Покоління

В.

УКРАЇНСЬКА ЕТНОПЕДАГОГІКА

Навчальний посібник

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів виших навчальних закладів

.. * •■, • ■ •

Суми

«Університетська книга» ' " ", ■ •».,._{< (J} .,

2005 ■ '•■ '■ ^іГ " '^ *^іЛН<

ЗМІСТ

Рекомендовано до друку вченою радою Глухівського державного педагогічного університету. Протокол №4 від 31.12.03

Резензенти:

Бібік Н.М., д.пед.н., членкор. АПН України;

Постовий В., к.пед.н., зав. лабораторії сімейного виховання Інститу­ту проблем виховання АПН України

Гриф надано Міністерством освіти і науки України. Лист № 14/18.2-1343 від 09.06.2005

ВТД «Університетська книга» висловлює вдячність Миколі Петрови­чу Волосу, першому проректору Глухівського педагогічного універси­тету, за сприяння у виданні книги.

Мосіяшенко В.А.

М81 Українська етнопедагогіка: Навч. посіб. - Суми: ВТД «Уні-

верситетська книга», 2005. - 176 с

ISBN 966-680-198-1

Реформування національної системи освіти в Україні, модернізація всієї шкільної справи неможливі без опори на народні традиції вихо­вання.

У посібнику розглядаються особливості народної педагогіки як неодмінної умови подальшого розвитку наукової педагогічної теорії і практики, як надійного орієнтиру у створенні виховної системи у період українського державотворення й формування високоосвіче­них, духовно багатих і морально стійких особистостей.

Для студентів вищих педагогічних навчальних закладів освіти, магістрантів, учителів загальноосвітніх шкіл та всіх, хто цікавиться проблемами української етнопедагогіки.

ББК 74(4УКР)я73+63.5(4УКР)я73

© Мосіяшенко В., 2005 © ТОВ «ВТД «Університетська книга», 2005

Вступ.

Тема 1. Загальні основи української етнопедагогіки.................................. 8

Поняття про педагогіку, народну педагогіку, етнопедагогіку......... 8

З історії розвитку української етнопедагогіки.................................... 10

Структура української етнопедагогіки................................................ 13

Основні принципи і засоби української етнопедагогіки.................. 15

Тема 2. Педагогічні погляди народу на виховання

ПОКОЛІННЯ

................................. 11

Педагогіка - це наука про виховання людини як соціально організовану діяльність.

Термін «народна педагогіка» в науковий обіг ввели О.В. Дух-нович та К.Д. Ушинський. Народна педагогіка — це галузь педагогічного досвіду народу, яка розкриває його погляди на мету, завдання, форми, методи та засоби навчання і виховання. Автор народної педагогіки - народ.

Українську народну педагогіку розглядають як систему ем­піричних знань, засобів, принципів та вмінь, вироблених і засто­совуваних українцями в навчанні і вихованні підростаючих по­колінь. Вона передувала педагогічній науці і стала її основним першоджерелом. Народна педагогіка - це усний багатотомний підручник виховання, що з найдавніших часів зберігається в пам'яті народу і передається від покоління до покоління.

Українська народна педагогіка своїм корінням сягає в сиву давнину, у життя, побут, звичаї, вірування українських племен ще до заснування Київської держави, які, за словами літописців, «мали кожде своє: обичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожде». Вона постала й знайшла своє поетичне виражен­ня в усній народній творчості - прислів'ях, приказках, піснях, билинах, притчах, казках, міфах, традиціях, звичаях, обрядах, ри­туалах і святах.

Цінність народної педагогіки - в її органічній єдності з укла­дом життя народу, його історією, культурними і побутовими тра­диціями. Ідеї та засоби народної педагогіки глибше і повніше втілюють у собі людську духовність. Народна педагогіка є неви­черпною скарбницею виховних засобів, головні серед них - це рідна мова, фольклор, міфологія, символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї, обряди, народні ігри та іграшки тощо.

Поняття «етнопедагогіка» в науковий обіг ввів чуваський педагог Г.Н. Волков у 70-х роках XX ст. За його визначенням, етнопедагогіка - це наука про народну педагогіку, про народну школу, досвід народу щодо виховання підростаючого покоління, про його педагогічні погляди, про педагогіку побуту, родини.

Етнопедагогіка з'ясовує можливості й шляхи реалізації про­гресивних ідей народу в сучасній практиці, досліджує способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педа­гогічною наукою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і з'ясовує їх відповідність сучасним за­вданням виховання.

