І знову про сон

- На панщині пшеницю жала ще у свої молоді літа, - пояснювала дев’яностолітня бабця, мати тітки Христі, – і ото ж одійшла од гурту, врізалась у покоси. Дитину під снопом положила. Коли се воно вилазе, дивлюсь, вилазе з пшениці да шкіриться не по-людськи.

- Не по-людськи? – перепитав я.

- Ні! – відрізала бабця. – По-бісівському шкіриться! Гиги мені мовить та гиги. Оддай, каже, дитину. Я як заверещу та до малої. До Христі себто. От. А воно стриб – та вже й тут. Я кажу: одійди, хрестом святим заклинаю, одійди, сатанинське отродіє. А воно мені знов гиги та гиги. То я ж його, суче, серпом. А вже вечоріло саме. Воно заверещить та в покоси. А я бачу – крівця кап-кап. По серпу. Та по пшениці. Та по моїй сорочині білій. Я ж погляд у небо звела – а Божечки, думаю. Небо, особливо на заході, розпекло червоним, так що Діво Маріє заступнице ти наша! Ой-ой-ой! І чим дужче крівця розтікається теї нечисті по серпу та по пшениці, та по сорочині білій, тим дужче небо горить, да так, що страх!

- І що, то таки польовик був? – не йняв віри я.

- Істинно, - запевняла бабця. – Істинно, синку, польовик. А мені ж і дід отой Ладим, чи як його, Ладим, а бач, на старість і не згадаю, вдвічі старший, на тому краю вулиці жив. Знахар був. Так я ж не сама придумала, це ж він мені сказав, істинно, Прісько, польовик був. Тобі тепер каже, Прісько, до святої неділі, поки службу в церкві одправлять, у поле виходить не можна. А ще ліпше – каже – аж до Спасу не виходь. Та куди там до Спасу! На другий день, либонь, і вийшла. Бо ж одроблять за мене хто буде? Лисий чорт, прости Господи?

- Та воно таки так, - погодився я.

Бабця всідалась на печі, а я на полу коло неї. Близився вечір.

Наталка з тіткою Христею і зведеними сестрами-близнючками подалися до річки, що попід дібровою, прати чи вимочувати полотно, я вже й не згадаю.

А сам же я збалакався з бабцею за польовика, бо мене досі тривожив отой сон, хоч пройшло вже й з місяць або півтора, і нічого особливого, слава тобі, Господи, не ставалось. Одначе ж насторожувало мене бачене уві сні:

«Конотопська битва, нічний Чернігів, дячок хутірської церкви – покійний дячок. Чорна бричка, щось у небі над Черніговом – що то воно було? Мертва Катруся. Мертве і постале з могили кохання молодості – що б то все значило?»

- Ну добре, бабцю, лежіть, піду я наших дівчат стріну, - прорік я.

- Ага, іди, сину, іди. А я одпочину. Добре. Розвеселив стару.

- Завжди радий, - кивнув я і вийшов.

Сонце вже майже осіло за далекими степами.

Понад шляхом знов розіславсь туман, обліпив придорожні вишеньки.

А ген над лісами ось-ось мали зайнятись зорі. «Чого ж їх до сих пір нема?» – подумав я, але мої хвилювання були марними. Я перестрів жіноцтво на роздоріжжі коло західної околиці хутора.

- А де Наталя? – спитав я, здивувавшись, що її немає.

- А он позаду йде, - одказала Ярина, чи мо, Марина. Близнят я ще не навчився розрізняти, та й взагалі сумнівався, що це можливо, – покотьолом грається.

- Чим? – не зрозумів я.

- А блискучим тим. Блискавкою, круглою, що ви її кидати навчили.

