Захист прав і свобод людини в контексті світового, регіонального та українського рівнів

Організація Об'єднаних Націй (ООН), згідно зі ст. 13 Статуту ООН, покли­кана сприяти міжнародному співробітництву в галузі прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. ООН приймає реко­мендації, ухвалює рішення, скликає міжнародні конференції, готує проекти конвенцій, здійснює дослідження, надає консультативну та технічну допомо­гу окремим країнам. Фактично усі головні і значна частина допоміжних орга­нів ООН тією чи іншою мірою займаються питаннями прав людини.

Одним із головних органів ООН є її Генеральна Асамблея, на яку покла­дена відповідальність за виконання функції зі сприяння загальній повазі і дотриманню основних прав і свобод людини. Питання прав людини, як пра­вило, включаються до порядку денного Генеральної Асамблеї на підставі відповідних розділів доповіді Економічної і соціальної ради, а також рішень, прийнятих Генеральною Асамблеєю на попередніх сесіях. Іноді питання прав людини пропонуються для обговорення іншими головними органами ООН, а також її Генеральним секретарем. Для сприяння Економічній і соці­альній раді у розгляді питань, які стосуються прав людини, створюються спеціальні комітети та комісії. Від 1946 р. діє Комісія з прав людини. Вона складається з представників 53 держав-членів, які обираються строком на три роки. Комісія може запросити взяти участь у своїй роботі будь-яку дер­жаву, а також представників національно-визвольних рухів.

Питання прав людини переважно розглядаються Третім комітетом Генеральної Асамблеї, у віданні якого перебувають соціальні і гуманітарні питан-ня, а також питання культури. Деякі аспекти прав і свобод людини обгово­рюються й іншими комітетами. Ухвалені ними рішення підлягають затвер­дженню на пленарних засіданнях Генеральної Асамблеї. За її дорученням дослідження стану справ з правами людини, як правило, здійснюють Еконо­мічна і соціальна рада та її допоміжні органи, спеціалізовані установи і Ге­неральний секретарООН.

На 48-й сесії 20 грудня 1993 р. Генеральна Асамблея ухвалила резолюцію про запровадження посадиВерховного комісара ООН з прав людини. Він вважається посадовою особою ООН і під керівництвом та егідою Генерального секретаря несе основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй у сфері прав людини. Фактично ж Верховний комісар ООН з прав людини здійснює загальне керівництво діяльністю Центру прав людини.

У грудні 1949 р. Генеральна Асамблея прийняла постанову про заснувння Управління Верховного комісара ООН з прав біженців.

Для ефективності захисту прав і свобод людини відповідно до міжнародних конвенцій створено спеціальні органи. Так, у 1977 р. згідно з Міжнародним пактом про громадянські та політичні права був створений Комітет з прав людини.

Комітет з прав людини розглядає претензії лише від тих держав-учасниць, які зробили заяву про визнання його компетенції. Скарги осіб, які ствер­джують, що вони є жертвами порушень державою-учасницею одного з прав, закріплених у Міжнародному пакті про громадські та політичні права, роз­глядаються згідно з процедурою, передбаченою першим Факультативним протоколом до пакту.

Особливу увагу Комітет з прав людини приділяє питанням правової осно­ви їх захисту. Від кожної держави вимагається така інформація:

- які судові, адміністративні та інші компетентні органи влади володіють юрисдикцією стосовно прав людини;

- які засоби правового захисту є в розпорядженні особи, яка заявляє про порушення будь-якого зі своїх прав, і яка система компенсації і реабіліта­ції існує для потерпілих;

- чи передбачається захист прав, закріплених у різних міжнародних угодах з прав людини, в конституції та інших законодавчих актах; як врахову­ються положення міжнародних угод з прав людини в рамках правових систем держав;

- чи допускаються посилання на положення міжнародних договорів з прав людини в судах та адміністративних органах і чи можуть вони безпосеред­ньо забезпечувати їх дотримання, чи для того потрібна трансформація;

- чи існують внутрішньодержавні органи або механізми контролю за дот­риманням прав людини.

Комітет з прав людини справедливо вважає, що система контролю за дот­риманням положень, що містяться в документах з прав людини, лежить в основі діяльності ООН у сфері прав людини. Тому держави зобов'язані по­давати періодичні доповіді для розгляду договірними органами. Обговорен­ня доповідей єважливим фактором захисту прав громадян.

