Розділ 16 міжнародне морське право 3 страница

положень конвенцій неприпустимо. Отже, прилегла зона може бути тільки чотирьох видів: митна; фіскальна; імміграційна; санітарна.

За Конвенцією про територіальне море і прилеглу зону 1958 року ширина прилеглої зони не може перевищувати 12 морських миль від тих самих вихідних ліній, від яких відміряється і тери­торіальне море. Іншими словами, право на прилеглу зону мають ті дерясави, територіальне море яких менше 12 миль (розмежування між суміжними державами проводиться за серединною лінією у разі відсутності угоди про інше). Конвенція з морського права 1982 року містить два положення, відмінних від профільної Конвенції 1958 року: по-перше, прилегла зона поширюється на відстань до 24 миль, що відраховуються від вихідних ліній; по-друге, у пункті 1 статті 33 опущене посилання на те, що прилегла зона є районом відкритого моря. Незважаючи на таке фактичне її положення, остання зміна була пов'язана з розбіжностями на ІП Конференції ООН з морського права щодо статусу економічної зони, оскільки у випадку встанов­лення такої зони прилегла зона буде перекрита нею.

Прилеглу (санітарну) зону встановили Аргентина, Венесуела, Індія; митну — Сирія, фіскальну — Індія, Югославія, Сирія; іммі­граційну — Індія, Португалія.

Українське законодавство не передбачає створення прилеглої зони.

Слід зазначити, що, незважаючи на обмеження видів прилеглих зон у Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, деякі прибережні держави на практиці почали встановлювати інші види таких зон (наприклад, зони безпеки, карної і цивільної юрисдикції, нейтралітету, запобігання забрудненню, фортечні зони й ін.). У тих випадках, коли їхня ширина не перевищувала разом із територіальним морем 12 морських миль, їхнє встановлення не викликало яких-небудь заперечень, тому що мова фактично йшла про максимальне використання своїх прав прибережною державою. Після прийняття Конвенції з морського права 1982 року це, без­умовно, є неправомірним.

16.6. Відкрите море і його правовий режим

За зовнішньою межею територіального моря знаходяться про­стори морів і океанів, що не входять до складу територіальних вод будь-якої держави й утворюють відкрите море.

У статті 1 Конвенції про відкрите море 1958 року поняття «від­крите море» визначається як «усі частини моря, що не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води будь-якої держави». Кон­венція ООН з морського права 1982 року визначила, що положення частини VII («Відкрите море») застосовуються до всіх частин моря, що не входять ні у виняткову економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води якоїсь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу (стаття 86).

Для характеристики відкритого моря необхідно виділити два критерії., що визначають його статус:

— географічний — характеризує відкрите море як частину просторів Світового океану, що не утворюють територію при­бережної держави;

— політичний — полягає в тому, що відкрите море не перебуває під суверенітетом жодної з держав, усі держави мають право користуватися на засадах рівності відкритим морем у мирних цілях (свобода мореплавання, польотів, наукових досліджень і т.д.).

Згідно зі статтею 87 Конвенції ООН з морського права 1982 року всі держави, у тому числі й ті, що не мають виходу до моря, мають свободу відкритого моря, що передбачає ряд свобод на певну діяль­ність у відкритому морі — право на:

а) свободу судноплавства;

б) свободу польотів;

в) свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи;

г) свободу рибальства;

д) свободу будувати штучні острови й інші установки, що допус­каються міжнародним правом;

е) свободу наукових досліджень.

Слід зазначити, що цей перелік не є обмеженим.

Відкрите море резервується для мирних цілей. Жодна держава згідно зі статтею 89 Конвенції 1982 року не вправі претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверені­тету. У відкритому морі судно підпорядковується юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно плаває. Між державою і судном повинен існувати реальний зв'язок. Цього не можна сказати про практику використання так званих «зручних» прапорів (Панами, Ліберії, Кіпру, Швейцарії й ін.). На жаль, після проголошення незалежності України багато з її суден перейшли під «зручний» прапор, що призводить до поганих наслідків як для самої України, так і для українських моряків і членів їхніх сімей. Зауважимо, що Конвенція ООН про умови реєстрації морських суден 1986 року об­межує подібну практику.

Судно, що плаває під прапорами двох і більше держав, прирів­нюється до судна, що не має національності. Судно не може пере­мінити свій прапор під час плавання або стоянки при заходженні в порт, крім випадків зміни права власності на нього. Проте це не стосується суден, що плавають під прапором ООН і деяких інших міжнародних організацій.

Звичайно судно розглядається як частина території держави, у якій воно зареєстровано.

Винятки з цього правила, а отже, і зі свободи судноплавства установлюються міжнародними договорами. Так, наприклад, стаття 110 Конвенції з морського права 1982 року встановлює певні права у відкритому морі військових кораблів із припинення незаконної діяльності суден, що там плавають. Вони здійснюються шляхом ре­алізації права на огляд. Ці дії допустимі за умови, що в командира військового судна виникли підозри в тому, що зустрінуте судно за­ймається піратством, работоргівлею, несанкціонованим віщанням, не має національності, або якщо на ньому піднятий іноземний пра­пор, або воно відмовляється підняти прапор, але в дійсності має ту ж національність, що й даний військовий корабель. У цих випадках військовий корабель робить «перевірку права судна на його прапор». З цією метою його командир може послати шлюпку під командою офіцера до підозрюваного судна. Якщо після перевірки підозри за­лишаються, він може здійснити подальший огляд на борту цього судна з усією можливою обачністю. Але якщо ці підозри виявилися необґрунтованими й оглянуте судно не вчинило ніяких дій, які б виправдували цю підозрілість, йому повинні бути відшкодовані всі заподіяні збитки або шкода.

Кожна держава самостійно визначає умови надання своєї націо­нальності суднам, правила реєстрації суден на її території і права судна плавати під її прапором (стаття 91 Конвенції 1982 року). При цьому кожна держава:

а) веде регістр суден;

б) приймає юрисдикцію над кожним судном, що плаває під її прапором, і його екіпажем;

в) забезпечує контроль здатності суден до плавання;

г) забезпечує безпеку мореплавання, запобігає аварії.

Ні арешт, ні затримка суден не можуть бути зроблені у відкри­тому морі навіть як захід розслідування за розпорядженням якоїсь іншої влади, крім влади держави прапора судна.

Водночас у влади прибережної держави існує право пересліду­вання по «гарячих слідах». Ця правомочність передбачена статтею 23 Конвенції про відкрите море 1958 року. Переслідування інозем­ного судна по «гарячих слідах» відбувається за таких умов:

а) якщо компетентна влада прибережної держави має достатні підстави вважати, що це судно порушило закони і правила цієї держави;

б) переслідування повинне розпочатися тоді, коли іноземне суд­но або одна з його шлюпок знаходяться у внутрішніх водах, у територіальному морі або в прилеглій зоні держави, що переслідує, і може продовжуватися за межами територіаль­ного моря або прилеглої зони тільки за умови, якщо воно не переривається;

в) право переслідування припиняється, як тільки переслідуване судно входить у територіальне море своєї країни або третьої держави;

г) переслідування має бути розпочате після подання зорового або світлового сигналу;

д) переслідування може здійснюватися тільки військовими ко­раблями або військовими літальними апаратами, або суднами й апаратами, що знаходяться на урядовій службі (наприклад, поліцейськими) і спеціально на це уповноважені.

Право переслідування не може здійснюватися стосовно військо­вих кораблів, деяких інших суден, що перебувають на державній службі (поліцейських, митних).

