Альбер Камю

І знову в мене ситуація, як в Амонашвілі: я мріяла про факультет журналістики. Готувалася, друкувала невеликі статті та замітки в місцевій газеті. Подала документи в різні заклади. Але згодом зрозуміла, що в нашій столиці безкоштовно навчатися на такій спеціальності просто нереально. А контракт на той момент мене не влаштовував. Я звісно ж розчарувалася, але не надовго. Амонашвілі пише, що журналістом можна стати і без факультету журналістики. Я тоді теж так подумала. Й так опинилася на філологічному факультеті педагогічного університету (до речі, теж як Амонашвілі). Спочатку не знала, що саме буду робити з цією освітою в майбутньому. І коли у вересні нам роздали анкети, на запитання, що для мене це навчання означає, я поставила пташку напроти відповіді: непоганий початок кар’єри. Отак і почала навчання. Але зовсім скоро зрозуміла, що я прийшла не просто відсиджувати 5 років в аудиторії. Почала цікавитися педагогічною діяльністю, спостерігати за викладачами, студентами. І мабуть зовсім не випадково в кінці І семестру, коли весь наш потік мав виступити публічно з доповіддю на будь-яку тематику, я вибрала тему «Плекає педагог майбутність долі…» Всі дивувалися. Адже можна було розповідати про що завгодно. Хтось розповідав про ГМО, хтось про жести. А я вийшла і давай в 2 рази більше часу, ніж було відведено говорити про звичайних вчителів, про їх якості, майстерність, темперамент. Чомусь так захотілося. Хоча педагогіки на той час я ще й не вивчала.

А от коли почала вивчати, то чітко зрозуміла, що це моє. Та й предмет викладання чітко вибрала – зарубіжна література, що входив у мою спеціальність. Хоча спочатку з вивченням літератури були певні складності. Причин на це було чимало. Ну, по-перше, курс навчання, як завжди розпочинався з античності. А я хоч і люблю всілякі міфи та байки, але перечитувати по кілька разів «Одісею», «Іліаду», а тим паче всяких там Геродотів та Фукідідів, якщо чесно палко бажання не було. По-друге, викладачка поставила себе в якесь незрозуміле положення. Відразу ж я її не зовсім полюбила. Вона постійно переходила з української мови на російську і навпаки, робила багато «ліричних відступів» як вона сама це називала. Почала нас залякувати, що 5 ніхто в групі не отримає, що вона взагалі ставить мало позитивних оцінок і радо посміхається, коли ставить чергову 2. Це все нас насторожило. А ми ще ж перший курс – наївні, залякані, пригальмовані, всього боялися… Досить швидко ми пересвідчилися, що побоювання були недаремними. І ми дійсно дуже раділи, коли отримували хоча б 3+. І в кінці семестру автоматом 90 балів отримала лише одна студентка з групи (і то, на жаль чи на щастя, була не я). В мене виходило лише 78 балів. Та я не зупинялася. Твердо вирішила піти на екзамен. Всі вважали мене самогубцем, бо знали, що в Астахової отримати усно на іспиті 90 неможливо. До того ж, вона сказала мені тягти 2 білети замість 1. Та нічого, недарма ж я не спала ночами, перечитувала весь курс по кілька разів. Всі зимові канікули не розлучалася з книгами та хрестоматіями. Тож я вийшла відповіла і отримала слова подяки від викладача (так, Ви уявляєте, від неї, вона ж нам погрожувала, що 5 не буде, а тут почала хвалити мене й говорити, що такої відповіді давно не чула!) і 90 балів у заліковку… В ІІ семестрі було все набагато простіше. Ми вивчали чудесну епоху Відродження!.. м-м… Петрарка, Шекспір… І навіть трішки незручно було, коли в заліковку мені поставили 100 балів! (ну, звісно ж, це була інша викладачка).

І.4. Перша спроба

Отож вже тоді вирішила, що хочу мати справу з дітьми. Десь всередині весни вирішила записатися працювати вожатою в літньому таборі (г-м… І знову ж Амонашвілі теж так починав свою діяльність – піонервожатим у школі). На цьому шляху було чимало перешкод.