Функції контролю за дотриманням міжнародних договорів виконують ще п’ять органів: Комітет з питань ліквідації расової дискримінації (1970); Ко­мітет з питань ліквідації дискримінації щодо жінок (1982); Комітет з еконо­мічних і культурних прав (1985); Комітет проти катувань (1988); Комітет з прав дитини (1990).

Характерно, що десятки держав світу до цього часу не ратифікували основоположних угод з прав людини, а майже 50 держав-членів ООН не приєднатися до пактів про права людини. Саме тому вони не мають жодних зо­бов'язань з подання доповідей у конвенційні органи.

Генеральна Асамблея ООН не раз висловлювала стурбованість цим і на кожній сесії приймала резолюції, в яких настійно закликала держави ратифі­кувати пакти про права людини й інші основоположні документи в цій сфе­рі. Але практичних заходів для реалізації своїх рекомендацій ООН не вжива­ла.

Поряд із системою міжнародного співробітництва держав у сфері прав людини така діяльність здійснюється і на основі регіональних угод. Регіо­нальне співробітництво покликане доповнювати і конкретизувати форми міжнародного співробітництва, а в деяких випадках ефективніше забезпечу­вати основні права і свободи людини.

Відповідно до ст. 52 та ст. 53 Статуту ООН регіональні організації повин­ні були створюватися для мирного розв'язання «місцевих суперечок», а та­кож для застосування примусових заходів під керівництвом Ради безпеки. Але після прийняття Статуту ООН почали виникати й організації, мета яких полягає в захисті прав і свобод людини на регіональному рівні.

Спеціальні структури захисту прав людини існують в Європі, Африці, Ла­тинській Америці. Винятком є лише Азія.

Найдавнішою і найефективнішою регіональною міжнародною організа­цією є Рада Європи, створена 1949р. У Римі 4 листопада 1950 р. її члени прийняли Європейську конвенцію з прав людини і основних свобод, яка вступила в силу 3 вересня 1953 р. Через 25 років учасниками конвенції ста­ли всі члени Ради Європи. У рамках Ради Європи діють понад 150 міжнарод­них багатосторонніх конвенцій, угод і протоколів, обов'язкових для вико­нання. Крім Європейської конвенції з прав людини і основних свобод, най­більш відомими є Європейська соціальна хартія, Європейська конвенція щодо запобігання тортур і тілесних ушкоджень та жорстокого поводження і приниження людської гідності, Європейська конвенція з питань культури.

Європейська конвенція з прав людини і основних свобод і 13 Протоколів, які її доповнюють, передбачають громадянські та політичні права, а також механізм і процедуру їх захисту та контролю. Як підкреслюється у преамбу­лі конвенції, її учасники мають на меті здійснити перші кроки для забезпечення деяких прав перелічених у Загальній декларації прав людини.

Проте основна цінність конвенції полягає не в зафіксованих правах і сво­бодах, а у створенні механізму їх імплементації. На її основі були створені два органи — Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини. Комісія наділена повноваженнями для розгляду скарг як дер­жав, так і окремих осіб. Будь-яка держава-учасниця може направити до Ко­місії скаргу про те, що інша держава порушує положення конвенції. Скарги розглядаються лише в тому випадку, якщо держава, проти якої вони подані, визнала подібну компетенцію комісії. Всі члени Ради Європи визнали таку компетенцію не тільки Комісії, а й суду. Задля справедливості треба зазначи­ти, що механізм розгляду скарг, поданих до комісії, досить складний.

У рамках Ради Європи захист прав людини здійснює також її головний і орган – Комітет міністрів, а також створені Європейською конвенцією з прав людини і основних свобод з цією метою спеціальні органи – Європей­ська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини.

Комісія має повноваження розглядати скарги окремих осіб, неуря­дових організацій і груп осіб щодо порушення їхніх прав державами-члена­ми Ради Європи. Анонімні скарги, скарги про порушення прав, які не закріплені в статтях Європейської конвенції з прав людини і основних свобод, не розглядаються. Скарга відводиться у випадках недостатньої і обґрунтованості, а також у випадку зловживання правом на подання петиції. Прийнявши петицію до розгляду, Комісія разом з представниками сторін вивчає її з метою встановлення фактів. У разі потреби проводить розслідування, для ефективного здійснення якого зацікавлені держави створюють необхідні умови. Комісія складає доповідь і надсилає її зацікавленим державам, Комітетові міністрів і Генеральному секретареві.

