Чотири богині

Минуло ще скількись часу, і ось настав день, коли Кортес зі своїми завойовниками захопив Теночтітлан. Не стану описувати всього, що творили іспанці в місті, бо це справа історика, а я розказую лише свою власну історію.

Мені не довелося бачити самої зустрічі Кортеса з Монтесумою. Я бачив тільки, як імператор одягався в найпишніші шати і пішов у супроводі найзнатніших мужів, подібний до Соломона в сяйві своєї слави. Але гадаю, що жоден раб не йшов до жертовного вівтаря з таким важким серцем, яке було у Монтесуми того злощасного дня. Безумство згубило його, і, напевно, він сам розумів, що йде назустріч своїй долі.

Невдовзі почулися крики натовпу, іржання коней, голоси озброєних солдатів, і я побачив зі своїх покоїв іспанців, що рухалися головною вулицею. Серце моє радісно забилося: адже це були християни!

Попереду на коні їхав у обладунку лицаря предводитель іспанців, Кортес, людина середнього зросту, із благородною поставою і проникливими зіркими очима. За ним, дехто верхи, але переважно в пішому строю, йшли солдати його маленької армії. Завойовники із подивом озиралися довкола. їх була всього жменька, бронзових від сонця, зранених у битвах і одягнених майже в лахміття. Дивлячись на цих сяк-так озброєних людей, я міг тільки захоплюватися їхньою непохитною мужністю, яка проклала дорогу крізь тисячні натовпи ворогів і, попри хвороби і безупинні сутички, дозволила їм дістатися самого серця імперії Монтесуми.

Поряд із Кортесом, тримаючись рукою за його стремено, йшла красива індіанка у білій одежі і вінку з квітів. Коли вона повернула голову — я одразу її впізнав: то була моя давня знайома, Марина. Вона накликала на свою країну нечуване лихо, але, мабуть, була щаслива, зігріта славою і любов’ю свого повелителя.

Поки іспанці проходили мимо, я пильно вдивлявся в їхні обличчя із примарною надією. Я був майже упевнений, що побачу серед конкістадорів свого ворога. Інстинкт підказував мені, що він живий, і я знав: при першій же нагоді де Гарсіа приєднається до цього походу — на запах крові, золота і грабежу. Проте того дня я не побачив його ні серед живих, ні серед мертвих.

Уночі я зустрівся з Куаутемоком і запитав, як ідуть справи.

— Добре для шуліки, який забрався в гніздо голубки, — з гіркою усмішкою відповів принц, — але для голубки украй кепсько. Зараз мій дядечко Монтесума туркоче там, — принц показав на палац, — і предводитель іспанців разом із ним. Але у його голубиному туркотанні я чув клекотання яструба. Скоро в Теночтітлані настануть жахні дні!

І він мав рацію. Через тиждень іспанці підступно захопили Монтесуму і зробили своїм полоненим. Вони тримали імператора в палаці, і солдати стерегли його вдень і вночі.

Подальші події блискавично змінювали одна одну. Вожді сусідніх племен збунтувалися і вбили кількох іспанців. За намовою Кортеса Монтесума покликав їх до Теночтітлана, а коли вони з’явилися, іспанці спалили непокірних живцем на майдані. Але це було ще не все. Самого Монтесуму, закутого в ланцюги, неначе злодія, примусили бути присутнім при страті. Одразу після цього приниження Монтесума присягнув на відданість королю Іспанії, а незабаром обманом заманив і передав до рук іспанцям Кокамацина, правителя Тескоко, що надумав напасти на загарбників. Потім Монтесума вручив іспанцям усе накопичене ним золото і всі імператорські скарби вартістю в сотні і сотні тисяч англійських фунтів. І народ усе це терпів, бо люди були вражені і за звичкою продовжували підкорятися наказам свого полоненого імператора.

Але коли Монтесума дозволив іспанцям влаштувати богослужіння в одному з святилищ великого храму, піднявся гомін обурення, і тисячі ацтеків охопив праведний гнів. Він носився в повітрі, його можна було почути в кожному слові, і голос його був подібний до віддаленого гуркоту бурхливого океану. Хмари згущувалися. Буря могла вибухнути у будь-яку мить.

Попри все це, життя моє минало як і досі, за винятком того, що тепер мені не дозволяли виходити з палацу, побоюючись, щоб я не зв’язався якимось чином з іспанцями, хоча ті навіть не підозрювали, що ацтеки захопили і прирекли на жертвопринесення білу людину. Окрім того, я майже не зустрічався з принцесою Отомі. Після нашого дивного освідчення в коханні перша з призначених мені наречених уникала мене, і коли ми все ж таки опинялися поруч за трапезою або в саду, вона говорила тільки про щось незначне або про державні справи. Так тривало до шлюбної церемонії. Я пам’ятаю, що вона відбулася за день до страшної загибелі шестисот найзнатніших ацтеків, що зібралися з нагоди святкування на честь Уїцилопочтлі.

