Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Позиція щодо Договору про звичайні озброєння в Європі.




Проблема ДЗЗСЄ останнім часом дещо втратила свою актуальність, принаймні в аспекті обмеження кількості та місць знаходження звичайних озброєнь. Усі сторони зараз мають кількості озброєнь значно менші, ніж дозволені Договором граничні рівні. З однієї сторони, суперечки тривають навколо виведення російських військ із Молдови та Грузії. Країни НАТО пов’язують ратифікацію Угоди про адаптацію з повним виведенням російських військ, а Росія вважає, що НАТО штучно загострює ситуацію, вимагаючи виведення всіх підрозділів до останнього солдата, оскільки якщо говорити про російські війська в цих країнах суто з позицій положень ДЗЗСЄ, то все озброєння вже вивезене, а залишилися лише незначні миротворчі сили та склади боєприпасів.

З іншої сторони, Росія має претензії стосовно затягування процесу ратифікації Угоди про адаптацію країнами НАТО, відмови дати згоду на її тимчасове застосування та скасування територіальних підрівнів для РФ.

В останній рік ще одним приводом для ослаблення ДЗЗСЄ став мораторій Росії на його виконання, при цьому проблема розміщення американських систем ПРО в Європі скоріше була використана як привід для такого рішення, ніж як адекватна відповідь на потенційну загрозу ПРО.

Вимоги російської сторони щодо модернізації ДЗЗСЄ все ще базуються на збереженні „балансу сил” в Європі. Тобто на сьогодні має місце протиріччя в підходах до забезпечення європейської безпеки: Росія все ще дотримується блокового підходу, тоді як країни НАТО намагаються перейти до принципу спільного безпекового простору, за якого сама постановка питання щодо балансу сил та протистояння між блоками втрачає сенс.

Фактично ДЗЗСЄ зараз використовується як елемент політичного тиску в комплексі взаємопов’язаних проблем стосовно стратегічних озброєнь та політичного протистояння по лінії НАТО-Росія. Тому замість офіційної відмови від подальшого його виконання використовується засіб „тимчасового призупинення дії”. Свідченням цього є чергові пропозиції з боку РФ щодо відновлення дії Договору, оприлюднені напередодні початку чергового раунду переговорів із США щодо нового Договору по СНО у травні 2009 р., які не містять нічого принципово нового і, фактично, повторюють стару позицію.

Україні доцільно запропонувати країнам-учасницям ДЗЗСЄ компромісний варіант вирішення проблеми ратифікації Угоди про адаптацію. Компроміс може бути досягнуто після подолання розбіжностей щодо ПРО та на основі пакетної угоди, яка включатиме двосторонні домовленості між Росією та Молдовою, положення плану Саркозі-Медведєва щодо врегулювання російсько-грузинського конфлікту, зобов’язання сторін Договору щодо його подальшої модернізації шляхом значного зменшення дозволених рівнів озброєнь і розроблення додаткових заходів, спрямованих на підвищення взаємної довіри.



Стосовно інших питань у галузі роззброєння позиція України повинна бути наступною.

1. Здійснити практичні кроки у виконанні рішення про створення спільної зі США архітектури ПРО для Європи, прийнятого на Бухарестському саміті НАТО та підтвердженого на сесії Ради НАТО 2-3 грудня 2008 року. З цією метою підготувати пропозиції щодо можливості використання українських РЛС далекої дії (Мукачів, Севастополь) у загальноєвропейській системі інформаційного забезпечення з урахуванням можливостей Національного космічного агентства України.

2. Підтримати проект „Договору при запобігання розміщення зброї у космічному просторі, застосування сили або погрози стосовно космічних об’єктів” на основі російсько-китайського варіанту, який був внесений на Конференції ООН із роззброєння в Женеві у 2008 році.

У зв’язку з розвитком американської програми ПРО останнім часом у світі посилюються побоювання стосовно можливості використання протиракетних систем у подвійних цілях, зокрема для знищення космічних апаратів. Технічно ракети-перехоплювачі типу GBI мають протисупутникові можливості, але жодного разу для цього не використались та не випробовувались. Проте знищення американського аварійного супутника протиракетою „Стандарт-3М” 20 лютого 2008 р. продемонструвало практичну здатність США використовувати елементи системи ПРО для знищення космічних об’єктів. Фактично Сполученими Штатами було проведено випробування нового типу зброї. Незважаючи на заяви США щодо вимушеності цієї операції та її одноразовість слід відзначити, що практично було продемонстровано:



- ефективність та здатність морської компоненти ПРО США до завдань „подвійного” характеру;

- технічну ефективність і здатність системи ПРО США для знищення майже кожного супутника на низькоорбітальних траєкторіях. Особливо слід відмітити глобальний характер цих можливостей – за рахунок мобільності морської компоненти системи ПРО класу „Іджис” можна досягти практично всіх можливих нахилів орбіт. Перспектива модернізації ракет СМ-3М із доведенням дальності перехоплення до 500 км ставить питання щодо забезпечення безпеки всієї низькоорбітальної інфраструктури;

- особливо викликає небезпеку той факт, що у жодної іншої ядерної країни світу співставних можливостей зараз немає, тобто США мають значну стратегічну перевагу.

Оскільки розміщення зброї у космічному просторі є дестабілізуючим чинником у системі стратегічної рівноваги і потенційно може привести до нової гонки озброєнь у космосі, заборона розміщення у космосі жодних, а не тільки ядерних, типів озброєнь (це є ключовим положенням російсько-китайського проекту Договору) є актуальною, як й ініціатива країн Євросоюзу відносно обговорення нового Кодексу поведінки у космосі.

3. Підтримати такі пропозиції до оглядової конференції Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, яка відбудеться у 2010 році[12]:

· скорочення ядерних арсеналів усіх „де-юре” ядерних країн (рекомендувати прийняття ними конкретних зобов’язань на виконання статті VI ДНЯЗ);

· рекомендувати США та Російській Федерації обґрунтувати масштаби розгортання національних систем ПРО як необхідних передумов для скорочення стратегічних ядерних озброєнь;

· підписання та ратифікація Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань країнами, участь яких є необхідною для набуття чинності Договором;

· підписання, ратифікація та набрання чинності Додаткового протоколу до угод про гарантії МАГАТЕ, особливо для країн, що втягнуті у ядерну діяльність або володіють великими запасами ядерних матеріалів;

· створення зон, вільних від ядерної зброї: доцільно повернутися до розгляду пропозицій стосовно створення такої зони в Центральній та Східній Європі (від Балтики до Чорного моря)[13];

· підготовка та підписання Договору про заборону виробництва матеріалів, що розщеплюються, для ядерної зброї.

4. Підтримати ініціативу різних держав відносно відмови від застосування касетних боєприпасів, зокрема Групи державних експертів з питань касетних боєприпасів у рамках Конвенції ООН про „негуманну» зброю від 10 жовтня 1980 року. Водночас підкреслити, що в сучасних умовах серед світової спільноти не має єдиної думки стосовно Конвенції про заборону касетних боєприпасів, яка була прийнята в травні 2008 р. та підписана багатьма країнами в Осло 3-4 грудня 1998 р., насамперед через відсутність чітких правових критеріїв на заборону цього типу зброї. Через це касетні боєприпаси є законним типом зброї, відмова від якого може зашкодити національній безпеці України, особливо в сучасних умовах, коли знову розглядається питання щодо підтвердження гарантій безпеки України. Тому найближчим часом Україні не доцільно приєднуватись до Конвенції про заборону касетних боєприпасів.

Активне впровадження в життя наведених ініціатив сприятиме зміцненню не лише глобальної та регіональної безпеки, але й збереженню Україною статусу суб’єкта міжнародної системи безпеки, дозволить підвищити статус гарантій її безпеки з боку ядерних країн та надасть суттєві можливості для підвищення власної обороноспроможності.

