наталя недоладно всміхнулась, а я був такий спантеличений, що й не помітив ще людей, які до нас підбрели.

То Гнат, виявляється, привів допомогу.

Він думав, що я вже й оддав Богу душу.

Я ж, виявляється, злетів з коня у диму, знепритомнів, кінь утік. А Гнат побіг звати на допомогу, бо не знав, що зі мною робити.

Я подякував джурі, і ми взялися допомагати Наталі переміститись до табору.

Я ще спитав, правда:

- Так а як Борковський?.. Вурдалак сей… Тобі меч згодився повернуть?

- А я йому просто живота розпорола. Хи! – знову недоладно хихикнула Наталя…

ХІІ.