Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Церковні відносини на західноукраїнських землях після Берестейської унії




З настанням Руїни центральних українських земель, церковне життя перейшло далі на захід – до Львова і Перемишля, які стали на шлях переходу на Берестейську унію. Перед митрополитом Кипріяном Жоховським відкрився шлях здійснити свої давні унійні плани стосовно львівської, перемишльської і луцької єпархій, яким сприяв і новий польський король - Ян ІІІ Собєський. Нагодою стали непорозуміння в київській православній митрополії, які перекинулись на Львів, і на Перемишль, а згодом і на Луцьк, де йшла довга боротьба за престіл і провід.

Восени 1663 р. року помер київський православний митропо­лит Діонісій Балабан, і частина шляхти вибрала на його місце православного могилівського єпископа, Йосифа Нелюбовича-Тукальського, а друга частина – перемишльського єпископа Антона Винницького. Тукальський, хоч і отри­мав потвердження з Константинополя, але не був визна­ний королем та мусів шукати підтримки в гетьмана Петра Дорошенка, а фактичну митрополичу владу над західно­українськими єпархіями виконував Винницький, який і висвятив перемишльським єпископом Юрія Гошовського, залишаючи собі лише київську митрополію, а від 1666-го перейняв адміністрацію львівської єпархії, по смерті єпископа Атанаса Желиборського та мав завдання підготовити вибори нового єпископа. Через деякий час шляхта зібралася в Галичі і вибрала єпископом Йосифа Івана Шумлянського. Він був родом з Великих Римлян і одружений з латинничкою (римо-католичкою), Оленою Яблоновською. Тимчасом єпархією керував далі Винницький та приступив до вибору єпископа, яким став шляхтич Євстахій Свистельницький, що отримав підтвердження короля і боротьба між кандидатами продовжувалася із змінними успіхами. Ця ситуація змінилася за Яна Собєського та по смерті митрополита Тукальського в 1675 році й Євстахія Свистельницького в 1676 році. І Винницький в митрополії, і Шумлянський у Львові лишилися на своїх місцях, а Винницький здобув собі ще й перевагу в Перемишлі, де проходила тривала і змінна боротьба від 1650 року. [16, с. 20].

На основі Зборівського договору Перемишль був відданий православним і єпископом став у 1650 році Антін Винницький, відсуваючи від Перемишля католицьких єпископів Прокопа Хмельовського (1652-1664), а згодом і Антона Терлецького (1665-1669). Та по смерті Антона Терлецького, Винницький, вже як митрополит київський, назначив собі помічником для Перемишля Юрія Гошовського, будучи зайнятий справами митрополії і львівської єпархії, під час сперечань за неї двох кандидатів, Свистельницького і Шумлянського. Перевага Винницького була абсолютною і католики, під проводом нового єпископа Івана Малаховського, не могли нічого зробити, а по смерті Гошовського Винницький зберіг за собою і Перемишль, київську митрополію аж до своєї смерті в 1679 році. Щойно його наступник, Інокентій Винницький (1680-1700) зумів змінити цю ситуацію, вступаючи вже від 1681 року на шлях єднання з католицькою Церквою, завершивши його однак щойно в 1692 році, випереджуючи майже на 10 років львівську єпархію, яка скоріша вступила на цей шлях. Та значною мірою, поєднання перемишльської єпархії треба пов’язувати з прямуванням львівської єпархії до католицизму, яка дала до цього поштовх і Перемишлеві [16, с. 67].



Наслідком подвійного вибору єпископа, львівський престіл і єпархія стали предметом боротьби між двома кандидатами: Свистельницьким і Шумлянським, яка тривала 10 років. В 1666-му році галицька шляхта вибрала в Галичі Івана Шумлянського єпископом і він одер­жав королівську номінацію, проти думки митрополита Винницького і Львівського ставропігійського братства, які з іншими своїми прихильниками вибрали в Судовій Вишні на львівського єпископа шляхтича Євстахія Сви­стельницького, якого Винницький висвятив, і випросив для нього королівське підтвердження. В свою чергу, Шумлянський мусів шукати своїх свячень поза кордонами держави, бо вдома відмовились його висвятити і єпископ Винницький, і єпископ Тукальський. Постригшись у ченці під ім’ям Йосиф, Шумлянського висвятили два грецькі екскомуніковані єпископи, і його свячення щойно згодом признали константинопільський і олександрійський патріярхи, а також митрополит Тукальський. Та це мало допомогло Шумлянському, бо Львів опинився в руках Свистельницького і Винницького і Шумлянський мусів добиватися його си­лою; інші частини єпархії його не прийняли і він управляв лише Львовом. Історія цього пенріоду дуже змінна, як і тодішні часи взагалі, коли все було поділене на два чи більше таборів. Щойно тоді, коли Ян Собєський став королем Польщі настали деякі зміни, хоч навіть і його зма­гання за визнання з боку московського патріарха не увінчались успіхом, що насторожило Шумлянського до нього і він поміняв свої погляди в інший бік, в особливий спосіб тоді коли по смерті Свистельницького в 1676 році йому треба було серйозно зайнятися справами єпархії і її релігійного життя. До смерті Свистельницького в 1676 році плани Шумлянського були дуже часто неуспішними [29, с. 69].