Право прокладки кабелів і трубопроводів у відкритому морі полягає в їхній прокладці по дну відкритого моря за межами конти­нентального шельфу. При прокладці підводних кабелів і трубопрово­дів держави повинні належним чином враховувати вже прокладені кабелі і трубопроводи. Зокрема, не повинні погіршуватися можли­вості їхнього ремонту. Одночасно передбачається відповідальність фізичних і юридичних осіб за заподіяння шкоди або ушкодження як власних, так і інших кабелів і трубопроводів. Але якщо зазна­чені особи доведуть, що вони понесли збитки або їм заподіяна шкода (пожертвували якорем, сіттю або іншою рибальською снастю), при вчиненні дій, щоб уникнути ушкодження кабеля або трубопроводу, їм повинно бути надане необхідне відшкодування.

При здійсненні свободи рибальства кожна держава повинна вживати необхідних заходів щодо збереження живих ресурсів моря і враховувати інтереси прибережних держав.

16.7. Континентальний шельф

Континентальний шельф — це затоплена морем частина ма­терикової території.

Необхідність міжнародно-правового регулювання режиму кон­тинентального шельфу є природним наслідком досягнень науки і науково-технічного прогресу. Континентальний шельф багатий на нафту, газ, у його надрах залягають залізо, марганець і т.п. До­сягнення техніки дозволили почати ефективну експлуатацію надр і багатств континентального шельфу.

У 1942 році Великобританія від імені Тринідаду уклала з Вене­суелою договір про підводні райони затоки Парі. За цим договором сторони поділили морське дно затоки на два сектори, що є суміж­ними з їхніми узбережжями, і визнали права одна одної на відпо­відний сектор. При цьому на сектори не поширювався суверенітет ні прибережних держав, ні будь-яких інших. Таким чином, вже в 1942 році, ще до створення самого інституту континентального шельфу, з'явився договір про його делімітацію.

Проте на самому початку правове регулювання континентального шельфу мало внутрішньодержавний характер. Одним із перших національних актів стосовно континентального шельфу була про­кламація президента Трумена від 28 вересня 1945 року. У ній під­креслювалося, що з геологічної точки зору континентальний шельф можна розглядати як продовження материкової території прибереж­ної держави під водою, оскільки виявлені на континенті мінеральні ресурси містяться й у надрах шельфу. У прокламації зазначалося, що ефективне розроблення шельфу можливе лише за умови тісного контакту з прибережною державою. Характерно, що в прокламації нічого не говорилося про межі континентального шельфу. Тільки в прес-релізі, що супроводжував прокламацію Білого дому, підкрес­лювалося, що континентальним шельфом вважається, як правило, затоплена земля, яка прилягає до берега і покрита водою не більше, ніж на сто морських сажнів (близько 200 метрів).

Опублікування Прокламації США було сприйнято значною кількістю держав як сигнал до поділу не тільки природних мор­ських ресурсів шельфу, але й самого шельфу і вод, що його покри­вають. Прокламація викликала ланцюгову реакцію з прийняття законодавчих актів і поширення юрисдикції прибережних держав на континентальний шельф. Вже протягом якихось десяти років після її опублікування аналогічні законодавчі акти були прийняті Аргентиною, Домініканською Республікою, Саудівською Аравією, Індією, Іраном, Пакистаном, Гондурасом, Чилі, Португалією і дея­кими іншими державами, а до початку роботи І Конференції ООН з морського права 1958 року односторонні акти про континентальний шельф були прийняті двадцятьма державами.

Тому питання про регламентацію даної проблеми набуло термі­нового характеру. Виникла необхідність прийняття міжнародно- правових заходів для регулювання діяльності держав у цій галузі. Дим зайнялася Комісія міжнародного права ООН, що розглядала питання про континентальний шельф на своїх 2-й (1950), 3-й (1951), 5-й (1953) і 8-й (1956) сесіях.

Перед Комісією постало завдання — виробити юридичне визна­чення континентального шельфу з урахуванням певних геологічних і геоморфологічних чинників. При цьому важливо було забезпечити юридичну рівність прибережних держав як стосовно їхніх прав на континентальний шельф, так і обов'язків.

Комісія міжнародного права підготувала проект Конвенції про континентальний шельф, що потім був розглянутий на Конференції ООН з морського права, яка відбулася в 1958 році. Конференція схвалила проект Конвенції про континентальний шельф і відкрила його для підписання.