У день мого шлюбу мені виказували найбільші почесті, як справжньому богу. Найбільш високопоставлені люди міста приходили на поклоніння і обкурювали мене фіміамом, так що зрештою мене аж знудило.

Попри те, що країна була охоплена горем, жерці неухильно виконували всі обряди, і жорстокість їхня анітрохи не зменшилася. На мене покладали великі надії.

Люди вірили, що, принісши мене в жертву, вони відвернуть від себе гнів богів, бо я в їхніх очах був одним з теулів.

На мою честь був влаштований пишний бенкет, що тривав понад дві години.

Потім наперед виступили двоє знатних старійшин і, запаливши смолоскипи, провели мене до прекрасної зали, де я до цього жодного разу не бував. Тут вони переодягли мене в ще розкішніші шати з серпанкової тканини з вишивками із сяйливого пір’я колібрі. На голову мені поклали вінок із квітів, а на шию і на зап’ястя — смарагдове намисто і браслети з коштовного каміння. Я почувався якимось папугою…

Усі смолоскипи раптом згасли і на мить запанувала тиша. Потім здалеку долинули жіночі голоси: дівчата співали весільну пісню, по-своєму дуже мелодійну.

У темряві почувся чоловічий голос:

— Ви тут, обраниці неба?

— Ми тут, — відгукнувся чийсь голос, мені здалося, що Отомі.

— О діви Анауаку! — знову заговорив хтось невидимий. — О Тескатліпоко, бог серед богів! Слухайте мене! Вам, діви, випала велика честь. Небо вас обдарувало знатністю, чеснотами і красою чотирьох великих богинь, і небо обрало вас супутницями великого бога, вашого творця і володаря, який зволив відвідати нас на короткий строк, після чого він повернеться до Житла Сонця. Тож будьте гідні цієї честі! Догоджайте йому і ублажайте його, щоб він зглянувся на ваші ласки, і коли настане час повернення на небеса, поніс із собою добру згадку і найкращі думки про наш народ. У цьому житті вам недовго доведеться бути поряд з ним, бо дух його, подібно до птаха в клітці, уже розпрямляє крила і скоро вирветься з темниці плоті, щоб покинути нас. Якщо ви схочете, одній з вас буде дозволено послідувати за ним і піднестися разом в Житло Сонця. Але підете ви за ним чи залишитеся тут, щоб оплакувати його до кінця своїх днів, — любіть його, будьте з ним ніжні і привітні, інакше гнів небес переслідуватиме вас і весь наш народ. Голос замовк, потім зазвучав знову:

— Жінки, іменами всіх богів і вашими божественними іменами — Хочі, Кволо, Атла, Кліхто — поєдную вас із нашим творцем Тескатліпокою на весь час його перебування на землі! Бог бере вас за дружин! Хай буде щасливий ваш шлюб. Але знайте — радість ваша не вічна. Погляньте зараз на те, що чекає нас попереду!

Ледве завмерли ці слова, як у дальньому кінці залу спалахнули смолоскипи, осяявши страхітливу сцену. Там, на жертовному камені, лежала людина. Я й дотепер не знаю, що це було — жива людина чи воскова фігура, — бо шкіра у неї була світла, як у мене. П’ять жерців тримали його за руки, за ноги і за голову, а шостий стояв над ним, стискаючи двома руками обсидіановий ніж. Жрець змахнув ножем, і всі смолоскипи раптом згасли. Почувся глухий удар, протяжний стогін з темноти, і все стихло.

Наречені знову затягли весільну пісню, проте після побаченого навіть цей дивний, дикий і ніжний спів уже не міг мене схвилювати.

Вони співали в темряві дедалі голосніше і голосніше, поки в дальньому кутку не зажеврів один смолоскип, потім другий, ще і ще, але я так і не помітив, хто їх запалював. Нарешті, весь зал був залитий яскравим світлом. Вівтар, жертва, жерці — все зникло. Ми залишилися наодинці — я і четверо моїх дружин.

Це були стрункі красуні в білій одежі наречених, прикрашеній квітами і коштовностями. На лобі у кожної був накреслений символ однієї з чотирьох богинь, і воістину Отомі, найпрекрасніша з усіх, здавалася справжньою богинею. Одна за одною вони підходили до мене, з усмішкою схиляли переді мною і говорили, цілуючи мені руки:

— Я обрана, щоб стати на якийсь час твоєю дружиною, о Тескатліпоко. Я найщасливіша з дружин. Хай добрі боги зроблять так, щоб я сподобалася тобі і ти полюбив мене так само сильно, як я шаную тебе!