Етнопедагогіка - це система цілей, завдань, принципів, мето­дів, форм організації процесу становлення молодого члена суспі­льства і підготовки його до життя в структурі національно-етні­чних поглядів, норм і звичаїв окремого народу, етносу.

Історія української етнопедагогіки - це галузь знань про зародження, становлення і розвиток науки про українську на­родну педагогіку.

Головну суть кожного із зазначених вище понять стисло можна виразити так: народна педагогіка - явище, історико-пе-дагогічний феномен, етнопедагогіка - наука, що вивчає народну педагогіку як історико-педагогічний феномен, історія етнопедаго­гіки - знання еволюції цієї науки.

8

З історії розвитку української етнопедагогіки

Наука про українську народну педагогіку почала складатися в Київській Русі. її зародження пов'язується з появою «Повчан­ня» Володимира Мономаха (1096). У 1577 р. з'явився заповіт брацлавського каштеляна Василя Загоровського «Наставлення дітям і правила до їхнього виховання: розпорядження про вла­штування церков, шпиталів та школи», в якому він пише, щоб у навчанні дітей не пестили, а пильно і поважно схиляли до науки, щоб навчались і росли у божій боязні та щоб звичаїв і віри своїє не забували. В. Загоровський дає поради щодо навчання і одру­ження. Помираючи в татарському полоні, він пожертвував на церкву, шпиталь і переписування книг великі кошти, ставши для нащадків взірцем благодійництва.

Публічні заповіти, звернення, листи, послання нащадкам за­лишали педагоги, вчені, письменники, діячі освіти. Педагогічні звернення - це і сучасність (В.О. Сухомлинський. Звернення до учнів. Листи до сина).

Жанр заповітів, повчань, звернень досить продуктивний і віч­но живий в українській етнопедагогіці, адже життєдайним дже­релом для нього є українська народна педагогіка.

Золоті розсипи української етнопедагогіки знаходимо у «Слові о полку Ігоревім», в українських літописах, «Руській правді» (в основі українське звичаєве право).

У XII-XVI ст. в Україні інтенсивно поширюються збірники церковних повчань, що репрезентують суть релігійного вихован­ня нашого народу. Позиції народної педагогіки визначені в ста­тутах братських шкіл, трактатах професорів Острозької та Київ­ської академій (сім'я і школа, школа і сім'я, ставлення до освіти, вчителя).

Кожна історична доба вносила свою дещицю (частку) як у розвиток народної педагогіки, так і етнопедагогіки.

Злетом української народної педагогіки є козацька педагогі­ка, яка взяла за мету виховання нової генерації українців, знай­шла професійно-етнопедагогічне осмислення й застосування в діяльності мандрівних дяків, в українському шкільництві.

Філософсько-педагогічне обґрунтування етнопедагогіка одер­жала в спадщині Г.С. Сковороди, у творчості наступних поко­лінь вчених, письменників, культурних діячів, у роботі Кирило-Мефодіївського братства, «Руської трійці». Вона освячена іменами Т.Г. Шевченка, І.Я. Франка, Лесі Українки, М.С. Грушевського.

Значну частину положень про народну педагогіку викладено в працях О. Духновича, К. Ушинського, С Русової, Г. Ващенка, І. Огієнка, В. Сухомлинського, у художніх творах для дітей і про дітей. Деякі з них висвітлюють українську народну педагогіку в дії (оповідання О. Кониського «Народна педагогія», Н. Кобрин-ської «Перша вчителька»).

Протягом майже 150 років (від кінця XVIII ст. до 1917 р.) українці перебували під владою чужих імперій, однак асиміля­торська політика не могла вбити українську народну педагогіку.

Проблеми життя, побуту і виховання українських дітей нерідко торкаються у своїх творах етнографи В. Гнатюк, Б. Грінченко, М. Дерлиця, М. Костомаров, П. Куліш, Б. Лепкий, М. Максимович, П. Чубинський та ін.

Ґрунтовну працю «Діти в звичаях і віруваннях українського народу» (1908) - матеріали Грушевського, опрацювання Зенона Кузелі - можна вважати зародженням української етнографії дитинства.

Велике значення для розвитку етнопедагогіки має двотомна праця «Український народ колись і тепер» (1916), створена з участю таких вчених, як Ф. Вовк, М. Грушевський, М. Ковалев-ський, А. Кримський, О. Шахматов та ін. Мотивами української етнопедагогіки пройняті діяльність педтовариств «Рідна шко­ла», «Просвіта», Наукового товариства ім. Шевченка, а також діяльність молодіжних організацій «Пласт», «Сокіл», «Січ», укра­їнські підручники і преса.

