Загибель Куаутемока

Якийсь час ми жили в Місті Сосен спокійно. Рани, завдані мені жорстокою рукою де Гарсіа, поволі заживали, і врешті-решт я одужав. Проте ми з Отомі і всі наші піддані розуміли, що мир триватиме недовго: адже ми вигнали за міські ворота послів Малінцина! Чимало горян нині шкодували про це, але справу було зроблено: що посієш, те й пожнеш!

Отже, ми почали готуватися до війни. Отомі очолила раду племен, в якій я теж брав участь. А невдовзі стало відомо, що п’ятдесят іспанців і п’ять тисяч їхніх союзників-тласкаланців наближаються до міста з наміром стерти нас з лиця землі. Я став на чолі воїнів отомі — їх було десять з гаком тисяч, і по-своєму всі вони були непогано озброєні. Ми рушили назустріч ворогу ущелиною, і, пройшовши дві третини шляху, я зупинився для привалу. Проте залишатися тут я не збирався — в ущелині було дуже тісно, і всі воїни не змогли б тут розвернутися для бою. У мене був інший план. Сім тисяч воїнів я послав в обхід через гори відомими тільки їм стежинам, наказавши сховатися в розколинах скель, що височіли десь понад на тисячу футів обабіч ущелини, і заготовити побільше каміння.

Решту воїнів, озброєних луками і дротиками, за винятком загону в п’ятсот людей, який залишився зі мною, я розташував у засідці. Потім я відправив надійних людей у розвідку: одні повинні були стежити за просуванням іспанців, а іншим було доручено стати їхніми провідниками.

Мені здавалося, що мій план бездоганний. Все йшло чудово. Проте ми ледве уникли розгрому.

У таборі разом з нами був Махтла. Я навмисне узяв його з собою, щоб наглядати за ним, але й він, як виявилося, теж не дрімав.

Коли іспанцям залишалося всього півдня шляху до входу в ущелину, до мене з’явився один з розвідників, якому я наказав стежити за їхнім просуванням. Він зізнався, що Махтла хотів підкупити його і умовив попередити командира іспанського загону про засідку. Розвідник згодився і подався в дорогу, але тут совість заговорила в ньому, і він поквапився повернутися, щоб усе розповісти мені. Я наказав негайно схопити і скарати зрадника Махтлу.

Наступного ранку загін іспанців заглибився в ущелину. Я зустрів їх на півдорозі від табору зі своїми п’ятьмастами воїнами. Ми почали бій, але незабаром стали відступати, зазнавши незначних втрат. Іспанці перли все навальніше, а ми відходили дедалі швидше, поки не кинулися втікати, рятуючись від вершників.

Приблизно за півмилі від кінця ущелина, за якою лежало Місто Сосен, робила крутий закрут і різко звужувалася. Тут скелі були такі високі і прямовисні, що біля підніжжя завжди панували вічні сутінки. До цього повороту ми й бігли, вдаючи, що охоплені нестримною панікою, а іспанці, натхненні перемогою, гналися за нами, вигукуючи імена своїх святих. Але, ледве вони завернули убік, як на ворога обрушилася така злива каміння, що небо потемніло, і значна частина іспанців була розчавлена на місці. Решта кинулася вперед, туди, де прохід у скелях був ширший. Декому вдалося пробитися, але тут їх зустріли мої стрільці, і тепер замість каміння на іспанців посипалися стріли. Нарешті супротивник безладно кинувся тікати.

Цим і завершився бій. Лише небагатьом іспанцям та їхнім союзникам вдалося вибратися на рівнину за грядою скель, що захищали Місто Сосен.

Після цієї битви іспанці не турбували нас протягом багатьох років, обмежуючись погрозами, а моє ім’я прославилося серед усіх племен отомі.

Одного полоненого іспанця я врятував від смерті і пізніше відпустив на свободу. Від нього я дізнався дещо про де Гарсіа, або Сарседу. Він усе ще служив при Кортесові. Марина дотримала свого слова і розповіла Кортесові про те, що він хотів катувати Отомі, отже, Кортес неабияк розгнівався на де Гарсіа, та ще до того Марина звалила на нього всю провину за нашу втечу. Вона сказала, що де Гарсіа, напевно, випустив нас із воріт табору не інакше як за добрячий хабар.

Про чотирнадцять років мого життя після розгрому іспанців я розкажу коротко, — бо в порівнянні з попередніми то були мирні роки. За цей час у нас з Отомі народилося троє синів, що стали утіхою мого життя. Я любив їх, і діти теж любили мене всім серцем. Якби не домішка материнської крові, вони були б справжніми маленькими англійцями, бо я охрестив їх, навчив своєї мови і своєї віри; у них були мої очі, і всім своїм виглядом, окрім надто смаглявої шкіри, вони куди більше скидалися на англійців, аніж на індіанців.

