Системи автоматичного регулювання (за DIN 19226)

· Система автоматичної стабілізації. Вихідне значення підтримується на постійному рівні (задане значення — константа). Відхилення виникають за рахунок збурень і при запуску системи.

· Система програмного регулювання. Задані значення змінюються за заздалегідь заданим програмою законом f(t). Поряд з похибками, що зустрічаються в системах автоматичного регулювання, тут також мають місце похибки від інерційності регулятора. Відомо три підвиди програмного керування:

Керування за переміщенням. При керуванні за переміщенням сигнал керування подається від програмного пристрою, вихідні величини якого залежать від переміщення або положення рухомих частин керованої установки.

Послідовне керування. В такій системі програма послідовного виконання дій зберігається в генераторі програми, який здійснює її покрокове виконання відповідно до стану керованої системи. Ця програма може або безперервно вводитися або ж зчитуватися з перфокарт, магнітних стрічок чи інших елементів зберігання інформації.

Керування за часом. При керуванні за часом задаючі величини поступають від програмного пристрою, оснащеного генератором часу. Таким чином, характерною ознакою системи керування за часом є генерація керуючих дій, що задаються програмним пристроєм, у часі. Як генератор програми може використовуватися: кулачковий вал, копір, перфострічка, електронний контролер.

· Слідкуюча система керування. Вхідний вплив невідомий наперед. Він визначається тільки в процесі функціонування системи. Похибки дуже сильно залежать від виду функції f(t).

33.Назвіть принципи управління раціональним природокористуванням.

Принципи раціонального природокористування

Виникнення зон екологічного лиха, регіонів кризових екологіч­них ситуацій свідчить про те, що не завжди природокористування мало раціональний характер. Раціональне природокористування має забезпечити повноцінне існування і розвиток сучасного суспільства, але при цьому зберегти високу якість середовища проживання людини. Це досягається завдяки економній експлуатації природних ресурсів і умов та найефективнішому режимові їх відтворення з урахуванням перспективних інтересів розвитку господарства і збереження здоров’я людей.

Через обмеженість самовідновлювальних і компенсаційних функцій біосфери процеси людської діяльності мають відбуватися в суворих рамках згідно з законами розвитку суспільства і природи та законами взаємодії між ними. Ці закони належить свідомо виконувати, щоб процес природокористування постійно перебував під суворим контролем і регулювався державою. Реалізація згаданих законів відбувається через дотримання відповідних принципів раціонального природокористування, під якими розуміються певні економічно обумовлені правила поведінки людини і суспільства в природному середовищі. Дотримання принципів раціонального природокористування дозволить розробити заходи з охорони довкілля, відновити порушені взаємозв’язки в екосистемах, запобігти загостренню екологічних ситуацій.

У загальному вигляді принципи раціонального природокористування можуть бути сформульовані так:

1. Принцип «нульового рівня» споживання природних ресурсів.

Цей принцип використовується в багатьох економічно розвинутих країнах для регулювання споживання первинних переробних ресурсів у державному масштабі. Називається він так через те, що за нульовий рівень береться обсяг первинних природних ресурсів, використаних підприємством за попередній рік, а на наступний — перевищення цього рівня споживання обмежується в державному масштабі чітко визначеним коефіцієнтом (це може бути для певних видів ресурсів 2—7 відсотків). Дотримання коефіцієнта обов’язкове, оскільки з порушника стягується штраф, який може перевищити прибутки підприємства.

2. Принцип відповідності антропогенного навантаження при­родно-ресурсному потенціалові регіону.

Дотримання цього принципу дозволить уникнути порушень природної рівноваги завдяки чітко визначеному збалансованому циклові використання і відновлення. Таке порушення законів функціонування природних систем відбувається у двох випадках:

а) за перевищення рівня антропогенного навантаження. Це виражається в надмірній концентрації виробництва. Протягом багатьох років у практиці територіального планування виходили з того, що собівартість виробництва продукції знижується при збільшенні концентрації виробництва. При цьому не лише ігнорувались обмежені відновлювальні властивості природно-ресурс­ного потенціалу регіону; часто-густо споживання окремих видів ресурсів виробництвом перевищувало їх наявність. Так виникли регіони гостроекологічної кризи в Україні — в Донбасі, Придніпров’ї, а в Росії — на Уралі, в Поволжі й Кузбасі тощо.

б) за невідповідності спеціалізації виробництва специфіці при­родно-ресурсного потенціалу. Така невідповідність спостерігається у рекреаційних регіонах України — Криму, Карпатах, де найоптимальніше використання рекреаційних ресурсів сприяло б формуванню рекреаційного комплексу і виробництва, яке його обслу­говувало б. Проте розвиток галузей важкої промисловості та інших екологічно небезпечних галузей призвів тут до погіршення якості повітря, питної води і навіть деяких мінеральних джерел.

3. Принцип збереження просторової цілісності природних сис­тем у процесі їх господарського використання.

Цей принцип випливає з найважливіших закономірностей взаємопов’язаності змін компонентів природи під впливом антропогенної діяльності. Вплив людини на окремі компоненти природи та окремі види ресурсів не обмежується змінами лише в них. Зміни одного з компонентів природної системи призводять до змін в інших, а іноді — до зміни якості екосистеми в цілому. Прикладом може служити осушення боліт в областях Українського Полісся, після чого змінилися якості багатьох екосистем: рілля виявилася підтопленою, висохли малі річки тощо.

4. Принцип збереження природообумовленого кругообігу речовин у процесі антропогенної діяльності.

Природний ресурс, що видобувається людиною з природних систем, пройшовши, врешті-решт, цикл «ресурс-виробництво-споживання», знову повертається у вигляді відходів в екосистеми. Якщо це повернення наближається до природного кругообігу, воно не завдає шкоди природі, природна речовина поступово асимілюється.

Порушення цього принципу призвело до утворення великої кількості відходів, які не включаються в природний кругообіг речовин і змінюють властивості багатьох екосистем у регіоні. Академік Б. М. Ласкорін запропонував спеціальний термін «техногенні родовища», підкреслюючи, що у відвалах і «хвостах» збагачувальних фабрик, у стічних водах є значна кількість важливих елементів, запаси яких можна зіставляти з природними родовищами.

5. Принцип погодження виробничого і природного ритмів.

Динаміка біосфери в часі має ритмічний характер. Принцип ритму — один із тих принципів, що властивий усьому Всесвітові.

Подібне погодження дотримується в сільськогосподарському виробництві, де ритмічно функціонують сировинні й переробні ланки АПК. Цим принципом часто нехтували під час спорудження ГЕС на рівнинних ріках, не беручи до уваги, що періодичність падіння рівня води позначається на роботі не лише ГЕС, а й підприємств, які споживають енергію.

Циклічна ритмічність природних процесів веде до їх повторюваності, що дозволяє враховувати багато процесів у перспективному плануванні, погоджуючи належним чином у часі діяльність господарських підрозділів.

