Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Основні права й відповідальність громадянина






Під основними правами людини зазвичай розуміють права, які містяться в конституціях держав і міжнародно-правових документах з прав людини, зокрема, в загальній Декларації прав людини, Міжнародному пакті про гро­мадянські та політичні права (1966), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966), а також в Європейській соціальній хартії (1960).

Основні права і свободи забезпечують різноманітні сфери життя люди­ни – особисту, політичну, соціальну, економічну, культурну. Відповідно до цього вони структуруються за групами і найменуваннями. Ці права розріз­няють також за часом виникнення. Від цього походить поняття «покоління прав людини».

Під першим поколінням прав людини розуміють ті традиційні ліберальні цінності, які були сформульовані в процесі здійснення буржуазних револю­цій, а потім конкретизувалися і розширилися в практиці й законодавстві де­мократичних держав. До них належать: право на свободу думки, совісті і ре­лігії; право кожного громадянина на ведення державних справ; право на рів­ність перед законом; право на життя, свободу і безпеку особи; право на сво­боду від свавільного арешту, затримання або вигнання; право на гласний і з дотриманням усіх вимог справедливий розгляд справ незалежним і безсто­роннім судом тощо.

Друге покоління прав людинипозитивні права – сформувалося в проце­сі боротьби народів за поліпшення економічного становища, підвищення культурного статусу. Їх реалізація потребує організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави. До прав другого покоління належать права на працю і вільний вибір роботи; соціальне забезпечення і відпочинок; захист материнства і дитинства; освіту; участь у культурному житті суспільства.

Після Другої світової війни почало формуватися третє покоління прав людини. Французький учений К. Васак запропонував включити до цього поко­ління лише колективні права, так звані права солідарності – право на розвиток, мир, здоров'я, довкілля, спільну спадщину людства, а також право на комунікацію. Особливість цього різновиду прав полягає в тому, що вони є колективними і здійснюються не окремою людиною, а народом, нацією, суспільством, громадою, асоціацією. Зрозуміло, що окрема людина бере участь у реалізації таких прав, але ця участь пов'язана не з особистісним ста­тусом, а зі становищем людини як члена певної спільноти.

Аналіз конституційних норм різних країн дає підстави поділити права лю­дини та громадянина на: громадянські й політичні, проголошені буржуазни­ми революціями; соціально-економічні, засновані на соціалістичному вчен­ні; колективні, або солідарні.

Існують такі основні групи прав і свобод людини та громадянина: грома­дянські, політичні, економічні, соціальні, культурні.

Громадянські (особисті) права – це визначені та гарантовані конституці­єю і законами пріоритетні можливості людини користуватися невідчужуваними благами особистого життя й індивідуальної свободи. Вони визначають свободу людини у сфері особистого життя, юридичну захищеність від будь-якогонезаконного втручання. Це право приватної власності; право на охо­рону сім'ї, материнства і дитинства; право свободи совісті. Сюди входить комплекс прав, які передбачають ефективні заходи судового захисту кожній людині у випадку порушення її прав, право на вільне пересування і вільний вибір місця проживання. Ці права покликані забезпечити автономію осо­бистості, простір дій індивідуальних, приватних інтересів. Громадянські права людини охороняють її від втручання держави, а також від придушен­ня цих прав державою. Отже, до громадянських прав людини належать: пра­во на вільний розвиток особистості; невід'ємне право на життя; право на по­вагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканість; право на та­ємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспон­денції; право на невтручання в особисте і сімейне життя право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання; право на свободу думки і слова; право на свободу світогляду і віросповідання.

Політичні права і свободи людини визначають її правове становище в сис­темі суспільно-політичних відносин, які виникають у процесі здійснення державної влади. Носіями, суб'єктами цих прав є лише громадянитієї чи ін­шої країни, а не всі особи, які живуть на її території. Вони можуть бути реа­лізовані як індивідуально, так і завдяки участі громадянина, наділеного ци­ми правами і свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур. Сучасні конститу­ції визнають за всіма громадянами рівний політичний статус, що знайшло відображення у принципі «рівність усіх перед законом». Громадяни наділя­ються широкими правами і свободами, а в деяких країнах окремими полі­тичними правами (наприклад, виборчими) можуть користуватися особи без громадянства або іноземці.

