Видатні представники музичної педагогіки

Дилецький Микола Павлович

Український музичний теоретик, композитор, хоровий диригент, педагог

Народився близько 1630 р. в Києві. Закінчив Віленську академію. Його творча праця пов’язана з Києвом, Вільно, Краковом, Смоленськом, Москвою, Петербургом. У 70-х роках проживав у Москві, де співпрацював з українськими та

російськими діячами музичної культури. Був регентом церковного хору Строганових у Солікамську. М. Дилецький — класик науково-теоретичної думки з партесного стилю. Його головна праця»Ідея граматики мусікійської» (нині втрачена) написана у Вільно 1675 р. польською мовою. Інша авторська редакція викладена 1677 р. церковнослов’янською мовою у Смоленську, а 1679 р. у Москві М. Дилецький здійснив її переклад російською мовою. Ця праця склала фундамент розвитку багатоголосного стилю в Україні та Росії. У ній систематизовано досягнення партесної музики, відновлено правила композиції, викладено методичні поради щодо музичного виховання дітей і дорослих, оволодіння професійним співом, навичками хорового диригування, нотної грамоти. Упродовж XVIII — початку XIX ст. у різних містах України й Росії з’явилося чимало рукописних копій. Одна з них (рукописна редакція, 1723) і досі зберігається у фондах Львівського музею українського мистецтва. Вона була підготовлена до видання О. Цалай-Якименко і опублікована 1970 р. у видавництві»Музична Україна». «Грамматика» Дилецького стала першим з музично-теоретичних трактатів, які докладно пояснили технічну суть лінійної, нотної системи, партесного співу і партесної композиції. В цій праці Дилецький виступив на захист «вільних» прийомів композиції, розглядаючи музику, як мистецтво творчо живе, емоційно визначне. «Граматика» по суті була також і першою працею, що узагальнила музично-теоретичні знання, доти засвоювані переважно через усну традицію. Встановлена ним термінологія надовго утвердилася в теоретичній, педагогічній практиці шкіл і композиторів і мала величезне практичне значення та сприяла плідній діяльності багатьох співаків і регентів другої половини XVII й початку XVIII століття. Серед музичних творів автора —»Херувимська» (на 8 голосів),»Літургія» та ін.

Педагогічна спадщина М.Лисенка

М. Лисенко. Роль музично-педагогічної спадщини М.В.Лисенка в історії української Музики характеризується всебічністю його обдарування й діяльності. Микола Лисенко - засновник української професійної музики. Він підніс усі жанри української музики на високий художній і фаховий рівень, заклав основи музично-критичної і наукової думки про українську музику.
Крізь усі наукові праці композитора проведена думка, що магістральними у творчості справді національного художника мають бути народ і його пісня. У порадах українським композиторам, педагогам М.Лисенко постійно закликав не відриватися від народного ґрунту. Велику увагу він приділяв всебічному розвитку особистості. М.Лисенко індивідуально підходив до кожного учня, прагнув допомогти розкрити його " самість". В непові музичного виховання дітей, як вважав М. Лисенко, повинні бути дитячі народні ігри з народними піснями, танцями і рухами. Урок музики розглядається як один з центральних предметів, що формує людину, дає їй перший " духовний досвід". Усі форми музичних занять із школярами мають спрямовуватися на їхній духовний розвиток, допомагати пізнанню світу, формуванню світогляду, вихованню моралі. Вся система сучасного музичного виховання школярів ґрунтується на національній основі, на широкому використанні фольклору, на взаємозв'язку вчителя з учнями, на поширенні знань, умінь і навичок. Можна з впевненістю сказати, що педагогічні принципи М.В. Лисенка дуже яскраво відбиваються в сучасних принципах музично-естетичного виховання. Це підтверджує вагомість його внеску в українську педагогіку, в розвиток української професійної освіти, в українську фольклористику та розвиток музично-естетичного виховання підростаючого покоління.

