Розділ 1

ОДЕСЬКИЙ АРХЕОЛОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Протягом останніх двох десятиліть історіографія та історія археологічного знання активно розвиваються та позиціонують себе в якості самостійних наук. Особливий інтерес у дослідників викликає галузь регіональної історії археології. У цій царині не становить виключення історія та історіографія вивчення старожитностей Одеської області, надзвичайно багатого на матеріальні пам’ятки історії людства. З огляду на те, що у досліджуваний період територія краю була частиною Російської імперії, Радянського Союзу, а згодом, самостійної України, питання розвитку археології неодноразово розглядалися вченими з різних країн.

У період з кінця 1980-х по сьогодення спроби написання робіт з історії археологічного знання та створення загальних періодизацій історії розвитку археології були зроблені: В. Генінгом, А. Жуком, Л. Клейном, Г. Лебедєвим, В. Матющенко, О. Формозовим, І. Тункіною, Е. Фроловим та ін. Всі ці дослідження базуються на спадковості наукової традиції притаманної радянським дослідникам, що обумовлено наявністю в " новій науці" покоління представників " старої радянської школи", а також використанням, як підґрунтя для нових розробок, основних досягнень радянської історіографії археології. В сучасній Український історичній традиції відзначаються роботи: В.Гребеннікова, І.Ковальової, С.Паліенко, А.Кузьмищева, О.Музичко, Д.Тесленко, Г.Станіциної та ін.

Використання територіально-хронологічного методу пов’язано з вибором критерію, який покладений в основу періодизації, ним стали якісні зміни у розвитку археологічної науки, трансформація методів та характеру археологічних досліджень, тісно пов’язана з конкретною історико-культурною ситуацією. Після приєднання Криму та Північного Причорномор’я до складу Російської імперії в російських наукових колах став стрімко зростати інтерес до цієї території, її історичної долі та матеріальних скарбів. Перший період у археологічному вивченні пам’яток розпочався з утворення Одеського міського музею старожитностей, заснованого у 1825 році. Його розвиткові сприяло створене 1839 року Одеське товариство історії і старожитностей, що мали право вести розкопки на півдні Російської імперії.

Даний етап позначився першими археологічними відкриттями на території краю; формуванням перших музейних зібрань та переходом від " наукових мандрівок" і праць антикваріїв до формування перших дослідницьких програм у вітчизняній археології. Перші дослідники археологічних пам'яток – " вчені-мандрівники" відкрили для вітчизняної та зарубіжної громадськості археологічні скарби півдня України, поставили питання про необхідність проведення розкопок, організації наукового вивчення й охорони пам’яток археології. Переломними в сенсі переходу від випадкових знахідок до свідомих розкопок, стали роботи графа О. Уварова, проведені у 1848 р. в Ольвії та описані у тритомній праці " Дослідження про старожитності Південної Росії та берегів Чорного моря".

Варто відзначити формулювання І. Стемпковським першої дослідницької програми, яка продемонструвала готовність переходу вітчизняної археологічної думки до наступного, якісно нового етапу в історії археологічних досліджень краю, а саме – до формування першого історично-археологічного товариства на півдні країни, запропонованого дослідником. Найцінніші археологічні знахідки, як правило, відправлялися до Москви та Петербургу. Більшість пам’яток не могла бути вивезеною за межі Причорномор’я, але відсутність музейних сховищ на Півдні України ускладнювала їх зберігання і вивчення.

Отже, на початку ХІХ ст. виникає потреба та об’єктивні умови для створення музейних колекцій. Першим державним сховищем старожитностей Нижнього Побужжя став Кабінет рідкостей Чорноморського депо карт у Миколаєві, яке з 1825 р. очолював М. Кумані.

Ідея створення на теренах України археологічного інституту виникла наприкінці ХІХ ст., проте була втілена в життя лише за доби Української революції 1917—1921. Першим після тривалого підготовчого періоду восени 1918 (дозвіл отримано 1917) на правах приватного навчального закладу з двома відділеннями (археологією з історією мистецтв та археографією) створено КАІ на чолі з проф.М.Довнар-Запольським (його наступниками на посаді ректора стали М.Гуля, С.Маслов, Ф.Шміт), незмінним ученим секретарем була Н.Полонська-Василенко.

