Природне право як предмет аналізу у філософсько-правовій думці другої половини ХХ ст. (Дж. Фінніс, Л. Фуллер, Р. Дворкін).

Характерною властивістю правової теорії Т. Гоббса є те, що, спираючись на власний аналі з природного стану та людської природи, він від самого початку розводить такі два поняття як " природне право" і " природний закон” (" right of nature" та " law of nature "). Природне право (jus naturalis), за Т. Гоббсом, є свободою кожної конкретної людини робити все те, що вона вважає за найкраще для збереження власного життя. Це природне право є одночасно і найбільш універсальним і най-більш індивідуальним. Справді, максимальну універсальність воно отримує за рахунок того, що збереження життя Т. Гоббс вважав фундаментальним природним прагненням будь-якої людини. Разом з тим, це природне право є гранично індивідуальним, оскільки його зміст (маються на увазі конкретні дії, що їх вибирає для себе людина) є результатом вільного вибору кожної особи. На відміну від цього, природний закон (lex naturalis) - це вже не свобода, а настанова або вимога розуму, який імперативно вказує людині що слід роботи і чого уникати для збереження власного життя і здоров'я. Тому, як відмічає Т. Гоббс, право і закон різняться своєю основою. В основі права завжди лежить свобода, а в основі закону - обов’язок [2]. Хоча це не означає, що право і закон суперечать одне одному. Насправді, як вказує Т. Гоббс, вони взаємно доповнюють одне одного, оскільки без природних законів природне право ніколи б не було реалізовано, тоді як без природного права не було би підстав для виникнення природних законів (якби людина не усвідомлювала свою вихідну свободу та свободу інших, вона б ніколи не взяла на себе жодних зобов'язань).

Як бачимо, досліджуючи поняття " природного стану" та " природних властивостей людини", Т. Гоббс демонструє як саме з розбудованої ним конструкції природно-правового ґрунту регулювання суспільних відносин виникає те, що він охарактеризував поняттям " природний закон". Утім, перш ніж переходити до характеристики гоббсівського визначення природного закону, необхідно зробити одне принципове методологічне уточнення. Справа у тому, що досліджуючи " природні закони" Т. Гоббс жодним чином не був першопрохідцем у цій царині. Тому, першим на що він звернув увагу, були всі ті численні спроби експлікації матеріального змісту природних законів, які робилися до нього. Для того, щоби не відтворювати всіх тих помилок, якими на думку Т. Гоббса, рясніє історія дослідження природного права і природних законів, необхідно від самого початку встановити певні заборони або обмеження щодо тих сфер наукового пошуку, в яких ми жодним чином не можемо отримати адекватне уявлення ані про форму, ані про зміст природних законів.

По-перше, як наголошує Т. Гоббс, " природні закони" не слід шукати у звичках тих чи інших народів (навіть за тієї умови, якщо ці звички мають правовий характер і нормативно врегульовують ті чи інші суспільні відносини). Цей шлях є хибним за тієї причини, що тоді ми можемо отримати декілька систем природних законів (одну, дві чи більше), носіями яких виступатимуть окремі народи. Адже відомо, що правові звичаї одних народів є відмінними від правових звичаїв інших народів і те, що для одних є прийнятним, може жодним чином не узгоджуватись з правовими звичаями інших народів. Саме тому, як вказує Т. Гоббс, правові звичаї, хоча і можуть включатись в природні закони, але самі по собі вони ними не є.

По-друге, природні закони не варто розшукувати в історії того чи іншого народу. Це зауваження Т. Гоббса є надзвичайно важливим, оскільки воно дозволяє краще зрозуміти як саме Т. Гоббс тлумачив співвідношення таких понять як закон та історія. Загалом аргументація Т. Гоббса стосовно цієї тези розбудовується аналогічно до вищенаведеної (як у випадку порівняння природного закону і правового звичаю). Однак, насправді, він звертає увагу ось на який момент. Історія не може бути джерелом природних законів, оскільки історія кожного народу є відмінною, а отже намагання вивести природні закони з історії є нічим іншим як відмовою від ідеї природного закону (до речі, саме в такий спосіб неможливість поняття природного права була значно пізніше обґрунтована представниками німецької історичної школи). Але це не означає, що історія і природні закони протистоять одне одному. На думку Т. Гоббс, природні закони є частиною правової історії. Утім, частина не значить - результат. Як раз навпаки, за словами Т. Гоббса, природні закони слід вважати радше початком правової історії, а не її результатом.