М.Леонтович. Музично-педагогічна діяльність М. Леонтовича органічно поєднувалася з диригентсько-хоровою справою, і у цій галузі він також виявив себе як оригінальний і самобутній художник. Диригентська школа М. Леонтовича успадкувала кращі досягнення вітчизняних хорових діячів, передусім М. Лисенка, мала багато спільного з художньо-естетичними критеріями К. Стеценка – найближчого його друга і побратима.

Педагогічна й диригентська діяльність М.Д. Леонтовича заклала міцні основи української музичної культури. Врахування наукового та педагогічного досвіду композитора при уважному його вивченні може стати вагомим підґрунтям під час складання інтегрованих програм і підручників для сучасної школи, проведення інтегрованих занять. Методична сторона розв'язання проблеми міжпредметних зв'язків передбачає не лише ефективне застосування вже існуючих, а й пошук нових форм, методів, прийомів, від яких залежить розвиток творчості учнів, прагнення до пізнання наукових істин, активізація розумової діяльності під час вирішення навчальних і практичних завдань.

З ім'ям Леонтовича пов'язане становлення методики музичного виховання в школі як предмета в перші пожовтневі роки. Практичний досвід учителя, педагогічна спадщина М. Леонтовича, його музична творчість для дітей залишаються й нині в арсеналі засобів естетичного виховання підростаючого покоління. Твори композитора входять до програми з музики та репертуару шкільних хорів. Композиторський доробок М. Леонтовича є об'єктом наукових досліджень, служить темою багатьох наукових робіт. Весь час не припиняється вивчення гармонії та поліфонії, музичного стилю композитора музикознавцями.

К.Стеценко. Значне мiсце у творчому життi К.Стеценка займала його педагогiчна дiяльнiсть. Композитор створив оригiнальнi пiснi й хори, для дiтей написав двi опери-казки, внiс багато цiнного у методику викладання спiву в школi та був органiзатором рiзноманiтної позакласної роботи з музично-естетичного виховання. Стеценко розробляв теоретичнi основи системи музичної освiти i виховання дiтей. Ось деякi з них: загальна доступнiсть та обов'язковiсть естетичного виховання, науковiсть знань, вiдповiднiсть дидактичного матерiалу вiковим та психологiчним особливостям дiтей. Цiкавi щодо цього визначенi автором вимоги до пiдручникiв, якi " повиннi мати науковий характер" i бути пристосованими " до шкiльного вжитку", а " розподiл глав i параграфiв, маючи на метi науковi завдання, мусить також пристосовуватись до шкiльно-педагогiчних вимог. Мова пiдручникiв, — наголошує автор, —повинна бути ясна, лiтературна, популярна". З притаманною йому енергiєю К.Стеценко брався до справ, пов'язаних з органiзацiєю школи.