Період української державності (1917-1920) теж заклав по­тенціал етнопедагогічних пошуків, що здійснювались у контексті українізації. В Україні відкрились етнопедагогічні дослідні стан­ції. Одна з них - у с Старосіллі Остерського району Чернігівсь­кої області. Н. Заглада написала й видала монографію «Побут селянської дитини» (1929). У Львові вийшла «Українська зага­льна енциклопедія. Книга знання в 3-х томах» (1936) за редак­цією Івана Раковського. Повчальні етнопедагогічні положення представлені й у підручниках із педагогіки: І. Барташевського «Педагогіка українська, або наука про виховання» (1898), О. Макарушки «Наука виховання» (1922), А. Волошина «Історія педагогіки», «Педагогіка і дидактика», С Сірополка «Історія освіти на Україні», Ю. Дзеровича «Педагогіка» (1937).

У часи більшовицької влади етнопедагогіка в Україні зазнає всіляких утисків, але етнопедагогічна думка не згасла. Вона знай­шла свій плідний вияв серед української еміграції.

Серед численних зарубіжних публікацій слід виділити десяти­томну «Енциклопедію українознавства», п'ятитомну монографію С. Килимника «Український рід у народних звичаях в історично­му освітленні», двотомну книгу О. Воропая «Звичаї нашого наро­ду» та ін. В Україні 1930-1960 років (за часів тоталітаризму) на етнопедагогічну тему публікацій не було. Короткий період ревізії сталінської політики був (1956-1959) використаний в Україні для висунення культурно-національних домагань. Були видані: праця Ю. Ступака «Виховне значення українського фольклору» (1960), праця В. Горленка «Нариси з історії української етногра­фії» (1964), книжка О. Кравець «Сімейний побут і звичаї україн­ського народу» (1966), - стаття В. Мирного «Народна педагогіка в прислів'ях та приказках» (1968), праця Л. Граціанської «Нари­си з народної математики України», монографія М. Гайдая «На­родна етика у фольклорі східних і західних слов'ян. Проблеми добра і зла» (1972), монографія С. Бабишина «Школа та освіта Давньої Русі IX - перша половина XIII ст.» (1973), монографія Є. Сявавко «Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку» (1974). Вагомим внеском у подальшу розробку актуальних про­блем української етнопедагогіки стали надруковані в 1981 р. мо­нографії М. Гаврилюк «Картографування явищ духовної культу­ри (за матеріалами родильної обрядовості українців)» та Г. Дов-женюк «Український дитячий фольклор».

Офіційний курс на перебудову, демократизацію, гласність (1985) мав свій вплив на українську етнопедагогіку.

25 серпня 1988 р. ініціативна творча група педагогів-ентузі-астів у своєму зверненні до освітян «Перебудова школи і народ­на педагогіка» заманіфестувала гостру потребу перебудови осві­ти й виховання в Україні на засадах етнопедагогіки. Ця ж гру­па проголосила звернення до батьків «Родинному вихованню -справжню турботу!», закликавши їх берегти традиції народної педагогіки в родинному вихованні.

Коло дослідників, популяризаторів української етнопедаго­гіки розширюється (О. Вронська, Н. Гамаль, С. Горбенко, О. Губ­ко, М. Когут, В. Каюков, Д. Потребенник, Ю. Руденко, М. Самсо-нюк, М. Стельмахович, М. Хмелюк). Значної популярності набу­ли книги В. Скуратівського «Берегиня», «Покуть», «Посвіт», «Погостини», «Святвечір», «Місяцелік».

Сьогодні в нашій країні розгорнувся рух за впровадження етнопедагогіки, навчання українознавству, заснування кафедр

12

українознавства, відкриття лабораторій з етнопедагогіки, ство­рення програм з етнопедагогіки, популяризації етнопедагогіки в пресі, через українознавчі часописи: «Берегиня», «Народознавст­во», «Жива вода», «Заграва». Ідеями народної педагогіки прой­няті шкільні документи (Закон України «Про освіту», концепції національного виховання, навчальні програми).

За останні роки все більшого розмаху набувають етнопедаго-гічні дослідження широкого спектру. З метою координації дослідницьких тем у 1994 р. при АПН України створено Раду з проблем етнопедагогіки і народознавства. Плідно діє центр «Укра­їнська педагогіка та народознавство» АПН України та ряду освіт­ніх закладів.

Інтенсивне використання етнопедагогіки - надійний заслін бездуховності, національному нігілізму, історичному безпам'ят­ству. Молодь має виховуватися спадкоємницею народних цінно­стей, національних традицій, звичаїв, рідної культури.