 

3. Питання звичайних озброєнь в зовнішній політиці України. Договір є одним із вагомих документів у галузі контролю над звичайними озброєннями, не має аналогів в історії роззброєння та є важливим кроком на шляху зміцнення миру та європейської безпеки.Договір про звичайні збройні сили в Європі підписано 19 листопада 1990 року у Парижі вищими представниками урядів і міністрами закордонних справ 22 країн. Після розпаду СРСР та Чехословаччини кількість держав-учасниць Договору збільшилася до 30.Договір, підписаний колишнім Радянським Союзом, був ратифікований Верховною Радою України 1 липня 1992 року та є безстроковим.Цей Договір дозволив значно зменшити наступальні потенціали колишніх держав-супротивників, забезпечив ефективний контроль за рівнями звичайних озброєнь, а також забезпечив дотримання Україною встановлених обмежень щодо кількості озброєння та військової техніки, які підпадають під дію договору.Незважаючи на скрутне економічне становище в країні, наша держава знайшла можливість виконати свої міжнародні зобов’язання стосовно скорочення обмежених договором озброєнь та техніки. В Україні було скорочено 1974 од. бойових танків, 1545 од. бойових броньованих машин, 550 од. бойових літаків.Процес скорочення озброєнь, а також дотримання відповідних процедур скорочення контролювали інспекційні групи держав-учасниць Договору, які провели в Україні 166 інспекцій. На жаль, цей процес був односторонній, так як за відсутності коштів Україна провела тільки одну інспекцію контролю скорочення.Період скорочення за Договором завершився в нашій державі 31 жовтня 1995 року, в Києві, коли в присутності Міністра оборони України, військових аташе багатьох європейських держав, інших почесних гостей, а також інспекційної групи Великої Британії, відбулася урочиста церемонія ліквідації останнього танка.Це знайшло своє відображення у роботі іноземних інспекційних груп на території нашої держави. Так, протягом 2004 року в Україні проведено 15 Інспекцій з боку 12 держав-учасниць Договору, що становить 94 відсотки від пасивної квоти України. Всього ж, з початку дії Договору на території держави проведено 537 інспекційних заходів.Суттєвою частиною зобов'язань за Договором виступає обмін інформацією, що служить основою для проведення перевірок. Треба зазначити, що протягом 2004 року нами було підготовлено та направлено офіційними каналами до держав-учасниць 352 формати повідомлень, з яких 218 форматів пов'язані з переміщенням озброєнь та військової техніки, а також проведенням заходів реформування. Від держав-учасниць Договору за звітний рік надійшло 2385 форматів повідомлень. Адаптація Договору про звичайні збройні сили в Європі Процес адаптації існуючого Договору було успішно втілено в життя підписанням у Стамбулі 19.11.99 Угоди щодо адаптації Договору про ЗЗСЄ .Основними напрямками адаптації Договору є еволюція обмежень озброєнь та військової техніки, перегляд функціонування Договору в сучасних умовах, регулювання розміщення іноземних військ, вдосконалення системи контролю та обміну інформацією.21.09.2000 Верховна Рада України ратифікувала Угоду щодо адаптації Договору про ЗЗСЄ .

 

 

Україна і торгівля звичайними озброєннями

Матеріал підготовлено студентами 5-го курсу Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

На початку 1990-их років одним з найактуальніших питань зовнішньої політики України була проблема нерозповсюдження ядерної зброї, що певною мірою затьмарила іншу важливу проблему зовнішньої політики України – контроль за розповсюдженням конвенційних озброєнь, що актуалізується для нашої країни в міру її статусу як одного з найбільших експортерів звичайних озброєнь та в міру поганої слави України як ненадійного гравця в цій сфері, що часто вдається до нелегальних операцій. З огляду на такі фактори можна говорити про прямий вплив проблематики процесів нерозповсюдження звичайних озброєнь та участі України в цих процесах на зовнішню політику нашої країни.

Для початку окреслимо структуру роботи. Спочатку необхідно окреслити особливості системи експортного контролю України та специфіку процесу формування нинішньої системи контролю експорту товарів військового призначення, на основі чого можна досліджувати місце України в загальноєвропейських механізмах контролю та співвідношення процесів контролю за нерозповсюдженням конвенційних озброєнь з активним експортом Україною звичайних озброєнь. Відповідно лише після цього ми зможемо робити певні висновки та рекомендації щодо зовнішньополітичного курсу України в цій сфері.