Відповідно до Конвенції континентальний шельф — це морське дно (включаючи його надра), що простираються від зовнішньої межі територіального моря до визначених міжнародним правом меж, над яким прибережна держава здійснює суверенні права з метою розвідування і розроблення його природних багатств.

Слід зазначити, що договірні норми, сформульовані в Женевській конвенції 1958 року, не є нормами, в основу яких покладено відпо­відні звичаєві норми з питань, що стосуються континентального шельфу. Сформульовані з урахуванням практики держав норми цієї конвенції не повторюють, не розвивають і не конкретизують якісь звичаєві норми. Це сталося тому, що практика держав у галузі використання ресурсів континентального шельфу, яка передувала прийняттю Конвенції, була занадто обмежена і не мала загаль­ного характеру, щоб можна було говорити про вже сформовану міжнародно-правову норму в даному питанні.

У Конвенції 1958 року сформульовані в основному нові норми права, тим самим зроблений внесок у прогресивний розвиток між­народного права. Вона вперше в міжнародно-узгодженому поряд­ку дала юридичне поняття терміна «континентальний шельф», визначила його правовий статус, визнавши і закріпивши за всіма прибережними державами суверенні права над континентальним шельфом із метою розвідування і розроблення його природних багатств.

Проте незабаром після набуття Конвенцією чинності (10 червня 1963 року) стала очевидною нечіткість у визначенні поняття конти­нентального шельфу. Так, у Конвенції зазначалося: «У даних статтях термін «континентальний шельф» вживається стосовно: а) поверхні і надр морського дна підводних районів, що примикають до берега, але знаходяться поза зоною територіального моря, до глибини 200 метрів або за цією межею до такого місця, до якого глибина вод, що покривають, дозволяє розроблення природних багатств цих районів;

б) до поверхні і надр подібних підводних районів, що примикають до берегів островів».

Головний недолік полягав у тому, що критерій глибини, «екс- плуатабельності», безсумнівно, припускав можливість необмеже­ного розширення меж континентального шельфу. Якщо врахувати, що розвиток технічних засобів незабаром після 1958 року дозволив добувати конкреції з глибин у 5-6 тисяч метрів, то на основі Же­невської конвенції 1958 року окремі промислово розвинені держави могли вже претендувати на шельф шириною в тисячі миль. Таким чином, Конвенція формально зрівнювала прибережні держави в правах на шельф, але фактично створювала переваги для технічно розвинених країн.

Побоюючись, що відповідно до Женевської конвенції про кон­тинентальний шельф 1958 року прибережні держави почнуть роз­ширювати свій шельф до безмежених границь, деякі держави при приєднанні до Конвенції робили спеціальні заяви з цього питання. Наприклад, французький уряд заявив, що «вираз «прилеглі ра­йони» включає поняття геофізичної, геологічної і географічної залежності, що ipso facto виключає необмежене розширення кон­тинентального шельфу».

У зв'язку з тим, що можливості експлуатації ресурсів шельфу значно перевищили 200-метрові глибини, його зовнішні межі виявилися мовби відкритими, тому що термін «приєднувані до берега» ніким не брався до уваги або, на думку Міжнародного суду ООН, припускав різне тлумачення. У рішенні Міжнародного суду, прийнятому в 1969 році з питань розмежування континентального шельфу в Північному морі між Данією, Нідерландами і ФРН, під­креслювалося, що «відповідно до міжнародного права правопідстава на континентальний шельф виникає в прибережної держави вна­слідок тієї обставини, що підводні райони дна можуть розглядатися фактично як частина території, стосовно якої прибережна держава вже здійснює свою владу, тобто в тому значенні, що ці райони, хоча й покриті водою, є продовженням цієї території, її розширенням у бік моря». Таким чином, Суд висунув доктрину «природного продовження суші» під водою й загалом відкинув критерій «при- єднуваності».

Рішення Суду істотно вплинуло на розвиток нових доктрин і поглядів на користь включення в межі континентального шельфу всієї підводної окраїни материка, аж до абісальних глибин.