6. Природні процеси, що перебігають у часі, визначаються фак­торами як короткочасними, так і тривалої дії. Звідси випливає необхідність їх ураховувати і в поточній і в перспективній вироб­ничій діяльності. Тому необхідним є дотримання такого принципу природокористування, як пріоритетність екологічної оптимальності на довгострокову перспективу відносно економічної ефективності поточного природокористування, а надто з огляду на те, що у сфері природокористування всі негативні екологічні наслідки господарської діяльності незворотні. Особливо чітко нез­воротність життєвих процесів простежується на живих організмах, у яких В. І. Вернадський визначав асиметрію на відміну від симетрії неживої матерії. Втрата того чи іншого генотипу невідновлювальна, еволюційний процес відбувається за своїми законами, згідно з якими кожний живий організм є кільцем в еволюційному ланцюзі.

Відвернення негативних наслідків у віддаленій у часі перспективі є особливо складним завданням. Ф. Енгельс попереджав: «… не будемо … надто спокушатися нашими перемогами над природою. За кожну таку перемогу вона нам мститься. Кожна з цих перемог має, щоправда, у першу чергу ті наслідки, на які ми розраховували, але в другу і третю чергу зовсім інші, непередбачені наслідки, які дуже часто знищують значення перших …»[1].

Дотримання принципів раціонального природокористування доцільно в усіх регіонах незалежно від ієрархічного рівня. Збереження спільної екологічної рівноваги можливо за умови збереження рівноваги природних систем окремих регіонів і навпаки. Крім того, проблема раціонального природокористування не може бути вирішена тільки в регіональних і навіть в загальнодержавних межах. Це — глобальна проблема, вона властива всій планеті.

34. Визначіть рушійні сили глобалізації.

В основі тенденції до глобалізації лежать два макроекономічні чинники. Перший – це усунення бар¢ єрів, що заважають вільному переміщенню товарів, послуг та капіталу, яке спостерігається після закінчення другої світової війни.

Другий – це технологічні зміни, особливо драматичний розвиток технологій у сфері комунікацій та опрацювання інформації, а також транспорту, що спостерігається останніми роками.

У 20-30 роки багато з держав створили серйозні перешкоди на шляху міжнародної торгівлі та прямих іноземних інвестицій. Міжнародна торгівля – це експорт товарів та послуг споживачам іншої країни. Прямі іноземні інвестиції – це процес інвестування фірмою ресурсів у бізнес-діяльність за межами своєї країни. До перешкод відносять: високі ставки ввізного мита на імпорт промислових товарів, що створюється для захисту галузей місцевої економіки. З метою усунення взаємних перешкод створений документ в рамках ГАТТ, що має назву Генеральної угоди з тарифів і торгівлі. Ще однією з перешкод є національні законодавства в яких країни 3 1996 року почали вносити зміни, що передбачають лібералізацію законодавства країн у питаннях іноземних інвестицій та полегшення виходу іноземних компаній на ринки цих країн. Бажання стимулювати прямі іноземні інвестиції знайшло своє відображення у стрімкому збільшенні кількості двосторонніх угод з питань взаємного захисту і сприяння інвестиціям. Ці тенденції сприяють як глобалізації ринків так і виробництва. Усунення перешкод у міжнародній торгівлі дає змогу фірмам вважати своїм ринком увесь світ, а не лише свою країну. Зняття бар¢ єрів на шляху торгівлі та інвестицій дає змогу компаніям організувати виробництво в найдоцільнішому для цього місці та забезпечувати виробленою там продукцією весь світовий ринок. Таким чином, фірма здатна розробляти продукцію в одній країні, виробляти складові частини у двох інших, організовувати складання в третій та експортувати готову продукцію у всі країни світу. Зростання обсягів світової торгівлі останніми роками прискорилося і це можливо тому, що дедалі фірми діють за принципом часткового розосередження виробничих процесів у різних точках планети, таким чином одержують економію на виробничих витратах та підвищують якість продукції; економіка націй-держав стає все більше взаємопов¢ язаною і взаємозалежною; із розвитком торгівлі держави дедалі міцніше зв¢ язані одна з одною в питаннях виробництва низки важливих товарів та надання послуг.

Таким чином, глобалізація ринків та виробництва і, як наслідок, збільшення обсягів світової торгівлі, прямих іноземних інвестицій та імпорту призводить до того, що на внутрішніх ринках окремих країн місцевим компаніям доводиться діяти в умовах щільної конкуренції з боку іноземних супротивників.

Отже, можна зробити загальний висновок: дедалі зростаюча інтеграція світової економіки в єдиний, глобальний ринковий простір сприяє підвищенню конкуренції у виробничій сфері та сфері послуг.

Глобальний менеджмент система наднаціональних і над корпоративних механізмів цілеспрямованого впливу на розвиток інтеграційних угруповань, міжнародних корпорацій та окремих країн в інтересах переважної частини населення світу й уникнення соціально-політичних конфліктів.

Впровадження мікропроцесора і пов¢ язаний з цим швидкий прогрес технологій комунікації та опрацювання інформації допоміг фірмам зв¢ язати свої операції по всьому світі у складні інформаційні мережі. Інтернет де далі стає інформаційною основою глобального економічного майбутнього.

Значні інноваційні зміни відбулися і в транспортній технології. Важливим чинником стало створення комерційних реактивних літаків, вантажних суден великої місткості, а також впровадження системи контейнерних перевезень, яка вирішила проблему перевантаження з одного виду транспорту на інший. Запровадження контейнерних перевезень здійснило революцію у транспортному бізнесі, значно скоротивши витрати при транспортуванні товарів на великі відстані.

Створення дешевої комунікаційної мережі та повітряного сполучення сприяє згладжуванню культурних відмінностей між країнами і сприяє зближенню смаків та уподобань споживачів. Водночас глобальні комунікаційні мережі та глобальні ЗМІ створюють глобальну культуру.

Скорочення часу на далекі перельоти завдяки використанню на авіалініях реактивних літаків також допомогло зв¢ язати в єдине ціле розкидані по всьому світові операції міжнародних компаній. Такі зміни дали змогу фірмам домогтися чіткої координації своєї діяльності у світовому масштабі й розглядати увесь світ як один-єдиний ринок.

Упродовж останніх тридцяти років характер міжнародних підприємств зазнав драматичних змін. У 1960-і роки США домінували у світі, на фірми Сполучених Штатів припадала більшість прямих іноземних інвестицій світової економіки. США домінували у переліку великих багатонаціональних фірм, а приблизно на половині території земної кулі існувала централізовано-планова економіка комуністичного світу, закрита для доступу західних компаній.