Участь будь-якої держави в легальних передачах продукції військового призначення є досить важливою діяльністю, оскільки надає значний прибуток у валюті. Для України це особливий фактор. Але є й інша причина: країна, гідно представлена на світовому ринку озброєнь, як правило, має політичний авторитет на міжнародній арені та спроможна реалізовувати власні інтереси за межами своїх кордонів. Водночас, внаслідок жорсткої конкуренції на привабливому ринку озброєнь, існують нелегальні канали їх постачання і, відповідно, виникає проблема порушень окремими державами як міжнародних правил, так і національних законодавств. Наслідки нелегальних поставок озброєнь негативно відбиваються на іміджу цих держав, змушують уряди приділяти значну увагу державному контролю над експортом продукції військового призначення.

Після проголошення незалежності, Україна, як і інші держави СНД та Східної Європи, справедливо вважалася потенційно проблемною країною стосовно нелегальних передач зброї на світовому ринку. Передусім, внаслідок нерозвинутості власної системи експортного контролю, наявності на території України великих запасів зброї та різкого зниження державного фінансування оборонного виробництва і досліджень, що провокувало неконтрольовані контакти виробників з потенційними замовниками, витік технологій, відплив умів тощо.

Побоювання світового співтовариства щодо неконтрольованого розповсюдження зброї з пострадянського простору не були зовсім безпідставними. Україна почала розбудовувати власну систему експортного контролю після того, як у роботі створеного в 1991р. для реалізації надлишкових озброєнь Комерційного центру Міністерства оборони України було виявлено низку серйозних зловживань. Після його ліквідації жодну відкриту кримінальну справу не було доведено до кінця, що дає підстави деяким експертам стверджувати, що й сьогоднішні непоодинокі звинувачення України в несанкціонованих поставках зброї є опосередкованим результатом надто великої лояльності тодішньої влади до порушників, або навіть існування певних зв'язків представників влади з ними. Навіть створення Експертно-технічного комітету з метою більш жорсткого підходу до надання ліцензій на поставки озброєнь не набагато покращило справу. Зокрема, Україна згадувалася у негативному контексті як постачальник сербам зенітно-ракетних комплексів та протитанкових ракет, а також значної партії бронетехніки в Азербайджан. На жаль, і справи, пов'язані з необгрунтованим демпінгом, також не були завершені. Найбільш резонансною була угода з продажу Ємену чотирьох літаків-розвідників Су-17МР по $500 тис. кожний у 1994р., за фактом якої було порушено кримінальну справу.

Ще в березні 1992р. в Україні була створена Спеціальна експортно-технічна комісія, якій було доручено організацію ліцензування та квотування експортно-імпортних операцій з озброєнь та військової техніки, розробки переліків видів сировини, матеріалів, технологій та обладнання, що можуть використовуватися для створення озброєнь та військової техніки, організацію контролю за додержанням спеціального режиму експорту-імпорту цих видів продукції та послуг.

За участю цієї Комісії, міністерств і відомств України, на основі глибокого вивчення іноземного досвіду в Україні було створено національну систему експортного контролю, структури і функції якої були затверджені Указом Президента України №3 від 3 січня 1993р.

Ця система включала Урядову комісію з експортного контролю, яку очолював віце-прем'єр-міністр України. Урядовій комісії було надане право ліцензування та квотування, підготовки рекомендацій щодо визначення експортно-імпортної політики і проекти міжурядових угод, видачі рекомендацій щодо складу суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, яким дозволяється здійснювати експорт та імпорт озброєння та військової техніки.

Був створений також Експортно-технічний комітет при Кабінеті Міністрів України, на який покладено функції робочого органу з підготовки матеріалів з питань, що належать до компетенції Урядової комісії. Спеціальною постановою Кабінету Міністрів України було затверджено перелік видів сировини, матеріалів, обладнання і технологій, що можуть використовуватися для створення зброї, військової та спеціальної техніки, вивезення яких може здійснюватися лише за спеціальним дозволом. Перелік розроблений у повній відповідності до міжнародної практики і включає 229 позицій; він був уточнений у 1997р. відповідною Постановою Кабінету Мінінстрів України.