Вже на другій сесії Конференції ООН з морського права (1974 рік, Каракас) постало питання про нове визначення поняття континен­тального шельфу і вироблення чітких критеріїв.

У результаті тривалих зусиль багатьох держав удалося виробити нові положення у визначенні поняття континентального шельфу, що істотно відрізняються від положень Женевської конвенції 1958 року. Відповідно до п. 1 ст. 76 Конвенції ООН з морського права 1982 року, «континентальний шельф прибережної держави містить у собі морське дно і надра підводних районів, що простираються за межі її територіального моря на всьому протязі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни матери­ка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простирається на таку відстань».

Відповідно до пункту 3 цієї статті підводна окраїна материка включає продовження континентального масиву, що знаходиться під водою, прибережної держави і складається з поверхні і надр шельфу, схилу і підйому. Вона не включає дна океану на великих глибинах, у тому числі його океанічні хребти або його надра. Ви­раз «не включають дна океану на великих глибинах» вважається недостатньо визначеним. Відповідно до прийнятої на конференції термінології «глибоководними» вважаються абісальні райони мор­ського дна, глибина над якими звичайно складає більше 3000 метрів. З цієї причини в шельф не включаються океанічні хребти, геологічна характеристика і структура яких відрізняється від характеристики континентального шельфу, оскільки такі хребти утворені океаніч­ною корою. До цієї категорії належать серединно-океанічні хребти, що тягнуться на десятки тисяч миль в Атлантичному, Тихому й Індійському океанах.

З питань континентального шельфу на III Конференції ООН з морського права була досягнута політико-правова домовленість на основі волевиявлення всіх учасників Конференції про те, що «під­водна окраїна материка» включатиме континентальний масив, що знаходиться під водою, який складається з трьох частин:

а) поверхні і надр самого шельфу;

б) континентального схилу;

в) підйому.

При виробленні цього визначення компроміс між державами, що мають широкий шельф, і тими, шельф яких не виходить за межі 200-мильних економічних зон, був досягнутий на основі того, що всі прибережні держави зможуть поширювати суверенні права на ресурси морського дна в межах економічної зони незалежно від того, є в цих межах шельф чи немає.

Разом із тим враховувалося, що близько сорока держав матимуть шельф, що виходить за межі 200-мильних економічних зон. Це зумовило необхідність визначення чітких дистанційних критеріїв і критеріїв глибини для визначення зовнішніх меж континентального шельфу. Тому в статті 76 Конвенції з морського права 1982 року було встановлено, що якщо межа материка простягається далі 200 миль, то зовнішня межа шельфу не повинна знаходитися далі 350 миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, або не далі 100 миль від 2500-метрової ізобати (лінії, що спо­лучає глибини в 2 500 метрів).

Нове визначення обумовлює встановлення подвійного правового режиму континентального шельфу: режиму в межах 200-мильної економічної зони і за цими межами. Найбільш чітко вираженим показником таких розбіжностей є передбачені статтею 82 Конвенції з морського права 1982 року відрахування і внески у зв'язку з роз­робленням континентального шельфу за межами 200 миль.

Природні ресурси континентального шельфу включають міне­ральні й інші неживі ресурси морського дна і його надр, а також живі організми, що належать до «сидячих видів», тобто організми, що в період, коли можливий їхній промисел, або перебувають в не­рухомому стані на морському дні, або під ним, або не здатні пере­суватися інакше, як перебуваючи у постійному фізичному контакті з морським дном або його надрами.

Слід враховувати, що права прибережної держави на континен­тальному шельфі не стосуються правового статусу вод, які покрива­ють, і повітряного простору над ним. Оскільки морський простір над континентальним шельфом і далі залишається відкритим морем, усі держави мають право здійснювати судноплавство, польоти, рибальство, прокладати підводні кабелі і трубопроводи.