Сьогодні конче необхідно актуалізувати найцінніше і найдо­рожче в етнопедагогіці й поставити на службу духовного відро­дження в незалежній Україні.

Головна мета етнопедагогіки - надихати дітей та молодь на збереження духовних надбань рідного народу, виховувати висо-косвідомих представників української нації, носіїв і творців на­ціональної культури.

Структура української етнопедагогіки

1. Українське родинознавство (фамілологія)

Це народна мудрість й досвід щодо створення, збереження і роз­витку міцної, здорової, щасливої сім'ї, про рід і родину та їх зна­чення в долі людини, народу, держави. «Сім'я - ключ до щастя», «Україна - велика родина», «Тому роду нема переводу, у якому браття милують згоду». Українське родинознавство розглядає питання про родину як втілення духовності і національного духу, про типи і форми української сім'ї, її склад, структуру, основні функції; про шлюб і сім'ю як виховну організацію, народний ідеал сім'ї, українське родинне звичаєве право, статус членів сі­м'ї, її авторитет, найпоширеніші вади й біди сучасної сім'ї, про відродження традиційно високого статусу української родини.

2. Українське народне дитинознавство

Це чітка система психолого-педагогічних знань про дітей, це погляди українців на дітей як майбутнє народу, нації, утверджен­ня їхньої вічності. У центрі уваги українського дитинознавства - питання дітності української родини, традиційні родильні зви­чаї та обряди, стислий аналіз дитячої мови, народна характери­стика дитини, вікова періодизація життя, навчання і виховання дитини; значення колискових пісень, дитячого фольклору, на­родна охорона дитинства, місце і статус дітей в українській сім'ї, взаємини дітей у сім'ї, обов'язки дітей.

3. Народна родинна (батьківська) педагогіка

Це частина української виховної мудрості. Центральними її пи­таннями є: головні засади сімейного життя і виховання (людя­ність, моральність, багатогранна духовність); стосунки в родині, авторитет і приклад батьків, їхні обов'язки стосовно дітей, сут­ність і особливості виховного впливу членів сім'ї, статус батька, матері, дідуся, бабусі; виховання в дітей відчуття роду, народу, нації; традиції, звичаї виховання в сім'ї, підготовка дітей до шлюбу та сімейного життя, ставлення до сиріт, осуд батьків, які не виховують дітей.

4. Українське народне навчання

Крилатим народним виразом є: «Вік живи - вік учись».

Народне навчання розглядає такі питання: народні знання з різних галузей життя і діяльності, шляхи і джерела здобуття знань, принципи народного навчання, народні традиційні форми навчання, стимулювання пізнавальних інтересів, умінь і можли­востей дітей, умови трансформування знань у якості особистості.

5. Українська педагогічна деонтологія

Педагогічна деонтологія - частина народної педагогіки, вироблені народом етичні норми про виховні обов'язки батьків перед дітьми. Елементи обов'язкового у вихованні: родинне «гніздо», па­м'ять родоводу, рідна мова, наступність і спадкоємність поколінь, праця, гуманізм взаємин, вираження національного духу і харак­теру, антитеза добра і зла, культивування моральних чеснот, християнської моралі.

Основні приниипи і засоби української етнопедагогіки

Етнопедагогіка має свої принципи виховання. Провідними є при-родовідповідність, культуровідповідність, народність виховання, виховання в праці, єдність навчання і виховання, зв'язок із жит­тям рідного народу, гуманізм, активність і ініціативність вихо­ванця в процесі виховання, орієнтація на загальнолюдські мора­льні цінності. Принциповим в етнопедагогіці є врахування віку дитини, виховання з ранніх років, гуманне ставлення до дитини, утвердження любові, поваги і ласки до дітей, піклування про дитину в сім'ї, атмосфера розумної вимогливості до дитини, по­вага дитини до батьків, авторитет жінки-матері, послідовність і наступність виховних дій, індивідуальний підхід до дітей, знан­ня дитячої психології, наочність і приклад у вихованні, підгото­вка до життя і праці, самовиховання та самодіяльність.

Народна етнопедагогіка є багатющою невичерпною скарбни­цею навчально-виховних засобів, провідними серед яких є рідна мова, усна народна творчість, національна міфологія і символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї і обряди, народ­ні ігри, іграшки, ритуали та урочистості, безпосередня особиста праця, природа, колискова пісня, скоромовки, оповідання, казки, частівки, утішки, забавлянки, закликанки, атмосфера рідної до­мівки, приклад старших, дитяча самодіяльність, народні афориз­ми, прислів'я, приказки.