Інститут – вищий науково-навчальний і професійно-технічний заклад, який нормувався загальними законодавчими положеннями про вищу школу. Викладачами мали бути особливо кваліфіковані фахівці, а слухачами – ті, хто досяг 18-літнього віку й закінчили загальноосвітню школу. Обумовлювалася можливість відкриття при інституті річного підготовчого відділення. Після двохрічного курсу слухачі, склавши іспити й отримавши диплом спеціаліста-техніка з археології, архівознавства, музеєзнавства чи етнографії, могли працювати самостійно. При цьому, за бажанням, вони мали право продовжити навчання на третьому курсі – для вироблення наукової кваліфікації за принципом французької вищої школи: шляхом поглиблення теоретичних знань з обраного фаху та дослідження окремої наукової теми. Планувалося проводити набір студентів по 100 осіб на відділення. Проте їхня кількість виявилася значно меншою.

У липні 1920 закрито як самостійний навчальний заклад, підпорядковано ВУАН, піддано кільком реформуванням. З осені 1921 навчання відновилося на археолого-мистецтвознавчому, історико-літературному, згодом — етнографічному відділеннях. 15 листопада 1922 колегія Головпрофосу надала інституту статус Київського археологічного при кафедрі мистецтвознавства з платним навчанням. У серпні 1924 інститут ліквідовано.

Впродовж існування КАІ в ньому постійно змінювалися не лише кількість відділень, а й концепція його діяльності: з двох перших відділень спочатку виокремився відділення історії мистецтв, пізніше було створено етногррфічне відділеня.

До інституту (дійсними слухачами) приймали юнаків і дівчат, що закінчили вищий навчальний заклад або навчались на останніх курсах. На 1-му курсі студенти слухали лекції, на 2-му — працювали за семінарською системою, третій рік призначався для написання дисертації та захисту її перед науковою радою інституту. Викладали: М. Довнар – Запольський, С. Маслов, Ф. Шміт, В. Базилевич, О. Грушевський, В. Романовський, В. Кордт, М. Біляшівський та інші, навчалися майбутні відомі учені Л. Динцес, М. Новицька, Н. Коцюбинська та інші.

ОАІ відкрито у серпні 1921 (ректор Ю.Оксман, проректор — С.Дложевський), згідно з рішенням Одеського губпрофосу, як вищий науково-навчальний та професійно-технічний заклад з трирічним курсом навчання для «наукової і практичної» підготовки архівістів, музеєзнавців та культурологів.

Національне і культурне надбання народу – це великий скарб, який не можна забувати, це, насамперед, люди, які зробили внесок у розвиток науки і культури нашої батьківщини. Збереження історичної правди надає можливість повернути з минулого постаті видатних діячів, які зробили у свій час багато для української науки. Імператорський університет Св. Володимира (1834 – 1917 рр.), сьогодні Київський націо- нальний університет імені Тараса Шевченка, мав чи не найсильнішу кадрову базу класичної філології в Російській імперії. Багато талановитих вчених таких, як І.Я.Нейкирх, О.К.Деллен, К.Ф.Страшкевич, В.І.Модестов, Ю.А.Кулаковський та ін. працювали у галузі римської і грецької словесності та старожитності, зробили багато для Київського університету, але пройшли в історії майже непоміченими.

«Вони заслуговують на ретельне вивчення їх наукової і педагогічної спадщини та фактично повернення з небуття»¹. Однією з таких постатей був Сергій Степанович Дложевський (1889 – 1930), непересічний філолог, археолог і культуролог. Його постать невід’ємно пов’язана з Київським університетом, вихованцем якого він був у свій час. Значна кількість інформації про С.С.Дложевського зберігається у фонді Всеукраїнської академії наук Інституті Рукопису Національної бібліотеки України імені Вернадського (ІР НБУВ, Ф. X).