Я.Степовий. Композитор Якiв Степанович Степовий був серед тих, хто, зберiгаючи та розвиваючи кращi традицiї українського класичного мистецтва, будував культуру нового, вiддавав багато сил величезнiй громадськiй i творчiй роботi. Неабияке художньо-естетичне значення мали також збирання, опрацювання i популяризацiя фольклорних мелодiй. Українськi композитори, усвiдомлюючи значення фольклору у подальшому розвитку професiйної музики та вихованнi естетичних смакiв пiдростаючого поколiння, багато i наполегливо працювали над поширенням численних скарбiв народного генiя. З любов'ю i повагою ставився Степовий до народної пiснi. Своїми обробками композитор на практицi продемонстрував необмеженi художньо-образнi i формотворчi можливостi фольклору Особливо слiд наголосити на обробках народних пiсень для дiтей. Важливою подiєю був вихiд у свiт трьох випускiв " Пролiскiв", що вмiстили обробки народних пiсень та оригiнальнi твори Степового з урахуванням вiкових можливостей дiтей, за ступенем складностi — вiд найлегших спiвомовок до найскладнiших у мелодичному та гармонiйному вiдношеннi зразкiв; I випуск —39 пiсень (лише фольклорнi зразки), II випуск — 69 пiсень (є також твори на слова Л.Глiбова, Лесi Українки, Б.Грiнченка, Я.Щоголева та iн.), III випуск — 29 пiсень дво-триголоснi (значна кiлькiсть пiсень на вiршi С.Руданського, В.Самiйленка та iн.). Оригiнальною працею Я.Степового є " Кобзар". Пiснi для дiтей на слова Т.Шевченка". Туди ввiйшло дванадцять пiсень на один голос, вiсiм — на два голоси. Разом iз збiркою " П'ять шкiльних хорiв" на слова Шевченка вони становлять " малий" музичний " Кобзар" на вiдмiну вiд Лисенкового " дорослого". Твори Степового на шевченкiвськi вiршi були дуже популярнi, багато його мелодiй з них незабаром стали народними. Про навчальне призначення 31пiсень Степового свiдчить також збiрка " Шкiльнi хори", куди ввiйшло 94 твори (частина з них повторювала змiст попереднiх збiрок)

П.Козицький. Розв’язок цього складного завдання потребувало високої педагогічної майстерності і послідовної системи в методиці занять. Цілісної методичної сис-теми в ті роки ще не існувало, хоча й здійснювалися окремі педагогічні розробки, впроваджувалися результати досліджень та експериментів, вчителі обмінюва-лися досвідом, думками і методичними порадами. Тому надзвичайно актуаль-ними в той час були нотатки, статті та теоретичні праці П. О. Козицького, в яких він висловлює міркування щодо слухання музики та хорового співу. Йому на-лежать перші спроби на Україні створення методичних вказівок із питань музич-ного виховання.

Пилип Омелянович Козицький вважав, що процес слухання музики міс-тить в собі фази сприймання і пізнання. Внаслідок цього він радив у музичному сприйнятті бачити два напрями музикування – загальне естетичне виховання і специфічну музичну освіту, поєднуючи світ почуттєвого сприймання із сферою свідомого засвоєння знань. Він вважав, що музичні твори для слухання слід класифікувати не за історичною хронологією, а залежно від складності процесу сприймання, керуючись принципом “від простого до складного”. За П. О. Козицьким на початковому етапі навчання, який відображає перший напрям музичного виховання, необхідно загострити увагу на Знаходженні в му-Зиці тих чи інших життєвих явищ. “Музика – це мова життєвих процесів, вона не відображає об’єкти сприйняття, а змальовує, як перебігає той чи інший процес у свідомості… Процеси людського життя, які музика в силах відобразити, поді-ляють на такі групи: 1. Моторні (робота, хода, танок), що виявляються у зовнішньому русі.

2. Процеси почуттів, відчувань, що проявляються не в зовнішньому русі, а у вбиранні сприйняття та реакції на нього.

3. Процеси думки, що проявляються у рівнодії, розвитку та боротьбі різних елементів свідомості”.

П. О. Козицький випрацьовує детальну програму вивчення музичної літе-ратури під час “слухання музики”. Відповідно до кожного з розділів свого плану він робить класифікацію музичних прикладів за певною системою.

Просвітитель-педагог доходить висновку, що такий вид роботи як “слу-хання музики” повинен складатися з декількох фаз: – виховання активного свідомого сприймання музичного твору;

– ознайомлення з елементами музичної мови і принципами формоутво-рення в процесі виконавства;

– усвідомлення рис композиторських шкіл, стилів, їх соціологічної при-роди і процесів еволюції.

