Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Формування ідеї унії у 1590-95 роках




 

Півроку після від’їзду патріарха Єремії з України, в червні 1590 р., владики Київської Церкви зібралися на собор у Бересті, на якому, крім прийняття серії постанов про церковний право­порядок, вирішили щорічно на Різдво Івана Хрестителя, тобто 24 червня, збиратися на собори в Бересті. Очевидно, під впливом зростаючої ініціативи мирянських діячів та вагомих реформ патріарха Єремії, ієрархи констатують невідрадний стан руського церковного життя, проблеми зовнішніх загроз для церкви і, зокрема, хаос, який панував у церковному управлін­ні. Єпископи починають кооптувати програму, якою займалися братства і яка по суті відображала протестантську Реформацію, Контрреформацію та Католицьку Реформу [1, с. 18].

Постанова регулярно скликати собори – це рішучий відхід від пасивного порядку, який панував на ієрархічному рівні в Київській митрополії протягом майже цілого XVI ст. Поворот до традиції соборного управління треба розуміти як важливу передумову для реформи Руської Церкви на традиційних еклезіологічних началах. В українській і взагалі в східно-християнській церковній історії відхід від соборного чи синодального принципу або його послаблення часто були причиною або симптомом занепаду інших ділянок церковного життя. В Бересті владики підкреслили категоричність свого наміру відновлювати соборну діяльність накладенням відповідальності на винуватця за першу не появу на собор. Про серйозність соборних настанов свідчить факт створення спільної каси.

У наступні роки відбулася низка формально скликаних соборів, і участь у них українсько-білоруських владик була, за поодинокими винятками, регулярною. В постановах першого Берестейського собору виявляються акценти реформаторської програми ієрархії [4, с. 24].

З цією першою після візитації патріарха Єремії соборною зустріччю єпископів пов’язана перша конкретна ініціатива єпис­копів щодо унії з Римом. Єпископи луцький – Кирило Терлецький, пінський – Леонтій Пельчицький, львівський – Гедеон Балабан та холмський – Діонізій Збируйський – підписали заяву, в якій висловили готовність визнати зверхність Папи. Від Папи єпископи очікують забезпечення цілого церковного порядку, якого з давна східна церква тримається. В короля владики просили, щоб єпископські привілеї, які єпископи конкретніше опишуть в «артикулах», були гарантованими і потвердженими. Заява датована 24 червня, чотирма днями пізніше після загальних постанов собору 1590 р. “1590р. на синоді в Белзі уложена була перша постанова про унію підписана вже чотирма владиками. Чотири згадані архиєреї виступили з унійною ініціативою, очевидно, без порозуміння з усім собором. Документ не підписали сам митрополит Михайло Рогоза та єпископ володимирський Мелетій Хребтович (який того ж року і помер). Цікаво, що король відповів на заяву аж через 21 місяць, 18-го березня 1592 р. Виходить, що в цей час питання унії його православних підвладних з Римом не було пріоритетним питанням для Жигимонта III. Перспективи унії не були наскрізь ясними також для владик, тому що на черговому соборі, який відбувся з запізненням (не влітку, а в жовтні 1591 р.), не було жодних рішень стосовно унії.



З постанов собору 1591 р. видно, що серед єпископату питання реформи набрало вповні програмного вигляду. На відміну від постанов 1590 р., які наголошували на правопорядку і носили доволі загальний характер (крім постанови про скликання соборів), собор 1591 р. опрацював документ, який запроваджував цілий ряд конкретних реформ. Крім ієрархічного порядку, владики обговорювали питання церковної адміністрації, літургійного служіння, популярних церковних звичаїв та друкарства, освіти і фінансування видавництва та шкільництва. Крім єпископів та представників білого і чорного духовенства, на соборі були присутні представники шляхти, серед них берестейський каштелян Адам Потій. Перший пункт соборної постанови стосується королівського і взагалі світського впливу на обрання єпископів. Владики вирішили самі обирати на звільнену кафедру чотирьох кандидатів, з яких король мав призначити одного. Таким чином, ані король, ані магнати чи шляхта не мали б можливості нав'язувати Руській Церкві негідних кандидатур [16, с. 26].

Програма реформи собору 1591 р. показує, що єпископат Київської митрополії, який ще до кінця 1580-х рр. безпомічно споглядав стан своєї Церкви, протягом кількох років пробудився і активізувався. Видавець документу собору, П. Жукович, розпо­ділив постанови на 21 конкретний пункт. Дуже важливим є той факт, що владики не лише накреслювали що потрібно робити, а й починали визначати засоби; розподілили відповідальність, створили комісію, обдумували питання коштів на визначені проекти. Реформи, впроваджені собором 1591 р., були продовженням праці попереднього собору [7, с. 29]. Владики прагнули передусім скріпити єпис­копське управління Церкви. Вони намагалися обстоювати права ієрархів перед надмірним впливом короля, світських властей, вельмож і шляхти та зорганізованого міщанського мирянства. Відбувши собор не в червні, а в жовтні, і розробивши таку широку програму, владики вирішили наступ­ний собор скликати не в 1592, а в 1593 р.