Водночас встановлений особливий режим розвідування і роз­роблення природних ресурсів. Прибережна держава має право з цією метою будувати відповідні споруди й установки, створювати навколо них зони безпеки (до 500 м). Здійснення прав прибережної держави не повинно обмежувати прав судноплавства й інших прав інших держав.

Прибережна держава також вправі визначати траси для про­кладки кабелів і трубопроводів, дозволяти будувати установки і проводити бурильні роботи, споруджувати штучні острови.

Україна має суверенні права стосовно розвідування, розроблення і зберігання природних ресурсів — як живих, так і неживих — на мор­ському дні, що утворює континентальний шельф України, й у його надрах. Ці права реалізуються відповідно до законодавства України про континентальний шельф і Кодексом України про надра.

Відповідно до Кодексу України про надра 1994 року надра є ви­нятковою власністю народу України і даються тільки в користуван­ня. Угоди або дії, що порушують право власності народу України на надра, є недійсними.

Ділянки континентального шельфу — як використовувані, так і не використовувані — входять у державний фонд надр.

Внутрішньодержавна регламентація правового режиму конти­нентального шельфу має ряд особливостей.

По-перше, відсутній національний закон профільного характеру, що повинен безпосередньо регулювати зазначені питання.

ГІо-друге, Конвенція ООН з морського права 1982 року ратифіко­вана Україною тільки 3 червня 1999 року, і національне законодав­ство ще не приведене у відповідність із положеннями цієї Конвенції. Тому правовий режим континентального шельфу визначається, поряд із національним законодавством, відповідно до нормативних актів СРСР, прийнятих на основі Женевської конвенції про кон­тинентальний шельф 1958 року. Такими актами є Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про континентальний шельф Союзу PCP» від 6 лютого 1968 року; Положення про охорону континентального шельфу СРСР, затверджене Постановою Ради Міністрів СРСР № 24 від 11 січня 1974 року; Постанова Ради Міністрів СРСР «Про поря­док проведення робіт на континентальному шельфі СРСР і охорону його природних багатств» № 554 від 18 липня 1969 року.

По-третє, питання правового режиму континентального шельфу розглядаються в деяких законодавчих актах незалежної України, зокрема в Кодексі України про надра 1994 року, у Законі України «Про виняткову (морську) економічну зону України» 1995 року й інших, що не тільки істотно доповнюють законодавство колишнього Союзу PCP, але й багато в чому йому не відповідають.

Застосування положень зазначених нормативних актів СРСР стосовно континентального шельфу України здійснюється на під­ставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів за­конодавства Союзу PCP», згідно з якими до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу PCP із питань, не врегульованих законо­давством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.

Слід зазначити, що в Законі України «Про виняткову (морську) економічну зону України» хоча і йде мова про континентальний шельф як про ділянку морського дна, що перебуває під юрисдик­цією України, сам правовий режим континентального шельфу згадується лише мимохідь. Це пов'язано з тим, що правовий режим виняткової (морської) економічної зони в межах 200 миль дублює режим континентального шельфу (що у свій час ледве не стало при­водом до скасування інституту континентального шельфу) із тією лише різницею, що природні ресурси континентального шельфу знаходяться на морському дні й у його надрах, а природні ресурси економічної зони — у товщі води над морським дном.

Необхідною умовою, що передує освоєнню природних багатств континентального шельфу, є його розмежування (делімітація) між прибережними державами. Пов'язані з цим питання дуже актуаль­ні для багатьох держав, у тому числі й для України, що протягом декількох років намагається вирішити їх разом із Російською Феде­рацією і Румунією (проблема делімітації континентального шельфу Чорного моря в районі острова Зміїний).

Виходячи з принципів, закладених у статті 6 Женевської кон­венції про континентальний шельф 1958 року і статті 83 Конвенції ООН з морського права 1982 року, вирішення таких питань бачиться у такому:

1. При обґрунтуванні позиції України слід виходити з того, що спірні райони необхідно розглядати як частину території, що вже перебуває під владою України, у тому смислі, що хоча ці райони покриті водою, вони є продовженням сухопутної території України.