Європейський суд з прав людини приймає до розгляду справи, які передаються Європейською комісією з прав людини, державою, громадянин якої вважається жертвою порушення прав людини державою, проти якої подано скаргу.

Під впливом рішень суду держави коригують національне законодавство й адміністративну практику з виконання Європейської конвенції з прав лю­дини і основних свобод. Система захисту, передбачена конвенцією, за сво­єю природою є додатковою. Це означає, що захист прав людини здійсню­ють, насамперед, національні суди та адміністративні органи. Європей­ський суд та Європейська комісія з прав людини і основних свобод – остан­ні інстанції у справах, що стосуються прав людини і розглядаються в націо­нальних судових інстанціях.

Отже, інтеграційні процеси в рамках Європейського континенту сприя­ють створенню і відносно успішному функціонуванню регіональної систе­ми, яка забезпечує надійний захист прав і свобод людини та громадянина. Створений правовий механізм забезпечення цих прав, що своєю чергою прискорює аналогічні процеси на Латиноамериканському і Африканському континентах. Проте відмінність соціальних систем, неоднаковий рівень економічного розвитку, особливий національний склад населення, різні культурні та історичні традиції не дають можливості створити дієвий меха­нізм захисту прав людини на цих континентах. Поза полем дії такого меха­нізму перебувають Азія та мусульманський Схід. Спеціалізовані установи й органиООН, покликані захистити права і свободи людини та громадянина у всесвітньому масштабі, мають недостатню ефективність.

Чинна Конституція України проголосила права і свободи людини найви­щою цінністю. Це зобов'язує державу виконувати функції головного гаран­та їх дотримання і захисту.

Суб'єктивне юридичне право громадянина може виникати лише за умови закріплення його в законодавстві. Зміст основних прав і свобод у норматив­но-правових актах – конституції та законах – формулює законодавчий орган держави, Це не випадково. Органи виконавчої влади, міліція, прокуратура, служба безпеки не можуть закріплювати основні права і свободи людини та систему гарантії їх здійснення. Такий порядок зумовлений юридичною природою і значенням закону, який є головним інструментом забезпе­чення захисту прав людини. Закон має певні особливості, які визначають його найвищу юридичну силу:

- приймається Верховною Радою України або референдумом;

- регулює найважливіші суспільні відносини;

- закріплює систему основних прав і свобод громадян, порядок їх здійснення та захисту;

- відрізняє від інших правових актів особливою конституційною процеду­рою прийняття і запровадження;

- потребує контролю або затвердження з боку будь-якого іншого органу держави і не може впливати на систему прав та свобод людини, закріплених законом;

- має найвищу юридичну силу;

- може бути доповнений, змінений й скасований тільки тим органом влади, який приймає закони.

Конституція України 1996 р. (ст. 92) закріпила положення про те, що викючно законами України визначаються: права і свободи людини та громадянина, гарантії цих прав і свобод, ос­новні обов'язки громадянина; громадянство, правосуб'єктність громадян; права корінних народів і національних меншин; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; питання виховання, освіти, культури, охорони здоров'я; проблеми екологічної безпеки.

Чільне місце у системі органів державної влади, що діють у сфері прав лю­дини, посідає Верховна Рада України. Конституція виділяє не тільки прин­цип обов'язковості саме законодавчого закріплення регулювання питань з прав і свобод людини, а й контрольні функції парламенту у цій сфері.

Парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина покликаний:

- захищати права і свободи людини, проголошені Конституцією, законами України та міжнародними договорами;

- забезпечити додержання та повагу до прав людини з боку органів держав­ної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, під­приємств і установ, організацій та їх посадових осіб;

- запобігати порушенням прав і свобод людини або сприяти поновленню порушених прав;

- поліпшувати й розвивати міжнародне співробітництво у сфері захисту прав і свобод людини;

- запобігати будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

- сприяти правовій поінформованості населення та захисту конфіденцій­ної інформації про особу.

13 листопада 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини». Сферою його застосу­вання є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини та громадянина між громадянами України незалежно від місця їхнього прожи­вання, між іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на тери­торії України, та органами державної влади й місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини діє на підставі ві­домостей про порушення прав і свобод людини, які надходять від громадян України, а також з власної ініціативи. Звернення розглядаються відповідно до Закону України «Про звернення громадян». Вони подаються уповнова­женому впродовж одного року після вчинення порушення прав і свобод лю­дини та громадянина. За виняткових обставин цей строк може бути продов­жений уповноваженим, але не більше, ніж на два роки.

Розглядаючи звернення, уповноважений відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини, роз'яснює, до яких заходів має вдати­ся особа, котра подала звернення, скеровує її до органу, який повинен роз­глянути справу. Не розглядаються звернення, які перебувають на розгляді у суді. Розпочатий розгляд припиняється, якщо зацікавлена особа подала по­зов, заяву або скаргу до суду. Відповідно до закону, уповноважений реагує на порушення положень Конституції, законів України, міжнародних дого­ворів України стосовно прав і свобод людини та громадянина. Виявом реа­гування є звернення уповноваженого (конституційне подання) до органів державної влади й місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підпри­ємств, організацій, установ, до посадових і службових осіб. Конституційне подання вноситься до Конституційного суду з приводу відповідності Кон­ституції України тих чи інших законів України, чинних правових актів Вер­ховної Ради, акту Президента та Кабінету Міністрів України, правового ак­та Автономної Республіки Крим, офіційного тлумачення Конституції Укра­їни та законів України. Виявлені порушення прав і свобод людини та грома­дянина мають бути усунені упродовж місяця.

Гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, дотримання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина є Президент України. Вступаючи на пост і присягаючи народові України, він зобов’язується, зокрема, відстоювати права і свободи громадян; виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників.

Кабінет Міністрів України як найвищий орган у системі органів виконавчої влади, згідно з Конституцією України, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Він відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

Проблемами прав і свобод людини і громадянина займаються також місцеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі. Вони забезпечують виконання Конституції та законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади.

Захист прав і свобод людини та громадянина здійснюють органи місцевого самоврядування, які мають право самостійно розв'язувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. До них належать сільські, селищні і міські Ради та їхні виконавчі органи. Ради дають дозвіл на створення з ініціативи жителів будинкових, вуличних, квартальних інших органів самоорганізації населення і надають їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Особливу роль серед органів системи виконавчої влади, що займаються захистом прав і свобод людини, відіграють правоохоронні органи – міліція та служба безпеки. До компетенції міліції входить захист життя, здоров'я, прав і свобод, власності громадян, інтересів суспільства і держави від про­типравних посягань. Органи міліції забезпечують особисту безпеку грома­дян, попереджають правопорушення, охороняють громадський порядок, розкривають злочини, розшукують злочинців, піклуються про безпеку до­рожнього руху, захищають власність, виконують кримінальні покарання. Вимоги працівника міліції обов'язкові для виконання всіма громадянами і посадовими особами. Служба безпеки України стоїть на сторожі державно­го суверенітету, конституційного ладу, територіальної єдності, економічно­го, науково-технічного і оборонного потенціалу держави, а також прав гро­мадян. Діяльність цієї служби спрямована проти розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, організацій, осіб. Вона запобігає актам те­роризму, корупції, організованої злочинності.

Сприяти захистові прав та представляти інтереси громадян України, іноземних держав, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу покликана адвокатура – добровільне професійне об'єд­нання, її діяльність групується на принципах верховенства закону, незалеж­ності, демократизму, гуманізму та конфіденційності.

Однією із форм захисту прав і свобод людини є діяльність неурядових правозахисних організацій. В Україні діють декілька впливових організацій, та­ких як Український центр прав людини, заснований при Українській Правничій фундації, групи міжнародної амністії, що об'єдналися в Українську асоціацію, Українсько-американське бюро захисту прав людини, Харківсь­ка правозахисна група та ін.

Проте стан справ у сфері дотримання та захисту прав і свобод ще далекий від бажаного. За даними першої щорічної доповіді, оприлюдненої 28 листо­пада 2000 р. у парламенті, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини омбудсмена зверталося 100 тис. осіб. Загалом 56% заяв стосу­валися порушень громадянських, 20% – економічних, 16% – соціальних прав. У 2, 5 тис. випадків були здійснені представлення Уповноваженого, од­инак тільки кожне п'яте із них було розв'язане позитивно. Причини такого становища ховаються в глибокій соціально-економічний і політичній кризі, у зниженні загального рівня культури й моралі.

Лекція 6 (2 год.)