Розвиток усного і писемного мовлення учнів на уроках літератури.

Терміни «усне мовлення» й «писемне мовлення» на­лежать до найуживаніших у лінгвістиці. Вони познача­ють наймісткіші і функціонально найважливіші мовні явища, які сукупно утворюють усю систему мови. Ці форми мови ще називають різновидами мови (усний і писемний різновиди літературної мови й мов­лення).

Усне мовлення є виявом того, що існує в усній мові, а писемне мовлення — це реалізація і вияв мови писемної. Мовлення — це динаміка мови, її дія, мова у використанні. У літературному українському мовленні можна використати лише те (фонеми, звуки, афікси, слова, найрізноманітніші форми слів і речень), що наявне в українській літературній мові, що через мовлення, використання в мовленні закріпилося у мові, увійшло до її системи.

Відтак у своїй діяльності учитель літератури повинен постійно, продумуючи стратегію уроку, враховувати ті принципи і вимоги щодо мовленнєвого розвитку учнів, які висуває перед ним шкільна програма.

Потрібно: робити стислий вибірковий переказ, складати характеристику образу літературного героя на основі його вчинків та поведінки; збагачувати словниковий запас учнів; працювати над розвитком навичок стислого переказу, усних відповідей на запитання за змістом прочитаного; формувати комунікативні вміння та навички школярів; вчити писати твір на задану тему; розвивати: вміння давати стислі логічні відповіді на запи-тання; навички учнів виразно читати, давати повну відповідь на поставлене запитання; уміння відчувати мову твору; навички докладного переказу твору; вміння складати простий план, стис-о переказувати текст; навички розгорнутих відповідей на запитання за змістом кількох епізо-дів; усне монологічне та діалогічне мовлення; навички ведення дискусії тощо.

Розвиток усного і письмового мовлення:

- удосконалення і систематизація навичок грамотного письма;

- розвиток творчих здібностей та інтелектуальних можливостей;

- уміння вести діалог;

- уміння працювати зі словником;

- комунікативність і комунікабельність в сучасному житті;

- стисло і логічно висловлювати свої думки.

Учні повинні засвоїти, що усне й писемне мовлення має широке застосування в різних сферах суспільного і повсякденного життя. Форми їх існування можна показати такою таблицею:

Ці форми мовлення опрацьовуються на спеціальних уроках зв'язного мовлення.

Порівняльний аналіз усної і писемної форм мовлення дає змогу виявити як спільні для них ознаки, так і розрізнювальні. Усне мовлення і пи­семне мовлення розрізняються:

— матеріально, фізично. Вони представлені неодна­ковою матерією: усне мовлення — фонемами, звуками, інтонацією, а писемне мовлення втілюється в графіч­них (писаних, друкованих) знаках, переважно в літе­рах, ієрогліфах;

— інструментально. Ці форми мовлення мають не­однаковий спосіб породження, вияву: одиниці усного мовлення (звуки, слова) утворюються органами мовлення людини, артикулюються, вимовляються, а одиниці писемного мовлення — це записані, надрукова­ні (літери, розділові знаки) графічні знаки;

— способом сприймання. Усі явища, елементи ус­ного мовлення сприймаються на слух і становлять акустичні (слухові) одиниці, а явища писемного мов­лення (літери, розділові знаки) сприймаються зором і є оптичними (зримими), спостережуваними мовними одиницями;

— сферою застосування і виконуваною функцією. Вони часто служать неоднаковій спілкувальній меті і використовуються по-різному: в одній ситуації — усно, в інших — доцільно або можна висловитись тільки пи­семно;

— виявом позамовних засобів спілкування. Жести й міміка в усному і писемному мовленні виявляються по- різному. В усному обміні думками ці засоби діють без­посередньо і сприймаються зором чи на слух у момент їх творення, у своєму природному вияві, а в писемному мовленні вони передаються і сприймаються опосередко­вано (їх описують), а не в своїй натуральній і первісній формі;

— варіативністю (варіантністю) мовних одиниць. Наприклад, український педагог Ан- тон Макаренко (1888—1939) зауважив, що він «став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився вимов­ляти Іди сюди! з 15—20 відтінками». Водночас і писем­не мовлення не є безпорадним у відтворенні інтонації. Наприклад, існує багато способів записати слова Так і Ні, пор.: Так., Так…, Так!, Так!!, Так!!!, Так?, Т-так., Т-т-ак., Т-т-т-ак та ін.