Спочатку не могли обрати, в який саме табір ми хочемо. Хоча вибір був не такий вже й великий. Була можливість поїхати в «Артек». Мені відразу ж сподобалася ця ідея. Я ще з дитинства хотіла спробувати там себе в ролі вожатої. Бо знала, яке це чудесне місце. Сама побувала в цій «країні дитинства» у 9 років. Тому постійно стверджувала, що хвалять його не даремно. Там вражаюча атмосфера, свіжий аромат кипарисів, прозоре море, добрі вожаті. Ще й досі зберігаю значки та грамоти, якими мене там нагородили. В серці ще досі палає вогник, що від’єднався від величезного вогню, який дотлівав в останній вечір на закритті зміни… Проте цей вибір був неможливим. Їхати треба було аж на 4 місяці, тобто на всі зміни. А ми розуміли, що це нам не підходить. По-перше, ми перший курс, досвіду не мали, тому боялися, що не впораємося. По-друге, це ж треба достроково здавати сесію та й на навчання ми б повернулися аж 20 вересня. А так не хотілося всіх цих проблем. Тож ми відразу ж відкинули цю ідею.

Також були путівки до Євпаторії. Але туди того року відправляли лише практикантів. А жаль. Ніколи не була в Євпаторії – хотілось би помандрувати новими місцями.

Ще можна було поїхати в санаторії, що розташовувалися просто тут, недалеко від Києва. Типу Ворзеля і ще щось таке. Але нам хотілось кудись далеко до моря та чистого повітря.

І нарешті, останній варіант, Одеса та смт Сергіївка в Одеській області. В принципі, хотілось і туди, й туди. Одеса мені завжди подобалася. Я там була двічі на екскурсії. І цього разу хотілося б там відпочити. І одногрупниця, яка прийшла зі мною, хотіла в це місто. Але й Сергіївка дуже вабила. В ній я відпочивала в двох таборах, коли навчалася в школі. Досить звикла до цього селища, знала, що де знаходиться, звикла перепливати лиман, щоб дібратися до моря. Тому переконувала подругу поїхати туди. Довго ми не сперечалися й вирішили записатися на дві зміни: на початку липня в Одесу, а потім у Сергіївку. Та на цьому мої проблеми не скінчилися.

Першою перешкодою стало те, що в м. Одесу путівок дали значно менше, ніж планувалося. Ну і, звичайно ж, до переліку щасливчиків ми не ввійшли. Та ми не дуже засмутилися. Адже в нас ще була можливість поїхати в інший наш табір.

Потім була друга проблема – мою одногрупниця за сімейними обставинами не пустили до табору батьки. Вона дуже засмутилася та й мені було неприємно. Адже в нас вже назріли в думках спільні плани. Та йти проти волі батьків вона не могла. Хоч ще довго й сердилась на них. Та засуджувати їхнє бажання не можна. Можливо, це й правильно. Доньці на той момент ще й 18 не виповнилося та й зріст у неї невеликий. Така собі маленька мишка-норушка. Її легко можна було з піонеркою сплутати. А тут раптом така відповідальність - група чужих дітей. От батьки й злякалися: а раптом щось трапиться. Та нічого, вона пообіцяла, що рік бесідуватиме з батьками і на наступний рік ми обов’язково поїдемо в «Артек». Та довго я не сумувала – вирішила взяти з собою свою найкращу подругу – Машку. З нею ми дуже тісно спілкувалися на той час вже 5 років. Разом навчалися в школі з 8 класу. Разом сиділи за однією партою. Разом їздили відпочивати. Разом закохувалися в одного на двох хлопця. Разом гуляли з моєю молодшою сестрою… Ну, гадаю, про неї ви ще багато чого почуєте в цій книзі…

Отож все стало на свої місця. В червні ми пішли на збори студентів і вже точно знали, що 18 липня поїдемо вдвох до табору «Сонячний берег». Навіть попросили працювати в одному загоні. Хоча цього нам гарантувати не могли, але обіцяли посприяти. Залишалося лише пройти нудну медкомісію. На відміну від більшості майбутніх вожатих, лікарів я вирішила пройти самостійно й не давати ніяких хабарів. Це забрало в мене цілий тиждень плюс кучу нервів, неприємних спогадів. Але якою ж я була щасливою, коли відкриваючи особову медичну книжку, бачила всі печаті та штампи з аналізами! Зусилля були немарними та й гроші зекономились…

І.5. Підготовка

Університети, музеї й бібліотеки не дадуть того,

що можуть дати карі, сірі, блакитні…