- Пане Хведько! – підійшла ближче тітка Христя. - Ви вже вибачайте, ви їй рідня, я ніхто, а одначе скажу: ви мовите, що вчите її, а я бачу, що як грамоті, так може і вчите, та як розказуєте за життя, теж вчите, а інше – так то ви з нею відьмуєте. Відьмуванню вчите. Я вам, пане Хведько, скажу так: ви б її відьмувати не заохочували. А то про неї й так півхутора бозна й що по закутках гомонить, а тут ще - на тобі! Я вам не казала, як рік тому пан сотник Перебрьоха з он того хутора, що за могилами, там відьом ув озері топив через посуху, що там настала, дак казав, що не випливе – значить, не винувата, а випливе – значить, відьма.

Цю казку я чув уже тисячу разів.

Хуторянам упору було нею дітей своїх лякати.

- Заспокойтесь, пані Христю, ніяке то не відьомство, – пояснив я.

- Та вже ж, не відьомство, - одповіла тітка, вже йдучи далі. - Іде, а в руках у неї – а Боже світе праведний – горить, тріщить, вертиться, ой!

Наталя справді йшла шляхом з палаючою кулькою в руках.

Кулька справді тріщала, на кшталт маленької громовиці, миготіла, а Наталка то підкидала її вгору, то вбік, та летіла над дорогою чи придорожніми яворами і, крутнувшись, верталась назад до рук дівчини.

- Блискавичка! Блискавичка! – всміхалась дівчина. – Ух! – вигукувала і знов кидала кудись. Та знов поверталась.

- О, дядечку! – викрикнула Наталя, угледівши мене. – Бачите, я вже вмію, щоб верталась, як ви вчили.

- Добре, - всміхнувся я. – То дуже добре. А ті літери, що я тобі загадував, вивчила? А слова? Читала слова?

- Уже навіть писала, - радісно одповіла дівчина. – На піску коло річки та вербовою паличкою.

- От, значить, чим ти займалась, замість того щоб тітці з дівчатами допомагати, - пожартував я.

- Та чого ж, я й помагала, - мовила Наталя. - Та ж і літери треба вчити, так же?

- Ну звичайно. Але я ще перевірю в тебе їх написання не папері. На піску ж я вже не побачу, - підморгнув я.

- А чого стрічать вийшли? – спитала Наталка вже перегодя, коли ми досягли двох розлогих верб на роздоріжжі. – Хвилюєтесь? – всміхнулась.

- Хвилююсь, - кивнув я і також усміхнувся.

Я за неї і справді дуже хвилювався останнім часом.

Особливо після того випадку, коли вона осавула з Ніжинського полку відлупцювала.

Так, таке справді було на днях. Приїжджали до Черниша, звали його самого з собою. Черниш противився, кричав, що не хлопчик на побігеньках у Гуляницького і що Борковський (знов Борковський!) його безпосередній отаман.

Осавул злився і став самотужки збирати козаків.

Черниш не знав, що йому й робити, не на шаблях же сходитись.

А осавул лютував.

В ряди тих, кого він забирав, потрапив і Гнат баби Параски, наш сусід.

Тут моєму колишньому курінному і помогла моя ж Наталя (я того не бачив, бо лагодив у хаті вхідні двері – осіли дуже).

Мені розказували потім, як вона вступилась за Гната і нашого сотника.

- А не йшли б ви, пане осавул, та під три чорти, га? – вигукнула вона з юрби.

- А хто це там такий вчений? - окинув осавул поглядом людей.

- А хоть би й я, - вийшла наперед Наталя.

Осавул вилупив очі.

- Чого вилупився? – запитала спокійно моя мала. – Не подобаюсь, чи шо?

- Тобі б, дівко, на вечорницях гопцювати, - презирливо всміхнувся той. – А не зі мною тут теревені правити.

- Шо-шо? – перепитала Наталя.

- Недочуваєш? – злісно вже гримнув старшина.

- Та ні, - крутнула головою та. – Гопцюю я дай Боже, - зараз, недоросток (осавул справді був не з високих), і з тобою тут згопцюю. Або з твоїм воїнством. Хочеш?

- Ну ти подумай, яка нахаба! – зціпив зуби старшина. – Зараз ти матимеш прочуханки! Ану держіть її, хлопці!

Козаки вибігли на майданчик. То була невеличка витоптана місцина коло тутешньої корчми. Обступили Наталю.

- О, танцюристи! Парубки! – сплеснула вона в долоні. – Та це ж усе мої залицяльники! – закричала радісно, - дивіться, подруженьки – усі мої! Ніц вам не дістануться! Ану танцюйте, вражі діти, як хочете ’д мене рушників!

І Наталя пустилась у танок. У саму гущу озброєних козаків (у мене б, либонь, серце розірвалося, аби те видів!).

- Ану вшкварте! А де ж музики? Ой, мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться! В Гриця шапка до лиця, люблю Гриця-молодця! Ух! - гукала вже з юрби.

То, звичайно, була краса, а не танець!

Юрба почала розпадатись.

Так-так, не розбігатись, а саме розпадатися – козаченьки летіли в різні боки, певний час перевертаючись у повітрі, а тоді вже повагом улягаючись на холодну землю.

Наталя витанцьовувала серед них гопак, однією рукою підтримуючи поділ спіднички, а другою то підбочившись, то беручи когось під лікоть і миттю ж кидаючи його на землю. Її стрункі босі ноженята підстрибували в лад танцю, раз за разом підчіпляючи і ставлячи підніжки козакам. Час од часу Наталя якось неймовірно прискорювалась, тоді знов уповільнювалась (я-бо знав, що прискорюється не вона, а просто всі навкруг уповільнюються, а вона рухається так само, як рухалась до того).

Дівчина кружляла на місці і пересувалася в різні боки дуже стрімко, то підстрибуючи високо, то підбігаючи.

Усі навкруг пороззявляли роти, серед них і осавул.

А Наталка витанцьовувала вже, змахуючи піт із чола.

- У-ух! – врешті вигукнула вона, не на жарт розійшовшись, зірвала з пліч картату хустину і, крутнувшись, як веретено, на місці, легенько підстрибнула вгору.

Решта козаків попадали додолу.

Тоді дівчина так само, як веретено, хитаючись з боку на бік, понеслась через гурт і била козаків хустиною по обличчях.

Це була для них остання крапля. Вони валились скрізь покотом, обезсилені, а часом і непритомні (я знав, що Наталя вивчилась того всього з книги, та ще ж і в батька вдалася, а він той танок знав добре).

- Хух! – зітхнула вона врешті, спинившись, і обернулась до осавула. – Ну шо, пане старшина, – мовила, - станцюємо?

Старшина, злякано здригнувшись, став відходити назад.

А вона до нього:

- Та куди ж се ви?

Та й гуп-гуп, під лікоть його, підніжку йому в лад танцю, осавул у повітрі перекинувся через голову, Наталя його відпустила, і він гепнувся на живіт.

Хотів було вхопити її за ніжку, але вона, підбочившись, так красиво дриг ніжкою – і він перевернувся на спину, вдарившись головою і важко зітхнувши.

- Натанцювались? – спитала Наталя вже злісно й презирливо сплюнула вбік.

Уявляю, як вона в цю хвилю була схожа на свого батька.

А пан осавул з молодцями дав дьору з наших країв і більше їх тут ніхто ніколи не бачив.

А Наталю ж усі раптом заповажали й навіть стали її трохи побоюватись. Але не зозла, а по-доброму, просто не розуміючи. Отож і я став після того побоюватись, але не її, а за неї.

Проте ми цілком благополучно добрели до хати, і, повечерявши, поснули.

Я, правда, довго заснути не міг, крутився з боку на бік, ото й усього.

А коли почав було засинати, то почув, як під вікнами хтось ходить.

- Хто там? – спитав я стривожено.

У хаті всі спали мертвим сном.

- Хто там ходить? – знов спитав я.

Мовчанка.

Світло повного місяця лилось крізь шибку.

Між віття засохлої груші.

- Та хто се? Гей, чого ви мовчите?

Почулося хрипле зітхання, і біла сорочина промайнула в вікні.

І до скла торкнулись мертві пальці.

- Катерино?

VII.