Викладач.

Талановитому українському письменникові й перекладачеві з французької Валер’яну Підмогильному випала та ж доля, що й десяткам, сотням письменників його генерації. Арешт у віці 33 років, через декілька днів після вбивства Кірова, сфабрикований процес, Соловки й загибель в 1937-му.

Майже шістдесят років довелося читачеві в Україні чекати повернення творів Валер’яна Петровича. Тільки 1989 року в Києві вийшли, нарешті, його твори. А потім вийшла збірка і в Дніпропетровську – місті, де відбувся літературний дебют письменника.

У літературознавстві побутує думка, що зрілою можна вважати ту літературу, в якій є повноцінний роман. Модернізм 20-30-х років вносить відчутні зміни у цей класичний жанр на тематичному, проблемному, стильовому рівнях. Але серед багатьох експериментів у цьому жанрі все ж можна знайти близький до класичного зразка (розповідного, описового). Це роман Валер'яна Підмогильного " Місто".

Наведемо оцінку постаті письменника його сучасниками.

Юрій Смолич пригадує Валер'яна «найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким, або, попросту кажучи, найбільш інтелігентним…»

Юрій Бойко малює такий портрет Підмогильного: «Делікатне, але енергійне обличчя, струнка постать у легенькому пальті, фетровий капелюх, що у радянських умовах річ не зовсім звична для початку 30-х років. У всьому вигляді було щось витончене, не радянське, його зовнішність свідчила про внутрішню культуру.»

Тамара Стрілець, дружина Г.Косинки згадує ось що: «…Враження справляв дуже серйозної, неговіркої людини. Але коли теми розмов були близькі його серцю, раптом у його очах з'являлись яскраві іскринки, і він підтримував бесіду, виявляючи енциклопедичні знання.»

Викладач. Як бачите за письменником ще за його життя закріпилась репутація надзвичайно освіченої, психологічно тонкої людини, справжнього інтелігента, який не вписувався в рамки радянської дійсності.

ІV. План вивчення нового матеріалу

1. Життєвий шлях, трагічна загибель. Загальна характеристика прози митця. Тематичне розмаїття.

2. Роман “Місто”. Світоглядна й психологічна еволюція характеру головного героя. Степан Радченко – “завойовник” міста чи його “жертва”? Роль жіночих образів.

3. Теорія літератури. Поняття про екзистенціалізм, маргінальність, психологізм.

4. Для додаткового читання: “Повість без назви…”, “Старець”, “Син”, “Історія пані Івги”

V. Вивчення нового матеріалу

Виступи студентів (біографа, літературознавця, дослідника, критика), що виконали випереджувальне завдання.

Студент - біограф.

Народився письменник у с. Чаплі під Катеринославом 1901 року у родині селянина, що завідував маєтком місцевого поміщика. Через революційні події не зміг здобути вищу освіту. Підмогильний закінчив тільки " реальну школу" та два курси університету. Зате весь свій вільний час посвячував самоосвіті, досконало ознайомився із західноєвропейськими літературами, повністю опанував французьку мову, цікавився літературою із психології і філософії.

«Повість без назви» - останній твір В. Підмогильного, що дійшов до нас. На думку Валерія Шевчука, це один із найблискучіших творів автора. Той же дослідник у цьому творі, як і в інших, бачить образи - символи, бачить продовження літературних традицій Г. Сковороди та В. Винниченка.

Студент-дослідник.

Тут уже говорилось про те, що творам В. Підмогильного притаманний психологізм. За психологізм критика 20-х років неодноразово паплюжила письменника. Багато дослідників творчості Підмогильного вказують на те, що вже в ранніх творах помітне екзистенційне мислення автора.

Екзистенціалізм - це сучасна течія філософії та літератури, що оформилась в 20-ті роки і набула поширення у Франції та Німеччині. Але остаточно ця мистецька течія сформувалась після Другої світової війни.

Довідка. Основною категорією у філософії екзистенціалізму (від лат.-існування) є поняття існування, яке ототожнюється з індивідуальним переживанням людини. Саме воно є первинним. Людина створює світ, яким хоче його бачити. Зовнішній світ без неї - ніщо. У бутті людина шукає свою сутність. Ці пошуки переростають у відчай, трагедію. Суспільство - це щось чуже людині, воно руйнує її внутрішній світ.