До середини 1990-х років частка США у світовому виробництві зменшилася наполовину, а частка країн Західної Європи та Південно-Східної Азії істотно зросла. Зменшилася також частка США в загальному обсязі прямих іноземних інвестицій. БНК США зіткнулися з конкуренцією з боку великої кількості японських та європейських багатонаціональних фірм. Крім того, спостерігався розвиток невеликих багатонаціональних підприємств.

Найдраматичнішою тенденцією в економічному середовищі став колапс комуністичних режимів у Східній Європі, але це створило небачені довготривалі можливості для міжнародних фірм. Крім того, додаткові можливості для таких фірм створюють зміни у бік вільної ринкової економіки, що спостерігаються в Китаї та Латинській Америці.

35. Проаналізуйте умови створення моделі світової економки Дж. Форрестером та Д. Меддоузом за допомогою ЕОМ та їх основні висновки. Охарактеризуйте глобальні проблеми людства та шляхи їх розв’язання.

Моделі світової динаміки

У цьому пункті ми розглянемо моделі світової динаміки, запропоновані Дж. Форрестер і Д. Медоузом. В основі цих моделей лежить розглянутий вище метод системної динаміки.

При створенні простої моделі світу фахівців в галузі управління цікавили лише найбільш загальні режими поведінки в часі системи «населення - капітал». Під терміном «режими поведінки» розуміються основні тенденції зміни в часі змінних системи (наприклад, чисельності населення або величини забруднення навколишнього середовища).

У моделі Форрестера проводиться аналіз п'яти основних тенденцій світового розвитку:
- Прискорюється індустріалізація;
- Швидке зростання населення;
- Незабезпеченість продуктами харчування;
- Виснаження невідновних ресурсів;
- Погіршення стану навколишнього середовища.

Користуючись своїм методом, Форрестер розробив модель МИР-2, де описав світ в цілому. В якості основних елементів світу розглядалися: населення; капіталовкладення (фонди); природні ресурси; частина фондів, вкладається в сільське господарство; забруднення (рівень забруднення). Параметри моделі оцінювалися за допомогою статистики в інтервалі з 1900 по 1970 рік, прогнозні розрахунки велися для інтервалу з 1970 до 2100 року.

Розрахунки показали, що при інерційному розвитку в результаті погіршення умов життя чисельність населення знизиться приблизно з 6 млрд осіб у 2030 році до 1 млрд в 2065. Умови життя і чисельність населення стабілізуються, якщо в 1970 році зменшаться наступні показники: темп використання природних ресурсів на 75%, освіта забруднень на 50%, інвестиції на 40%, виробництво продовольства на 20%, темп народжуваності на 30%.

Кожен з п'яти рівнів є основною змінною в основних підсистемах світової моделі. П'ять рівнів по-різному взаємодіють один з одним. Кожен рівень збільшується або зменшується залежно від пов'язаних з ним темпів. У всіх системах рівні змінюються тільки внаслідок темпів потоку, а темпи залежать тільки від системних рівнів за допомогою схеми інформаційних зв'язків. Системна структура складається тільки з рівнів і темпів.

Д. Медоуз і його колеги запропонували «стандартний комп'ютерний розрахунок моделі світу». Вони висунули припущення про те, що в майбутньому не відбудеться великих змін ні в системі загальнолюдських цінностей, ні в механізмі функціонування глобальної системи «населення - капітал» (цей механізм вже працює протягом ста останніх років). За допомогою комп'ютера були побудовані графіки зміни в часі восьми величин:
- Сумарної чисельності населення;
- Випуску промислової продукції на душу населення (доларовий еквівалент на людину в рік);
- Виробництва продуктів харчування на душу населення (кілограм зернового еквівалента на людину в рік);
- Забруднення навколишнього середовища (множник до рівня 1970);
- Невідновних ресурсів (частка ресурсів, що залишилися в порівнянні з резервними запасами на 1900 рік);
- Загального темпу народжуваності (кількість народжень на 1000 осіб на рік);
- Загального темпу смертності (кількість смертей на 1000 осіб на рік);
- Виробництва послуг на душу населення (доларовий еквівалент на людину в рік).

Початкові значення всіх рівнів моделі (населення, капітал, забруднення навколишнього середовища, тощо) задаються рівними їх значенням в 1900 році. Були отримані наступні результати.

Значення основних змінних з 1900 по 1970 рік в основному узгоджуються з їх історичними значеннями в тій мірі, в якій ці історичні значення нам відомі. Населення зростає з 1, 6 млрд людей в 1900 році до 3, 5 млрд до 1970 року. Хоча темп народжуваності поступово знижується, темп смертності знижується більш швидко, особливо після 1940 року, і в підсумку загальний темп зростання чисельності населення зростає. Випуск промислової продукції, виробництво продуктів харчування і послуг на душу населення зростають експоненціально. У 1970 році ресурсна база все ще становить близько 95% у порівнянні зі значенням на 1900 рік, але після цього вона катастрофічно зменшується, в той час як чисельність населення і випуск промислової продукції продовжують рости. Початкові значення всіх рівнів моделі (населення, капітал, забруднення навколишнього середовища, тощо) задаються рівними їх значенням в 1900 році. Були отримані наступні результати.

Значення основних змінних з 1900 по 1970 рік в основному узгоджуються з їх історичними значеннями в тій мірі, в якій ці історичні значення нам відомі. Населення зростає з 1, 6 млрд людей в 1900 році до 3, 5 млрд до 1970 року. Хоча темп народжуваності поступово знижується, темп смертності знижується більш швидко, особливо після 1940 року, і в підсумку загальний темп зростання чисельності населення зростає. Випуск промислової продукції, виробництво продуктів харчування і послуг на душу населення зростають експоненціально. У 1970 році ресурсна база все ще становить близько 95% у порівнянні зі значенням на 1900 рік, але після цього вона катастрофічно зменшується, в той час як чисельність населення і випуск промислової продукції продовжують рости.

Імітаційний експеримент з повною очевидністю показав неминучість настання глобальної кризи. Причиною настання краху є виснаження невідновних природних ресурсів. Запаси промислового капіталу зростають до такого рівня, що для його експлуатації потрібні колосальні витрати ресурсів. Саме цей процес зростання капіталу призводить до витрачання великої частки доступних запасів ресурсів. Коли ціни на ресурси починають зростати, а їх родовища виснажуватися, стає необхідним використання всезростаючих обсягів капіталу в ресурсних галузях, в результаті чого зменшується частка, що йде на інвестування і забезпечення зростання в інших галузях. Нарешті, це інвестування стає настільки малим, що вже не може покривати навіть амортизацію капіталу, і настає крах промислової виробничої бази. Він тягне за собою системи виробництва послуг і сільського господарства, які стали залежними від вироблених для них промисловістю чинників забезпечення виробництва (таких, як добрива, пестициди, клінічні лабораторії, комп'ютери і, особливо, енергоносії для механізованого устаткування). Протягом короткого проміжку часу ситуація залишається особливо серйозною через те, що населення продовжує зростати внаслідок наявності запізнювань, визначених його віковою структурою і тривалістю процесів соціальної адаптації. Зрештою чисельність населення знижується, коли темп смертності виростає через нестачу продуктів харчування та медичних послуг. Точний час настання цих подій не є значимим при даному високому рівні агрегування і великій кількості невизначеностей в моделі.

