Антон Павлович Чехов

Чомусь я завжди гадала, що виховувати дитину треба люблячи, спокійно з нею спілкуючись і ніякому випадку не кричати. Гадала, що саме таке відношення батьків буде приносити користь, якийсь результат у майбутньому. Мабуть, таке враження в мене складалося роками ще з дитинства. Справа в тому, що мене практично ніколи не били і дуже рідко кричали. Не те, щоб нас з братом балували. Зовсім ні. Просто всі жаліли. Та ми в принципі й без ременя та істерик все розуміли. Та й плакала я не від погроз родичів, а від власних вигадок… Це стало моїм баченням виховання надалі. Та одного дня я сиділа в парку біля дитячого майданчика. В мій кругозір потрапила така картина. Поряд з моєю лавкою стояла інша, на якій зібралася чимала компанія. Вочевидь це були дві молоді сім’ї. І от хлопчик років п’яти з однієї із сімей вирішив піти покататись на гойдалці. Відразу ж стало помітно, що кататись він не вмів. Дитина просто залізла на гойдалку, а розгойдатись не змогла. В той момент я думала, що хтось з батьків підійде й почне розгойдувати самостійно. Ну, хоча б я зазвичай так робила, коли моя сестра була трішки молодшою. Але цього не сталося ні в той момент, ні через кілька хвилин. Батьки спочатку сиділи й спокійно спостерігали за сином. Потім чоловік встав підійшов до гойдалки й почав кричати на сина. Останній не міг зрозуміти, що від нього хочуть. Тато намагався пояснити, які потрібно робити рухи, як відштовхуватися, загинати ноги, щоб нормально розгойдатися. Але робив він це з таким підвищенням тону, що його рекомендації чув увесь парк. Так тривало кілька хвилин. Хлопчик, здавалося б, не реагував на крики батька. Він просто сидів спокійно, похнюпивши голову. Він не виконував того, що говорить батько. Ніби чогось боявся. Потім чоловік повернувся на лавку. Мати ж в цей час просто сиділа й дивилася. Вона не зробила жодного зауваження щодо тону чоловіка. Тепер вони обоє сиділи і говорили вже про щось зовсім інше. Здавалося, всі вже забули про синочка, який сидить сумний і самотній. Аж раптом дивна картина. Хлопчик відштовхнувся, почав розгойдуватися, правильно підгинав ноги. І в нього дійшло вийшло. Він самостійно гойдався й був такий щасливий! В цей час ніхто з батьків не підійшов і не привітав його. Що ж, виходить мої уявлення про виховання неправильні? Виходить можна на дітей кричати? Я розгубилася… Завжди вважала це поганою манерою. Але ж результат є. І він хороший. Хлопчик самостійно гойдається. Тоді виходить, такі міри можна застосовувати, щоб навчити дітей чомусь?.. Не знаю… А можлива такі методи підходять виключно цьому татові, цьому синові й сім’ї загалом, а не всім. Інші їх застосовувати не можуть чи просто-напросто не вміють. Навіть Ушинський писав: “Не можна виховувати за чужою педагогічною системою».