2. Переговори про розмежування континентального шельфу між

Україною і Румунією доцільно проводити поетапно, із ураху­ванням основних принципів розмежування цього шельфу, угод між зацікавленими державами, статті 33 Статуту ООН, статті 6 Женевської конвенції про континентальний шельф 1958 року, статті 83 Конвенції ООН з морського права 1982 року й ін. Кожний е гап таких переговорів має закінчуватися укладанням «малоїугоди».

На першому етапі доцільно визначити принципи, якими необ­хідно користуватися при розмежуванні континентального шельфу. Вважається, що необхідний комплексний підхід до трьох основних принципів: розмежування на основі угоди між Україною і Руму­нією; розмежування на основі особливих обставин; розмежування на основі серединної лінії і лінії однакового віддалення.

Другий етап переговорів має бути спрямований на опрацювання пропозицій щодо встановлення особливих обставин, які беруться за основу при розмежуванні континентального шельфу. Вважається, що до них слід віднести незвичну конфігурацію берегової лінії; іс­торичні підстави (попередні угоди, факт розвідування і підготовки глибинного буравлення свердловин, фактичне визнання Румунією належності даного району до континентального шельфу колишнього СРСР); протяжність берегової лінії; наявність острова (саме так слід розглядати острів Зміїний) і визнаного права острова на територі­альне море і континентальний шельф.

Третій етап переговорів повинен визначити вихідні точки від­ліку, що будуть враховуватися при побудові серединної лінії і лінії однакового віддалення.

Четвертий етап має завершитися підписанням широкомас­штабної угоди про розмежування континентального шельфу між Україною і Румунією.

3. Якщо сторони не досягнуть взаємоприйнятної угоди, вони мають право звернутися в Міжнародний Суд ООН або в іншу міжнародну організацію, до компетенції якої входить розгляд таких питань. Проте при цьому слід враховувати, що рішення міжнародного органу де є підставою для автоматичного роз­межування континентального шельфу, а лише приводом для продовження переговорів.

16.8. Міжнародний район морського дна (Район)

Морське дно за межами континентального шельфу й економічної зони є територією з міжнародним режимом і утворює міжнародний район морського дна (далі — «Район»). Згідно зі статтею 1 Конвен­ції ООН з морського права 1982 року термін «Район» означає дно морів і океанів і його надра за межами національної юрисдикції. Виділення в просторах відкритого моря зони, що має юридичний статус міжнародного району морського дна, стало найважливішою новелою в міжнародному морському праві.

Питання про встановлення режиму Району виникло із досяг­ненням технічних можливостей розробки глибоководних покладів природних ресурсів.

Оскільки національна юрисдикція прибережних держав у Сві­товому океані в юридичному плані поширюється на морське дно і його надра в межах континентального шельфу, межами Району є зовнішні межі континентальних шельфів прибережних держав, іншими словами, це продовження дна і надр глибоководних районів морів і океанів за межами континентальних шельфів прибережних держав.

Правовий режим, а також порядок дослідження і видобутку ресурсів Району урегульований статтями 136-191 Конвенції ООН з морського права 1982 року, що містять такі розділи: «Принципи, що регулюють район», «Освоєння ресурсів Району» і «Орган» (означає Міжнародний орган з морського дна).

Стаття 137 Конвенції ООН з морського права 1982 року встанов­лює, що жодна держава не може претендувати на суверенітет або здійснювати суверенні права стосовно будь-якої частини Району і його ресурсів. Район оголошений Конвенці єю «загальною спадщи­ною людства»(стаття 136). Це означає, що права на ресурси Району належать усьому людству, від імені якого діє Міжнародний орган з морського дна.

Згідно зі статтею 140 Конвенції діяльність у Районі здійснюєть­ся на благо всього людства і з особливим врахуванням інтересів і потреб держав, що розвиваються, і народів, що не досягли повної незалежності або іншого статусу самоврядування. Орган забезпечує справедливий розподіл фінансових та інших економічних вигод, одержуваних від діяльності в Районі, через відповідні механізми на недискримінаційній основі.