До політичних прав громадян належать: право на свободу асоціацій; пра­во на участь у державних справах як безпосередньо, так і через своїх пред­ставників; право обирати і бути обраним; право на свободу думки, безпе­решкодне дотримання власних думок; право на вільний пошук, одержання і поширення інформації; право на мирні збори та маніфестації; право на звернення.

Політичні права є неодмінною умовою функціонування усіх інших видів прав. Саме вони становлять органічну основу системи демократії і виступа­ють як засіб контролю за владою, як цінності, на які влада покликана орієн­туватися, обмежувати себе цими правами, визнавати і гарантувати їх.

Чинна Конституція України гарантує громадянам право на свободу об'єднання у політичні партії та громадянські організації (ст. 36). Ви­няток становлять обмеження, визначені законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення, захисту йо­го прав і свобод.

Громадяни України мають право брати участь в управлінні державними справами, у Всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання.

Згідно зі ст. 39 Конституції України, громадяни мають право збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації.

Складовою частиною політичної свободи є свобода преси, радіо і телеба­чення, яка означає свободу оприлюднення думок із суспільно значущих питань. Свобода висловлення думок означає відсут­ність цензури. Але за порушення законів про пресу, про засоби масової ін­формації автор і редактор несуть відповідальність.

Усі громадяни України мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Ті зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь заявникові у встановлений законом строк.

Економічні, соціальні та культурні права покликані забезпечити людині належний життєвий рівень. Перелік цих прав закріплений у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966). Він визначає ту позначку, нижче від якої цивілізована держава не може опуститися.

У ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права підкреслюється, що державивизнають право на працю, яке включає право кожної людини отримати змогу заробляти на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Отже, кожна людина має право на працю, право вільно обирати ту чи іншу роботу та одержувати за неї винагороду у вигляді заробітної платні, яка дає їй змогу гідно існувати та утримувати сім'ю. Це право означає також ви­бір професії. Держави, що беруть участь у цьому пакті, визнають право кож­ного на справедливі і сприятливі умови праці. Це, зокрема:

- винагорода, що забезпечує справедливу заробітну платню і рівну винаго­роду за працю рівної цінності;

- гарантування жінкам умов праці, не гірших від тих, якими користуються чоловіки, з рівною оплатою за рівну працю;

- задовільне існування працюючих і їхніх сімей;

- умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни;

- однакова для всіх можливість просування на роботі на відповідні вищі щаблі виключно на підставі трудового стажу і кваліфікації;

- відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу та оплачувану періодичну відпустку так само, як і винагороду за роботу у святкові дні.

Українське законодавство забороняє використовувати примусову працю.

Міжнародне право визнає право на страйк тих, хто працює. У 1961 р. це право було включене до Європейської соціальної хартії (ст. 6). Право на страйк закріпив і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966). Держави, які беруть участь у пакті, зобов'язуються забезпечи­ти право на страйки та умови його здійснення відповідно до законів кожної країни (ст. 8). Конституція України гарантує працюючим право на страйк для захисту економічних і соціальних інтересів (ст. 44).

Міжнародне законодавство зобов'язує держави забезпечити право кожно­го створювати для задоволення і захисту економічних та соціальних інтере­сів професійні спілки і вступати в них за власним вибором. Єдиною умовою при цьому є дотримання правил відповідної організації.

Важливим соціально-економічним правом людини є право на соціальне забезпечення, зокрема і соціальне страхування. Соціальне забезпечення – система матеріального забезпечення та соціального обслуговування гро­мадян похилого віку, тих, хто повністю або частково втратив працездатність чи годувальника, а також сімей з дітьми. Це забезпечення здійснюється, як правило, самою державою.

Міжнародне і національне законодавство цивілізованих країн визнає право кожного на участь у культурному житті; користування результатами нау­кового прогресу і їх практичне застосування; захист моральних та матеріаль­них інтересів, які виникають у зв'язку з будь-якими науковими, літератур­ними або художніми працями, автором яких він є.

Держави-учасниці Міжнародного пакту про економічні, соціальні і куль­турні права (1966) для повного здійснення цього права зобов'язані впровад­жувати заходи, спрямовані на охорону, розвиток та поширення досягнень науки і культури. На особливу увагу заслуговує свобода, яка, безумовно, потрібна для наукових досліджень і творчої діяльності. Держави покликані визнавати користь, отримувану із заохочення і розвитку міжнародних кон­тактів і співробітництва у науковій і культурній галузях.

Існують також інші категорії прав. До них належить насамперед право на­родів на самовизначення. З точки зору сучасного тлумачення воно означає, що:

- усі народи мають право вільно, без стороннього втручання, визначати свою політичну долю та здійснювати власний економічний, соціальний і культурний розвиток;

- усі держави зобов'язані поважати це право і сприяти його здійсненню;

- усі держави зобов'язані утримуватися від будь-яких насильницьких дій, які позбавляють народи права на самовизначення, свободу та незалежність.

На практиці, проте, це право часто вступає в суперечність з іншими правами та принципами міжнародних і внутрішніх політичних відносин, і реалізувати його деяким народам буває дуже непросто.

Ця категорія прав включає також права етнічних, релігійних та мовних меншин. Чинні міжнародні акти тлумачать меншину як групу, що склада­ється з громадян держави, яка за кількістю менша від іншої частини насе­лення цієї ж держави. Їй притаманні етнічні, релігійні та мовні риси, які від­різняють її від основної частини населення. Меншина виявляє почуття солі­дарності зі своєю спільнотою. Спеціальними правами меншин є:

- право на фізичне існування і повагу культурної самобутності меншин, включаючи свободу від примусової асиміляції;

- заборона дискримінації осіб, що належать до меншин;

- право на вільне збереження та розвиток культурної самобутності.

Права дитини визначаються і захищаються низкою міжнародно-правових актів, насамперед спеціальною конвенцією, прийнятою Генеральною Асам­блеєю ООН 20 листопада 1989 р. Це права на життя, ім'я, набуття громадян­ства; піклування з боку батьків; збереження своєї індивідуальності; можли­вість бути заслуханою під час будь-якого розгляду, що стосується дитини; свободу совісті та релігії; особисте та сімейне життя тощо.

З правами та свободами людини і громадянина тісно пов'язані їхні обов'язки. Вони не завжди закріплюються в конституційному порядку, але все ж розглядаються як необхідні обмеження конституційної свободи гро­мадянина.

У новітніх конституціях з'являється не тільки термін «обов'язки грома­дян», а й відповідні глави та розділи. Поряд з проголошенням права на пра­цю в конституціях деяких країн декларується обов'язокпрацювати (Гвате­мала (ст. 112), Коста-Ріка (ст. 56), Іспанія (ст. 35). Такий же обов'язок зак­ріплений у конституціях Панами, Уругваю, Японії. За своєю природою він відображає певні соціальні принципи, не пов'язані з будь-яким примусом.

Конституція України також визначає низку обов'язків людини і громадя­нина. Так, захист Вітчизни є не тільки правовим, а й моральним обов'язком кожного громадянина країни.

Міжнародна спільнота має багату правову основу для забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Це міжнародні і національні правові акти, які визначають складний комплекс проблем прав людини: природу, суть, а також роль і місце у налагодженні взаємовідносин між індивідом, суспільством, державою. Саме ці документи визначають той мінімум основ­них прав і свобод людини та громадянина, який гарантують своїм членам правова держава і громадянське суспільство.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.