Карний кодекс України був доповнений статтею 228-Б, якою передбачено покарання за порушення встановленого порядку експорту та імпорту позбавленням волі від 3 до 8 років з повною конфіскацією майна. З метою координації дій у сфері експортного контролю Україна підписала 26 червня 1992р. у Мінську відповідну угоду з іншими державами СНД. Згідно з цією угодою, Україна взяла на себе зобов'язання не допускати реекспорту озброєнь, військової техніки та продукції за іншими позиціями, на які поширюється режим спеціального ліцензування, без письмової згоди держави, в якій вони були вироблені.

Україна зобов'язалася також обмінюватися з іншими країнами інформацією про експорт, проводити узгоджену політику експортного контролю, застосовувати узгоджені санкції стосовно експортерів, що порушують установлений порядок. Згідно з рішенням Президента України, наша держава, починаючи з 1993р., стала надавати всю необхідну інформацію до Реєстру звичайних озброєнь ООН.

З осені 1996р. всі національні суб'єкти збройового бізнесу були підпорядковані спеціально утвореній для упорядкування та централізації військово-технічного співробітництва Державній компанії «Укрспецекспорт», а замість вже згадуваного Експортно-технічного комітету при Кабінеті Міністрів України з'явився новий орган — Державна служба експортного контролю України. Практично, лише з того часу питання ВТС де-факто стали монополією держави.

В цей же період в Україні почали створюватися Програми внутрішньофірмового експортного контролю, які є локальними системами контролю за передачами продукції і послуг військового призначення. В березні 1997р. спецекспортери України заснували неурядовий Науково-технічний центр експорту-імпорту спеціальних технологій, озброєнь та матеріалів, який у тісній взаємодії з Державною службою експортного контролю України та державними суб'єктами експортного контролю США розпочав серію підготовчих заходів з розвитку контролюючих органів підприємств як першої лінії державного контролю.

Внаслідок певних політичних збитків від використання орендованих в Україні літаків для перевезення озброєнь у гарячі точки та від реекспорту зброї, українська влада ще з початку 2000-их років почала застосовувати контрзаходи. По-перше, була обмежена кількість державних перевізників «розрядних» вантажів, зокрема, визначено лише два — фірма АНТК ім. Антонова «Авіалінії Антонова» та Державне підприємство Міністерства оборони України «Українська авіатранспортна компанія». Більше того, практично кожний контракт — від пропозиції і до його реалізації — почала супроводжувати Державна служба експортного контролю України. В Державній службі експортного контролю України також було утворено підрозділ, який займається перевіркою, чи дійсно озброєння використовується тією країною, що здійснила закупівлю. Логічним завершенням процесу формування системи контролю експорту товарів військового призначення в Україні стало прийняття закону «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання» від 20 лютого 2002 оку з змінами та доповненнями, внесеними 23 вересня 2010 року після приходу до влади нинішнього президента України. Відповідно до цього закону створювалася система, за якою вище створені органи продовжували виконувати свої функції, але їх діяльність чітко підпорядковувалась вищим органам влади. При чому законом не закріплювалося чіткої ієрархії в даній сфері, натомість операційна діяльність покладалася на абстрактний «спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань державного експортного контролю», крім того, законом передбачався цілий ряд випадків, коли для продажу зброї могли надаватися спеціальні дозволи. Таким чином ще в 2002 році було легітимізовано механізм, що створював всі необхідні умови для нелегального експорту озброєнь з території України. Цей закон діє і сьогодні.

В даному контексті варто зазначити, що спекуляції довкола участі України в нелегальних поставках зброї неодноразово шкодили міжнародному іміджу України і навіть ставали приводом для політичного тиску на нашу країну. Найбільш наочним прикладом таких процесів є кольчужний скандал. 2002 року Україна опинилася в центрі міжнародного скандалу через можливий продаж радарів «Кольчуга» Іраку, санкціонований, згідно з записами Миколи Мельниченка, президентом Леонідом Кучмою. Внаслідок такого повідомлення послідувала ціла хвиля звинувачень з боку США, що прямо пропорційно відбилося на погіршенні відносин України з цією державою. В якості ще одного широковідомого прикладу критики України за поставки зброї в гарячі точки можна згадати ситуації з захопленим судном «Фаіна», що нелегально перевозила танки до Кенії. При чому в даному випадку міжнародний розголос ситуації був меншим напевно лише тому, що ключовим питанням було звільнення полонених моряків.