Аналізуючи системно-динамічний підхід в цілому, необхідно відзначити наступні аспекти прогнозування.
1. Усі сценарії прогнозу потрібно сприймати насамперед з якісної сторони, що само по собі вже вкрай важливо.
2. Прогнози на тривалі терміни свідомо нестійкі, оскільки вони являють собою екстраполірованіе сучасних економічних і технологічних можливостей на далеке майбутнє.
3. Як відомо, мультиплікатор науково-технічного прогресу є експоненціально зростаючим в часі. У силу цього цикл зміни технологій сильно скорочується: якщо раніше від становив десятки років, то тепер високі технології оновлюються всього за кілька років. Отже, ми зараз стоїмо па порозі розробки і впровадження принципово нових ресурсозберігаючих, ресурсозаменяющіх і замкнутих технологій виробництва. Зрозуміло, процес використання таких технологій буде далеко не рівномірним по різних країнах і регіонах.
4. Мабуть, у найближчому майбутньому має сенс проводити прогноз з використанням системно-динамічних моделей з оновленими програмними модулями відображають нові технології, причому в силу зростаючої інтенсивності темпів розвитку цих технологій навряд чи має сенс прогнозування на період більше 50 років.
5. Зважаючи активізації процесів глобалізації світової економіки слід приділяти більшу увагу аспекту координованого управління економічними процесами і техногенним впливом людини на біосферу та навколишнє середовище з метою вибору оптимальних стратегій еволюції еколого-економічних систем.

Глобальні прогнози для людства

З появою глобальних проблем у більшості наук намітився підвищений інтерес до майбутнього, до перспектив розвитку. Це майбутнє досліджується на всіх рівнях - локальному, країновому, субрегіональному, регіональному і глобальному, причому, цілком природно, найбільший інтерес викликають глобальні прогнози. Так виник новий міждисциплінарний напрям - глобальне прогнозування, що займається аналізом сучасних і в особливості майбутніх тенденцій розвитку людства. З самого початку воно прийняло форму глобального моделювання і знайшло вияв у побудові математичних моделей складних багатофакторних процесів світового розвитку. З часом вони зазнали певної структуризації, і в результаті стали виділяти моделі соціально-економічного, демографічного, екологічного розвитку. Але для найбільш важливих з них завжди був і залишається характерним комплексний підхід.
Російські та зарубіжні автори, що розглядають проблеми глобального прогнозування та моделювання, зазвичай виділяють в цьому процесі моделі першого, другого і третього поколінь. Вони відрізняються один від одного не стільки методикою розрахунків (хоча і вона постійно вдосконалюється), скільки загальною спрямованістю і загальним характером оцінок і прогнозів, маючи на увазі ступінь їх оптимізму чи песимізму.
Перші наукові організації для прогнозування майбутнього людства були створені в США ще в 40-х рр.. XX ст. У 1946 р. група видних підприємців у співпраці з вченими Стенфордського університету (Каліфорнія) заснувала Стенфордський дослідницький інститут. Через два роки виник ще один «мозковий трест» - «РЕНД корпорейшн» в Санта-Моніці (Каліфорнія). У 1956 р. була створена «Систем девелопмент корпорейшн». У 1966 р. у Вашингтоні було засновано «Товариство з вивчення майбутнього світу». У результаті в 60-х рр.. XX ст. тільки в США налічувалося 15 великих інститутів і організацій такого роду, в яких тисячі вчених займалися дослідженням сучасного і прогнозуванням майбутнього розвитку. Аналогічні установи виникли і в Європі: «Інститут проблем майбутнього» у Відні, міжнародний фонд «Людство в 2000 році» в Нідерландах.
З позицій оцінки глобальних прогнозів того часу чималий інтерес і в наші дні може представляти науково-популярна книга двох німецьких авторів під назвою «Світ у 2000 році», перекладена на російську мову. Вже сам її підзаголовок свідчить про те, що дана робота не є самостійним і оригінального дослідження тенденцій розвитку світової економіки. В основу книги були покладені різноманітні прогнози, що стосуються розвитку окремих галузей господарства (чорна металургія, хімія, транспорт, інформаційна техніка), до навколишнього середовища (довкілля, ресурси Світового океану), а також до трудових ресурсів, медицині, майбутньому міст. Характерно, що кінцевою датою розглядалися Ш. Байнхауером і Е. Шмакке прогнозів був 2000 рік, що для того часу було досить віддаленою перспективою. Книга двох авторів була витримана не просто в оптимістичних, але прямо-таки в захоплених тонах, що взагалі було властиво західній футурології того періоду.
Але потім, на рубежі 60-х і 70-х рр.. XX ст., З'являються прогностичні дослідження зовсім іншого, набагато більш песимістичного плану. Про це свідчать і їхні назви: «Попереду безодня» (А. Печчеї), «Футурошок» (А. Тоффлер), «Планета під загрозою» (Р. Фолк) та ін Книга відомого американського вченого А. Тоффлера, видана в 1970 р., стала справжнім бестселером, а сам термін «Футурошок», тобто шок від зустрічі людини з майбутнім, став загальним. До цього переліку викликали великий резонанс робіт прогностичного характеру слід додати і книгу Г. Кана та Е. Вінера «Рік 2000». За основу своїх розрахунків вони взяли показник ВВП на душу населення (на рівні 1965 р.). Висновок їх полягав у тому, що для досягнення тодішнього рівня США країнам Західної Європи було б потрібно 10-20 років, СРСР - майже 30, Китаю - більше 100, Індії - майже 120, а Індонезії - майже 600 років.
Але переломним моментом у глобальному моделюванні виявився початок 1970-х рр.., Коли стали з'являтися роботи Римського клубу - міжнародної організації з прогнозування та моделювання розвитку всесвітньої системи. Римський клуб був заснований в 1968 р. представниками десяти країн, які зібралися в Римі з ініціативи відомого громадського діяча, керуючого концерном ФІАТ і згодом президента цього клубу Ауреліо Печчеї. Саме з Римським клубом в першу чергу і пов'язано зародження і розвиток такого нового напряму досліджень, як глобалістика, яке займається вивченням глобального світу і його проблем. Основною метою своєї діяльності ця організація поставила привернення уваги світової громадськості до глобальних проблем людства і до пошуків шляхів їх вирішення. Вже на початку 1970-х рр.. Римський клуб об'єднував до ста відомих вчених, громадських діячів і представників ділових кіл країн Заходу, які брали участь в його роботі в якості приватних осіб, а свої дослідження стали публікувати у вигляді доповідей цьому клубу. Мабуть, найбільшу популярність здобули перші з цих доповідей, тісно пов'язані з глобальними проблемами людства. До речі, і сам цей термін був введений у науковий обіг саме в роботах авторів Римського клубу.
Основною роботою, витриманою в дусі не просто футурології як такої, а саме глобального моделювання, слід вважати книгу професора Массачусетського технологічного інституту в Бостоні Дж. Форрестера «Світова динаміка» (1971). У своїй книзі Дж. Форрестер за допомогою математичних моделей та комп'ютерної техніки спробував імітувати динаміку світового розвитку. При цьому автор розглядав світ як єдине ціле, як систему взаємодіючих процесів: демографічних, промислових, вичерпання природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виробництва продуктів харчування. А його розрахунки і моделі приводили до висновку про неминучість серйозної кризи у взаємовідносинах людини з навколишнім середовищем, який можна було очікувати вже на початку XXI ст. Книга Дж. Форрестера (вона була переведена і на російську мову) послужила свого роду фундаментом для наступних доповідей Римському клубу.