Історія української етнопедагогіки продовжується. Вона є об'­єктом численних досліджень та пошуків, її ідеями пройняті сучасні концепції виховання та навчання молоді незалежної України.

Література для самостійного опрацювання

1. Етнографія України / За ред. С. Марчука. - Л., 1994.

2. Любар 0., Стельмахович М., Федоренко Д. Історія української педа­
гогіки. -К., 1999.

3. Основи національного виховання. - К., 1993.

4. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К., 1997.

5. Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку.
-К., 1974.

6. Українознавство: Посібник. - К., 1987.

Контрольні запитання та завдання

1. У чому полягає суть української етнопедагогіки?

2. Визначте спільні й специфічні риси народної педагогіки, етнопеда­
гогіки, педагогіки, проілюструйте їх взаємозв'язок.

3. Покажіть історичні підвалини етнопедагогіки, шляхи її становлен­
ня і розвитку.

4. Розкрийте роль української етнопедагогіки в становленні і рефор­
муванні сучасної національної системи освіти та виховання.

Тема 2

Педагогічні погляди народу

на виховання підростаючого

покоління

1. Мета, зміст та основні чинники виховання.

2. Засоби та методи виховання.

3. Принципи народного виховання.

4. Самовиховання в житті людини.

5. Етнопедагогіка - основа сучасної національної системи виховання.

6

Мета, зміст та основні чинники виховання

Народ і виховання - ці два поняття взаємопов'язані, не існують одне без одного. В історії людства так повелося, що кожен на­род передає свій суспільний та соціальний досвід, духовне багат­ство як спадок старшого покоління молодшому. Саме так ство­рюється історія матеріальної і духовної культури нації, народу, формується самосвідомість. Народ завжди виступає виховате­лем молодого покоління, а виховання при цьому набуває народ­ного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К.Д. Ушинський, є живим органом в історичному процесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайної впливової сили на формування національного характеру, національної психо­логії людини.

«Чи дивно після цього, що виховання, створене самим наро­дом і побудоване на народних засадах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних іде­ях...» (К.Д. Ушинський).

Перлини виховної мудрості народу, невичерпна своєрідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять зо­лотий фонд народної педагогіки, одного з чинників колективної народної творчості. Вплив виховання на формування особистос­ті народ розглядає як важливий чинник, що визначає долю людини.

17

Педагогічні погляди народу на виховання складалися без про­фесійної педагогічної підготовки. Народ по зернині відбирав усе краще, що відповідало його ідеалу виховання справжньої люди­ни. Народ мав усталені поняття про суть, мету, завдання, прийо­ми, методи і засоби виховання, основні чинники формування осо­бистості, напрями навчання і виховання дітей. Народ завжди правильно уявляв суть виховання: «Виховання - безцінне ба­гатство», «Дитина - дорогоцінність, а ще більша дорогоцінність - її виховання». Виховання українська народна педагогіка роз­глядає як першу суспільну потребу: «Камінь шліфують, а люди­ну виховують».

Найкращим майстром народ вважав того, хто виховав розумну і добру людину. Народ вірив у силу виховання.

В українській народній педагогіці слово «виховувати» має досить довгий синонімічний ряд: няньчити, колихати, годува­ти, леліяти, доглядати, бавити, пестити, викохувати, учити, научати та ін.

Не ти ж мене колихав, не ти ж

мене няньчив.

Годувала, леліяла, потіхи ся надіяла. Як бавитимеш дитину, так вона і ростиме. Викохав дитину в добру годину. Пригоди учать згоди.

У Т.Г. Шевченка:

А мати хоче научати, так соловейко не дає.

З давніх-давен в Україні передається народна настанова: «Якщо твої плани розраховані на рік - сій жито, якщо на деся­тиліття - саджай дерево; якщо на віки - виховуй дітей».

На думку народу, головною причиною занедбаності вихован­ня є відсутність вимогливості до дітей, потакання їхнім при­мхам. «Причина - у батькові, а результати - у дітях. М'якосер­дий батько - сину воля». Народ розумів природу дитячого вере­дування: «Чого дома нема, того дитина і просить». Розуміючи дитячу психологію, народ помітив: «Діти лякають батьків своїм плачем, а старики - своєю смертю», «У домі, де діти, бувають і злодії», «Сміх без причини - ознака дурного виховання».

18

Усвідомлюючи причини невихованості, народ визначив своє ставлення до перевиховання дітей: «Невихованість - виліковна хвороба, а дурість — безнадійна», «Навіть у потоптаній траві роз­квітають квіти». Виховання дітей - складний процес. Вихову­вати дітей не так-то й легко: «Малі діти - малий клопіт, а підро­стуть - буде великий», «Легше нанизати на нитку цілу мірку пшона, ніж виховати одного сина».