Це дає привід говорити про доволі недосконалу систему контролю за експортом товарів військового призначення в Україні, завдяки чому Україна тривалий час нелегально експортувала значні розміри військової техніки, при чому часто в гарячі точки. З іншого боку, необхідно сказати кілька слів і про місце України на міжнародному ринку озброєнь (легальному).

Традиційно Україна входила до десятки найбільших експортерів зброї в світі, і лише в останній рік Україна здала свої позиції, зайнявши в списку експортерів зброї СІПРІ 12-те місце. Номенклатуру військової продукції, з якою Україна виходить на світові ринки озброєнь, складають танки, десантні кораблі, транспортні літаки, вертольоти, ракети класу «повітря-повітря» та ін. Україна відчуває жорстку конкуренцію в найчутливішій для неї експортній галузі — постачанні танків. Головними конкурентами України в 2007 р. були Франція, Німеччина, Росія, Велика Британія, США, які разом з нею брали участь у тендерах на постачання бронетанкової техніки в Грецію та Туреччину. В оборонно-промисловому комплексі збереглися галузі, продукція яких ще відповідає світовому рівню. До них можна віднести ракетно-космічну галузь. Ракета-носій «Зеніт», що розроблена ДКБ «Південне» і виготовлена на ВО «Південмаш» в кооперації з Російською Федерацією, є основою міжнародних проектів «Морський старт» і «Глобал стар». На думку багатьох фахівців, на сьогодні це одна з найдосконаліших у своєму класі ракет. Великий інтерес іноземних фірм викликає розроблена в ДКБ «Південне» ракета-носій «Циклон», що призначена для запуску супутників середнього класу.

Світового рівня в розробці та виробництві танків досягла бронетанкова галузь. Танки Т-80УД, які виробляються на заводі ім. Малишева, успішно конкурують на світовому ринку озброєнь і військової техніки. Порівняно з авіаційною і суднобудівною галузями бронетанкова галузь значно меншою мірою залежить від імпортних поставок матеріалів, сировини, комплектуючих. Вона спроможна налагодити виробництво багатьох видів продукції практично за замкнутим циклом. Козирем України на світовому ринку озброєнь і техніки є та обставина, що за попередні десятиріччя в ряді країн світу накопичилася значна кількість озброєння колишнього радянського виробництва. За деякими оцінками, його сукупна вартість становить близько 200 млрд. дол. США (на думку експертів, майже половина світової бронетанкової техніки – це в основному броньовані машини радянського виробництва або техніка, виготовлена на їх основі).

За висновками інституту, найбільше зброї Україна за останні п’ять років продала до Азербайджану, Китаю та Грузії. За цей час значні були обсяги українського експорту зброї до Ємену, Пакистану і Росії. Крім цього, Україна експортувала озброєння до Іраку, Єгипту чи низки країн Африки – Чаду, Південного Судану, Екваторіальної Гвінеї, Демократичної Республіки Конго та інших. За даними «Укрспецекспорту», що мало відрізняються від даних СІПРІ 2011 року, протягом минулого року Україна продала озброєнь на загальну суму 1,05 млрд дол., що попри зниження позиції України в рейтингу експортерів зброї є найвищим показником в історії незалежної України.

Аналіз функціонування системи експортного контролю України та позицій України на світових ринках озброєнь свідчить, що в країні ство-рено не надто дієвий механізм експортного контролю озброєнь, військової техніки, спеціальних послуг, чутливих матеріалів і технологій. Система експортного контролю є багатоступеневою, але водночас вона унеможливлює діяльність держави або її окремих ланок на «сірому» ринку озброєнь.