Звичайно, письменник не був знайомий з цією філософією, яка в роки його творчості тільки-но формувалася. Але його творчість зближує з екзистенціалізмом те, що за світоглядом Валер'ян був песимістом. Саме песимізмом і скептицизмом віє від його творів. Проте, його скептицизм не розпачливий, а тверезий, викликаний реаліями життя. Одним із перших в українській літературі Підмогильний сказав слово не тільки про будівничу

силу революції, але й про руйнівну її роль. Зрештою останню він відчув на власній долі.

Студент – літературознавець.

У 1919 -20 роки Підмогильний вчителював у Катеринославі й Павлограді, а 1921 - у Ворзелі під Києвом, де одружися з донькою місцевого священика Катрею Червінською. Викладав математику. Але педагогічна діяльність не приваблювала його. Швидко ставши відомим письменником, він переходить на редакційну працю у Києві. З 1928 року ім'я Валер'яна Підмогильного, як редактора, з'являється на обкладинці журналу " Життя й революція" - одного з найсолідніших тодішніх часописів.

У Києві Підмогильний став однією з провідних фігур літературного життя, утворивши в 1924 році літературну групу " Ланка" (він, Є. Плужник, Осьмачка, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Марія Галич), яка (після виходу з неї Осьмачки і вступу Фальківського, Тена, Багряного) перетворилась 1926 року на " Марс" (" Майстерня революційного слова").

Валер'ян Підмогильний заявив про себе як письменник у вельми ранньому віці. Перші його оповідання написані у 16-17 років, а перша книжечка вийшла під назвою " Твори, том 1". У 1922 році у Харкові виходить повість " Остап Шаптала", яка стала своєрідним рубіконом між ранньою прозою і майстерними оповіданнями: " В епідемічному бараці", " Собака", " Проблема хліба". У багатьох його творах піднімається проблема інтелігенції та революції, її борсання й занепад, намагання зберегти власне " я", пристосуватись до мирного життя. Але входження людини в новий побут відбувається болісно. Не цурається письменник і прямого опису колізій громадянської війни очима пересічного інтелігента чи учня гімназії (в оповіданні " Гайдамака", який кидається у військові змагання не з ідейних переконань, а через відчуття власної неповноцінності).

Перу письменника належать два романи. У 1927 році друкується роман " Місто", а в 1930 році - " Невелика драма". Перший з них має успіх, тому він через рік перевидається, а Б. Єлисаветський перекладає твір на російську мову. Роман написано як психологічний твір. Це історія душі людини, але письменник сам застеріг проти ототожнення героя з автором. Головна цінність роману в тому, що герой Степан Радченко - людина неоднозначна, далека від плакатних героїв радянської літератури.

Після 1930 року перестають друкувати твори письменника з політичних причин. У той час благодійність кожного літератора визначалася одним питанням: як ставляться його герої до радянської влади. Людинознавча, гуманістична творчість В. Підмогильного заперечувалася. У період вимушеного мовчання письменник переходить виключно на переклади. Йому належить в історії української культури слава перекладача майже всього Анатоля Франса, багатьох шедеврів Бальзака, Мопассана, Стендаля. Навіть у тюремній камері Валер'ян не полишає перекладів. Він багато читає, вивчає англійську мову, перекладає " Портрет Доріана Грея" Уальда і " Генріха VI" Шекспіра. Переклади письменника друкували в 30-ті, 50-ті роки, щоправда, без зазначення імені перекладача. І тільки в 60-ті біля перекладів з'явилося ім'я автора.

Студент – критик

Перекладати письменник почав дуже рано. Уже в 1921 році В катеринославському альманасі «Вир революції» повідомляє, що він скінчив переклад роману Анатоля Франса «Таїс» (хоча цей твір було видано лише в 1927 року).У 20-30 –х роках нашому читачеві не вистачало новинок зарубіжної літератури. До перекладацької справи долучилися «неокласики»: М.Зеров, П.Филипович, М.Рильський.