Будучи єпископом в католицькій державі та маючи широкі зв’язки з католиками, почав Шумлянський все робити для поєднання своєї єпархії з Римським Престолом та користувактися всіма церковними привілеями в державі. Сімдесятилітня історія Берестейської Унії показала, що з’єднання самого лише єпископа не було успішним і треба було схилити до цієї думки і духовенство, і народ, а передусім шляхту, братства і чернецтво, бо інакше єпископ залишиться самотній, а на його місце, при сприятливій нагоді, поставлять іншого. Тому Шумлянський вступає на інший шлях для досягнення успіху і примирення. Він планував особисто визнати римський примат, залишаючись назовні православним єрархом і так згодом підготовити духовенство і народ до поєднання з Римом. В своєму задумі цей план виглядав успішним і можливим для здійснення. 7 березня 1677 році Шумлянський склав католицьке визнання віри та написав лист до Папи Римського Інокентія ХІ, повідомляючи про свій акт, складений перед митрополитом Жоховським у Варшаві. Митрополит повідомив Рим 17 березня, поясню­ючи причини тимчасової таємності, а Папа Римський відповів 11 вересня, заохочуючи Шумлян­ського проголосити своє поєднання публічно. Король Ян Собєський старався тимчасом прихилити до цієї справи інших православних владик, в рамках загального поєднан­ня православної Церкви в своїй державі, назначаючи на могилівську єпархію другого прихильника поєднання, слуцького архимандрита Теодозія Василевича, та надав православним багато привілеїв, а навіть доручив Винницькому скликати спільну конференцію в цій справі, спільно з католиками, що було здійснено на державному сеймі в 1677 році [15, с. 71].

Хоч ця справа була у великій таємниці, але з різних боків намагалися її пришвидшити. Священик Теофіл Рутка, єзуїт, написав у 1677 і 1678 роках два твори на цю тему: «Оборона святої православної східної Церкви» і «Згода східної Церкви з Церквою Римською». Шумлянський почав працювати над книгою під заголовком: «Дзеркало» для релігійного повчання духовенства, не згадуючи ще про поєднання. Король підтримав Шумлянського і православних, а Шумлянський увійшов у добрі стосунки з папським нунцієм у Варшаві та з козаками, шукаючи там собі прихильників. Між ними були молодий Інокентій Винницький, який одержав тоді номінацію на перемшльську єпархію, Гедеон Шумлянський, унівський архимандрит Варлаам Шептицький, та овруцький – Сильвестр Творовський. Навіть деякі члени Львівського братства такі як Корендович, Жураковський, Мокрицький, Крутевич, Тарнавський співпрацювали з Шулянським. Стосунки з католиками східного і латинського обрядів були позитивними, а з митрополитом Жоховським він листувався і митрополит заступався за нього і його справи, і навіть за його кошт Шумлянський брав участь у 1678 році в державному сеймі. Лише західноукраїнська руська шляхта не підтримувала цього єпископа і Ватикан наполягав на проголошенні з’єднання, однак не на спільному синоді, до якого ставився з великою обережністю, навчений довготривалим досвідом. І в таких обставинах усі думали, що прийшов час до поєднання двох сторін. 1680 року православні та уніати зібралися до Любліна щоб узгодити справу їхнього з’єднання.

Консолідація Уніатської Церкви, після важких часів боротьби на стадії її формування, творить собою певний період. Його завершує приєднання до унії Львівського ставропігійського братства в 1708 році. Вистоявши початки гострої полеміки, спроби латинізації, знищення в часі воєнних дій в середині XVII століття, Уніатська Церква закорінилася на Правобережжі після його повернення до Речі Посполитої, західних українських землях та Закарпатті.

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2018 год. (0.005 сек.)Пожаловаться на материал