Але цих дорогих моєму серцю дітей спіткала гірка доля: смерть узяла їх так само, як нещасне немовля, що народилося багато років по тому від Лілі. Двоє з них померли — один від лихоманки, якій не зарадив увесь мій хист, а другий розбився насмерть, зірвавшись з високого кедра, куди здерся, шукаючи гніздо шуліки. З трьох синів залишився живий тільки старший, мій улюбленець, але про нього мова ще попереду.

Що розповісти ще? Після перемоги над іспанцями і їхніми союзниками я був обраний на великій раді правителем Міста Сосен нарівні з Отомі, отже ми одержали величезну, хоча й не абсолютну, владу. Користуючись нею, мені врешті-решт вдалося скасувати страшний обряд людських жертвопринесень, хоча це й викликало люту ненависть жерців, та й від нашого союзу багато гірських племен відпали. Останнє жертвопринесення, якщо не брати до уваги ще одного і найжахливішого, про яке розкажу згодом, було відсвятковане на теокалі перед палацом після розгрому іспанців в ущелині.

На третій рік мого перебування в Місті Сосен — на той час Отомі вже народила двох синів — до мене таємно прибули вісники від друзів Куаутемока. Він витримав усі тортури і як і раніше був полоненим Кортеса. Вісники розповіли, що Кортес скоро виступить у похід до затоки Гондурасу через країну, яку нині називають Юкатаном, і що він вирішив узяти з собою Куаутемока та інших знатних ацтеків, побоюючись залишати їх без нагляду. Від них же ми дізналися про невдоволення Анауаку жорстокістю і поборами іспанців, що росли серед підкорених племен. Дехто вважав, що наближається час загального повстання і що це повстання може увінчатися успіхом.

Ті, хто послав до мене вісників, просили зібрати загін отомі і виступити з ним в Юкатан. Там на мене чекатимуть. Коли всі загони з’єднаються, ми оточимо іспанців серед лісів і боліт, нападемо на них у відповідний момент і, знищивши всіх, звільнимо Куаутемока. Це мало стати тільки першим кроком у боротьбі проти іспанців; про решту я не буду говорити, бо їм не судилося здійснитися.

Вислухавши вісників, я сумно похитав головою, бо їхній план здавався мені безнадійним. Але тоді встав старший з вісників і відвів мене убік, щоб передати мені слова, призначені тільки для моїх вух.

— Куаутемок просив сказати тобі таке: “Я чув, що ти, брате мій, разом з моєю сестрою Отомі живеш на волі в горах отомі. А я — на жаль! — гину в темниці теулів, як поранений орел у клітці. Брате мій, благаю тебе, якщо це в твоїй владі, допоможи мені в ім’я нашої давньої дружби і всього, що ми вистраждали разом. Можливо, ’ настане час, коли я знову правитиму Анауаком, і тоді ти займеш місце поряд зі мною”.

Я слухав, і серце моє обливалося кров’ю, бо я любив свого побратима Куаутемока так само, як люблю його й дотепер.

— Повертайся і постарайся передати Куаутемоку мою відповідь, — сказав я віснику. — Надії мало, але я зроблю все, що зможу. Хай чекає на мене в лісах Юкатану.

Дізнавшись про мою обіцянку, Отомі дуже засмутилася: вона вважала цю затію божевільною і говорила, що вона призведе лише до моєї загибелі. Але, оскільки обіцянка була вже дана, її потрібно було виконати, і Отомі не стала мене утримувати. Я зібрав загін з п’ятисот воїнів, і ми рушили в далеку, важку дорогу, розрахувавши усе так, щоб зустрітися з іспанцями в ущелинах Юкатану. В останню мить Отомі хотіла мене супроводжувати, проте я заборонив їй це робити, бо вона не мала права залишати свій народ і своїх дітей, і ми попрощалися, вперше відчувши гіркоту розлуки.

Я не стану описувати всю тяжкість нашого шляху. Два з половиною місяці пробиралися ми через гори і річки, через ліси і болота, поки, нарешті, не досягли величезного мертвого міста, покинутого його мешканцями багато поколінь тому. Місцеві індіанці називали його Паленке. Це місто — одне з найдивовижніших міст, яке мені довелося побачити під час своїх мандрів. Воно майже заросло чагарниками та хащами, з-поміж дерев усюди, куди не кинь оком, височіли напівзруйновані мармурові палаци, поспіль вкриті різьбленням всередині і ззовні, теокалі, прикрашені скульптурними зображеннями, і потворні статуї богів, що посміхаються. Я часто розмірковував: який народ зумів спорудити цю столицю, які царі тут правили? Але минуле ревно береже свої таємниці. Відповісти на ці питання, можливо, вдасться лише тоді, коли який-небудь учений розгадає значення кам’яних символів і написів, що вкривали там згори донизу стіни багатьох будівель.