П. О. Козицький запевнює, що “…слухання музики має виховувати активне й уважне сприйняття музики, вміння орієнтуватися в її складі (відрізняти її зву-кові символи), широко пов’язувати музичне сприйняття з процесами нашої сві-домості. Вона мусить виховати здібність до широкого і всебічного реагування на музику, щоб відгукувалися на музику і інтелект, і емоції, та щоб музика збу-джувала нашу асоціативну діяльність” Крім “слухання музики” в школі, прискіпливий погляд діячів музичної освіти зосереджувався на розвитку інших нових видів музично-просвітницької роботи –Грі на музичних інструментах (здебільшого йшлося про дитячі шу-мові оркестри) та Творчій імпровізації.

Ф.Колесса.
Колеса Ф. М. Музикознавчі праці, Шкільний співаник у двох частях. З педагогічної спадщини композитора, Основи техніки диригування, Хорові твори [Ноти].

В.Верховинець. В.М.Верховинець — учитель, професор вищої школи, основоположник українського дитячого музично-iгрового репертуару (методичний посiбник " Весняночка"), засновник

науково-теоретичних засад української хореографiї (" Теорiя українського народного танцю"), постановник першого нацiонального балету (" Пан Каньовський", муз.М.Верикiвського), вчений-етнограф, дослiдник українського фольклору (" Українське весiлля"), основоположник нового сценiчного жанру —театралiзованої пiснi та художнього колективу нового типу (" Жiнхоранс"), автор навчальних програм, пiдручника, посiбника, численних хорових i вокальних творiв, аранжувань українських народних пiсень. За дослідженнями Н.Дем’янко ним обгрунтована i впроваджена особливо актуальна для нашого часу система iнновацiйних засобiв виховання, про яку ми маємо намір розповісти у даному нарисі. Найважливiшою особливiстю всiєї багатогранної спадщини В.М.Верховинця є її пiдпорядкованiсть педагогiчнiй метi — формуванню нацiональної культури молодi: засвоєнню духовної спадщини i соцiально-iсторичного досвiду українського народу, вихованню нацiональної самосвiдомостi, громадянськостi, патрiотизму, рис нацiонального характеру. Тому виховне значення його педагогiчних iдей i досвiду в сучасних умовах зростає та актуалiзується Багатогранна творча дiяльнiсть В.М.Верховинця (Костiва) як педагога i митця розвивалась пiд впливом демократичних iдей українського нацiонального вiдродження та пiдпорядковувалась завданням формування нацiональної культури молодi. Українська нацiональна культура розглядалась ним як сукупнiсть духовних i матерiальних цiнностей, створених безпосередньо українським народом протягом усiєї його iсторiї. В.М.Верховинець вважав, що найвиразнiшим проявом нацiональної культури є справжнє народне мистецтво, яке вiддзеркалює духовний свiт, традицiї, звичаї, характер українського народу, вiдзначається яскравим нацiональним

колоритом. Усi його новаторськi теоретичнi досягнення (науковi працi " Українське весiлля", " Українськi танцi", " Теорiя українського народного танцю", " Весняночка") i практичнi надбання (досвiд педагогiчної дiяльностi в школах, вищих навчальних закладах, роботи з художнiми колективами, створення нового сценiчного жанру —театралiзованої пiснi, ансамблю " Жiнхоранс", першого нацiонального балету " Пан Каньовський) є одночасно зразками нацiональної культури i засобами її формування. Отже, сутнiстю педагогiчної спадщини В.М.Верховинця виступає українська нацiональна культура. В педагогiчнiй спадщинi В.М.Верховинця з формування нацiональної культури молодi важливе мiсце належить драматичному мистецтву, в якому основним засобом, органiзуючим усi художньо-зображувальнi елементи (слово, музику, мiмiку, хореографiю), є дiя. Переслiдуючи виховну мету, в творчостi педагога ця дiя завжди педагогiчно доцiльна: мiстить позитивний приклад, схвалює добрi i засуджує аморальнi вчинки, активiзує творчi здiбностi вихованцiв. Синкретичнiсть цього жанру зумовила новаторське комплексне використання В.М.Верховинцем елементiв музичного, хореографiчного i драматичного мистецтв у педагогiчному процесi.