Серед сучасних робіт постать С.С.Дложевського була висвітлена у статтях І.Корпусової, Т.Полесіної " Історія археологічної науки на Півдні України у перші роки радянської влади. Сергій Степанович Дложевський (1889 – 1930)", В.Солодової " Етнографічні напрями діяльності Одеської комісії краєзнавства (1923 – 1931) Одеського історико-краєзнавчого музею, оскільки значна кількість його робіт була надрукована у " Віснику Одеської комісії краєзнавства при ВУАН" за період його археологічних досліджень Ольвії у 1923 – 1929 рр. Деякі згадки про діяльність C.C.Дложевського також знаходяться у трьохтомному випуску архівних матеріалів " ALMA MATER" за редакцією В.А.Короткого, В.І.Ульяновського. С.С.Дложевський народився у місті Кам’янець-Подільський у 1889 р. у родині вчителів. Після закінчення гімназії із золотою медаллю у 1907 р., він поступив в Імператорський універ- ситет Св. Володимира на історико-філологічний факультет.

¹ Шульц П.Н. Сообщения государственной академии истории материальной культуры. № 1. – М.: 1931. – С. 31 -32.

Закінчивши чотирьохрічний курс навчання в університеті, С.С.Дложевський пройшов курс підготовки до магістерського іспиту у Лейпцігському університеті, а після повернення в Київ, отримав диплом першого ступеня і почав готуватися до професорського звання. Слід зазначити, що на той час система стипендіатства від Міністерства Народної Освіти дозволяла молодим вченим проходити курси підвищення кваліфікації та писати наукові роботи за кордоном, але не більше двох років поспіль.

Після отримання професорської стипендії він знов навчався у Лейпцігському універ- ситеті, де прослухав курс лекції з мовознавства та класичної філології, а також брав участь у семінарах Бругмана, Бете, Гейне, Мартіні та Зюсса. У 1914 р. С.С.Дложевський склав іспити на звання магістра класичної філології і став приват-доцентом, потім професором класичної філології, а з 1915 р. почав читати лекції на історико-філологічному факультеті Імператорського університету Св. Володимира. На жаль, про роботу С.С.Дложевського в університеті відомо Національне і культурне надбання народу – це великий скарб, який не можна забувати, це, насамперед, люди, які зробили внесок у розвиток науки і культури нашої батьківщини.

Збереження історичної правди надає можливість повернути з минулого постаті видатних діячів, які зробили у свій час багато для української науки. Імператорський університет Св. Володимира (1834 – 1917 рр.), сьогодні Київський національний університет імені Тараса Шевченка, мав чи не найсильнішу кадрову базу класичної філології в Російській імперії.

Його постать невід’ємно пов’язана з Київським університетом, вихованцем якого він був у свій час. Значна кількість інформації про С.С.Дложевського зберігається у фонді Всеукраїнської академії наук Інституті Рукопису Національної бібліотеки України імені Вернадського (ІР НБУВ, Ф. X). Серед сучасних робіт постать С.С.Дложевського була висвітлена у статтях І.Корпусової, Т.Полесіної " Історія археологічної науки на Півдні України у перші роки радянської влади. Сергій Степанович Дложевський (1889 – 1930)", В.Солодової " Етнографічні напрями діяльності Одеської комісії краєзнавства (1923 – 1931) Одеського історико-краєзнавчого музею, оскільки значна кількість його робіт була надрукована у " Віснику Одеської комісії краєзнавства при ВУАН" за період його археологічних досліджень Ольвії у 1923 – 1929 рр. Деякі згадки про діяльність C.C.Дложевського також знаходяться у трьохтомному випуску архівних матеріалів " ALMA MATER" за редакцією В.А.Короткого, В.І.Ульяновського. С.С.Дложевський народився у місті Кам’янець-Подільський у 1889 р. у родині вчителів.

Після закінчення гімназії із золотою медаллю у 1907 р., він поступив в Імператорський університет Св. Володимира на історико-філологічний факультет. Закінчивши чотирьохрічний курс навчання в університеті, С.С.Дложевський пройшов курс підготовки до магістерського іспиту у Лейпцігському університеті, а після повернення в Київ, отримав диплом першого ступеня і почав готуватися до професорського звання.