Ми сховалися в цьому мертвому місті, хоча мені знадобилося чимало зусиль переконати своїх воїнів йти за мною. Вони боялися потривожити душі численних городян, котрі мешкали колись тут, боялися згубної лихоманки, не кажучи вже про змій і хижаків, що чатували серед руїн. Проте я одержав відомості, що іспанці повинні пройти через болота між річкою і мертвим містом, і вирішив влаштувати засідку саме тут.

На восьмий день розвідники сповістили мені, що Кортес перетнув велику річку вище за течією і тепер продирається через ліси — болотами він був ситий досхочу. Ми спішно рушили до річки, щоб переправитися за ним услід, але тут хлинула така злива, яких не буває більше ніде на землі. Вона періщила цілу добу, так що зрештою нам довелося брести по коліна у воді, а коли ми досягли річки, то побачили перед собою неозорий ревучий потік. Для переправи через нього знадобилася б принаймні добряча рибальська барка.

Три дні ми простирчали при березі, страждаючи від лихоманки, браку харчів і надміру води, поки річка, нарешті, не увійшла в свої береги. Уранці нам вдалося її перетнути, втративши на переправі чотирьох воїнів.

Опинившись на протилежному березі, я наказав своїм людям сховатися в чагарях і очереті, а сам з шістьма воїнами рушив уперед, щоб натрапити на слід іспанців. Десь через годину ми натрапили на прорубану крізь гущавину просіку і обережно пішли нею. Незабаром ліс порідшав, і ми опинилися на галявині, де, мабуть, нещодавно стояв табір Кортеса. Тут лежав труп індіанця, загиблого від хвороби. Вугілля у багаттях ще не встигло вичахнути.

Ярдів за п’ятдесят від табору стояло могутнє дерево сейба, схоже на наш англійський дуб, тільки з більш м’якою деревиною і білою корою. Сейба досягає в обхваті розмірів сторічного дуба всього за двадцять років, а таких дерев, як це, я, правду кажучи, взагалі ніколи не бачив: з ним міг би зрівнятися лише грубезний “Дуб Кербі” та ще, можливо, “Король Шотландії”, який росте у Брумі, приході графства Норфолк.

На сейбі сиділа зграя шулік, і, підійшовши ближче, я зрозумів, що їх сюди привабило. На нижніх гілках, погойдуючись від легкого вітру, висіли тіла трьох чоловіків.

— Ось вони, сліди іспанців! — промовив я. — Подивимося, хто це. І ми підійшли ближче до крислатого дерева. Потривожений нами шуліка злетів з гілки. Чи то від помаху

його крил повішений повернувся до мене обличчям. Я поглянув на нього, відсахнувся, і зі стогоном упав на землю. Це був той, кого я шукав і хотів врятувати, мій друг і побратим, останній імператор Анауаку Куаутемок. Він був повішений, як злодій, у безлюдному похмурому лісі, і лише шуліки кружляли тут над його головою.

З прокляттям схопився я на рівні ноги і пронизав шуліку стрілою. З різким криком він упав, тріпочучи, до моїх ніг. Потім я наказав перерізати вірьовки. Ми опустили на землю тіла Куаутемока, касика Такуби і третього знатного ацтека, викопали під деревом глибоку могилу і поховали всіх трьох. Востаннє я попрощався з Куаутемоком під покровом сумної сейби; там він і покоїться вічним сном.

Анауак втратив свого вождя, рятувати не було кого і потрібно було повертатися. Але, перш ніж рушити в зворотний шлях, нам вдалося випадково захопити одного тласкаланця, який говорив іспанською. Він утік із загону Кортеса, змучений труднощами походу. Цей тласкаланець бачив ганебне вбивство Куаутемока і його товаришів і чув останні слова імператора Анауаку.

Мабуть, якийсь негідник доніс Кортесу про те, що готується спроба врятувати Куаутемока. Тоді Кортес наказав повісити полонених. Куаутемок зустрів смерть гордо і мужньо, так само, як зустрічав усі інші випробування свого трагічного життя. Перед смертю він сказав:

— Я жалкую, Малінцине, що не вбив, себе, перш ніж здатися тобі на милість. Серце говорило мені, що всі твої клятви брехливі, і воно мене не обдурило. Смерть для мене бажана, бо я зазнав поразки, ганьби і тортур і дожив до того, що мій народ на моїх очах перетворився на рабів теулів. Але кажу тобі: за всі скоєні злочини на тебе чекає помста! Зворотний шлях забрав у нас ще два місяці, але нарешті до краю змучені ми досягли Міста Сосен, втративши дорогою лише сорок людей. Отомі зраділа надзвичайно, бо вже не сподівалася побачити мене живим. Але, коли я розповів їй про загибель Куаутемока, вона довго не могла заспокоїтися, оплакуючи свого брата, бо разом з ним загинула остання надія ацтеків.