— темпом, тобто швидкістю вимовляння слів у мов­леннєвому потоці. Експериментально вже доведено, що висловлюватись усно можна в 10 разів швидше, ніж пи­семно;

— організованістю, продуманістю. Усне мовлення, навіть будучи літературним, менш організоване струк­турно, стилістично, вільніше в доборі мовних засобів, ніж писемне. Через нестачу ча­су усне мовлення редагувати, видозмінювати важче; на­томість записані думки автор може виправляти, зміню­вати, доповнювати. Писемне мовлення майже завжди більш продумане, усвідомлене, осмислене, ніж усне. Як слушно зауважує І. Синиця, «вислів Сказав не поду­мавши сприймається як цілком імовірний випадок, а вислів Написав не подумавши звучить неприродно і не­переконливо». Однак і написане, на його думку, теж «може бути помилковим. Але це вже залежить від якості мислення… До написаного з особливою відпові­дальністю ставиться не тільки його… автор, але й чи­тач: Так написано. Сам читав… Написане сприймаєть­ся як продумане і перевірене, а тому й більш перекон­ливе»;

— способом і засобом спілкування. Усне мовлення є здебільшого способом і засобом безпосереднього, прямо­го спілкування між наявними співрозмовниками або по телефону, радіо і телебаченню, а писемне мовлення — це здебільшого спілкування між тими, хто роз’єднаний і простором, і часом;

— формою викладу. Писемне мовлення найчастіше монологічне, здебільшого не передбачає

негайного ре­агування, зворотної інформації. Діалог у писемній формі зазвичай створюється за відсутності його учас­ників (персонажів, дійових осіб) і лише зрідка з метою прямого спілкування (обмін записками, скажімо, на зборах та ін.);

— часом виникнення. Початок формування усного мовлення сягає далеких тисячоліть, коли в найближ­чих предків людини поступово з’являлась «потреба щось сказати одне одному», а писемне мовлення виникло тільки з появою письма приблизно в IV тис. до н. е.

Усе сказане, реалізоване усно, належить до усного мовлення, а все написане від руки чи надруковане ста­новить писемне мовлення. Усне мовлення слугує основою для мовлення писем­ного. Із запису одиниць усного мовлення і починається писемна форма мови, яка завжди репрезентує собою піз­ніше культурне надбання людини. Отже, писемне мов­лення є відображенням усного.

Основи теорії усного й писемного мовлення ще в 20—30-ті роки XIX ст. виклав В. фон Гумбольдт. Він вважав, що «передусім потрібно вивчати живі мови в їх усній формі», бо «живе мовлення— це перший і справжній стан мови», що «…мова живе в мовленні, а не в словниках і граматиках». Звісно, в них мова певним чином тільки фіксується і зберігається. На його думку, «писемність робить живу мову непоруш­ною, зберігаючи її у вигляді мумії», «писемне мовлення передбачає відтворення його живим словом».

Отже, в наявності і функціонуванні обох форм мови — усної (первинної) і писемної (вторинної) — знаходить свій вияв розвиток мови, її всенародний літературний статус, повноцінне утвердження в суспільному житті.

Писемне мовлення позбавлене жесту, інтонації і має бути (у відмінності від внутрішнього) більш розгорненим, проте для учнів переказ внутрішнього мовлення в писемне на початковому етапі дуже складне.

Мовлення учнів зазнає різних змін і всебічно розвивається під впливом учбового процесу. Розкриваються всі функції мовлення, а це означає, що дитина вчиться планувати, висловлювати свої задуми мовними засобами, передбачати можливі реакції співбесідника, змінні умовляння спілкування, контролювати свою мовну діяльність. У дітей активно удосконалюються навички усного мовлення: розширюється словниковий запас, вони оволодівають все складнішими граматичними структурами.