Промовивши ці слова, дівчина делікатно відходила убік.

Останньою наблизилася Отомі. Вона теж проказала шанобливе звернення, а потім неголосно додала:

— Я говорила з тобою, як наречена і богиня має говорити зі своїм чоловіком і богом Тескатліпокою. А зараз, теулю, я говорю з тобою, як жінка з чоловіком. Ти не любиш мене, і якщо дозволиш, ми не будемо чоловіком і дружиною, бо нас з’єднали з чужої волі. Цим ти мене позбавиш наруги. А про них не турбуйся, — вона кивнула у бік трьох наречених, — це мої подруги, і вони мене не викажуть.

— Як хочеш, Отомі, — сквапно відповів я.

— Дякую тобі за доброту, теулю, — з сумною усмішкою прошепотіла Отомі, ще раз схилилася переді мною і вийшла — така велична і прекрасна, що серце моє знову болісно стислося.

З тієї ночі і до страшної години жертвопринесення ми не обмінялися з принцесою Отомі жодним поцілунком, жодним ніжним словом.

Проте наша прихильність і дружба росли з кожним днем. Ми часто розмовляли, і я робив усе можливе, щоб прихилити Отомі до істинної віри. Але це виявилося нелегкою справою. Подібно до свого батька Монтесуми, принцеса Отомі шанувала богів свого народу, хоча й ненавиділа жерців. Людські жертвопринесення, якщо тільки жертвами не були вороги, викликали її обурення. Вона говорила, що усе це вигадали жерці і що раніше на вівтар богів покладали лише плоди і квіти.

Минав день за днем. Почуття моє поступово і непомітно ставало все глибшим, не знаю, як це сталося, але я покохав Отомі понад усе на світі — після Лілі.

Що ж до решти жінок, то, попри всю їхню доброту і звабливість, вони невдовзі стали мені нестерпні. Але я, як і раніше, бенкетував у їхньому супроводі ночами, бо, якби стало відомо, що я ними знехтував, їх чекала б ганебна смерть. Окрім того, я прагнув втопити свій відчай у вині і насолоді, бо доля моя була визначена і жахливий кінець наближався невідворотно. Наступного дня після мого одруження відбулося ганебне заклання шестисот знатних ацтеків, вчинене за наказом ідальго Альварадо, який командував іспанцями у відсутність Кортеса. Сам Кортес у цей час знаходився на узбережжі і бився з Нарваесом, якого послав проти Кортеса його старий ворог, губернатор Куби Веласкес.

Того дня мало відбутися святкування на честь бога Уїцилопочтлі з жертвопринесеннями, піснями і танцями на великій площі храму, оточеного стіною з барельєфами змій. Завдяки щасливому випадку принц Куаутемок, перш ніж піти до храму, вирішив того ранку спочатку навідати мене.

Поглянувши на його пишний одяг, я запитав, чи не збирається він узяти участь в святкуванні.

— Атож, — відповів принц. — А чому ти про це питаєш?

— Бо на твоєму місці я б туди не пішов. Скажи, Куаутемоку, у тих, хто танцюватиме, буде зброя?

— Ні, це суперечить звичаю.

— Отже, вони будуть беззбройні, Куаутемоку, ці благородні хлопці, окраса країни. Вони танцюватимуть беззбройні усередині замкнутого майданчика, а озброєні теулі на них дивитимуться. Скажи мені тепер, принце, що станеться з усіма цими знатними танцюристами, якщо теулі затіють із ними сварку?

— Не знаю, до чого ти ведеш? Я впевнений, що білі люди не здатні на боязке підле вбивство, проте я послухаюся твоєї поради. Учта все одно почнеться, — бачиш, усі вже зібралися, — але я на неї не піду.

— Ти мудрий, Куаутемоку, — промовив я. — Ти завжди був мудрий, я це знав!

Трохи згодом Отомі, Куаутемок і я вийшли в сад і піднялися на вершину невеликої піраміди, мініатюрної теокалі, збудованої Монтесумою, щоб спостерігати згори за площею і храмом. Звідси добре було видно ацтеків, що танцювали під музику і спів. У яскравому промінні сонця їхні плащі з пер виблискували і мінилися барвами, як коштовне каміння. Яке це було пишне видовище! І хіба могли вони припустити, чим усе це скінчиться?