Зважаючи на ці зауваження, Т. Гоббс логічно прийшов до висновку, що природний закон можна знайти лише в людському розумі. Тому запропоноване ним визначення природного закону має наступний вигляд: " природний закон... це вимога істинного розуму стосовно того, що слід робити і чого не слід робити для якомога більш тривалого збереження життя і тілесного здоров'я" [2]. Весь подальший гоббсівський аналіз змісту природних законів, на наше переконання, є нічим іншим як поступовим виведенням всіх логічних наслідків з цього базового визначення поняття природного закону. Таким чином, обґрунтовуючи свою власну теорію походження і розвитку права, Т. Гоббс встановлює специфічну кореляцію між природним правом і природними законами. В межах його теорії природне право постає формою реалізації природної свободи людини, яка доповнюється правом застосовувати будь-які засоби для збереження свого життя і безпеки. За своїм змістом природне право не може містити в собі жодних обмежень цієї вихідної свободи кожного індивіда. Натомість, природний закон є таким правом, яке не так забезпечує свободу, як встановлює певні обов'язки. Ці обов’язки сприймаються людиною як вимоги істинного розуму. Поняття " природне право" застосовується Б. Спінозою одразу ж в декількох роботах, які нині прийнято відносити до праць, так званого, " політико-правового циклу”. Причому, на відміну від багатьох інших своїх сучасників, він надзвичайно ретельно ставився до питання про чітке визначення змісту цього поняття, оскільки, на його думку, лише точне розуміння того, чим є природне право може дати надійну основу для подальших науково-юридичних студій його змісту. Разом з тим, специфіка спінозівського розуміння природного права розкриває всі ті визначальні ознаки доктрини природного права, які згодом ставатимуть предметом критики правової теорії початку – середини ХІХ століття..

В основу поняття " природне право" Б. Спіноза кладе ідею сили. Щоправда, як справедливо відмічав П. Юркевич в своїх лекціях з філософії права, ця " сила" тлумачиться Б. Спінозою не стільки як брутальне насилля одного індивіда, над іншим, скільки як здатність індиві-да реалізовувати власні інтенції [19]. В цьому сенсі, слід звернути увагу на те, що описуючи природне право, Б. Спіноза використовує термін " роtentіа", який є не " насиллям" (на кшталт того як природне право розумів Т. Гоббс), а радше " могутністю". Тому в роботах Б. Спінози ми, фактично, знаходимо два терміни, які він застосовує для опису феномену природного права. Першим з них є поняття " право природи". Це ніщо інше як " встановлення природи", яке наказує тим чи іншим речам бути саме такими, якими вони є. В точному значенні таке розуміння права не може бути охарактеризоване як юридичне право, оскільки під правом природи, яке надається конкретним речам (в тому числі й людині) Б. Спіноза має на увазі не стільки їхню здатність до чогось, скільки встановлену природою сутність цих речей, яка змушує їх бути саме такими, якими вони є, а не іншими. В цьому контексті доволі показовими є ті приклади, що їх наводить Б. Спіноза у " Богословсько- політичному трактаті". Зокрема, він пише про " природне право риб" та " природне право більших пожирати менших". Тобто, в даному випадку йдеться не стільки про право, як про сукупність норм, скільки про закладений природою порядок речей, який визначає їхню незмінність та постійність (нагадаємо, що саме через посилання на " природну властивість риб плавати" він обґрунтовує їхнє природне право на воду [14]). Загалом, таке поняття природного права має доволі віддалене від правової теорії значення. Загалом же в своєму вченні про природне право Б. Спіноза розділяє формальний та матеріальний зміст природного права. Таким основним і фундаментальним природним правом він вважає право на існування, яке з формального боку означає лише застосування належної індивіду могутності на збереження власного існування, тоді як з матеріального боку, воно може набувати будь-якого змісту залежно від того, наскільки могутнім є конкретний індивід та його здібності. Перехід від природного до позитивного права Б. Спіноза пояснює за допомогою моделі внутрішньої генези самого права, яке, крім індивідуального, набуває ще й колективний вимір. В цьому процесі відбувається: а) конкретизація змісту формально визначеного природного права на існування, яка спричиняє виникнення системи прав людини (право на життя, право на свободу думки, право на власність тощо); б) юридична формалізація права в системі державних законів. Також в ході аналізу генезису права Б. Спіноза пропонує обґрунтування феномену позитивного законодавства, яке виявляється не протилежністю до природного права, а засобом його конкретизації, універсалізації (мається на увазі загальне чи універсальне визначення змісту природного права на існування в системі позитивних законів) та забезпечення. В результаті чого Б. Спінозою було закладено теоретичну основу, яка дозволяє уникнути властивого для подальших етапів розвитку правової теорії XIX століття протиставлення природного і позитивного права.