Проблемами державного контролю над експортом озброєнь в Україні є наступні:

•Відсутність парламентського контролю за ВТС та припинення практики створення парламентських органів для здійснення такого контролю. З іншого боку, серед експертів поширені переконання у шкідливості для ВТС України з іноземними державами створення суто парламентського органу із залученням до такої роботи народних депутатів, оскільки, на їх думку, недостатня професійність діяльності Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради, а також певні політичні збитки для держави внаслідок оприлюднення результатів роботи цієї Комісії цілком очевидні. Правильною була б практика залучення профільним парламентським Комітетом фахівців з державних органів та науково-дослідних структур, недержавних установ для проведення політично незаангажованих досліджень з цієї проблеми.

•Потребує прискорення процес впровадження внутрішньофірмового експортного контролю, що унеможливлюватиме самостійні переговори підприємств з іноземними суб'єктами ринку озброєнь та пов'язані з такими переговорами негативні публікації в іноземній пресі.

•Подальшого вдосконалення потребує система взаємодії з носіями нематеріалізованих (віртуальних) технологій, зокрема, з науковцями та співробітниками окремих чутливих галузей (ядерної, біологічної, хімічної та ін.), представники яких внаслідок недофінансування можуть сприяти витоку чутливої інформації з України, в т.ч. до проблемних країн

•Тема ВТС та експортного контролю досі залишається закритою для громадськості, що є свідченням недосконалості загальної системи демократичного контролю в Україні.

Отже, система експортного контролю в Україні потребує подальшого вдосконалення з метою як запобігання спробам несанкціонованих передач озброєнь, так і забезпечення більшої відкритості й контрольованості дій держави в цій важливій сфері.

Така внутрішньополітична ситуація доволі парадоксально поєднується з елементами міжнародного контролю нерозповсюдження звичайних озброєнь, що напротивагу режиму нерозповсюдження ядерної зброї є доволі неефективним і слаборозвиненим. Головними елементами цього контролю є режим контролю ракетних технологій (РКРТ) та Вассенарські угоди. Режим контролю за ракетними технологіями є неформальним, добровільним об’єднанням країн, які мають спільну мету – нерозпов-сюдження безпілотних засобів доставки зброї масового ураження, координація зусиль у галузі національного ліцензування експорту, спрямованих на запобігання розповсюдженню таких засобів. Заснований у 1987р., РКРТ у 1999р. Нараховував у своєму складі 32 країни. Однак протягом 1990-их та 2000-их років низка країн безкарно обходила РКРТ, як це наприклад робила Індія з розробкою ракет Агні 2. Крім того, вважається, що Іран і Сірія придбали ракету Scud-C в результаті їх тристороннього співробітництва з Північною Кореєю. Іран, Північна Корея і пакистан, можливо, співвпрацюють у галузі розробки ракети великої дальності. А на думку низки спеціалістів, іранська ракета Shahab IV та пакистанська ракета Ghauri II є похідним або експортними версіями ракети Nodong I , розробленої у Північній Кореї. Це в свою чергу ставало прецедентом, що доводив слабкість та безрезультатність дії цього режиму.

У грудні 1995 р. у Вассенаарі Сполучені Штати, їхні союзники та колишні противники, включаючи Російську Федерацію, погодилися укласти угоду з експортного контролю, яка б відповідала сучасним вимогам і враховувала загрози безпеки, що виникли після закінчення холодної війни через трансфери звичайних озброєнь, технологій та товарів подвійного призначення. Це було зроблено у липні 1996 р. під час пленарної сесії у Відні. А 13 грудня 1996 р. відбулася зустріч представників 33 держав-учасниць Вассенаарської домовленості. Ними було заявлено, що ця домовленість уводиться в дію на базі вихідних елементів – попередньо узгоджених принципів та процедур. Вассенарські угоди стали першим механізмом контролю світового масштабу за передачами конвенціальних озброєнь та відповідних технологій (включаючи технології подвійного призначення) світового масштабу. Його уведення спрямоване на забезпечення більшої відкритості та відповідальності держав за означеними трансферами для запобігання дестабілізуючому накопиченню зброї. Головні цілі Вассенаарської угоди – сприяти прозорості, обміну інформацією та думками щодо поставок узгодженого переліку продукції з метою підвищення відповідальності в галузі постачання звичайних озброєнь, а також товарів і технологій подвійного використання. Однак даний режим є доволі декларативним і не стосується реальних проблем розповсюдженя конвенційних озброєнь. Крім того ці угоди не є універсальними, оскільки до домовленостей приєдалися всього кілька десятків держав (33), решта ж країн світу фактично не долучені до даного механізму. Якщо ж оцінювати вплив даного режиму контролю на Україну та її участь в торгівлі зброєю, то жодних обмежень цим договором не створюється. Єдині серйозні вимоги Вассенарських домовленостей – транспарентність даних про продаж зброї. Натомість як показує практика, поставки нелегальних озброєнь зазвичай проводиться по підроблених документах, а тому залишається поза сферою дії Вассенарських угод. З іншого боку, сам факт участі Україні в цих домовленостях не дає серйозних переваг, оскільки участь в цьому режимі України ніяк не змінює іміджу нашої держави на міжнародному ринку озброєнь. Тому можемо робити проміжні підсумки про неефективність міжнародних режимів контролю за звичайними озброєннями, що створює передумови для вільного функціонування ринку озброєнь, а часто і для діяльності нелегального ринку озброєнь.