Слід зазначити, що на той час система стипендіатства від Міністерства Народної Освіти дозволяла молодим вченим проходити курси підвищення кваліфікації та писати наукові роботи за кордоном, але не більше двох років поспіль. Після отримання професорської стипендії він знов навчався у Лейпцігському університеті, де прослухав курс лекції з мовознавства та класичної філології, а також брав участь у семінарах Бругмана, Бете, Гейне, Мартіні та Зюсса. У 1914 р. С.С.Дложевський склав іспити на звання магістра класичної філології і став приват-доцентом, потім професором класичної філології, а з 1915 р. почав читати лекції на історико-філологічному факультеті Імператорського університету Св. Володимира. На жаль, про роботу С.С.Дложевського в університеті відомо Політпросвіти Одеського інституту Народної освіти (ОІНО), яке проіснувало до 1923 р.

У 1924 – 1926 рр. С.С.Дложевський був деканом факультету соціального виховання в ОІНО і входив у комісію з розробки навчальних планів, питань методики і педагогічної практики. В цей період він займався вивченням краєзнавства, досліджував культуру грецької нацменшини на території України. Також у 1926 р. С.С.Дложевський став краєвим інспектором з охорони пам’яток культури і брав активну участь у збереженні пам’яток культури України. Одеський період був, мабуть, самим насиченим у житті С.С.Дложевського. Оскільки члени Краєзнавчої комісії приймали участь у вивченні Північного узбережжя Чорного моря, С.С.Дложевський очолив на декілька років археологічну експедицію в Ольвії після смерті керівника, проф. Б.В.Фармаковського. Результати Ольвійської експедиції він докладно висвітлив у " Хроніках досліджень та їх наслідках": В Ольвії знайдено чимало шедеврів античного мистецтва, що оздоблюють Ермітаж, Одеський історико-археологічний, Миколаївський історико-археологічний музеї".

У звітах та відомостях історико-археологічної комісії є багато детальних описів керамічних, скульптурних, ювелірних виробів, знайдених під час розкопок Ольвії. " Нещодавно наші відомості про це збільшилися на безпосереднє епіграфічне джерело, що свідчить про наявність споконвічних " юридично" оформлених зв’язків метрополії Мілету зі своєю колонією Ольвією...", пише він у хроніках. Класична університетська освіта, знання грецької і латинської мови, що були необхідні для досліджень, дозволяли С.С.Дложевському вивчати та аналізувати знайдені епіграфічні написи та систематизувати археологічний матеріал. Кількість наукових робіт та звітів, написаних С.С.Дложевським за 1920 – 1930 рр. перевищує п’ятдесят².

² Вісник Одеської Комісії Краєзнавства при УАН. № 2-3. – Одеса: - С. 46

Цікаво, що в цей час сфера наукової діяльності С.С.Дложевського охоплювала не тільки класичне мовознавство, українську і російську мови. Про це свідчать такі роботи, як " Проблема міжнародної мови" 1921 р., " Нові книги з української мови" 1923 р., " Плутарх у листуванні Сковороди" 1923 р, " Вірші Сковороди й Мурет" 1924 р., " Рідна мова у молодших групах трудової школи" 1924 р., " Питання про походження слова шапка" 1928 р., " Проблема скорочених слів" в українській і російській мові" 1927 р., " Дещо про природу речень типу коза- ченька вбито в українській літературній мові" 1928 р. Під час розкопок Ольвії з’явилася також низка звітів С.С.Дложевського, наукових коментарів, присвячених археології і краєзнавству.

Серед них можна відзначити " Новий Ольвійський декрет на честь Агатокла-Евокта" 1927 р., " Графіті розкопок Ольвії 1927 р.", " Територія південної України щодо її зв’язку зі стародавнім Малоазійським культурним комплексом. Ольвія та Мілет" 1928 р., " Амфорні ручки з клеймами ольвійських розкопок 1929 р.", " Епіграфічні дрібниці" 1930 р. та ін.. Більшість робіт за цей час опубліковані у " Віснику Одеської Комісії Краєзнавства" у 1923 – 1930 рр. За останні п’ять років свого життя С.С.Дложевський встиг зробити чимало.