12. Герменевтика права.

ГЕРМЕНЕВТИКА ПРАВА — (грец.) -- мистецтво тлумачення, розуміння, від -- пояснюю, тлумачу) -- одна з доктрин теорії природного права. Її прихильники (А. Кауфман, В. Хассемер та ін.) трактують це право як таке, що історично розвивається і є «справедливим для даного часу». На їхню думку, природне право випливає з ідеї права, або справедливості, яка передбачає форм, рівність індивідів, їх безпеку, відсутність щодо них сваволі тощо. Ідея права (сфера належного), тобто основні правоположення і принципи, які є загальними, надпозитивними, істотними для даного часу, приводиться у відповідність із можливим фактичним (життєвим) порядком речей (сферою реального). Це досягається в процесі пошуку права, в межах якого і створюються позитивні правові норми (закони, звичаї, прецеденти). З іншого боку, у цьому ж процесі виникають і розвиваються реальні життєві явища. Результатом є правові рішення, або ж право у матеріальному розумінні, тобто «конкретне, матеріально-позитивне, значуще для даної ситуації історичне право». З цього погляду право трактується як відповідність належного та реального. Категорія праворозуміння -- першоджерельна у герменевтиці права. Це поняття означає не просто пізнання права, а процес, завдяки якому на фунті «живої історичної мови» відбувається становлення конкретної історії права.

Герменевтика права тлумачить право як продукт герменевтеичного право розуміння, яке конструюється засобами мови. Отже, вказана теорія спирається не на норми, а на правовідносини, правові рішення, правову поведінку. А «конкретно-історичне право», що створюється відповідно до герменевтичного природного права, є мережею подій та актів поведінки. У процесі герменевтичного праворозуміння щоразу, в кожній конкретній дії, досягається відповідність належного та наявного, закону і факту. У результаті норма позитивного права і «фактичний порядок речей», належне і наявне приводяться у відповідність і виникає «конкретне, реальне, історичне право». Розуміння та реалізація позитивного права суддями й адміністраторами є не лише його застосуванням -- своєю діяльністю вони практично створюють правові норми. Завдяки цій діяльності та праворозумінню і функціонує «конкретне історичне право». Герменевтика права -- це наука про розуміння, тлумачення і застосування змісту законодавчого тексту, що визначає семантичні прийоми його формулювання і сприйняття. Ця наука є одним із видів пізнання, в результаті якого відбувається процес від розуміння до пояснення. Такий вид пізнання можна віднести до спеціального і виділити ряд різновидів даного аналізу: філологічний, спеціально-юридичний, логічний, систематичний й історико-політичний.

13. Синергетичний підхід до пізнання права.

Термін «синергетика» (від грецького synergetikos – спільний, той, що діє узгоджено) був запропонований німецьким вченим Германом Хакеном, який розумів під ним науковий метод, що дозволяє пояснювати механізм «спонтанного» виникнення структур у складній системі внаслідок взаємодії між її елементами.

Великий енциклопедичний словник визначає синергетику як науковий напрям, що вивчає зв’язки між елементами структури (підсистемами), які утворюються у відкритих системах (фізико-хімічних, біологічних, соціальних, психологічних, технічних) завдяки інтенсивному (потоковому) обміну речовиною й енергією з навколишнім середовищем у нерівноважних умовах. Синергетика як метод пізнання, що одержав осмислення на філософському рівні, пропонує принципово нові підходи до пізнання дійсності. Від застосування синергетики вчені вправі очікувати істотного позитивного ефекту у вигляді нових наукових теорій в різних галузях людського знання, що мають пояснити механізм виникнення й розвитку різноманітних явищ у матеріальному світі й світі ідей. Саме синергетика здатна запропонувати нові відповіді на «споконвічні» питання філософії про взаємозв'язок матеріального та ідеального, про причини виникнення і форми існування матерії, про єдність природи мікро-, макро- і мегасвіту, про механізми виникнення життя й розуму, про межі пізнання, про напрями розвитку соціуму та ін.

Істотна відмінність синергетики від інших традиційних методів наукового пізнання полягає в тому, що вона, вивчаючи складні системні утворення, досліджує при цьому не сутність складових частин (елементів) цих систем (що є змістом «класичного» наукового аналізу), але насамперед – характер системних зв’язків між цими елементами. Такий підхід дає незвичайні результати, головним з яких, очевидно, є відкриття універсальних закономірностей, які однаково властиві всім системним утворенням незалежно від рівня складності елементів, що їх складають: фізичним, хімічним, біологічним, екологічним, психологічним, соціальним, технічним. Така універсальність, ізоморфність законів синергетики відкриває можливість поступово формувати мову «загальнонаукового», міждисциплінарного рівня, що дозволив би краще розуміти один одного представникам точних і гуманітарних наук: фізику і соціологу, техніку і юристу. Дію законів синергетики можна спостерігати винятково в динамічних (рухомих, змінюваних) системах. При цьому рух у складній системі слід розуміти у філософському сенсі – як її розвиток, що з позицій синергетики розглядається як послідовність процесів структуризації (упорядкування) і деструктуризації (хаотизації). Крім того, варто мати на увазі, що розвиток системи може відбуватися не тільки в часі, але й у просторі (у формі просторового розподілу або ж експансії).

14. Правовий реалізм як напрямок сучасного праворозуміння.

Наведено теоретичні узагальнення і найважливіші наукові та практичні результати, пов’язані з правовою природою, змістом, особливостями, методологічною основою та значенням концепції правового реалізму як важливого самостійного напрямку філософії права.

Представники правового реалізму визначали право як особливе суспільне явище, що створюється судом, знаходиться у постійному розвитку, на відміну від „застиглих” норм. У правовому реалізмі право презентується як результат діяльності судді чи чиновника, на рішення яких впливають психологічні чинники.

Поява реалістів цілком закономірна, враховуючи панування у США (початок ХХ ст.) філософії прагматизму та особливості системи загального права, під впливом якої знаходилися і Скандинавські країни. На нашу думку, концепція правового реалізму досі залишається актуальною та потребує комплексного підходу до її вивчення з урахуванням економічних, політичних, історико-географічних, ідеологічних, соціокультурних, правових умов розвитку суспільства і правової системи, в межах яких реалізуються ідеї правового реалізму.

Концепцію правового реалізму, на нашу думку, можна назвати компромісом між позитивним і природним правом, оскільки рішення суду (як дія права) базується на законі, але при цьому суд використовує суддівський розсуд, додаючи щось своє, необхідне для встановлення справедливості в конкретні справі. До того ж, якщо закон впливає на всіх (суспільство) в цілому, то рішення суду – на кожного зокрема.

Правовий реалізм – це концепція праворозуміння, в основу якої покладена судова практика, при цьому рішення суду визнається правом, а норми – лише його формальним вираженням. Прихильники правового реалізму встановили, що право є сукупністю індивідуальних приписів, визначили, що судді є творцями права, підкреслюючи великий вплив соціальних та психологічних чинників на рішення суду, наголосили на тому, що воно вивчається в контексті цілеспрямованої людської діяльності.

Правовий реалізм суттєво відрізняється від соціологічного та психологічного підходу до розуміння права, увібравши в себе елементи психологічної, соціологічної, природної, аналітичної шкіл.

Панування реалістичної юриспруденції, яке тривало від початку ХХ ст. до 50-х років ХХ ст., залишило помітний відбиток на правовій думці. Ідеї правових реалістів, а саме їх практичний досвід, було взято за основу виникнення таких напрямів філософії права, як правовий економізм, правовий фемінізм та правовий критицизм.

Головним внеском американського правового реалізму у розвиток філософії права є те, що він викликав появу нових поглядів на розуміння права, які заперечують ідеї права як засобу застосування загальних норм до конкретних ситуацій.

Метою концепції правового реалізму є спроба удосконалити на теоретичному рівні судочинство та регуляцію суспільних відносин, спростити праворозуміння, посилити вплив і значущість права та закону, зробити їх ефективнішими, показати актуальність розв’язання конкретних питань, підвищити рівень правової культури та свідомості населення за рахунок експериментальної освіти.

15. Поняття та структура правової реальності.

Філософське поняття «реальності» вживається в різних значеннях:

- те, що існує взагалі;

- світ, що існує об’єктивно;

- фрагмент універсуму, що становить галузь відповідної науки.

Виділяють об’єктивну реальність (тобто все те, що існує, весь матеріальний світ) і суб’єктивну реальність (дійсність, що існує в людській свідомості).

Правова реальність є предметом правової онтології – вчення про буття права в суспільстві та функціонування правових явищ в їх постійній динаміці. Онтологія права в свою чергу є складовою частиною філософії права і забезпечує дослідження проблем природи права, форм його виразу, функцій права, місця права в сучасному суспільстві та його взаємозв’язок із соціальним буттям людини.

Правова реальність являє собою особливий вимір людського буття - світ права та правових ідей. Саме тому неможливо пізнати сутність права, не з’ясувавши сутність правової реальності.

Сутність правової реальності, як наукової категорії, виявляється через призму людської свідомості, свідомого віддзеркалення у ній картини права. При цьому, правову дійсність необхідно сприймати не лише як суб’єктивне осмислення права, а як таку сферу правового життя, активним учасником якої є сам суб’єкт правовідносин. Саме тому правова реальність нерозривно пов’язана з правовою свідомістю та похідними від останньої правовою ідеологією, правовою культурою та правовою поведінкою. Варто зазначити, що правова дійсність не являється якоюсь субстанціональною реальністю, як, наприклад, річ матеріальна. Правова реальність скоріше виступає певним способом осмислення, організації та інтерпретації різних правових аспектів соціально-правового буття та, водночас, є важливою формою організації правового життя суспільства.

Правова реальність є ідеальною категорією, тобто вона являє собою особливий вид буття — вид ідеального буття, суть якого тлумачиться як «те, що має бути» (у нашому випадку «право, яким воно має бути насправді»). Ідеальність даної категорії означає, що вона є нематеріальним відображенням правової дійсності у людській свідомості. Правова реальність є автономним феноменом ідеальної дійсності та здатна існувати незалежно від людської свідомості. Головним моментом у правовій реальності та всіх її складових є вплив на суспільні відносини, зокрема, на учасників цих відносин. Подібний вплив виявляється по-різному, але він є настільки істотним, що людина, відчуваючи на собі його дію, ототожнює її з реальністю.

До характерних ознак правової реальності можна віднести ті, що вона:

- є особливою формою суспільного буття;

- є ідеальною категорією та поєднує в собі об’єктивний і суб’єктивний аспекти буття права та нерозривно пов’язана зі свідомістю, чуттєвістю, практикою;

- здійснює вплив на учасників суспільних відносин;

- тісно пов’язана з культурними, економічними та політичними чинниками, що існують у суспільстві;

- охоплює все коло правових феноменів (явищ) — як фундаментальних, так і похідних від них, як негативних так і позитивних;

- забезпечує процес утворення права, його тлумачення та застосування;

- відображає загальну динаміку правового життя соціуму, процес розвитку окремих правових інститутів та реальні зміни, що в них відбуваються;

- є показником ціннісно-духовного та культурного рівня розвитку суспільства.

Структуру правої реальності становлять:

1) теорія права, ідея права (природне право);

Ідея права або ж теорія права є вихідним, логічно першим елементом правової реальності, що зосереджує всю істинність права як такого. В цьому аспекті ідея права являє собою найбільш загальний, абстрактний вираз сутності права, його «проект», ідеальність правового буття. До цього елемента правової дійсності прийнято відносити суб’єкт права, цінності права і питання єдності прав та обов’язків учасників правовідносин.

2) правові норми та закони (позитивне право); тобто система санкціонованих державою норм (законів), основна мета яких полягає у реалізації ідей права. Втілення правових ідей у закон віддзеркалюється у структурі нормативно-правових актів, які мають у своєму складі такі елементи як суб’єкт (той, кому адресована норма), цінності (те, що захищає норма) і відповідні права та обов’язки учасників правовідносин.

3) правовий досвід та суспільна практика (правове життя).