20 березня 1593 р. на собор Київської митрополії прибув новий єпископ на володимирсько-берестейській кафедрі. Адам-Іпатій Потій був високоосвіченим представником провідного прошарку українсько-білоруського суспільства. На прохання князя Острозького, вдівець Потій відмовився від повторного вінчання, покинув берестейське каштелянство та сенаторське крісло і прийняв єпископське призначення від короля, яке, до речі, обминуло порядок, встановлений собором 1591 р. Князь Острозький покладав великі надії на Потія та ділився з ним своїми задумами і конкретним проектом щодо унії. Острозький, який ще на початку 1580-х рр. обговорював можливість унії з папськими дипломатами, 21 червня 1593 р. вислав Потію своє бачення можливої унійної угоди: «Щоб на найближчім синоді, що має відбутися в Берестю вже за три дні, обдумав з митрополитом та іншими єпископами засоби, якими можна б усунути роздвоєння між Церквою східною і західною...» [14, с. 52]. Згідно з нею, Київська митро­полія мала домовлятися зі східними патріархами та Московською й Молдавською Церквами про спільну участь, у порозумінні з Латинською Церквою, яке не порушувало б обрядових традицій християнського Сходу і яке забезпечувало б їм права і гідність, рівні з Римо-Католицькою Церквою.

Від середини 1593 р., протягом наступних двох років українсько-білоруські єпископи, поодинці й спільно, опрацьовували плани унії та представляли їх ієрархам Римської Церкви і представникам цивільної влади Речі Посполитої. Врешті-решт, єпископські ініціативи злилися в одне русло. Владики виготовили кілька декларацій про унію, які набирали щораз обширнішої форми.

Проте, однією з важливих причин зростаючого протистояння унії була таємність, з якою владики готували унію. Єпископи практично виключили зі своїх переговорів з католицькою стороною українсько-білоруських магнатів, в тому числі Костянтина Острозького. Судячи з напрямів реформ, які вони запроваджували, і з текстів унійних декларацій, ієрархи хотіли вийти не лише з-під юрисдикції Царгородського патріархату, а й з-під сильних впливів світських кіл. Через відоме сприймання унії з боку московського проводу, через становище східних патріархів у Османській імперії, партнери в унійних переговорах, яких пропонував Острозький, взагалі не хотіли або не могли входити в такі пертрактації. План Острозького щодо універсальної унії, щонайменше найближчим часом, не міг бути здійснений, і єпископи з його пропозицією мало рахувалися.

Іпатій Потій всіляко намагався приєднати до єпископських починів старого магната, одного з найбагатших вельмож цілої Європи. «...церковний діяч Іпатій Потій елементарно роз’яснює державному мужеві Костянтину Острозькому, чому така універсальна унія церков на сучасному етапі є неможливою» [16, с. 55]. В 1594 р. Потій міг бути в деяких питаннях непоінформований, наприклад, щодо дій інших єпископів, але навіть після грудня 1594 р. і січня 1595 р., коли всі єпископи приєдналися до них, у своїх листах до Острозького Потій не відкривав повного масштабу тих ініціатив. Потій делікатно відмовляв князеві щодо певних протестантизуючих нахилів, які виявлялися в діях чи листах магната. Коли володимирський єпископ, сам номінат Острозького, в червні 1595 р. докладніше проінформував про остаточне оформлення ієрархією передумов унії, відбувся розрив між єпископами та князем. Хоча в наступні роки Потій далі намагався переконати князя Костянтина в правильності шляху ієрархії – одного разу навіть на колінах, – Острозький залишився переконаним противником унії, що значно вплинуло на її сприйняття шляхтою, міщанами і чернецтвом [21, с. 45].

Якою була остаточна заява єпископів щодо унії? «Артикули, які відносяться до з’єднання з Римською Церквою», мали 33 окремі пункти, які не лише висловлювали умови унії з точки зору ієрархії Київської митрополії, а й віддзеркалювали весь процес пробудження єпископату і формування ним програми реформ.

Крім визнання папського примату і католицького вчення про чистилище, «Артикули» всіляко обороняли церковну ідентичність Київської Церкви. Окремі артикули стосуються збережен­ня усіх обрядових традицій і практик, відкидання певних церемо­ній, які нав’язувалися римо-католиками Церквам грецького закону, та забезпечення східних вірних від перетягування на латинство. «Далі в тексті руські єпископи зазначали умови, на яких можна було б укласти унію. Вони просили короля гарантувати непорушність руських церков і єпархій, літургії, обряду, звичаїв, зокрема старого календаря...»[1, с. 6]. Окремо наголошували питання, які стосувалися церковного управління. Владики вважали себе представниками Церкви, яка відновлювала єдність з Вселенським престолом, а не єретиками чи схизматиками, церковна тотожність яких до того часу була перекреслена.

Так само як у програмі початку 1590-х років, єпископи утверджували свої прерогативи стосовно загального суспільства, домагаючись крісел у сенаті Речі Посполитої і загальної рівності східного духовенства з римо-католицьким.

Відчувається, що руські владики розривали контакт з Царгородським патріархатом не цілком спокійно, бо двома артикулами намагаюлися забезпечити себе від втручання греків у справи Київської митрополії.

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2018 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал