Порада Отомі

Наступного дня після повернення Кортеса до Теночтітлана за годину до світання пронизливі вигуки тисяч воїнів, звуки флейт і бій барабанів увірвали мій важкий сон. Я квапливо піднявся на свій оглядовий пост на вершині маленької теокалі. Невдовзі до мене приєдналася Отомі.

Унизу зібралися для бою всі жителі міста. Всюди, куди не кинеш оком, у садах, на базарних площах, на всіх вулицях товпилися десятки тисяч людей. Одні були озброєні пращами, інші — луками і стрілами, треті — списами з мідними наконечниками і кілками, обсадженими гострими осколками обсидіану. Найбіднішим городянам зброєю слугувало обпалене на вогні кілля. Тіла знатних воїнів прикривали золоті обладунки і плащі з пер, на головах у них красувалися дерев’яні розфарбовані шоломи з пасмами волосся на гребені, що зображали морди вовків, змій або пум; на тих, хто бідніший, були панцирі із стьобаної бавовни, але ще більше воїнів не мали на тілі нічого, окрім пов’язок на стегнах. Навіть на пласких покрівлях будинків і на уступах великої теокалі товпилися загони воїнів, щоб згори обрушити на ворогів у палаці свій священний гнів. Дивним і незабутнім видовищем було місто, залите яскраво-червоним досвітком.

Із першими променями сонця жрець пронизливо затрубив у черепашку; і, немов у відповідь йому, в таборі іспанців тривожно заспівала труба. Тисячі ацтеків з лютими вигуками кинулися на штурм. Небо потемніло від зливи стріл і каміння.

У ту ж мить стіни палацу оперезала зигзагоподібна лінія вогню і диму. З гуркотом, подібним до грому, аркебузи і гармати християн косили наступаючих воїнів, розкидаючи їх натовпи, наче осіннє листя.

На мить ацтеки завагалися. Стогони і крики злітали до небес. Але тут я побачив, як наперед вирвався Куаутемок із бойовим знаменом у руках, і його воїни, згуртувавши ряди, кинулися за ним. Незабаром вони вже були під стінами палацу, і штурм почався.

Ацтеки билися самовіддано. Раз по раз намагалися вони подолати стіну, деручись по тілах убитих, немов по сходах, і кожного разу відступали з жорстокими втратами.

Побачивши, що у такий спосіб увірватися в палац не вдасться, індіанці почали гупати у стіну важкими колодами, але коли стіна завалилася і воїни, топчучи один одного, кинулися в пролом, іспанці зустріли їх навальним вогнем гармат. Кожний залп розчищав у натовпі нападників довгі криваві просіки.

Тоді ацтеки узялися обстрілювати іспанців запаленими стрілами. їм удалося підпалити зовнішні дерев’яні будівлі, проте сам кам’яний палац стояв нездоланно. Люті атаки тривали дванадцять годин поспіль, і лише раптові сутінки увірвали битву. Але упродовж ночі в місті палали незліченні смолоскипи, чулися стогони вмираючих і ридання жінок: ацтеки прибирали убитих.

А на світанні битва поновилася. Кортес із іспанськими солдатами і кількома тисячами своїх союзників-тласкаланців зробив вилазку. Спочатку я вирішив, що він ударить по палацу Монтесуми, і примарна надія на порятунок почала жевріти переді мною — я думав, що в сум’ятті бою мені, можливо, вдасться втекти. Проте я помилився в своїх припущеннях. Кортес хотів передовсім спалити навколишні будівлі, з пласких дахів яких ацтеки обсипали його солдатів градом стріл і каміння, завдаючи значних втрат, особливо тласкаланцям. Атака була відчайдушною і увінчалася успіхом. Ацтеки сколихнулися під навалою вершників — їхні голі тіла не могли протистояти іспанській криці. Незабаром запалали десятки будинків, і до неба піднявся величезний стовп диму, подібний до того, що здіймається над жерлом вулкана Попокатепетля.

Битва не вщухала. Щодня ацтеки зазнавали величезних втрат. Загинуло вже кілька тисяч воїнів, проте іспанці теж ледве трималися. Змучені безупинними сутичками, поранені і голодні, вони не знали тепер ні хвилини спокою.

Якось уранці в розпал штурму на головній башті палацу з’явився сам Монтесума, виряджений у пишні шати з діадемою на голові. Перед ним стояли глашатаї, тримаючи в руках золоті жезли, а навколо тіснилися придворні та іспанська варта.

Монтесума зробив жест рукою — і битва вмить ущухла. Мертва тиша запала над майданом, навіть поранені перестали стогнати. І тоді Монтесума заговорив, звертаючись до багатотисячного натовпу. Імператор просив свій народ припинити війну, він називав іспанців своїми гостями і друзями і обіцяв, що вони самі залишать Теночтітлан. Але щойно він вимовив ці боязкі слова, як шалена лють охопила його підданих, котрі стільки років вшановували свого повелителя, немов бога. Натовп заревів:

— Тюхтій! Зрадник!

Потім знизу злетіла стріла і встромилася в імператора. Слідом за стрілою посипався град каміння. Я побачив, як Монтесума похитнувся і впав на пласку покрівлю башти.

І тут хтось сполошено вигукнув:

— Монтесума мертвий! Ми вбили нашого імператора!

З переляканими криками натовп кинувся врозтіч, і через мить на залюдненому майдані не лишилося жодної живої душі.

Отомі весь час була поруч і бачила, як упав її царствений батько. Намагаючись хоч якось утішити нещасну дівчину, я повів її в палацові покої. Тут ми зіткнулися з принцом Куаутемоком. У повному обладунку, з луком в руках він мав загрозливий вигляд.

— Чи правда, що Монтесума помер? — запитав я.

— Не знаю і знати не хочу, — гнівно відповів принц. Потім, звертаючись до Отомі, додав: — Ти можеш проклясти мене, сестро, бо цього боязкого вождя, що перетворився на зрадника і бабу, цього лицеміра, що брехав своєму народу і своїй країні, уразила моя стріла.

Отомі витерла сльози.

— Ні, — промовила вона, — я не стану тебе проклинати, Куаутемоку. Боги покарали мого батька безумом раніше, ніж ти уразив його своєю стрілою, і якщо він загинув, то це краще для нього і для його народу. Але я знаю, Куаутемоку, що твій вчинок не залишиться безкарним. За це святотатство ти сам загинеш ганебною смертю.

— Можливо, — відповів Куаутемок, — зате я не помру зрадником. І з цими словами він вийшов.

Треба сказати, що цей день, як я вважав, був останнім днем мого життя, бо назавтра закінчувався термін втілення Томаса Вінґфілда в бога Тескатліпоку. Наступного дня ополудні мене мали принести в жертву. Як я вже казав, усі релігійні церемонії і святкування дотримувалися так само суворо і, мабуть, ще суворіше, ніж раніше. Отож цієї ночі був влаштований на мою честь прощальний бенкет. Я сидів увінчаний квітами в оточенні своїх дружин і приймав поклоніння найзнатніших людей міста, що ще залишилися живими. Серед них був і Куїтлауак, якому після смерті Монтесуми належало стати імператором.

Це була сумна трапеза. Як я не прагнув притлумити всі відчуття і думки хмелем, страх не полишав мене, та й у гостей не було особливих причин для веселощів. Сотні їхніх родичів і тисячі одноплемінників загинули; іспанці осіли в своїй фортеці; і всі відчували себе приреченими. Чи треба дивуватися, що вони не раділи?

Бенкет, що тягся нескінченно, нарешті закінчився, і я пішов до своїх покоїв. Отомі залишилася, а троє моїх дружин пішли за мною, називаючи мене найщасливішим і благословенним, бо завтра я піднесуся в свій божественний дім, тобто — на небеса! Але я не поблагословив їх за це і гнівно вигнав усіх трьох, сказавши на прощання, що коли я справді вознесуся, то моєю єдиною утіхою буде думка про те, що самі вони залишаться далеко внизу.

Після цього я впав на своє ложе і заридав зі страху і туги. Ось до чого призвела мене клятва покарати де Гарсіа! Завтра моє серце вирвуть з грудей і принесуть в дар дияволу. Воістину мав рацію мудрий Фонсека, коли радив скористатися щасливою нагодою і забути про помсту. Якби я прислухався до його слів, я вже був би одружений і насолоджувався любов’ю в рідній домівці в мирній Англії. А натомість моя занапащена душа віддана у владу прислужників сатани.

Мало не збожеволівши від цих думок і нестерпного жаху, я молив Творця, щоб він позбавив мене жорстокої смерті.

Так я непомітно занурився в якесь марення. Мені привиділася якась біла постать. О небо! Кохана Лілі спустилася до підніжжя пагорба, наблизилася до маленької садової хвіртки і зупинилася. Я вийшов до неї. З переляканим криком вона відсахнулася, вдивляючись в моє обличчя.

— Невже це ти, Томасе? Ти так змінився… Скажи, це ти, живий, воскреслий з мертвих, чи це твоя примара?

І повільно, боязко простягла до мене руки, щоб обійняти.

І тут я прокинувся. Переді мною стояла прекрасна жінка в білому, і місяць освітлював її саме так, як уві сні, і руки її з любов’ю простягалися до мене.

— Це я, кохана, а не привид! — вигукнув я, зіскакуючи зі свого ложа і пригортаючи її до своїх грудей.

Але перш ніж я встиг поцілувати її, я збагнув, що та, кого я тримав у обіймах, була не моя наречена Лілі, а Отомі, принцеса племен отомі, наречена моєю дружиною. Я зрозумів, що це був тільки сон, найжорстокіший і найтрагічніший сон, посланий мені, щоб уся гірка реальність ще яскравіше постала переді мною.

Відсахнувшись, я застогнав і впав на своє ложе. Обличчя Отомі спаленіло від сорому, бо мій вчинок образив її до глибини душі.

— Скажи, ти хотів обійняти мене, бо сплутав уві сні з іншою жінкою? Мабуть, вона для тебе бажаніша й миліша…

— Мені снилося, що це була моя наречена, яку я люблю, — ледве спромігся я на слово. — Вона далеко за морями. Тільки нічого розводитися нині про любов та інші речі.

— Щиро кажучи, я й сама не знаю, теулю, але я чула від мудрих людей, що справжня любов спалахує в мороці смерті і перетворює його на світло. Не засмучуйся! Якщо в твоїй або в нашій вірі є хоч крапля правди, очима душі ти побачиш свою кохану на землі або в небесах. Перш ніж сонце зійде ще раз, я молитимуся, щоб вона залишилася тобі вірна.

— Досить про це! — нетерпляче увірвав я її. — Слухай, Отомі, якби я справді був тобі дорогий, ти врятувала б мене від жахливої страти чи умовила Куаутемока допомогти мені? Ти — дочка Монтесуми. Невже за всі ці місяці ти не могла добитися від свого батька-імператора наказу про моє помилування?

— Погано ж ти про мене думаєш! — схвильовано відповіла Отомі. — Знай — усі ці місяці день і ніч я тільки й робила, що шукала способів тебе врятувати. Поки мій батько-імператор сам не став полоненим, я не давала йому спокою, і, нарешті, він наказав не пускати мене до себе. Я намагалася підкуповувати жерців, я все підготувала для твоєї втечі, і Куаутемок допомагав мені, бо він тебе теж любить. Якби не прихід цих клятих теулів, якби не війна, що охопила місто, я б напевно врятувала тебе, бо жіночий розум вигадливий і завжди знайде лазівку там, де відступить будь-який чоловік. Але війна змінила все. Жерці, що читають по зірках, прирекли тебе на смерть. Вони сказали, що, коли завтра рівно опівдні кров твоя обагрить вівтар, а серце буде принесене в дар богу Тескатліпоці, наш народ здобуде перемогу над теулями і знищить їх до ноги. Але якщо жертвопринесення відбудеться раніше або пізніше призначеної години — доля Теночтітлана рокована. Над жертовним каменем уже підвішене золоте кільце, через яке сонячний промінь рівно опівдні впаде на твої груди, там, де б’ється серце. Жерці пильнують кожен твій крок, як ягуар здобич. За нами, твоїми дружинами, теж стежать. Отже, чи варто сподіватися на втечу!

— Мабуть, не варто, — відповів я. — Та все ж я знаю один шлях. Якщо я помру сам, вони не зможуть мене убити.

— Ні, ні! — поспішно закричала Отомі. — Що тобі це дасть? Поки ти живий, можна ще сподіватися, але коли ти помреш — все буде скінчено. До того ж якщо вмирати, то краще від руки жерця. Вір мені, хоча така смерть і здається жахливою, — при цих словах Отомі здригнулася, — зате вона миттєва і майже безболісна — так твердять жерці.

Отомі сіла поряд зі мною, узяла мене за руку і продовжувала:

— О теулю, не думай більше про це! Думай про те, що настане опісля. Ми всі помремо: цієї ночі, завтра або позавтра — не важливо, коли, а твоя віра, як і наша, вчить, що за смертю нас чекає вічна благодать. Подумай про це, друже мій! Завтра все залишиться позаду, і ти знайдеш спокій, якого вже ніхто ніколи не порушить. Ти зустрінешся там зі своєю матір’ю. Можливо, тебе знайде та, що любить тебе ще більше, ніж твоя мати, і — хто знає? — може, зустрінеш там і мене.

Тут очі Отомі якось дивно зблиснули. Вона нагнулася, і ніжно, як сестра, поцілувала мене в чоло і вислизнула з кімнати. Завіса на дверях опустилася за нею, але відлуння її слів все ще продовжувало звучати в моєму серці.

Ніщо не може примусити людину думати з радістю про близьку смерть, а мене чекала така смерть, перед якою здригнувся б кожен. Але водночас я розумів, що Отомі має рацію. Смерть сама по собі не така страшна, життя буває куди страшніше. І невдовзі якийсь дивний спокій огорнув мою душу, немов густий туман над океаном.

Авжеж, що б не трапилося, в одному я її не розчарую: я помру мужньо, як умирають справжні англійці. Ці варвари не посміють закинути, що іноземець був слабкодухий. Хіба не вмирають на вівтарях сотні таких самих, як я, не зронивши й звуку? Хіба не померла моя мати від руки вбивці?

Так я роздумував, поки не розвиднілось. Я готувався до своєї останньої сутички, бо смерть уже простягла наді мною свою долоню.