36. Охарактеризуйте предмет і об’єкт управління в менеджменті природоохоронної діяльності.

Визначення екоменеджменту. Предмет та об’єкт вивчення.

У загальноекономічному розумінні термін „ менеджмент” вживається для визначення, по-перше, сукупності раціональних методів і форм управління виробництвом із метою підвищення конкурентоспроможності, та отримання прибутку; по-друге, наявність і функціонування специфічного органу підприємства, що уособлює його керівництво; нарешті менеджмент можна трактувати як відповідне потребам розвитку певного утвору об’єднання менеджерів.

В малих фірмах і частині середніх підприємств управління здійснює безпосередній власник, але світовий досвід показує, що в розвинених країнах домінує управління менеджерів-професіоналів.

Менеджмент природоохоронної діяльності або екологічний менеджмент можна визначити як складну міждисциплінарну науку, мета якої – знайти шляхи забезпечення найбільш конкурентоспроможних рішень у галузі управління природоохоронною діяльністю. Отже, як міждисциплінарна наука, екологічний менеджмент пов’язаний з багатьма науковими напрямками. В першу чергу, це природничий, економічний і суспільний.

Система екологічного менеджменту в Україні визначається, формується і регламентується Законом України „Про охорону навколишнього природного середовища” прийнятого в 1991році. Згідно з цим законом метою державного управління в галузі охорони довкілля є реалізація законодавства, контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості державних і громадських органів у галузі охорони довкілля.

Узагальнення світової та вітчизняної практики свідчить, що менеджмент у підприємстві повинен бути спрямований на комбінацію двох головних факторів, які визначають успіх фірми у конкурентно-ринковому середовищі:

- інноваційну діяльність, науково-технічні, економічні, організаційні нововведення

- активність маркетингових досліджень.

В Україні термін „екологічний менеджмент” часто замінюють на термін „управління якістю навколишнього середовища” а в деяких випадках на термін „екологічне управління”. Тим часом ці поняття відрізняються, а саме:

„Екологічне управління” – це діяльність державних органів і економічних суб’єктів, головним чином спрямована на дотримання обов’язкових вимог природоохоронного законодавства, а також на розробку та реалізацію відповідних цілей, проектів і програм.

„Екологічний менеджмент” – добровільна ініціатива та результативна діяльність економічних суб’єктів, спрямована на реалізацію їх власних екологічних цілей, проектів і програм, розроблених на основі принципів екоефективності та екосправедливості.

Результати екологічної політики, що проводиться в Україні, свідчать про недосконалість і неефективність екологічного управління і вимагає застосування саме екологічного менеджменту на підприємствах як системи регулювання природокористування за допомогою ринкового механізму. З розвитком екологічного менеджменту в Україні безпосередньо пов’язані активізація та об’єднання вже існуючих широких можливостей і числених засобів щодо практичного розв’язання пріоритетних екологічних проблем. Сьогодні на кожному підприємстві існує велика кількість різноманітних невикористаних технологій, технічних і особливо організаційних можливостей та засобів екологізації виробництва, виявлення та активізація яких – завдання екологічного менеджменту.

Всі стратегічні та поточні завдання екологічного менеджменту випливають з міжнародного досвіду і повинні бути виконані для досягнення генеральної мети – стабілізації та поліпшення еколого – економічної ситуації, виходу України з кризи.

37. Проаналізуйте геополітичну роль України.

Україна хоча ще й вважається молодою державою, але вже давно посіла своє законне місце в геополітичному просторі.

Вивчаючи історію нашої країни, можна з впевненістю вважати її героїчною. Адже багато вона пережила за часи свого існування, сила-силенна загарбників побувала на її землях, кожен хотів відхопити собі хоч якийсь шматок. Але наш народ не здавався, вірив у краще майбутнє.

З 24 серпня 1991 року Україна нарешті отримала довгоочікувану свободу. І ось зараз, у 2010 році, ми живемо у вільній Україні, яка проживає свій двадцятий рік незалежності.

Із прийняттям незалежності наша держава є повноцінним суб’єктом міжнародних відносин. Ця подія обумовила поштовх для розробки подальших планів міжнародного товариства з іншими державами світу.

На теперішній момент Україну визнали 150 країн світу, 100 країн встановили з нею дипломатичні відносини. Наша держава входить до ООН, приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, є членом ОБСЄ, Ради Європи, МВФ, Світового банку та інших світових та європейських організацій.

Геополітика передбачає визначальну роль географічних чинників у політиці держави, за глобальних політичних змін, які гостро постали на зламі XX—XXI ст., набуває нового значення і змісту. Це пов" язано насамперед із невідповідністю реаліям традиційних моделей реалізації державно-політичних прагнень.

Розташування і розміри території України, чисельність її населення, природні ресурси в поєднанні з потенційними можливостями в науковій, економічній та інших сферах суспільного життя дають їй змогу і право мати статус великої європейської держави з відповідною геополітичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією.

Теперішня політика України базується на миролюбних засадах, ми є без'ядерною державою, це сприяє покращенню відносин з європейськими державами, але в той же час може становити певну небезпеку, якщо дії сусідів набудуть агресивних рис.

Зараз Україна, що довготривалий час перебувала у складі різних держав, зокрема Російської імперії, а потім СРСР, формально мала б здобути цілковито повну незалежність від нашого східного сусіда, але такого поки що не спостерігається. І це є цілком зрозумілим через ряд причин, які усім відомі.

Також Україна почала реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до міжнародного співтовариства як його повноправний суб'єкт. Наша країна перебуває у активних двосторонніх відносинах з багатьма державами. Зокрема, розвиває відносини на Сході, Заході, з країнами Азії, Африки, Латинської Америки. Є тісні зв'язки України з Польщею, Чехією, Словаччиною, Угорщиною.