Він приймав активну участь у міжнародних з’їздах і конференціях: був учасником Керченської археологічної конференції у 1926 р., виступав з доповіддю " Південна Україна і стародавній малоазійський культурний комплекс – Ольвія та Мілет" на 1-й Всеукраїнській конференції з сходознавства у Харкові у 1927 р., був запрошений на конгрес з проблем етрускології, який проходив у 1928 р. в Італії, виступав на 1-му Міжнародному з’їзді археологів у Німеччині у 1929 р. з доповіддю " Чотири останніх роки розкопувань Ольвії". На жаль, через тяжку хворобу у 1930 р. С.С.Дложевський передчасно пішов з життя.

Його сучасники згадували про нього, як про порядну і інтелігентну людину, а його " уміння ласкаво поводитися з людьми приваблювало їхні серця до нього і той, хто зустрічався з ним, не може забути цього робітника науки, який працював на своєму полі до останніх днів" ³.

Постать С.С.Дложевського, як вченого, безсумнівно є важливою для сучасної української історичної науки. На початку життєвого шляху класична освіта і робота викладачем у Київському університеті сформували С.С.Дложевського як серйозного вченого і спеціаліста у галузі класичної філології. Здобувши блискучу освіту, він зміг реалізувати себе як історик і археолог, а також зробити великий внесок в українську культурологію та краєзнавство.

А що ж стосується Оксмана, то він – був - ученим, літературознавцем, колекціонером, громадським діячем.

Народився в р. Вознесенске, 12 січня 1895 р. Батько Григорій Еммануїлович - лікар-фармацевт, власник аптеки, мати Марія Яківна - фармацевт-лаборант. Окрім Юліана в сім'ї росли молодші сини Микола і Еммануїл, дочка Тамара.

У сім'ї любили літературу, мистецтво, в домашній бібліотеці були книги з різних галузей знань, вітчизняна і зарубіжна літературна класика. Юліан з гімназичних років цікавився історією, літературою, мистецтвом, причому дуже серйозно і глибоко. Після закінчення гімназії він поїхав в Німеччину, де вивчав історію і філософію в університетах Гейдельберга і Бонна, але зрозумів, що поза російською культурою для нього творче життя неможливе.

³Дложевський С. Епіграфічні дрібниці (з нових матеріалів Північного побережжя Чорного моря)// ВОКК при УАН/ Ч. 4-5. – Одеса: 1930. – С. 49 – 57

Повернувшись додому, він продовжує освіту в Петроградському університеті, де відвідує семінар професора С.А. Венгерова, слухає лекції історика академіка С.Ф. Платонова, який залучає його до роботи по реорганізації архівного справи в Росії.

Треба було організувати державну систему архівів Росії (тоді існували тільки Імператорський і відомчі), одночасно розробляючи наукові основи визначення приналежності, історичної значущості, розбирання і зберігання величезної кількості документів, що накопичилися за віки.

Працюючи в архіві Міністерства просвіти, Юліан Григорович по матеріалах розшуків пише і публікує наукові статті, виступає з науковими доповідями і тому подібне. Ще в студентські роки за рекомендацією академіка Платонова він призначається науковим співробітником, а потім помічником начальника архіву міністерства (згідно " Табеля про ранги" ця посада відповідала військовому званню підполковника). У 1917 році навчання Ю.Г, що закінчило курс. Оксмана залишають при університеті для підготовки до професорського звання.

Після революції він продовжує працювати в університеті, архівах, займається науково-дослідною і громадською діяльністю, як член губернського і міського Рад робочих, селянських і солдатських депутатів (1918 - 1920 років). У січні 1920 р. на запрошення професора Р.М. Волкова, ректора ИНО (" Інститут народної освіти" - замість колишньої назви " Новоросійський університет") Оксман з молодою дружиною Антоніною Петрівною, уродженою Семеновой, з якою вони у Вознесенске росли по сусідству, приїжджає в Одесу на посаду професора. З того часу починається його " Одеський період", недовгий, але плідний.

У свої двадцять п'ять років він вже відомий пушкініст, архівіст, хороший організатор і відразу розгортає активну діяльність.

Юліан Григорович організовує постійно діючий семінар, куди для роботи притягає видатних учених і талановитих студентів (наприклад секретарем семінару призначає студента Г.П. Сербського).

З перших днів після приїзду в Одесу Юліан Григорович починає роботу по організації губернського архіву. У Одесі тільки нещодавно встановилася радянська влада. У різних місцях, на горищах і підвалах серед всякого мотлоху валялися документи, архіви різних організацій, військових формувань, сімейні архіви, кинуті їх хазяями в поспіху при залишенні міста. Їх треба було розшукувати, збирати, розбирати, визначати їх приналежність і значущість, місце і правила зберігання⁴.

Юліан Григорович очолив губернський архів і керував цією роботою. З невеликим колективом співробітників, в який входили: професор Трефильев, його дружина Антоніна Петрівна і студенти, серед яких був його молодший брат Еммануїл, майбутній пушкініст Г.П. Сербський, майбутній історик професор С.Я. Боровий і в майбутньому відомий доктор мистецтвознавства і колекціонер И.С. Зильберштейн. Була виконана величезна робота, були зібрані і оброблені сотні тисяч документів, Одеський губернський архів був створений.

Фактично усі співробітники були волонтерами, оскільки спочатку зарплата була мізерною, потім вона зовсім не виплачувалася, а продуктовий пайок давався зазвичай лавровим листом. Ще однією стороною діяльності Юліана Григоровича Оксмана в одеські 1920-1923 роки стало створення і керівництво Археологічним інститутом.

⁴Левченко В.В. Історія Одеського інституту народної освіти (1920-1930-ті роки): позитивний досвід невдалого експерименту: монографія / В.В. Левченко. – Одеса: ТЕС, 2010. - С. 430 - 432

Ідея створення такого інституту ще раніше висувалася одеськими ученими С.С. Дложевским, Б.В. Варнеке та ін., вона зумовлювалася багатою з найдревніших часів історією Північного Причорномор'я, наявними вже науковими напрацюваннями її вивчення і необхідністю подальшого розвитку науки, для чого потрібно було готувати фахівців-археологів, етнографів, музеєзнавців та ін.

Юліан Григорович взявся за організацію інституту, очолив його і вже осінню 1921 р. в нім почалося зайняття. Юліан Григорович читав в нім архівознавство. Дуже вдало підібрався професорсько-викладацький склад і студентський колектив з хорошою загальноосвітньою підготовкою, але надії на випуск потрібних фахівців найближчими роками рухнули - із-за економічних труднощів інститут був розформований, а його програми частково були передані, де поступово " розтанули" ⁵.Юліан Григорович був дуже засмучений ліквідацією інституту.

З'явилися неприємності в архівній роботі, причому з такими організаціями як ЧК і ГПУ. Працівники цих органів, маючи вільний доступ до документів, поводилися з ними неакуратно, не повертали узяті, при тому не приховували свого невдоволення вимогами Юліана Григоровича дотримуватися порядку. У вересні 1923 р. Ю.Г. Оксман повертається в Петроград, його обирають професором університету. На цьому " одеський період" для нього закінчується. У Петрограді Юліан Григорович з властивою йому енергією розгортає окрім науково-дослідної і викладацької роботи широку організаційну, адміністративну і громадську діяльність.

⁵ Левченко В.В. Краєзнавство в Одеському інституті народної освіти (1920- 1930 рр.): становлення, напрями, традиції / В.В. Левченко // Краєзнавство. – №2. – 2011. – С. 14-24

У ніч на 6 листопада 1936 року Юліан Григорович був заарештований. Пред'явлені йому звинувачення - затримка академічного видання творів А.С. Пушкіна і придбання за його вказівкою архіву " горезвісного генерала М.И. Кутузова" для Пушкінського Будинку він не визнав. До суду справа не вирушала, а особлива нарада засудила Юліана Григоровича на 5 років.