У результаті багаторічних педагогічних пошуків визрівали народні уявлення про основні чинники (фактори) формування особистості. Великого значення народ надавав чинникам спадко­вості, середовищу (взаємини в сім'ї, розпорядок життя, побут, звич­ки, традиції, матеріальне становище, побутові умови), вихованню. Велику роль у вихованні відіграють природні задатки, тому народ вважає: «Кожна пташка свою пісню співає і своє гніздечко має», «Соловей може вирости у воронячому гнізді, але каркати не навчиться», «Яке коріння, таке й насіння», «Від лося - лосята, від свині - поросята». Популярні у народі вирази: «Викапаний батько» або «Чисто тобі матінка». Народ правильно показав значення середовища у вихованні: «Одна диня поряд з іншою змінює свій колір», «Як зайдеш між реп'яхи, то реп'яхів і набе­решся», «Як у сім'ї згідливе життя, то виросте і дитя до пуття», «З ким поведешся, від того й наберешся».

Особливо народна педагогіка акцентує увагу на домашнє ото­чення, уклад життя родини. Сім'я позитивно впливатиме на ді­тей, якщо в ній панує дух єдності. Чітко визначився у народних уявленнях такий могутній чинник формування особистості, як виховання прикладом: «Добрий приклад кращий за 100 слів», «Бурчання наскучить, приклад научить», «Приклад кращий за правило».

Народ упевнений, що формування людини залежить насам­перед від виховання: «Що виховаєш, те й матимеш», «І у дурних батьків бувають розумні діти», «Здібності від народження - тільки половина, інша половина — виховання».

Усі чинники формування людини народна педагогіка роз­глядає у взаємозв'язку.

Основну мету виховання народна педагогіка вбачає в тому, щоб підготувати кожного до життя і праці, навчити людяності, доброти, дружби, милосердя, технології здорового спілкування, злагоди, колективізму, гуманності. Народ прагнув навчити кож­ного бути людиною: «Дивись - не забудь: людиною будь». Народ

19

висловлює бажання мати добрих дітей. «Добрі діти - спокійна старість, лихі діти - старість стає пеклом». Народна педагогіка прагнула розкрити життя, а водночас висувала потребу всебічної підготовки до нього: «Життя прожити - не поле перейти», «Вік ізвікувати - не пальцем перекивати».

Мету і зміст виховання диктують життя і конкретні умови життєдіяльності трудової людини.

Зміст виховання в народній педагогіці - це весь процес фо­рмування особистості й підготовка її до активної участі у виро­бничому, суспільному й духовному житті. У конкретнішому ви­раженні зміст виховання охоплює формування морального об­личчя, інтелектуальний і фізичний розвиток, прищеплення пра­цьовитості, естетичних смаків. У народній педагогіці зміст ви­ховання охоплює піклування про здоров'я, фізичний розвиток, передачу знань, умінь та навичок, привчання до організації до­машнього побуту, забезпечення професійної обізнаності, підготов­ку до сімейного життя, формування духовного світу.

Народна педагогіка розглядає виховання в динаміці. Це по­в'язано з віком, досвідом, силами і можливостями дітей: «Малі діти не дають спати, а великі - дихати», «Гни дерево, поки моло­де, вчи дитя, поки мале».

Народна педагогіка не залишила поза увагою труднощі ви­ховання підлітка: «У підлітка розум і серце часто не в ладу». Народна педагогіка підкреслює складність психіки людини, в яку повинен заглибитись вихователь: «Чужа душа - темний ліс», «Щоб людину взнати, треба з нею пуд солі з'їсти», «У тихо­му болоті чорти водяться».

Виховання слід розпочинати з моменту народження дитини: «Перший крок виховання йде з першим криком дитини».

Виховання - це єдина система, в якій все пов'язано і взаємо-зумовлено, в якій одна ланка доповнює і породжує іншу: «Посі­єш вчинок - пожнеш звичку, посієш звичку - пожнеш характер, посієш характер - пожнеш долю».

Народна педагогіка твердить, що добрий вихователь вимог­ливо ставиться до вихованця: «Дитині волі не давай», «Розум­ний батько сина спитати не соромиться», «Гарна мазана паляни­ця, а не дитина».

Не можна потакати дітям: «Хто дітям потакає, той сам при-читає». Треба додержуватись єдності вимог у вихованні: «У семи няньок дитина без ока», «Де багато няньок, там дитя каліка».

20

Вимогливість народна педагогіка розглядає як вищий ступінь

поваги.

Основними критеріями визначення рівня вихованості є вчи­нки, поведінка, дії людини: «На дерево дивись, як родить, а на людину - як робить».

Засоби та методи виховання

Під засобами виховання розуміють діяльність, явища чи пред­мети культури, навколишній світ тощо, які можуть впливати на особистість у певному напрямі.

Засоби виховання: слово, фольклор, авторитет, праця, навчан­ня, природа, побут, звичаї, традиції, громадська думка, мікроклі­мат, суспільний досвід, преса, радіо, телебачення, режим, літерату­ра, мистецтво, книги, кіно, театр, музеї, іграшки, свята, символи, реліквії, релігія тощо.

Під методом виховання розуміють способи цілеспрямова­ного педагогічного впливу на свідомість і поведінку дітей, на формування в них благородних якостей, на збагачення їх необ­хідним життєвим досвідом. Методи обумовлюють взаємопов'я­зану діяльність вихователів і дітей.

Виховний досвід нашого народу викристалізував провідні ознаки методів і доцільність їх використання: одних - для за­безпечення набуття знань, умінь і навичок (методи навчання), інших - для тілесного, духовно-морального та інтелектуального розвитку особистості (методи виховання).

Для практичного користування у виховній роботі з дітьми методи поділяють на три групи: 1) методи переконання і форму­вання досвіду суспільної поведінки; 2) методи організації життє­діяльності дітей; 3) методи стимулювання культурної поведінки. Методи переконання: роз'яснення, повчання, напучення, по­рада, бесіда, приклад, розповідь, застереження, читання, дискусія. Вони впливають на свідомість, збагачують розум дитини, форму­ють життєві принципи й уміння орієнтуватися в житті.

Методи організації життєдіяльності, спрямовані на захист власного життя, зров'я та оточення: вправи, режим, доручення, вимоги привчання, нагляд, прохання, наказ, заборона.

Методи стимулювання культурної поведінки: схвалення, змагання, сугестія (навіювання), заохочення, покарання. Ці методи

відіграють профілактичну роль у формуванні поведінки та стосунків.

Заохочення - лагідні методи виховання: слово, усмішка, лагі­дний погляд, ласка, похвала, нагорода, залучення до виконання цікавих дій, погладжування по голові, оцінка, подяка.

Покарання: вияв незадоволення, осуд, присоромлення, обме­ження деяких прав, посилення контролю, відстрочка обіцянки, стриманість у поводженні з дитиною, позбавлення ласки, відчу­ження в голосі, гнів, обурення. Не слід карати зі зла. Покарання має бути справедливим, відповідати характеру порушення. Зо­всім неприпустимі жорстокість, садизм, нанесення шкоди здоро­в'ю, приниження людської гідності, рукоприкладство, залякуван­ня, погрози, лайки, безкінечне моралізування, позбавлення їжі, одягу, взуття, притулку, злісне відчуження.

Народна педагогіка на перше місце поставила методи, які фо­рмують суспільну поведінку: уклад життя, діяльність дітей, впра­вляння, привчання, режим праці та відпочинку, виконання дору­чень і обов'язків, ігри, забави.

Зокрема, вправляння і привчання реалізуються за допомогою комплексу різноманітних прийомів: показ, приклад, нагадування, контроль, самоконтроль, наказ, погроза: «У гостині останній по­чинай їсти, а першим переставай», «Шануй батька і матір», «До­віряй, але перевіряй», «Найкращий контроль - власна совість», «Хто рано встає - тому Бог дає», «Зробив діло - гуляй сміло».

Практика народного виховання часто вдається до виконання дітьми різних доручень.

У народній педагогіці не раз наголошується на виховній силі слова: «Вола в'яжуть мотузками, а людину — словами».

У формуванні суспільної свідомості провідну роль відіграють такі методи: розповідь, бесіда, роз'яснення, інформування, порада, дискусія. Усі вони здавна побутують у практиці народного вихо­вання. Народна педагогіка виробила розгалужену систему мето­дів стимулювання (вимога, суспільна думка, змагання, напучення, заборона, застереження, навіювання, заохочення, покарання, за­уваження, осуд, метод природних наслідків, докір, обмеження окре­мих прав дитини, репліка).

У народній педагогіці всі види покарання пройняті гуманніс­тю. Покарання застосовується помірковано, карати має право людина мудра й авторитетна: «Краще догана розумного, ніж по­хвала дурного».

Народна педагогіка розглядає покарання і заохочення як делі­катні методи (виявляти вимогливість із повагою, не захвалювати): «Перехвалене - як пересолене», «Як будеш часто називати лю­дину свинею, то вона і захрюкає». Фізичні покарання і заляку­вання - методи шкідливі й непедагогічні: «Учи дітей не страхом, а ласкою», «Хто б'є дитину, той не виховує добру людину», «Жо­рстокість породжує тупість і дурість».

* Принципи народного виховання

У процесі багатовікової життєвої практики викристалізовува­лись провідні принципи виховання — сукупність вихідних поло­жень та ідей, що визначають спрямування, зміст і організацію виховних дій. Адже дитина — дар божий, її треба оберігати, дог­лядати, дбати про її тендітну душу, не допускати наруги над нею.

1. Принцип гуманізму виявляється в гуманному ставленні
до дітей, у застосуванні найдоцільніших засобів впливу на них:
«Діти - як квіти: полий, то ростимуть».

2. Принцип народності закликає виховувати дітей і молодь у
дусі ідей, ідеалів, почуттів, прагнень, моралі, культурних здобутків,
знань, виробничого досвіду, досягнень, світогляду українського
народу, прислухатися до голосу народу, жити, працювати і твори­
ти для загального добра України. Принцип народності зобов'я­
зує нас мати свою національну систему виховання, вводити дітей
у сферу українознавства, досконалого володіння українською мо­
вою, фольклором, усіма жанрами і видами українського народно­
го мистецтва, ремесла, господарювання, кличе до опанування на­
родних знань, народної педагогіки, світоглядних уявлень та віру­
вань, народного права, морально-етичних норм. До провідних ознак
народності належить українська мова — найкращий виразник
духовності нашого народу. Честь і хвала батькам, які в душах
своїх дітей змалку сіють добірне зерно народолюбства, пам'ятаю­
чи мудре застереження, що «людина без народності подібна блу­
каючому вовкові, для якого всякий ліс, де він їжу знаходить, є

батьківщиною».

3. Принцип зв'язку виховання з життям: налаштованість до умов реального життя шляхом формування світогляду, пози­тивного ставлення до людей, виховання людяності, принциповос­ті, порядності.

4. Принцип наступності та спадкоємності поколінь.
Основні віхи реалізації принципу: забезпечення міжпоколін-

ного зв'язку, естафетна передача старшими молоді знань, умінь, досвіду, духовних цінностей, знання народу, виховання любові до батьків, до літніх людей, шани до предків, піклування про бать­ків, бережливого ставлення до спадщини і т.ін.

Завжди треба думати над тим, що дамо у спадок своїм дітям, яку згадку залишимо по собі в їхній пам'яті. Вірність дітей заповітам, звичаям і традиціям батьків - провідне кредо народ­ного виховання, закон сімейного життя.

5. Принцип участі в праці.

Золоті правила народної педагогіки: «Людина виховується в праці, через працю і для праці», «Вік живи, вік учись і вік трудись».

Заклик до праці лунає вже з колиски, з колискової пісні: «Не вчись, котику, красти, а вчися робити, черевики шити». Повчаль­ною є й українська народна притча: «Якщо хочеш мати в сім'ї виродка, дай своєму чадові все, що йому заманеться, і не залучай його до праці: виродок готовий».

Уміння працювати головою і руками, любов до праці - най­краща спадщина, яку можуть залишити батьки своїм дітям, най­переконливіший аргумент людської порядності.

6. Принцип природовідповідності вимагає будувати процес
виховання на основі врахування вікових і індивідуальних особ­
ливостей дитини. Це домінанта народної педагогіки. Г.С. Сково­
рода говорив, що «природа є першопричиною всього і саморуш­
ною пружиною». А тому й виховання має бути «сродним», приро-
довідповідним.

7. Принцип культуровідповідності передбачає поступове вхо­
дження дитини у сферу сучасної культури, вироблення культур­
ної поведінки, певної компетенції в мистецтві, етиці, естетиці, му­
зиці, володіння основами знань з кібернетики, електроніки, релі­
гії, політології, соціології, етнографії, дизайну і т.ін.

8. Принцип самодіяльності означає спрямування виховного
впливу на дітей з метою їхнього особистісного виявлення, вироб­
лення власної волі й самостійного мислення, творчої думки,
ініціативи, винахідливості, підприємливості, громадської актив­
ності і т.ін.

9. Принцип педагогічної компетентності батьків. Обізна­
ність батьків з народною педагогікою, теорією виховання, антро­
пологічними науками.

10. Принцип систематичності і послідовності.

11. Принцип єдності вимог і поваги до особистості.