Для нашої держави, яка впродовж своєї історії перебувала в центрі геополітичних інтересів багатьох наддержав, зовнішньополітичний вибір має не тільки внутрішню, а й міжнародну вагу.

На даному етапі «стратегічна мета України – максимальна інтеграція з Європейським Союзом, і над цим повинна працювати і більшість у парламенті, і опозиція. Тут у нас немає суперечностей» — зазначила Голова Комітету Верховної Ради України з питань промислової і регуляторної політики і підприємництва Н. Королевська, яку було обрано почесним радником «Ділової Ради ЄС-Україна» (EU-Ukraine Business Council).

Також зовнішня політика України спрямована на:

· захист державного суверенітету;

· забезпечення безпеки країни;

· збереження цілісності державної території;

· забезпечення сприятливих зовнішніх умов для економічної співпраці, торгівлі, культурних зв´ язків з іншими країнами, для виходу з глибокої економічної кризи і піднесення її престижу у світовому співтоваристві;

· посилення впливу на міжнародні події, нейтралізацію несприятливих щодо України дій окремих країн.

Зовнішньополітичний курс закріплений ст. 18 Конституції України: “зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співробітництва за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”.

Сучасні особливості геополітичних процесів та роль України в їх розвитку базується на таких аспектах:

1. Глобальні трансформації, започатковані на зламі XX—XXI століть, ще не завершилися. Врахування близьких і віддалених (як бажаних, так і небажаних) потенційно можливих змін у регіоні й поза його межами вкрай важливе для України та інших країн Європи. Тому в інтересах нашої держави й континенту є зміцнення довіри, розширення політичного діалогу і співробітництва на дво- та багатосторонній основі в межах загальноєвропейського процесу, заходи з подолання економічної кризи, дотримання загальнолюдських фундаментальних цінностей.

2. Конструктивними в діяльності держав молодої демократії постають адаптація зовнішньополітичних засад, коригування стратегічних пріоритетів з урахуванням нових реалій, формування чітких критеріїв геополітичного й геоекономічного становища, врахування складних умов перехідного періоду Європейського континенту.

3. Долаючи труднощі, Україна продовжує процес розширення своєї дипломатичної присутності у світі, поступово стаючи впливовою європейською та світовою державою, дедалі більше перетворюючись на реального та активного суб´ єкта міжнародних відносин, який має свої національні інтереси і вирішує їх в колі європейських народів.

Отже, якщо Україна дійсно продовжуватиме вести проєвропейську політику, розвиватиметься та дбатиме як про внутрішню, так і зовнішню ситуацію, орієнтуватиметься на власні інтереси, а не на інтереси сусідів, то в майбутньому це піднесе її на дуже високий та гідний рівень у геополітичному просторі світу.

Сподіватимемося, що це відбудеться у якнайближчому майбутньому.

38. Дайте визначення понять аналіз і синтез та розкрийте їх роль у наукових дослідженнях. Розкрийте суть понять декомпозиції і агрегування. Проаналізуйте роль експерта при декомпозиції системи в науці та в адміністративно-політичному управлінні.

Аналіз – полягає в розкладанні об’єкта, який досліджується, на складові частини, з’ясуванні тенденцій розвитку і способів функціонування з метою їх відносного самостійного вивчення. Він є засобом осягнення об’єкта лише тоді, коли виокремлює найсуттєвіше в об’єкті.

Аналіз формує в дослідника здатність до структурування об’єкта дослідження, до визначення його складових без взаємодії з ним шляхом логічної абстракції.

Відіграючи велику роль у пізнання, аналіз, однак, не дає конкретного знання, тобто знання як єдності різноманітного. Це завдання виконує синтез, який є протилежною дією в мисленні.

Синтез – навпаки, припускає з’єднання окремих частин чи рис предмета в одне ціле. Внаслідок синтезу з’являється нове утворення, властивостями якого є не лише зовнішня сума властивостей компонента, а й результат їх взаємопроникнення і взаємовпливу.

Аналіз і синтез як логічні методи пізнання виникли на основі практичної діяльності, досвіду людей. Практичне розчленування і поєднання речей передували логічному аналізу і синтезу.

У науковому мисленні аналіз і синтез у кожній галузі досліджень конкретизуються і детально розвиваються на основі закономірностей, які вивчають відповідні науки. Із загального прийому вони можуть перетворюватися на спеціальний метод дослідження (існують конкретні методи математичного, хімічного чи соціального аналізу). Аналітичний метод отримав свій розвиток і в деяких філософських школах. Те саме стосується і синтезу. Існує, наприклад, у хімії такий напрям, як органічний синтез.

Залежно від рівня пізнання об’єкта та глибини проникнення в його сутність застосовуються аналіз і синтез різного роду:

Аналіз і синтез бувають:

1. прямим, або емпіричним (використовують на стадії поверхового ознайомлення з об’єктом. При цьому здійснюється виділення окремих частин об’єкта, виявлення його властивостей, проводяться найпростіші вимірювання).

2. зворотним або елементарно-теоретичним (Використовують для вивчення сутності досліджуваного об’єкта. Виділяються та з’єднуються явища, які вважаються суттєвими, а другорядні ігноруються).

3. структурно-генетичним (Поглиблено вивчають причинно-наслідкові зв’язки. Вимагає відокремлення у складному явищі таких елементів, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони об’єкта).

Декомпози́ ція — науковий метод, що використовує структуру завдання і дозволяє замінити вирішення одного великого завдання рішенням серії менших завдань, нехай і взаємопов'язаних, але більш простих. Декомпозиція, як процес розділення, дозволяє розглядати будь-яку досліджувану систему як складну, що складається з окремих взаємопов'язаних підсистем, які, в свою чергу, також можуть бути розділеними на частини. В якості систем можуть виступати не тільки матеріальні об'єкти, а й процеси, явища і поняття.

Вихідна система розташовується на нульовому рівні. Після її розділення виходять підсистеми першого рівня. Розділення цих підсистем або деяких з них призводить до появи підсистем другого рівня і т. д.

Спрощене графічне представлення декомпозиційованої системи називається її ієрархічною структурою.

Ієрархічна структура може бути зображена у вигляді розгалуженої блок-схеми.

Тут на нульовому рівні розташовується вихідна система С1, на наступних рівнях — її підсистеми (число рівнів і кількість підсистем, показаних на малюнку, вибрано довільно). З метою отримання більш повного уявлення про систему та її зв'язках в структуру включають надсистему і складові її частини (системи нульового рівня, наприклад, друга система С2).

Для аналізу ієрархічної структури можуть застосовувати теорію графів. Це дозволяє перейти від графічної моделі до математичної, в якій опис ведеться за рівняннями, аналогічним законам Кірхгофа в електротехніці або рівнянням гідравліки. Ієрархічна структура часто зображується у вигляді дерева, тобто графа без замкнутих маршрутів, з розташуванням вершин за певними рівнями. Вершина верхнього рівня називається коренем.