Далі - Колима, Магадан, лісоповал, робота на будівництві, вантажник, сторож, комірник, завідуючий лазнею, пральнею. Термін збігав в листопаді 1941 року, йшла війна. За порадою начальника табору Ю.Г. Оксман погодився на те, щоб табірна " трійка" додала йому ще 5 років - " за наклеп на радянський суд, він адже говорив, що сидить ні за що"! У той час йому, звільненому, на волі небезпечніше, ніж в " своєму" таборі.

У 1946 р. по зверненню академіків С.І. Вавилова, Б.Д. Грекова, І.І. Мещанинова, письменників Н.С. Тихонова і Л.М. Леонова в Раду Міністрів СРСР Ю.Г. Оксману було дозволено після звільнення жити в містах, де можна займатися науковою і викладацькою діяльністю, у тому числі в Москві і Ленінграді. Юліан Григорович вибирає Саратов, де йому пропонують посаду професора і надають житло.

Про саратовську літературну школу Оксмана потім ще довго згадували - вона дала багато справжніх учених у тому числі зарубіжних.

Юліан Григорович мав феноменальну працездатність. Його науково-дослідні роботи відрізнялися особливою ретельністю, завжди були документально обгрунтовані, узагальнені в контексті теми. Він не допускав вільного трактування наукових фактів і текстів, ратував за те, щоб текстологія була доведена до рівня точних наук, а науковий пошук призводив до істини. У нього не було багато послідовників, але були недоброзичливці і вороги, навіть імениті, роботи яких він критикував або, як редактор, повертав на доопрацювання.

У Саратові у нього виникають неприємності, труднощі з публікацією своїх праць.У 1957 році Юліан Григорович переїжджає в Москву. Працює старшим науковим співробітником в інституті світової літератури ім. Горького завідує Герценовской групою, публікує раніше підготовлену книгу " Праці і дні В.Г. Белинского" (удостоєна Великої премії і золотої медалі АН СРСР).

Повернення в науку Ю.Г. Оксмана викликає до нього великий інтерес з боку зарубіжних колег, західних славістів - Гліба Струве і інших. Хрущовська " відлига" і прорив " залізної завіси" дозволяють їм приїжджати для професійного спілкування з ним. Юліан Григорович допомагає їм, наприклад, у виданні творів російських поетів " срібного століття", навіть передає їм декілька текстів невиданих віршів Н. Гумилева, А. Ахматовой, О. Мандельштама.

А " пильні органи" стежать за Ю.Г. Оксманом. Його телефон прослуховується, люди, що приходять до нього, " видимі". Перевіряється його авторство статей в зарубіжних публікаціях під псевдонімами, але хоча ці підозри не підтверджуються, в серпні 1963 року у нього у будинку був вироблений обшук. Були вилучені робочі рукописи, у тому числі спогади про А. Ахматовой, частина особистого листування, книги " самвидаву" і " тамиздата" ⁶.

⁶Матяш І. Джерела до вивчення історії архівної освіти в Україні 1920-1930- х років / І. Матяш // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: міжвідомчий збірник наукових праць. – 2001. – Вип.3 – С. 271-302

Слідство тривало до кінця року, справа була припинена, а матеріали про контакти Юліана Григоровича з іноземними ученими і письменниками, у тому числі емігрантами, були передані в Союз письменників і в ИМЛН для вжиття " заходів громадської дії" ⁷.

Оксмана виключають з Союзу письменників, змушують піти на пенсію, в газеті " Правда" згадують в числі дисидентів і " рекомендують" не згадувати його імені ні в одному з друкарських, ні в усних виступах. Але вже літній, хворий Юліан Григорович повний творчої енергії, продовжує початі роботи, будує плани нових, спілкується з друзями і колегами.