З-поміж танцюристів купками стояли іспанці в латах, озброєні мечами і аркебузами. Невдовзі я помітив, що вони хутко вибралися з натовпу індіанців і, як бджоли, зроїлися біля виходів і в інших місцях під прикриттям Зміїної стіни.

— Що б це означало? — запитав я в Куаутемока, і в ту ж мить побачив, як один з іспанців змахнув над головою білою полотниною. Не встигла вона опуститися, як увесь двір храму заволокло димом, і одразу пролунав залп із аркебузів. Перші впали як підкошені, але решта беззбройних танцюристів скупчилася посередині, як отара переляканих овець, занімівши з жаху. Тоді іспанці оголили мечі і, викрикуючи імена своїх святих покровителів, як вони це завжди роблять, коли мають намір вчинити якесь лиходійство, кинулися на беззахисних ацтеків і почали їх нищити. Одні були зарубані на місці, інші з криками намагалися врятуватися втечею, але втекти не вдалося нікому, бо виходи охоронялися, а стіни були надто високі, щоб через них перебратися. Іспанці — хай покарає їх усевидячий Бог! — перебили всіх до ноги. Вони упоралися швидко! Не минуло й кількох хвилин після того, як біла полотнина злетіла в повітря, а шістсот ацтеків, мертвих або конаючих, уже лежали на кам’яних плитах площі, а іспанці із переможними вигуками зривали з повержених дорогоцінні прикраси. Я обернувся до принца.

— Мабуть, ти добре вчинив, що не пішов на це веселе святкування, друже Куаутемоку, — похитав я головою.

Куаутемок не відповів. Він стояв мовчки і, невідривно, дивився на страхітливу учту. Лише Отомі сказала з гіркою усмішкою:

— Ви, християни, такі добрі люди! Оце так ви віддячили нам за гостинність? Я гадаю, що мій батько Монтесума тепер може бути цілком задоволений своїми гостями. Ох, була б я на його місці — усі ці людці уже лежали на жертовних вівтарях! Ти казав якось, що наші боги — дияволи. Хто ж тоді ці вбивці, що шанують твого бога?

Але тут нарешті Куаутемок заговорив:

— Нам лишається тільки одне — помста! Монтесума нині — жалюгідний боягуз. Для мене він помер. І якщо знадобиться, я уб’ю його власними руками! Але в Анауаку ще залишилося двоє чоловіків — мій дядько Куїтлауак і я. Годі! Я йду збирати військо!

І Куаутемок пішов.

Усю ніч місто гуло, як осине гніздо, а під ранок базарну площу і всі вулиці, наскільки сягало око, заповнили десятки тисяч озброєних воїнів. Хвиля за хвилею котилися вони на палац і, наче хвилі, що розбиваються об кручу, відкочувалися назад під вогнем іспанців. Ацтеки тричі починали штурм і тричі відступали. Перед четвертою спробою на стіні з’явився Монтесума, цей боязкий вінценосний тюхтій. Він благав народ розійтися, бо інакше йому самому загрожувала загибель, і благоговіння ацтеків перед священною імператорською владою усе ще було таке велике, що вони припинили штурм.

Проте розходитися ніхто не думав. Оскільки Монтесума заборонив убивати іспанців, вирішено було виморити їх голодом, і відтоді почалася глуха блокада палацу.

У першій битві загинули сотні ацтекських воїнів, але обложені зазнали більш відчутних втрат. Ацтеки захопили в полон декількох іспанців і безліч їхніх союзників тласкаланців. Нещасних полонених відразу поволокли на велику теокалу і принесли в жертву перед храмом перед очима їхніх товаришів.

Через кілька днів до Теночтітлана повернувся з підкріпленням Кортес. Він розгромив свого суперника, і багато солдатів Нарваеса прилучилися до переможця. Серед них була одна людина, яку я добре знав.

Невідомо, чому Кортесу дозволили безперешкодно з’єднатися з його соратниками в палаці Ахаякатля. Наступного дня він наказав випустити на свободу брата Монтесуми Куїтлауака, правителя Палапана, сподіваючись, що той заспокоїть народ. Проте Куїтлауак не був боягузом. Ледве опинившись за огорожею своєї темниці, він негайно скликав нараду, яку за його відсутності очолював Куаутемок. На нараді було ухвалено битися до останку. Монтесуму оголосили зрадником, що погубив країну своїм боягузтвом. І битва поновилася.

Якби це рішення ухвалили хоча б два місяці тому, у Теночтітлані вже не залишилося б жодного живого іспанця. Звичайно, Марина, коханка Кортеса, неабияк сприяла його успіхам своєю хитрістю, але головним винуватцем власного падіння і загибелі імперії Анауаку був усе ж таки Монтесума.