Письменник планував видати 24-х томне видання творів українською француза А. Франса. На жаль, вийшло лише 8 томів. Його перу належать переклади Оноре де Бальзака: «Батько Горіо», «Бідні родичі». Крім цих улюблених своїх письменників, В.Підмогильний брав участь у перекладах Гі де Мопассана, Вольтера, Дідро, Меріме, Флобера, а також Жуля Верна, В.Гюго. У 1930 році він був залучений до видання оповідань А.Чехова українською, яке готувалося за редакцією М.Рильського. Навіть в ув’язненні, на Соловках, письменник, удосконалюючи свою англійську, перекладав Шекспіра та О.Уальда. Своїми перекладами В.Підмогильний долучав українського читача до кращих зразків європейської літератури, а у свого улюбленого А.Франса навчився дивитися на людину як на складний світ(поєднання фізіологічного, соціального, емоційного).

Студент - дослідник

За способом світосприйняття В Підмогильний - реаліст. Він сприймає світ складним, суперечливим, проте будучи освіченою і розвиненою людиною, по-філософському сприймає життєві драми. Даючи оцінку життєвим фактам, письменник розставляє не ідеологічні, а психологічно мотивовані оцінки. Для нього людина – це комплекс гарного і поганого, це складний внутрішній світ, де йде боротьба людського (тваринного) і духовного начал. Цей світогляд сформувався під впливом зарубіжної літератури, а також психології. В.Підмогильний був знайомий з працями батька психоаналізу З.Фрейда, філософією Ф.Ніцше, А.Шопенгагуера.

Творчість

Перший твір Підмогильного був написаний у 1917 році, а в 1919 році виходять друком у катеринославському журналі “Січ” “Гайдамаки” i “Ваня”. У 1920 році виходить перша збірка оповідань Підмогильного – “Твори, І” (до неї увійшли такі оповідання: “Старець”, “Ваня”, “Важке питання”, “Пророк”, “Добрий бог”, “Гайдамаки”, “На селі”, “На іменинах”, “Дід Яким” – написані переважно під час навчання в реальному училищі).

Ставши вже досить відомим письменником, Підмогильний вступає до Аспису (Асоціація письменників), стає ініціатором трансформації цієї організації у 1924 році в Ланку (Підмогильний, Плужник, Осьмачка, Косинка, Антонечко-Давидович, Марія Галич). 1922 року Підмогильний організував демонстрацію на знак протесту проти тиску на українську літературу з боку московських чиновників: разом з колегами надрукував свої твори у ряді закордонних видань, причому публічно пояснив мотиви цієї акції у “Червоному шляху” (1923 р., ч.2)

У 1930 році Підмогильний мав надрукованими чимало творів, зокрема, крім зазначеної збірки оповідань “Твори, І”, інші: “В епідемічному бараці” (Київ-Лейпциг, 1922 р.), “Син” (Київ, 1923 р.), “Військовий літун” (Харків, 1924 р.), “Третя революція” (Київ, 1926 р.), “Проблема хліба” (Київ, 1927 р.). У 1928 році в Києві виходить чи не найвідоміший твір Підмогильного – роман “Місто”, а в номерах журналу “Життя i революція” за 1930 рік виходить інший роман – “Невеличка драма” (окремою книжкою виходить 1957 року в Парижі).

З політичних мотивів вже 1930 року Підмогильного звільняють з посади редактора “Життя i революції”, його твори вже не можуть потрапити до друку. За цих умов письменник починає активно перекладати твори французької літератури, зокрема, Анатоля Франса, Бальзака, Cтендаля, Мопасана.

1932 року Підмогильний переїжджає до Харкова, але вже на початку грудня 1934 року його заарештовують, i після тривалого слідства навесні 1935 року засилають на десять років до Соловецького табору спеціального призначення. Навіть у таборі Підмогильний розпочинає перекладацьку i творчу роботу, про що свідчать листи до близьких. Але вже 3 листопада 1937 року до ювілею Жовтневої революції письменника разом з групою інших “ворогів народу” було розстріляно.

Переклади

Валер'ян Підмогильний - один з найвизначніших українських перекладачів французької літератури. За своєю стилістичною точністю та мовною віртуозністю його переклади АНАТОЛЯ ФРАНСА, БАЛЬЗАКА, МОПАССАНА, СТЕНДАЛЯ, ГЕЛЬВЕЦІЯ, ДІДРО досі вважаються неперевершеними й охоче перевидаються багатьма українськими видавництвами.

Роман " Місто"

Роман мав успіх, «Книгоспілка» відразу ж його перевидав (1929), а Б. Єлисаветський перекладав російською мовою — в 1930 році роман виходить у серії «Творчество народов СССР», Творча потуга роману відчувається й тепер, принаймні читається він з немалим інтересом. Роман написано як психологічний твір — це історія людської душі, можливо, з автобіографічними елементами, але письменник сам застерігав проти ототожнення героя з автором.

У цьому романі письменник показав образ людини, в душі якої йде боротьба добра і зла. Цей твір утвердив критику в тому, що письменник " цікавиться не людством, а людиною". Навколо " Міста" завирували пристрасті: почали з'являтися рецензії та статті, влаштовувалися обговорення в студентських аудиторіях та робітничих колективах. Одних роман, як здобуток української прози, зацікавлював, окрилював; іншим видавався лише продовженням ідеологічних збочень автора у трактуванні теми " місто-село". Немало було й таких, що побачили в ньому не менш як інтелігентсько-попутницьку опозицію до пролетарського мистецтва, а це вже трактувалося як класовий антагонізм. Все це відбувалося на тлі подій 1929 року, коли розпочався наступ на українську інтелігенцію вже з цілком політичним прицілом: ізолювати вихідців дореволюційної формації, що своїми " ідеалістичними" теоріями загальногуманістичного виховання заважали розквіту нової революційної культури.

Герой роману Степан Радченко приходять у місто, вступав до вузу, не закінчує його, став письменником, працівником журналу, бере участь у київському літературному жатті В поетові Вигорському легко впізнати Євгена Плужника. Деякі роздуми про літературу увіч авторські, але, глибше придивившись, переконуєшся — роман цей не автобіографічний, Йдеться про зовсім інший тип митця. Головна цінність роману в тому, що письменник створив образ героя неоднозначний, далекий від поетики плаката, яка побутувала в тій порі, — це образ діалектично змінний, сповнений суперечностей, зовні начебто привабливий, але, як відзначав подруга Степана Зоська (справді світла душа), з темним нутром. Це тип отакого собі завойовника, який рушив на місто, щоб покласти його собі під ноги, ніби й не такого дикого, якого змалював письменник у «Третій революцій», а культурного (принаймні, зовні, бо всередині в нього щось од того дикого звіра залишилося). Це людина з не зовсім розмитими уявленнями про добро і зло, але не здатна рівноважити в собі те добро чи зло, не здатна утверджувати щось одне із них, отже, людина, схильна до безпринципності. Впізнаємо в герої В. Шдмогильного й Любого Друга з відомого роману Гі де Мопасана, але він складніший, неординарніший, я б сказав, небезпечніший від Любого Друга, бо й темінь його душі неоглядна для нього самого. Більше — герой легковажить нею, адже мета в нього одна — завойовництво, і саме на це він витрачає себе, свої здібності і талант.

Роман був сприйнятий офіційною критикою з роздратуванням, а згодом його записали в «реакційні» й заборонили. Проти В. Підмогильного було організовано цілу кампанію. Письменник тримався мужньо. Він, людина поважної й вимогливої літературної школи, йде шляхом митця аналітичного, вдумливого й кришталево чесного. Він і тут мораліст у позитивному розумінні цього слова. В його романі, крім великої проблеми, — пластичні картини життя його доби. Герої — не манекени, що проголошують газетні істини, а живі люди, зі своїм добром та злом, зі своєю малістю та величчю, зі своїми смутками та бідами. Що ж, письменник пробував довести екю правоту: він пояснював, давав відповіді на анкети, але все даремно — надходили часи важкі й понурі.

VI. Закріплення нового матеріалу:

VІІ. Підсумки заняття

Таким чином, роман «Місто», написаний 1927 р., двічі видавався в Харкові (1928, 1929 рр.), 1930 р. з'явився російською мовою. Свого часу привернув найпильнішу увагу критики та громадськості. Було проведено кілька публічних дискусій, на яких обговорювався твір.

У 20—30-х рр. був оцінений як «ворожий пролетаріату», «ідеологічно хибний», у якому соціальне замінено біологічним, село протиставляється місту, як твір «наскрізь несучасний, ворожий радісному сприйманню життя».

Тодішня проза здебільшого однозначно оцінювала маргінальну (від лат. margo (marginis) — край, межа) проблематику, без заглиблення у психологічний підтекст складних взаємин міста і села (твори Г. Шкурупія, Г. Коцюби та ін.). Маргиналами тоді називали вихідців із села, які ставали міськими жителями. Особливо прикметною в цьому плані була повість І. Микитенка «Брати». На догоду тогочасній партійній політиці в ній було показано «синтез міста і села в єдиному процесі соціалістичного будівництва», розкрито потребу союзу робітників і селян. Усе, що писалося про село не в такому — пафосно-оптимістичному — річищі засуджувалося, розглядалось як вороже справі революції, антирадянське. В українській літературі вироблявся курс на уславлення колективізму, робітничого класу, а психологічний аналіз тогочасних проблем, взагалі увага до людини, її внутрішнього світу вважалися дрібнобуржуазною ідеологією, неприйнятною для соціалістичного мистецтва.

Хоч як це дивно, але й до недавніх часів літературознавство розглядало цей твір В. Підмогильного в негативних тонах: автора звинувачено в увазі до мистецької богеми, в невмінні побачити й відтворити позитивні процеси, що визначали обличчя пролетарського міста. Водночас радянська література активно цікавилася маргінальною проблематикою. Для В. Щукшина, Г. Тютюнника найближчим, найболючішим, а тому найсильнішим у художньому вираженні став саме тип людини, котра волею різних обставин опиняється між селом і містом, яка, потягнувшись до міського, так би мовити, кращого життя, не знайшла себе в ньому, а скоріше загубила, скалічивши свою душу, стала «люденям» у цьому світі. Таким є й герой В. Підмогильного.

«Містом», по суті, започатковувалася нова українська урбаністика, саме в ньому маргінальний характер уперше в пореволюційні роки було розкрито глибоко, психологічно вірогідно, в дусі класичних взірців Дж. Лондона, Гі де Мопассана, Опоре де Бальзака, а також Панаса Мирного, Л. Толстого. Водночас роман В. Підмогильного є цілком оригінальним, самостійним і значною мірою автобіографічним.

Ось як у 1929 р. письменник пояснював свій задум: «Написав " Місто", бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній. і коли мені частина критики закидає " хуторянську ворожість" до міста, то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх».

Усвідомлюючи потребу вивчитися, щоби потім повернутись у село, Степан Радченко іде до Києва. Колишній повстанець, секретар спілки Робземлісу, здібний, рішучий, сповнений нових сподівань, переконаний, що він — «нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він, як йому здається, один із тих, що повинні стати на зміну гнилизні минулого й сміливо будувати майбутнє», тож він уважає, що «не ненавидіти треба місто, а здобути... Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточуючи його гнилі підвалини, щоб покласти нові й непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непманські оселі, стискують їх і завалять. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він — один з цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти».

Чи ж переміг Степан Радченко Місто? Яким він став сам, яку духовну еволюцію пройшов, що пережив — ці питання найперше цікавлять Підмогильного - психолога. І саме цим вабить нас роман.

Степана досить легко прийнято до інституту, він швидко освоївся за нових обставин, здобув у собі певність, почав писати твори і став письменником, невдовзі прийшли до нього слава та достаток. Це сходження було настільки стрімким, що видається абсурдним, невірогідним. Степан розумний, повороткий, місто навчило його практицизмові та прагматичності, довело, що замість мрій треба діяти. Він навчився використовувати кожен сприятливий момент, що його посилала йому доля. Але що він одержав у душу натомість? Радість переможця? Гіркоту втрати? Солодкість пам'яті? Чи сум і підсвідому тугу за чимось безповоротно втраченим? Мабуть, усе це разом, бо хисткою і нетвердою в нього стала земля під ногами. Ось на молодіжній вечірці Степан спостерігає за «собі подібними», в його душі піднімається хвиля протесту: «Невже й він такий? Невже вічна доля села бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність?» Він, як бачимо, самокритично оцінює себе і довколишній світ, але не може втриматися від спокус, що їх пропонує йому місто, а насамперед можливостей зробити собі вдалу кар'єру. Підмогильний тонким скальпелем психолога розтинає душу свого героя, показує його роздвоєність. Ось чим переймається Радченко на літературному вечорі: «Він заздрив їм, і не ховав від себе цього, бо теж хотів висунутись і бути обраним. Сміх і оплески, що були нагородою тим щасливцям, мало його не ображали, і кожен новий з них. з'являючись коло кафедри, ставив йому болюче питання, чому це не він, бо він хотів бути кожним із них, однаково — прозаїком чи поетом».

На відміну від Левка, який уперто і цілеспрямовано штурмує науку, щоб понести її в село, Степан щиро намагається визначити свою нову роль — своє теперішнє міське життя.

Місто виявилося сильнішим від Степана, воно перемогло його, зробивши з нього справжнього індивідуаліста, товстошкірого кар'єриста-пристосуванця.

Чи задовольняє це Радченка? Адже рівночасно досяг багато чого, про що на початку своєї міської кар'єри тільки мріяв, — добре житло, престижну роботу, славу? Мабуть, що ні. Згадаймо, як він шукає собі жінок, як швидко розчаровується в них:.. Надійка, проста дівчина з села; Тамара Степанівна, дружина господаря першої квартири, вдвічі старша; мила, жвава, корінна городянка Зоська, що через нього ж заподіє собі смерть; нарешті, «завмерла маска» Рита, яка манить за собою... Степан використовує кожну з них у своєму сходженні на вершину слави, достатку. Водночас він хапається за кожну нову жінку, як за свій порятунок, хоч і тимчасовий: йому погано, він самотній, його мучить тяжкий дисонанс, душевна роздвоєність. Недарма невдовзі його потягло до світлої, чистої Надійки, з якою колись разом приїхав до міста. Але та цнотлива дівчина зникне під впливом великого молоха — міста, безповоротно змінившись. Він тоді в розпачі кинеться розшукувати Зоську, щоб вибачитися, але зіткнеться з безжальним сповіщенням: «Та вона ж отруїлась!» Як бачимо, місто не дало Степанові найбільшого — душевної гармонії, спокою.

Наприкінці твору він зустрічається з Ритою, як останньою фортецею своєї безпритульності в цьому великому світі парадоксів, знову «буяє радістю знайдення», навіть сідає писати «свою повість про людей»; «Збіг на шостий поверх», розчинив вікно в «темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу...» Але ми вже не віримо, що Степан — щасливий переможець, думаємо про скоро минущість його радості. Надто часто марився йому рідний степ, настирливо прориваючись крізь раціональні заборони, особливо в миті неспокою, коли місто притискало його до стінки своїми законами, вимогами і спокусами. Та внутрішня роздвоєність між істинним «Я» і «Я» привнесеним буде присутньою в ньому тепер завжди. Щоправда, його душа зробилася настільки прагматичною, що відразу цього не відчуває. Тільки збоку можна роздивитися малість і дріб'язковість його запитів і поривань, тільки уважно придивившись, можна роздивитися його самотність і розгубленість, відчути хибність, почуття самовдоволеного завойовника. Звернімо увагу на такі характеристики: «Що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона йому була», «вечори обнімали його лячним неспокоєм, почуття страшної самотності гнітило його. І він терпів божевільний біль людини, що втратила особисте...»

Тривожно, болісно ставлячи в центр свого роману маргінальний характер, психологічно глибоко, правдиво досліджуючи його соціальну природу, автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав'язує читачеві готових висновків, примушує самому думати над особливостями людської природи, яка неодмінно має плоть і душу, яка неодмінно переживає двоборство цих начал і є невід'ємною часткою складної дійсності.

VІІІ. Заключна частина заняття

Прослуховування конспектів, записаних студентами.

ІХ. Домашнє завдання

Прочитати роман В. Підмогильного " Місто".