З 1966 р. він починає передавати матеріали своєї творчої спадщини (рукописи, документи, колекції) в створений колись при його участі Центральний архів літератури і мистецтва Росії. Після його кончини передачу матеріалів продовжила його дружина Антоніна Петрівна Оксман.

Викладачами на двох відділеннях інституту (археології і археографії) були професори Б.Варнеке, Р.Волков, М.Болтенко, О.Шпаков та ін. Серед студентів інституту — майбутні акад. М.Алексєєв, проф. С.Брейбурт, І.Троїцький та ін. Здійснено один випуск. 1924 ОАІ розформовано в зв’язку з рішенням створити на базі Одеського інституту народної освіти музейно-бібліотечно-архівного факультет.

До університету були включені дисципліни з програми Археологічного інституту, створена кафедра археології, де працювали колишні викладачі Археологічного інституту.

⁷ Научно-исследовательская работа Одесского археологического института (Из отчета Института за 1921-1922 г.) // Наука на Украине. Орган Научного комитета Укрглавпрофобра. – №4. – 1922. – С. 372-373

До групи опублікованих джерел з історії розвитку археологічної освіти України слід віднести спогади С.Я. Борового (слухача ОАІ), звіти ОАІ за 1921-1922 рр., опубліковані в «Наука на Украине. Орган Научного комитета Укрглавпрофобра», повідомлення КАІ в щоденній газеті «Киевская мысль» 1911 р., М. Фишелева «Новый храм» у громадсько-політичній і щоденній газеті «Слово», спогади П. Курінного (слухача КАІ), замітку М. Слабченка про культурно-наукове життя Одеси 1914-1924 рр. в журналі «Україна», повідомлення В. Базилевича «Киевский археологический институт» в «Борьбе классов», спогади Н.Д. Полонської-Василенко, яка була ученим секретарем КАІ.

До речі, в її спогадах було наведено уривок з гімну КАІну, авторами якого були, ймовірно, Л.А. Дінцес і П.П. Филипович: «Два немца, Шмидт и Эрнст, Открыли семинар. Один воскликнул: Киев! Украина! – другой. Что жизнь разъединяет, Наука единит!». Вивченням питання становлення та розвитку археологічної освіти частково займалися І. Матяш, А. Гомоляко, О. Юркова. Так, І. Матяш у 2001 р. захистила докторську дисертацію «Архівна наука і освіта в Україні 1917-го – 1930-х років» та опублікувала монографію, один з підрозділів яких відображає історію створення та функціонування перших навчальних закладів для підготовки архівних працівників, виокремила 5 етапів функціонування Київського археологічного інституту, розвиток Одеського археологічного інституту.

Також дослідниці належить ряд статей з даної тематики. Праці О. Юркової присвячені білорусько-українському вченому Митрофану Вікторовичу Довнар - Запольському, який з жовтня 1917 р. по серпень 1919 р. очолював Київський археологічний інституту. Предметом дослідження А. Гомоляко був процес формування та становлення В.Ю. Данилевича як вченого, педагога та організатора науки, його наукова та педагогічна діяльність, еволюція його наукових поглядів у контексті загальних тенденцій розвитку вітчизняної історичної науки та суспільно-політичних реалій. Традиційній археографії в курсах Київського археологічного інституту присвячено інформативне повідомлення Л. Константинеску.

Ряд статей та монографічних досліджень В.В. Левченка відображають сторінки історії Одеського археологічного інституту, на основі широкого кола документальних матеріалів і наукової літератури аналізуються репресії проти одеських учених⁸.

Таким чином, джерельну базу з історії археологічної освіти становлять неопубліковані (архівні) та опубліковані матеріали, що дозволяють комплексно розглянути історію Київського та Одеського археологічних інститутів, визначити спільні та відмінні риси в функціонуванні даних закладів. Історіографія питання дозволяє прослідувати сам процес створення та розвитку цих навчально-наукових корпорацій.

⁸ Боровой С.Я. К истории создания Одесского археологического института и его археографического отделения / С.Я. Боровой // Археографический ежегодник за 1978 год. – М., 1979. – С. 96-101