Так, для вершини 0.1 обов'язкові елементи — 1.1, 1.2, а для вершини 2.2 — 3.1, 3.2 і 3.3. Наприклад, автомобіль складається з двигуна, І кузова, І шасі. Поряд з І — деревом використовують АБО -дерево, в якому на однакових рівнях розташовуються вершини можливих елементів структур, їх варіанти. Наприклад, автомобіль може мати двигун АБО внутрішнього згоряння, АБО газотурбінний, АБО електричний.

Часто застосовують І-АБО-дерево, яке з'єднує рівні з обов'язковими елементами структури з рівнями варіантів всіх або частини цих елементів. Поєднання І — і АБО — рівнів може бути довільним і не обов'язково вони повинні чергуватися.

Агрегувá ння — поєднання окремих одиниць або даних в одну одиницю або декілька одиниць. Наприклад, усі ціни індивідуальних товарів і послуг об’єднують у загальний рівень цін або всі одиниці продукції об’єднують у реальний валовий внутрішній продукт.

Агрегація ринку — об’єднання всіх сегментів ринку в єдине ціле і на підставі цього — виробництво нового товару, розроблення єдиної стратегії маркетингу^[1].

При глобальному підході спочатку розробляють проект немовби повної, завершеної системи, а потім її впроваджують. Як правило, цей підхід призводить до морального старіння проекту ще до його впровадження, оскільки час його розробки може перевищувати період оновлення технічних, програмних та інших засобів, використаних у ньому.

Системний підхід до створення інформаційної системи – це комплексне вивчення економічного об’єкта як одного цілого з представленням частин його як цілеспрямованих систем і вивчення цих систем та взаємовідносин між ними. При системному підході економічний об’єкт розглядається як сукупність взаємопов`язаних елементів однієї складної динамічної системи, яка перебуває в стані постійних змін під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, пов’язаних процесами перетворення вхідного набору ресурсів в інші вихідні ресурси.

Системний підхід має такі принципи:

1)кінцевої мети – абсолютний пріоритет кінцевої (глобальної) мети;

2) єдностi –розгляд системи як цiлого, так i сукупностi частин (елементiв);

3)зв'язностi – розгляд будь якої частини разом з її зв'язками з оточенням;

4)модульної побудови – корисно видiляти модулi в системi та розглядати її як сукупнiсть модулiв;

5)ієрархiї - корисно вводити iєрархiю частин (елементiв) i (чи) їх ранжування;

6)функцiональностi – спiльний розгляд структури i функцiй з прiоритетом функцiй над структурою;

7)розвитку – врахування змiн системи, її здатність до розвитку, розширення, замiни частин, нагромадження iнформацiї;

8)децентралiзацiї - поєднання рiшень, якi приймаються, та керування централiзацiєю i децентралiзацiєю;

9)невизначенiсть – врахування невизначеностей та випадковостей у системi.

Характерними ознаками системного (комплексного) пiдходу є: одночасне охоплення проектуванням великої кiлькостi задач; максимальна типiзацiя та стандартизацiя рiшень; багато аспектне уявлення про структуру iнформацiйної системи як про систему, що складається з кiлькох класiв компонентiв, та вiдносна автономна їх розробка; ключова роль баз даних; локальне впровадження та збiльшення функцiональних задач.

Задачею системного пiдходу до створення iнформацiйної системи є розробка всiєї сукупностi методологiчних i соцiально – наукових засобiв обстеження (опис, аналiз, синтез, реалiзацiя) систем рiзного типу.

У методологiчному вiдношеннi системний пiдхiд базується на iдеях цiлiсностi, цiлеспрямованостi, органiзованостi об’єктiв, що вивчаються, їх внутрiшнiй активностi та динамiзмi. В розвитку системних розробок видiляють три напрямки: загальну теорiю систем, математичну теорiю системи i складних систем.

Про системнiсть об’єктiв свiдчить те, що їх можна подiляти, оскiльки лише вони мають структуру. Процеси декомпозицiї й композицiї є засобами отримання iнформацiї для здiйснення аналiзу та синтезу систем.

Декомпозицiя – це процес подiлу систем на елементи, зручнi для якихось операцiй з нею, а саме подiл до елементiв, якi приймаються за неподiльнi об’єкти.

Головна мета декомпозицiї - подiл системи на простiшi частини. Зменшуючи складнiсть системи, ми забезпечуємо умови для аналiзу та синтезу компонентiв, для проектування, побудови, впровадження, експлуатації та вдосконалення систем управлiння. Подiл звичайно виконують у такий спосiб, щоб компоненти пiддавались якiй-небудь класифiкацiї. Рекомендується зважати на природну декомпозицiю, вiдбиту в iснуючій структурi управлiння, обов’язках посадових осiб, дiючого документообiгу i т.п. Доцiльно проводити багаторазову декомпозицiю по кiлькох рiзних напрямках.

Загальна мета, критерiї функцiонування та основнi обмеження на роботу системи звичайно формуються на початку створення системи.

Так, при декомпозицiї можуть застосовуватись рiзнi засоби, методи та ознаки подiлу системи. Подiл може мати матерiальну, функцiональну, алгоритмiчну та iншу основу. Однак сам процес декомпозицiї кiнцевий, оскiльки подiл вiдбувається до створення елементiв, якi приймаються за неподiльнi об’єкти.

Так, при подiлi системи на компоненти можемо мати рiзнi варiанти. Компонент – це частина IC, яку пiсля декомпозицiї можемо розглядати як самостiйне цiле (ГОСТ 34.003-90).

В ОРММ пропанують подiл системи здiйснювати вiдповiдно до адмiнiстративного подiлу системи керування економiчним об’єктом. При такiй декомпозицiї видiляють: керування технiчною пiдготовкою виробництва, технiко-економiчне планування, оперативне керування виробництвом i т. iн. Також систему можна подiляти за функцiями, якi виконуються (облiк, контроль, планування i т.п.), i за ресурсами (матерiальнi, трудовi, основнi засоби, готова продукцiя, грошовi).

Наступним кроком декомпозицiї є видiлення в компонентi функцiональних процесiв (задач). Задача IC, функцiя чи частина функцiї IC, є формалiзована сукупнiсть автоматизованих дiй, в результатi виконання яких здобуваються результати заданого виду (ГОСТ 34.003-90). Може виявитися, що при одному й тому самому засобi декомпозицiї системи на компоненти одна й та сама задача за змiстом в рiзних проектах належить до рiзних компонентiв. Однак неоднозначнiсть закiнчується, тiльки-но процес декомпозицiї доводиться до рiвня економiчних показникiв; його можемо вважати неподiльним елементом, оскiльки подiл його на атрибути приводить до втрати економiчної сутi, й вiн уже не зможе вiдiгравати роль змiнної, яка характе ризує стан об’єкта, котрий вiн описує. В iнформацiйному аспектi показник не є кiнцевим елементом i може бути подiлений на атрибути.

У свою чергу в лiнгвiстичному аспектi атрибути також не є кiнцевими елементами, оскiльки можуть бути подiленнi на окремi слова та символи.
39. Охарактеризуйте основні напрямки екологічного регулювання господарського розвитку.

Поняття, мета та основні напрями державного регулювання сільського господарства

Державно-правове регулювання сільського господарства становить собою сукупність заходів щодо визначення системи органів державного управління в аграрній сфері, прийняття й виконання аграрно-правових актів, закріплення певних повноважень цих органів.

В аграрній сфері вживаються такі поняття як «управління» і «регулювання». Різниця між цими поняттями полягає в широті впливу на певні види суспільних відносин. Регулювання безпосередньо не пов'язане з підпорядкуванням, але припускає управлінський вплив. Вживання в законодавстві термінів «управління», «регулювання» засвідчує ширину і глибину втручання державних органів у ту чи іншу сферу.

Якщо основою державного управління агропромисловим комплексом є вплив на розвиток виробництва, то регулювання – це такий цілеспрямований вплив суб'єктів на об'єкт, коли визначаються напрям, межі функціонування об'єкта, глобальні стратегічні цілі, головні завдання, засоби їх розв'язання. Державне регулювання відрізняється від державного управління специфікою методів і форм впливу, а також суб'єктами.

Аналіз чинного законодавства показує, що регулювання визначає напрям діяльності декількох систем галузевих органів, постановку загальних питань, а управління забезпечує безпосередній вплив на підприємства й установи, тобто такий вплив, коли між суб'єктом і об'єктом управління немає проміжних ланок. Управління, яке не має безпосереднього характеру, стає регулюванням. Ознаками державного регулювання відносин в аграрній сфері є: його державно-правовий характер; в ньому виявляється внутрішня функція держави; його зміст – підтримка у певному режимі грошово-фінансової системи; регулювання витрат держави і життєвого рівня населення; регулювання соціальної інфраструктури; регулювання зовнішньоекономічних зв'язків; регулювання на макрорівні структури виробництва; розробка організаційно-економічних заходів щодо охорони навколишнього середовища та ін.

Державне регулювання має на меті досягнення сільським господарством максимальної ефективності для задоволення попиту населення на продукти харчування, сировину й продовольство рослинного і тваринного походження. Завданням його є координація і розвиток міжгалузевих та внутрішньогалузевих зв'язків.

Вищезазначене дає підстави визначити державне регулювання як сукупність економіко-правових заходів, спрямованих на встановлення ринкових відносин, роздержавлення, приватизацію, підприємництво, розвиток села й різних форм господарювання з метою поліпшення організації виробництва і доведення до споживача продукції сільського господарства.

Суб'єктами державного управління агропромисловим комплексом є органи державного управління, які здійснюють державно-правове регулювання сільським господарством, забезпечують додержання аграрного законодавства, управління підлеглими структурами, а також органи сільськогосподарських інспекцій і контролю за діяльністю сільськогосподарських товаровиробників.

Об'єктами державно-правового регулювання є матеріальні засоби й форми ведення сільськогосподарського виробництва. До основних з них належать землі сільськогосподарського призначення, що є головним засобом сільськогосподарського виробництва і просторово-операційним базисом; усі галузі й підгалузі сільськогосподарського виробництва (рослинництво, тваринництво, садівництво, городництво); відносини ветеринарного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників і громадян-власників худоби й птиці.

40. Виявіть взаємозв’язок та співвідношення понять „екосистема”, „геосистема”, „геоекосистема” та „соціоекосистема”.

В цьому зв'язку праві ряд авторів (В.Б.Сачава, А.Г.Ісаченко та інші) вважаючи, що геосистеми, будучи об'єктами вивчення фізичної географії та ЇЇ основного розділу - ландшафтознавства; згідно пріоритетності введення даного терміну являються тільки природними системами. В той же час інша група авторів - В.С.Преображенський, А.І.Мухіна та інші розглядають антропогенні модифікації геосистем з геоекологічних позицій як самостійні природно-антропогенні системи. Однак, це вже не геосистеми, а співіснуючі з ними, але інакше структуровані за суб'єкт-об'єктною схемою системи, розглядувані під кутом зору інтересів людського суспільства. Ці системи, на відміну від геосистем та екосистем, Бачинський Георгій Олексійович пропонує називати геоекосистемами. В.Б.Сачава, АТ.Ісаченко підкреслюють, що геосистеми поліцентричні. На відміну від геосистем об'єкти вивчення біології екосистеми - моноцентричні (біоцентричні), оскільки в них природне середовище розглядається під кутом зору " інтересів" біоценозів. З цього приводу В.С.Жекулін вказує, що різниця між геосистемою і екосистемою полягає не стільки у змісті і сумі знань, скільки у розставленні акцентів. Геоекосистеми також моноцентричні, але вже з позиції інтересів людського суспільства у широкому розумінні цього слова, маючи на увазі забезпечення оптимальних умов для подальшого розвитку людської цивілізації.

Кожна соціоекосистема складається із строкатої мозаїки геосистем, поміщаючих певний вид господарського освоєння території (рілля, природні кормові угіддя, лісопосадки, ділянки селітебної або промислової забудови і т.д.) з певним типом корінних геосистем. Виходячи з вище указаного, об'єктом вивчення геоекології слід вважати геоекосистему.

Під геоекосистемою слід розуміти керовану або контрольовану людиною територіальну систему, що являє собою однотипну ділянку географічної оболонки Землі із характерними для неї природними умовами, сукупністю організмів, речовинно-енергетичним обміном і певним (існуючим.-або, можливим) видом господарського

Таким чином, геосистемна концепція забезпечує гармонійне поєднання двох н/д підходів - географічного (просторового), та екологічного (системного) по формулі " суб'єкт - середовище". Саму ж геоекологію можна розглядати як науку про геосистеми і їх оптимізацію.

У формуванні геоекології активну участь приймають представники обох основних галузей географічної науки - фізичної географії і соціальне економічної географії. Сучасні фізична географія і ек/г направлення являють ніби " стартовий майданчик" з якого розгортаються геоекологічні дослідження.

Внесок фізичної географії у розв'язування завдання оптимізації геоекосистем значний, оскільки через кожну геоекосистему ніби просвічує її інваріант (незмінна величина при зміні інших) - материнська геосистема. У зв'язку з цим одним із найбільш актуальних завдань ландшафтознавства стає виявлення реакції різнотипних геосистем на різноманітні антропогенні впливи з метою формування найбільш відповідних своєму інваріанту і одночасно покращених (з точки зору людського суспільства) антропогенних модифікацій геосистем (культурних ландшафтів), що відрізняються високою продуктивністю економічною ефективністю і які являються оптимальним середовищем для проживання людей. Такі культурні або окультурені ландшафти по суті є оптимізованими геоекосистемами.