Якщо ж говорити про вплив таких внутрішньополітичних проблем та зовнішньополітичних обставин на зовнішньополітичну діяльність України, то перш за все варто апелювати до створення негативного іміджу України як частого порушника режимів нерозповсюдження. В даному контексті головний інтерес України – це отримання доходів від продажу озброєнь. При чому в рамках цього інтересу Україна повинна корелювати свою зовнішньополітичну діяльність з поставками зброї в певні країни, оскільки з одного боку продаж озброєнь до певних країн сприяє політичному зближенню, однак з іншого боку поставки зброї часто ведуть до погіршення відносин з третіми сторонами, як це було наприклад у випадку з кольчужним скандалом, в випадку з поставками української техніки тиграм визволення Таміл-Іламу та відносинами з Шрі-Ланкою чи у випадку з продажем зброї до Індії та відносинами з РФ як конкурентом України в цій сфері. Тому діяльність України на ринку озброєнь повинна чітко координуватися з загальним зовнішньополітичним курсом, чого наразі в зовнішній політиці України практично не відбувається.

З іншої сторони, інтересом України є забезпечення її іміджу як конструктивного гравця на ринках озброєнь, оскільки слава джерела нелегальних поставок озброєнь в гарячі точки відбивається на відносинах України з практично всіма основними партнерами.

З огляду на таку ситуацію ми вважаємо за доцільне провести реформу української системи експортного контролю товарів військового та подвійного призначення, а також встановити чітку координацію торгівлі озброєннями з іншими державами з зовнішньополітичним курсом України щодо цих держав та щодо третіх сторін, на яких може відбитися продаж українських озброєнь. На даний момент внутрішнє законодавство України не гарантує мінімізацію можливостей нелегального експорту озброєнь, що розглядалося нами вище. В зв’язку з цим першим кроком України повинне стати вдосконалення законодавчих механізмів регулювання експорту озброєнь. І лише після цього необхідно переходити до координації експорту озброєнь з зовнішньою політикою держави, які в рамках підпорядкування різним відомствам зазвичай є повністю автономними і нескоординованими. Це в свою чергу час від часу призводить до зовнішньополітичних скандалів і відповідно шкодить національним інтересам держави. Через це оптимальним кроком ми вважаємо створення міжвідомчих інститутів, що займалися б розробкою програм та планів експорту озброєнь в контексті розвитку двосторонніх відносин України.

Таким чином, ми розглянули внутрішньополітичні передумови проблем України в контексті контролю за нерозповсюдженням звичайних озброєнь та простежили еволюцію даної проблеми в зовнішній політиці України в контексті важливої ролі України на міжнародному ринку озброєнь. В результаті можна проводити прямі лінії взаємодії недосконалої системи експортного контролю за товарами військового та подвійного призначення в Україні з зовнішньополітичними скандалами та проблемами з приводу нелегального продажу української зброї. Така ситуація на нашу думку виникала головним чином через недосконалість законодавчої бази в даній сфері та нескоординованість політики різних відомств. Відповідно суть наших рекомендацій зводиться до усунення існуючих недоліків по цим двом пунктам.

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2018 год. (0.016 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал