Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






У чому цінність людського життя?




Ораторство – мистецтво красномовства, Адже володіння аудиторією – одне з головних умінь сучасної людини, яка прагне бути успішною, досягти вершин лідерства. Це вміння учня-професіонала, який уміє передати власні думки із заданої теми, розкрити свої знання з даного предмета.

 

Критерії оцінювання висловлювань:

  1. Об’єктивність наведених фактів – 1 бал.
  2. Ясність думок – 1 бал.
  3. Образність мови – 1 бал.
  4. Цікаві факти – 2 бали.
  5. Цілеспрямованість – 1 бал.
  6. Гумор. Дотепи, іронія – 4 бали.

Оцінка конкурсу – 10 балів.

Слова-вислови для підтримки конкурсантів.

  1. Блискуча промова! Відчувається ораторський хист і досвідченість у публічних виступах.
  2. Молодець! Учасник віртуозно володіє предметом розмови на достатньому рівні інформованості.
  3. Тема виступу не тільки актуальна, але й цікава для слухачів. Бажаю успіхів у подальшому!
  4. Промова цікава тим, що нестандартна за трактуванням питання. Відчувається митецький хист.
  5. Промова багата на літературні приклади, об’єктивна щодо наведених фактів. Відчувається своєрідна образність.
  6. Промова багата на історичні приклади, що супроводжуються ясністю думок, цікавими фактами, цілеспрямованістю.
  7. Доповідь хоча й насичена об’єктивністю наведених фактів, але й яскрава щодо риторичних фігур, які допомагають тримати аудиторію у полі зору.
  8. Виступ зацікавлює, привертає увагу публіки дотепним гумором і саркастичною іронією.
  9. Відчувається професійний досвід володіння аудіторією. Дякуємо за блискучу промову, яка надовго залишиться у пам’яті слухачів.
  10. Доповідач чітко та послідовно висловлює власну думку, яка містить актуальну інформацію, необхідну для розвитку світогляду. Ми дуже вдячні.
  11. Учасник дібрав найпереконливіші докази й аргументи з літературних, історичних джерел, із засобів ЗМІ, власних роздумів із даної теми.
  12. У промові враховано аудиторію й ситуацію, в якій знаходиться доповідач. Оформлення виступу вдало композиційно продумано. Дякуємо. Успіхів.

Методичні рекомендації

Як підготувати виклад, щоб виступ зацікавив слухачів?

1. Не вживайте надто довгих речень, бо їх набагато важче зрозуміти, ніж короткі. Проте укласти гарну промову із самих лише коротких речень також не можна. Чергуйте довгі речення з короткими.

2. Не зловживайте третьою особою однини і множини (наприклад, «бу­ло проведено», «були заплановані дальші заходи»). Не бійтеся вжи­вати форму першої особи. Тим самим ви наблизите виклад до рівня знань слухачів...

3. Не переобтяжуйте свою мову іншомовними словами, професійними термінами, абстрактними поняттями. Можливо, слухачі не мають достатнього рівня професійних знань, і лекція залишається для них незрозумілою.



4. Намагайтеся включити до лекції приклади, порівняння й висновки, доречний дотеп.

5. Не зловживайте зайвими подробицями, які заступають головне у роз­повіді.

6. Надмірна стислість також вадить. Якщо висловити якусь важливу думку лише кількома реченнями і не обґрунтувати її, то вона пройде повз увагу слухачів. Особливо це стосується переліку по пунктах. Слухач не в змозі запам'ятати, якщо доповідач просто перелічує пунк­ти. Треба знайти шляхи пожвавлення лекції.

Приклад або порівняння легше запам'ятати, ніж просто назване твер­дження чи думку.

Не забувайте про це ніколи і намагайтеся для доведення кожної важ­ливої думки свого виступу знайти практичні приклади, порівняння.

Зацікавлення слухачів можна посилити, навівши несподівані факти.

Щоб збудити увагу, лектор може також поставити слухачам ряд за­питань, на які поступово сам відповідає.

Один із способів пояснення матеріалу полягає в тому, що лектор узгоджує цей матеріал з рівнем знань слухачів.

Питання для самоконтролю

1. Як перебороти страх і невпевненість перед публічним виступом?

2. Що передбачає щоденна підготовка до виступів?

3. Охарактеризуйте основні етапи підготовки ораторської промови.

4. Назвіть достоїнства і недоліки різних видів підготовки виступу. Яко­му із них ви надаєте перевагу?

5. Розкажіть про особливості виступу експромтом.

 

 


 

 

ОРАТОР ТА АУДИТОРІЯ

Самопідготовка оратора

Як працювати над собою

Так дано самою природою, що людина намагається вдосконалюва­тись. До тих, хто служить науці та мистецтву, тут особливі вимоги. Ще древні греки й римляни розуміли, що кожен оратор, незалежно від його обдарованості й майстерності, повинен самовдосконалюватись, розши­рювати свій кругозір, збагачувати свою культуру, виховувати в собі висо­кі моральні якості. І, звичайно, зростати політично, бо жодна суспільна промова, достойна серйозної уваги, ніколи не звучала поза політикою.

Заклик до тих, хто готується зійти на трибуну ораторську, збагачу­ватись знаннями в різних сферах життя, культури, науки, техніки, зву­чить, можливо, банально. Але ж без майстерності й знань не станеш істинним оратором (керівником). Бо ж не розкажеш людям того, чого сам не знаєш. Як писав Шота Руставелі, із кухля можна вилити лише те, чим він наповнений.



Оратору важливо виховувати в собі такі психологічні якості, як чіт­ку, наполегливу, уперту пам'ять, живу уяву, здатність зосереджуватися, сконцентровану увагу, внутрішній самоконтроль. Це все дозволяє спо­кійно і впевнено виступати перед сотнями очей, критично спостерігати за слухачами, відчувати їх настрій, тримати увагу залу.

В чому ж суть цих якостей?

Пам'ять — це здатність людини фіксувати сприйняте, довгий час збе­рігати його і при потребі відновлювати.

Чи можна покращити свою пам'ять? Звичайно, як і всякий атрибут мислення, людська пам'ять піддається цілеспрямованому психологічно­му впливу. Засобом тренувань людина може розвинути свою здатність запам'ятовувати думки, цифри, відчуття.

Про це розповідають феноменальні досліди самородків-психологів М. Куні, В. Месінга, які роблять в мозку незбагненні психологічні й об­числюванні операції. М. Куні за секунди перемножував цілі стовпчики шестизначних цифр! Це результат обдарованості, помножений на вели­ку працю. Отже, нашу пам'ять потрібно і можна тренувати. Результати цієї праці окуплять затрачені зусилля.

Поряд з чіткою пам'яттю оратору потрібен тонкий слух, натренова­ний так, щоб мимоволі чути власну мову. Зрозуміло, що не з цікавості чи бажання помилуватися, як вона звучить. Автоматичне прослуховування своїх слів, інтонацій допомагає вести поволі внутрішній самоконтроль і вносити по ходу потрібні корективи.

Важливий елемент ораторської психіки — вміння зосередитись на да­ній думці, образі, предметі. Розсіяна людина нечітко контролює свої сло­ва й дії: з'являються непотрібні слова, жести без смислу, фальшива інто­нація. Нібито людина говорить одне, а думає про зовсім інше. Здатність мимовільно зосереджуватись можна розвинути розумним тренуванням. Смисл його в тому, щоб цілеспрямовану увагу перетворити на мимовіль­ну, тобто виробити рефлекс зосередження.

Зібраність думок багато в чому залежить від того, наскільки щирі й зацікавлені ми в тому, про що говоримо.

Як би не старалась людина тримати предмет мовлення в центрі ува­ги, вона не зможе повністю зосередитись, якщо байдужа до власних слів. І ця незібраність миттєво передається аудиторії. Правда, нав'язлива зо­середженість на одному предметі іноді теж шкодить. Буває, висить, як меч, над людиною якась турбота (наприклад, як би не забути цитату!). Людина скована нею, напружує пам'ять. І здається слухачам, ніби ора­тор чогось не договорює, чогось боїться. Кращий засіб скинути гніт зо­середженості — чітко продумати план виступу, знати суть предмета, ма­ти під рукою необхідні записи.

Творча уява

На основі знань, досвіду майже кожний здатен уявити нові карти­ни, абстрактні образи. Словом, немає людей, які не обдаровані уявою, талантом. По суті, вона складається із наших здібностей узагальнювати сприймання і зв'язана з мріями, фантазією, устремліннями. В кожному, навіть найпростішому узагальненні є доля, частка фантазії. Для вчено­го, художника, поета творча уява — мірило таланту.

Великий письменник Жуль Верн володів такою надзвичайною уя­вою, що написав десятки пригодницьких романів про країни й події, яких сам ніколи не бачив.

Дивлячись на полотна художника, ми кажемо: «Який талант!» Яскра­ва, вражаюча промова — теж, певною мірою, результат творчої уяви, на­тхненної праці оратора.

Техніка мовлення

Техніка мовлення — один із важливих розділів мистецтва слова. Ко­ли ми чуємо про когось захоплюючі відгуки: як легко він говорить! — знаємо, це дань високій техніці.

Але якраз тут недосвідчених ораторів підстерігають рифи неприрод­ності — зовнішній ефект технічних засобів, манірні жести, показна дик­ція, райдужна інтонація, стрімкий темп.

Будь-який штучний прийом заключає в собі долю брехні: користу­вання додатковими кольорами в живопису, риторичні фігури в словес­ності; демонстрація на війні, жертва ферзем у шахматах — все це до дея­кої міри обман. У красномовстві, як і у всякому практичному мистецтві, технічні прийоми часто переходять у справжню брехню.

Треба остерігатися фальші, чисто зовнішніх ораторських прикрас, що б'ють на ефект.

Справжнє прагнення істинного оратора — оволодіти серцями слуха­чів, викликати в них відгук своїх почуттів. Проте нелегко бути володарем дум. Важко виражати емоції, а ще важче викликати їх у слухачів. Слова знайдуться в словниках, думки — в мудрих книгах. Але почуття не дають­ся напрокат: вони витікають з великого серця. Людина безсила вдихнути вогонь у слова, якщо сама не прониклась почуттям, яке хоче розбудити в інших. На ораторській трибуні — як на вокальній сцені — справедливі слова: «Без голосу співати ще можна, без серця — не можна (ні!)».

Зовнішня культура оратора

Вигляд оратора

Зовнішність є не останнім чинником успіху того, хто виступає. Тут важливо володіти собою, вміти «створювати імідж», певний образ. Не­дарма існує спеціальна професія іміджмейкер, тобто людина, що до­помагає створити імідж. Зачіска, охайність рук та нігтів, макіяж, стан взуття та одягу — все це уважно фіксується і впливає на сприйняття виступу.

Не кожен може похвалитися, що природа дала йому гарний зріст, міц­ну статуру й грацію жестів. Але буває, що зовні непоказна людина, коли виступає, мов магніт, притягує увагу аудиторії. За кожним жестом її уваж­но стежать, мов підкоряючись ритмові, що його завдає промовець.

Інколи промовець спирається на атрибути своєї професії, що забез­печують згаданий імідж автоматично. Так, у церковному красномовстві кафедра чи амвон, блискуче тло інтер'єру, пишні ризи — все це саме по собі вже забезпечує певну увагу слухачів.

Інша справа — світське красномовство. Тут оратор мусить приверну­ти увагу до себе з допомогою певних прийомів. Важливо дотримуватися міри. Не варто бути ексцентричним, прагнути привернути увагу незви­чайною манерою говорити чи якимись особливими жестами та мімікою. Ораторові не личить екстравагантно одягатися, так само, як і робити незвичайну зачіску: все це справляє враження дивацтва й здатне лише відштовхнути аудиторію.

Вираз обличчя, хода, якою ви проходите до місця виступу, постава — випростана чи згорблена, ваша жестикуляція — все це складає певне враження ще до того, як ви сказали перше слово. Симпатія чи антипа­тія до оратора формується саме в ці найперші хвилини.

У всякої людини є те, що називають чарівністю (або шарм, як кажуть французи). Та не кожний вміє її використовувати. Недосвідчений оратор інколи боїться аудиторії. Йому здається, що всі його сприймають кри­тично, навіть з кепкуванням, що його «наскрізь бачать». Але насправді кожний може примусити аудиторію слухати свій виступ. Треба бути щи­рим і ставитися до людей з цікавістю та повагою. І навпаки, будь-яке хитрування, намагання «подати себе» та підкреслено «причепуритися» можуть сприйматися як вияв комплексу неповноцінності.

Разом із тим, треба пам'ятати, що слухачі чекають від вас чогось більшого, ніж просто «розмови на рівних» — важливих, повчальних речей. Якщо ви тримаєтеся перед ними непевно, немов вибачаєтеся за те, що ви тут є і забираєте чужий час, справи ваші погані. Оратор має почувати себе володарем ситуації. Але владність полягає не в то­му, щоб пригнічувати слухача своїм авторитетом. Довірливість і щи­рість мають читатися на вашому обличчі з найперших моментів спіл­кування з людьми.

Вихід до слухачів

До місця промови треба йти спокійно, не бігти, не поправляти на хо­ду одяг, не слід на ходу зачісуватися тощо. Є старовинний прийом: по­чинати йти з півкроку, а не з широкого кроку. Пройшовши до місця, наберіть впевненої пози й починайте. Якщо вам треба прочитати текст з листа, не втуплюйтеся одразу в папірці. Огляньте людей, посміхніть­ся. Запам'ятайте: той, хто кладе перед собою текст і читає, заклякнувши в одній позі, немов намагаючись сховатися від слухачів, справляє вра­ження людини-магнітофона.

Погляд

Негарно спрямовувати погляд у вікно, у стелю або заплющувати очі під час виступу. Не слід дивитися й «крізь людей» байдужим, відчуже­ним поглядом. Досвідчений оратор уміє дивитися так, що кожен слухач відчуває його погляд «саме на собі». Майстерність дивитися на кожного окремо й водночас на всіх приходить з часом. Треба вчитися поступово переводити погляд з одного ряду облич на наступний, повертатися по­глядом до тих, на яких виражено зацікавлення. Існує й такий прийом: час від часу повільно «малюйте» очима цифру 8, що наче лежить гори­зонтально на рівні очей залу. За дослідженнями психологів, погляд «очі в очі» неприємний: він є виразом агресії й викликає недовіру або гнів. Недаремно ж люди зазвичай лише «зустрічаються поглядами» й тут-та- ки відводять очі один від одного.


 

 

Жестикуляція

Жестикуляція ораторові необхідна. Заклякла постава сприймається погано. Але й «мавпяча» жестикуляція недоречна. Жести поділяються на механічні, ілюстративні та емоційні.

Механічні жести — це жести, що супроводжують промову без зв'яз­ку з її змістом, тобто робляться автоматично. Усім відомі такі приклади, коли оратор, навіть не замислюючись над цим, робить одноманітні рухи рукою, поправляє зачіску, тре перенісся тощо.

Ілюстративні жести — це жести, які зображують те, про що йдеться. Наприклад: потяг рушив, і при цьому лектор робить рух рукою уперед та ін. Ані механічних, ані ілюстративних жестів допускати не слід. Во­ни тільки відволікають від промови, а іноді навіть створюють комічне враження. Наприклад, О. Водовозова у своїх спогадах про російського педагога XIX ст. К.Д. Ушинського, який на той час обіймав посаду ін­спектора (1860), згадує відвідання уроків вчителя Соболевського, коли вивчалися байки. Учитель демонстрував, як їх треба читати: «Звірів він зображував в особах: скоцюрбившись, зображував лисицю, неймовірно скошуючи й без того косі очі, а слова виголошував дискантом, а щоби нагадати про її хвіст, відкидав одну руку назад, помахуючи ззаду зошитом, згорнутим в трубочку. Якщо йшлося про слона, він зводився навшпинь­ки, а на довгий хобот мали вказувати три зошити, згорнуті в трубочку та вкладені один в один. При цьому, дивлячись, який звір, він чи то бігав та гарчав, чи то, стоячи на місці, сіпав плечами, щирячи зуби».

Емоційні жести — це жести, що підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомагають у виділенні основних думок. Головне, щоби ці жести у промовця були природними. Трохи повертайте голову й корпус, робіть жести руками лише в найважливіших місцях промови. Не тупцюйте на місці, а непомітно переносьте центр ваги тіла з однієї ноги на другу. Ноги треба тримати трохи розставленими, одну ногу ви­ставити дещо вперед. Коліна мають почуватися гнучкими. Груди й руки треба тримати без напруження. Якщо від нервозності ви не знаєте, «ку­ди подіти руки», використовуйте старовинний акторський прийом: між середнім та великим пальцями кожної з рук утримується малесенький, непомітний уламок сірника.

У найвиразніших місцях промови робіть корпусом легкий рух упе­ред, спираючись на носок, або й цілий крок уперед. Живіт має бути підтягнутий.

Якщо вас «заціплює», знайдіть куток, аби кілька разів зігнути коліна, крутнути головою й плечима, змахнути руками. Якщо перехоплює ди­хання, кілька разів енергійно зігніться. Усе це знімає напруження. Мета таких засобів — набути спокійної постави.

Не розглядайте своїх рук чи нігтів. Подумки проаналізуйте вираз об­личчя: чи не насуплені у вас брови, чи не зібралося у зморшки чоло, чи не розкрито рота. Буває, що від хвилювання обличчя ніби «заціплюєть­ся». У такому разі перед виступом слід напружити 2—3 рази з усієї сили м'язи обличчя. Посміхніться, «до вух» розтягнувши рота.

Піднесіть брови «аж до зачіски». Спробуйте поворушити вухами. Зви­чайно, це треба робити, щоб ніхто не бачив. Наведені вправи займуть кілька секунд, але в результаті м'язи обличчя повністю розслабляться, воно набуде спокійного, ясного виразу.

Якщо ви легко червонієте, знічуєтеся — наберіть повні груди повітря й не видихайте, скільки можете утриматися. Зробіть таку затримку раз, другий, третій. Дихання автоматично почне саморегулюватися. Загалом воно має бути цілком вільне, спокійне. А відтак легені стабілізують ро­боту серця, кровообіг стане нормальний.

Голос

Рідко зустрічаються люди з «пошкодженим» голосом. Від природи кожен може добре володіти своїм голосом. Індійські йоги навіть вважа­ють, що хрипкий, гнусавий чи неприємний голос неможливий у люди­ни, що веде достойний спосіб життя.

Пияцтво та куріння — головні вороги голосу. Час його усталення — юнацькі роки. Чоловічий голос уже пройшов підлітковий «злам», але ще не звучить на повну силу, це станеться десь під ЗО років.

Голосовий апарат — багатющий інструмент. Дихальні органи, мов мі­хи в органі, накачують повітря. Воно вимушує вібрувати зв'язки в ди­хальному горлі. Гортань, ротова та носова порожнини

 

утворюють ре­зонатори. Губи, язик, нижня щелепа й м'яке піднебіння артикулюють (творять) звуки.

Правильні артикуляція й вимова, добра дикція — запорука успіху. Слід чітко й правильно вимовляти кожен звук, боротися з шепелявістю, гаркавістю, недбалою вимовою. Дехто вимовляє замість потрібного звука зовсім інший — наприклад «в» замість «л». Промовте всі літери алфаві­ту як звуки (а ще краще — запишіть на магнітофоні, прослухайте). Чи все тут у вас у порядку? Якщо ваша дикція не дуже чітка, на допомогу можуть прийти скоромовки, що дозволяють виробити досконалу вимо­ву для будь-яких звуків.

Чи достатньо гучний ваш голос? Якщо він глухий і тихий, потрібно ширше спиратися на дихання, дати струменю повітря з легенів звуча­ти сильно, вільно й чисто. Кожне слово треба чути, не можна зливати кілька слів у якусь невиразну звукову масу. Чіткість вимови часто зале­жить і від аудиторії, в якій виступає оратор. Потрібно пам'ятати, що чим більша аудиторія, тим повільніше поширюються звукові хвилі: для того, щоб вони не змішувалися і не заглушали одна одну, оратор має дати їм час для поширення. Тому у великих аудиторіях ораторові слід говорити повільніше, ніж у маленьких.

Гучність голосу можна певною мірою прогнозувати: оратор має змогу позначити в тексті належні місця відповідними символами.

Чи не занадто швидко (повільно, мляво) ви говорите? Правильне сприйняття аудиторією промови залежить і від темпу виголошення (тоб­то швидкості, з якою оратор вимовляє звуки, склади чи слова за одини­цю часу). Оратора, який взяв невдалий темп, перестають слухати. Якщо промова виголошується занадто швидко, аудиторія не встигає за орато­ром, втрачає стрижень розмови, а незабаром — і цікавість до неї. Але так само погано, якщо оратор говорить дуже повільно — аудиторія ви­переджає оратора у сприйнятті інформації, і ефект той самий: інтерес до промови втрачається. Найоптимальніший для сприйняття темп — від 120 до 150 слів на хвилину. Необхідно зазначити, що найважливіші міс­ця в промові слід виголошувати повільніше, а другорядну інформацію подавати в більш швидкому темпі (наприклад, вставні речення, дієприс­лівникові звороти тощо). Для зручності можна робити позначки щодо темпу проголошення окремих частин промови. Б. Найденов пропонує темп визначити літерою ї.

Знайте текстуру (діапазон) свого голосу. Дехто хоче говорити «не своїм голосом», наприклад, більш басистим, ніж він є насправді. Ви­ходить штучно й негарно. Висота голосу дана від природи, її треба ви­користовувати такою, якою вона є. Діапазон голосу у людини зазвичай складає 1,5—2 октави, але людина говорить на 3—4 нотах. Розширюй­те діапазон свого голосу поступово і повільно. Хід від низького тону до високого і навпаки допомагає привернути увагу слухачів до певних місць промови.

Нарешті, варто замислитися над тембром вашого голосу. Є голоси «оксамитові», сильні й м'які, багаті на відтінки. Є голоси з «металевим» звуком, владні, рішучі. Є тонкі й ніжні, особливо у жінок. Тембр може чарувати більше, ніж щось інше. Він індивідуальний, неповторний, як візерунок шкіри на пальцях. Знайдіть свої темброві можливості й корис­туйтеся ними. Тембр можна міняти, переходячи від «оксамитових» нот до «металу в голосі» тощо — цьому потрібно навчатися. Але уникайте хрипоти та задишки, гнусавості й гаркавості (заковтування звуку).

Усе базується на диханні, яке має бути досить глибоким і водночас інтенсивним. «Опирайте» дихання на діафрагму, як це роблять оперні співаки. Не хапайте повітря занадто часто, хоча мало є речень, які мож­на сказати, не забравши кілька разів повітря. Контролюйте ваше дихан­ня, керуйте ним — це єдиний фізіологічний процес, що легко піддається контролю розуму. А через вільне дихання почне правильно функціонувати й усе інше. Головне — настрій душі, що дає звучність і силу голосу.

Дотримуйте паузи

Пауза — це теж засіб впливу на слухача. Недарма серед акторів, в яких виразне проголошення тексту відіграє дуже важливу роль, добрим вва­жається той, хто вміє «тримати паузу».

Є прийом: почати з паузи (ораторська пауза) — це зацікавлює. Але не мовчіть занадто довго, бо складається враження, що ви розгубилися.

Нарешті, вправно користуйтеся інтонаціями. За твердженнями пси­хологів, інтонація дає слухачам 17—20 % інформації. Монотонне проголо­шення промови стомлює. Лише паламар читає речитативом, монотонно. Світський же промовець виголошує не сакральний (священний) текст, а говорить «від себе», отож, й інтонаційний малюнок тут розкутіший, багатший. На жаль, у нас усталилася від часів Середньовіччя система відтворення тексту вголос монотонним, ритмізованим речитативом, що часто «присипляє» слухача. Уникайте також «нерішучої» інтонації: вона недопустима. Взагалі вчені

 

підрахували, що слухачі не засвоюють 30— 40% промови, якщо її інтонація не відповідає змісту. Тому промовець має сконцентруватися тільки на тексті виступу і тих думках та почуттях, які він хоче донести до слухачів.

Місце промови

Оратору необхідно звертати увагу на деякі моменти, що стосуються сприйняття його персони очима аудиторії. Так, він повинен бути до­статньо освітлений — голос з темного кута мало кого приваблює. Для оратора-початківця небажано починати свою практику з виступу про­сто неба, перед численними слухачами. Окрім психологічного бар'єру, який може виникнути, тут виступає на перший план і такий важли­вий момент, як акустика. Та, навпаки, у приміщенні, де голос оратора резонує (багато залів спеціально налаштовані на добру акустику), по­чатківець почуватиметься впевненіше. X. Леммерман радить: «Зверніть увагу, аби задня стіна, що підтримує вас акустично, була розташована не дуже далеко».

Тут-таки зазначено ще два моменти, які потрібно врахувати ораторо­ві: у великих приміщеннях для доповідей на оратора чекають дві небез­пеки: або поглинання звука, або відлуння; в першому випадку слід дуже чітко артикулювати кожен звук; у другому — уповільнити темп. Відлуння спостерігається переважно у високих приміщеннях або в приміщеннях, які поділено на частини.

П. Сопер радить, якщо аудиторія невелика (до 75 осіб), то говорити краще, ставши на один рівень зі слухачами.

 

 

Контакт з аудиторією

Встановлення контакту зі слухачами

Найвищий прояв майстерності публічного виступу, ефективності ора­торської промови — контакт зі слухачами. Це заповітна мрія кожного оратора. Дійсно так, адже промова виголошується для того, щоб її слу­хали, правильно сприймали, запам'ятовували. Якщо оратора не слуха­ють, якщо аудиторія під час промови займається «своїми справами», то зусилля і праця виступаючого пропадають даремно, дієвість такого ви­ступу зводиться до нуля.

За визначенням психологів, контакт — це спільність психічного стану оратора та аудиторії, це взаєморозуміння між виступаючим і слухачами.

У зв'язку з чим виникає ця спільність? Перш за все на основі суміс­ної мисленнєвої діяльності, бо оратор і слухачі повинні вирішувати одні й ті ж проблеми, обговорювати однакові питання: оратор, розкриваючи тему свого виступу, а слухачі, слідкуючи за розвитком його думки. Якщо оратор говорить про одне, а слухачі думають про інше, контакту не бу­де. Спільну мовленнєву діяльність оратора й аудиторії учені називають інтелектуальним співпереживанням.

Невипадково в народі кажуть: «Слово належить наполовину тому, хто говорить, і наполовину тому, хто слухає».

Для встановлення контакту важливе також і емоційне співпережи­вання, тобто оратор і слухачі повинні відчувати під час виступу подібні почуття. Відношення промовця до предмета мовлення, його зацікавле­ність, упевненість передаються слухачам і викликають у них відповід­ну реакцію.

Психологи підкреслюють, що необхідною умовою виникнення кон­такту між оратором та аудиторією є щира, справжня повага до слухачів, визнання них як партнерів, товаришів у спілкуванні.

Зовнішній контакт проявляється у поведінці аудиторії, а також у по­ведінці самого оратора.

Нерідко під час виступу оратора в залі панує тиша. Але ж якою різ­ною буває ця тиша! Одних ораторів слухають, затамувавши подих, боя­чись пропустити хоч одне слово. Ця тиша регулюється самим оратором. Жарти виступаючого, його гумористичні зауваження викликають рух у залі, посмішки, сміх слухачів, але цей сміх припиняється зразу ж, як тільки оратор знову починає викладати свої думки. Під час виступу ін­ших ораторів теж сидять мочки, але не через те, що ловлять кожне сло­во, а тому, що не хочуть заважати виступаючому. Це так звана ввічлива тиша. Сидіти сидять, але не слухають, не

 

працюють разом з оратором, а думають про своє. Тому сама по собі тиша ще не говорить про кон­такт оратора з аудиторією.

Головні показники взаєморозуміння між виступаючим і слухачами — позитивна реакція на слова виступаючого, зовнішнє вираження уваги слухачів (їх поза, зосереджений погляд, посмішки, аплодисменти, ки­вання головою на знак згоди), «робоча» тиша в залі.

Про наявність чи відсутність контакту свідчить і поведінка оратора. Якщо оратор говорить упевнено, поводиться невимушено, часто звер­тається до слухачів, тримає в полі зору весь зал, значить, він знайшов необхідний підхід до аудиторії.

Оратор, що не вміє контактувати з аудиторією, як правило, говорить невиразно, збивається, не бачить своїх слухачів, ніяк не реагує на їхню поведінку.

Треба мати на увазі, що оратору іноді вдається установити контакт тільки з частиною слухачів, а не зі всією аудиторією. Можна сказати, що контакт — це величина змінна. Він може бути повним і неповним, стійким і нестійким, змінюватися в процесі виступу. Звичайно, кожен оратор повинен намагатися встановити повний контакт із слухачами, стійкий від початку до кінця. А для цього треба враховувати цілу низку факторів: актуальність питання, що обговорюється, його новизну, ціка­вість змісту виступу, особистість оратора, його репутацію.

Якщо оратор відомий як людина принципова, ерудована, як люди­на, у якої слово з ділом не розходиться, то аудиторія довірятиме тако­му оратору.

Врахування особливостей аудиторії

Перш за все важливо знати, однорідна чи неоднорідна аудиторія.

За якими ж ознаками можна судити про однорідність аудиторії?

До них відносяться таю характеристики слухачів, як вік, національ­ність, рівень освіти, професійні інтереси, настрій тощо. Зрозуміло, що чим однорідніша аудиторія, тим одностайніша реакція слухачів на ви­ступ, тим легше виступати. І навпаки, неоднорідна аудиторія по-різно- му реагує на слова оратора, і йому треба докладати більше зусиль, щоб управляти такими слухачами.

Суттєва ознака аудиторії — кількісний склад слухачів. Іноді цікавлять­ся, в якій аудиторії легше виступати — у малочисельній чи численній. Кожна з них має свої особливості. Деякі оратори бояться великої ауди­торії, вони починають дуже хвилюватися, їх охоплює так звана оратор­ська лихоманка, і вони втрачають дар мовлення. Малочисельною ауди­торією легше управляти, але в даному разі оратор повинен добре знати питання, про яке йде мова, бо незручно читати з «листа» перед невели­кою кількістю слухачів.

На встановлення контакту між оратором та аудиторією впливають і деякі особливості психології слухачів. Слухачі висувають перед оратором особливі вимоги: вони надали йому в процесі спілкування головну роль і хочуть, щоб він оправдав її. Тому важливо, щоб слухачі відчули впев­неність у поведінці оратора, побачили спокій і достоїнство на його об­личчі, почули твердість і рішучість у голосі.

Навіть сама поява оратора на трибуні психологічно впливає на ауди­торію — вона повинна настроїти слухачів на успіх ораторського виступу, ні в кого не повинно виникнути навіть тіні сумніву в успіху.

Але ж оратор — така ж сама людина, як і всі інші. Перед виступом у нього можуть виникнути неприємності, непередбачені ускладнення. Однак аудиторії немає ніякого діла до особистих переживань оратора. Значить, йому треба вміти приховати свій настрій, на відповідний час відключитися від усього, що не зв'язано з виступом в аудиторії.

Особливістю психології аудиторії є те, що слухачі — це одночасно і глядачі. Оратор тільки з'являється на трибуні, а слухачі вже оцінюють його, обмінюються один з одним критичними зауваженнями. Що ж при­ваблює в ораторі зорова увага слухачів? Звичайно, в першу чергу його зовнішній вигляд.

 

 

Одяг виступаючого повинен відповідати характеру умов, серед яких проголошується промова, бути охайним.

Аудиторія уважно слідкує і за поведінкою оратора під час виступу. Зайві, механічні рухи виступаючого відволікають увагу слухачів, ста­ють предметом обговорення аудиторії. Слухачі звертають увагу і на позу лектора. Деякі оратори, діставшись до трибуни, лягають на неї, розгой­дуються то вправо, то вліво, переминаються з ноги на ногу, топчуться на місці. Усе це негативно діє на слухачів, не сприяє установленню кон­такту з оратором.

Слухачам зовсім не байдуже, куди дивиться оратор. Нерідко можна спостерігати таку картину: робить начальник доповідь, виступає на збо­рах і дивиться у вікно, оглядає стіни, опускає очі на підлогу, підні­має їх до стелі, розглядає свої руки, тобто дивиться куди завгодно, але не на слухачів.

Буває ще гірше: виступаючий дивиться на аудиторію, як у пустий про­стір. Чи можна в такому випадку говорити про повне взаєморозуміння між оратором і аудиторією? Звичайно, ні. Правда, зоровий контакт не означає, що весь час треба дивитись на всіх і кожного. Але якщо під час промови повільно переводити погляд з однієї частини аудиторії на іншу, то можна створити враження доброго зорового контакту зі слухачами.

Таким чином, установлення контакту, оволодіння увагою аудиторії забезпечує успіх публічного виступу, є необхідною умовою для передачі інформації, для впливу на слухачів, для закріплення в них відповідних знань і переконань.

Додаток до теми

Михайло Сперанський. Про вигляд оратора

ПРО ОБЛИЧЧЯ

Мова обличчя завжди була визнана найточнішим вираженням пере­живань душевних. Часто один погляд, одне опускання брови говорить більше, ніж усі слова оратора, а тому він повинен... вміти настроювати обличчя відповідно до мовлення, а особливо око — орган душі настільки сильний, наскільки й виразний, як і мова — повинне слідувати за усіма його рухами і передавати слухачам почування його серця.

ПРО ГОЛОС

Щасливий той, кому природа дарувала гнучкий, сильний, чистий, дзвінкий голос. Древні настільки поважали це обдаровання, що вина­йшли науку робити його приємним. Часті вправи, напруження грудей і смак до музики можуть доповнити або приховати недоліки природи. Але ми занадто мало турбуємося про всі ці зовнішні обдаровання ора­тора...

ПРО ВИМОВУ

...Хто має справу з людьми, той повинен мислити добре, але гово­рити ще краще.

ПРО РУХИ

...Рука тоді тільки повинна діяти, коли слід доповнювати поняття.

Цицерон

ТРИ ТРАКТАТИ ПРО ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО

Про оратора

Хороших ораторів знайдеться набагато менше, ніж хороших пое­тів...

Це пояснюється тим, що красномовство дається більш важко, ніж це здається, і народжується з багатьох знань і старань.

Необхідно засвоїти найрізноманітніші знання, необхідно надати кра­су самому мовленню, і не лише відбором, але й розташуванням слів; усі порухи душі, якими природа наділила рід людський, необхідно вивчи­ти до тонкощів, тому що уся міць і мистецтво красномовства полягають у тому, щоб або заспокоювати, або збуджувати душі слухачів. До цього всього мають приєднатися гумор і дотепність,

 

освіта, достойна вільної людини. Крім того, необхідно знати всю історію давнього світу, аби чер­пати з неї приклади.

...Виконання промови вимагає стеження за рухами тіла, і за жести­куляцією, і за виразом обличчя, і за звуками та відтінками голосу.

Промова повинна розцвітати й розгортатися тільки на основі пов­ного знання предмета.

...Істинний оратор... своїм впливом і мудрістю не лише собі пошу­кує славу (пошану), а й багатьом громадянам, та й усій державі загалом приносить щастя і добробут.

...Досягти цього красномовством може тільки той, хто глибоко зрозу­мів людську природу, людську душу й причини, які примушують її спа­лахувати й заспокоювати.

Оратор повинен володіти дотепністю діалектика, думками філософа, словами мало не поета, пам'яттю законодавця, голосом трагіка, грою та­кою, як у кращих лицедіїв.

 

Поради виступаючому з з публічною промовою

1. Настройтесь на аудиторію.

2. Спочатку виясніть, чи відповідає зміст вашої промови інтересам аудиторії. Якщо ваші інтереси розходяться з її інтересами, намагай­тесь «навести мости» взаєморозуміння.

3. Тримайтесь під час виступу впевнено, демонструючи тверду переко­наність у своїх словах.

4. Ваш погляд повинен бути спрямований на слухачів. Ні в якому разі не уникайте поглядів, спрямованих на вас. Не дивіться в одну точку. Перш ніж почати виступ, обведіть поглядом аудиторію, ніби ви хо­чете упевнитись у тому, що вона готова до сприйняття ваших слів.

5. Починайте говорити тільки після того, як настане тиша.

6. Починайте промову з короткого звернення до аудиторії, після якого повинна пройти секундна (в разі необхідності більш довга) пауза.

7. З перших же слів уважно спостерігайте за реакцією аудиторії.

8. Слідкуйте за чіткістю мови, не говоріть надто швидко і ні в якому разі не говоріть монотонно.

9. Якщо ви помітите, що частина аудиторії менш уважно слухає вас, подивіться у її бік, ніби ви звертаєтесь саме до неї (одної).

10. Якщо ви помітили, що аудиторія втомилась, почніть говорити тихі­ше, а потім різко підвищіть голос (але не настільки, щоб аудиторія відчула, що ви хочете підбадьорити її).

11. Якщо ви помітите, що слова, тільки-що сказані вами, знайшли під­тримку аудиторії, постарайтесь негайно розвинути розпочату тему.

12. У момент, коли ви досягай позитивної реакції з боку аудиторії, пе­рейдіть до головної теми виступу. Позитивні емоції, викликані вами у слухачів, допоможуть вам отримати схвалення ваших слів.

13. У момент душевного підйому, викликаного схваленням аудиторії, все ж не втрачайте самоконтролю.

14. Провокаційні репліки також не повинні виводити вас із рівноваги.

15. Не вступайте під час виступу в дискусії, навіть якщо з місць розда­ються провокаційні викрики. Скажіть, що після виступу ви із задо­воленням відповісте на будь-які запитання. Цим ви виграєте для себе час, щоб настроїтись на дискусію. Крім того, в ході вашого виступу всі або частина дискусійних запитань можуть бути знятими, тому по­треба в дискусії відпаде сама по собі.

16. В критичні моменти виступу необхідно говорити впевнено, з акцен­туванням кожного слова.

17. Старайтесь неприємні для аудиторії місця виступу підкріплювати прикладами. Підкресліть, що лише начальна необхідність примушує вас зачіпати подібну тему, а потім згладьте гостроту кількома комп­ліментами.

18. Не робіть узагальнюючих висновків, які не виправдані з раціональної точки зору, навіть якщо вам здалось, що аудиторія їх від вас чекає.

19. Ні в якому разі не подайте виду, що промова дається вам важко, що ви втомились і в деяких моментах почуваєте себе невпевнено.

20. Закінчивши виступ, не забудьте подякувати присутнім за увагу. Ні­коли не допускайте, навіть якщо спокуса велика, вшановувати себе після виступу чи задовольняти своє самолюбство «незмовкаючими» аплодисментами.

Як говорити, щоб вас розуміли

1. Говоріть виразно:

• головна думка повинна виділятись і запам'ятовуватись;

• думка може виділятись повторенням, інтонаційним підкресленням, за­питаннями до самого себе, її можна анонсувати на початку промови;

• все, що відноситься до головної думки, повинно бути або зв'язане з нею, або відкинуте;

• можливий відступ від головної думки для відпочинку, зняття на­пруги.

2. Говоріть красиво:

• виражальні засоби мови роблять її дохідливою, образною;

• дохідливість може досягатись порівняннями, прикладами, викорис­танням слів з більш конкретним значенням, які конкретизуються епітети;

• образність мови підсилюють тропи і фігури;

3. Говоріть доречно:

• орієнтуйтесь на аудиторію і дотримуйтесь законів жанру;

• не забувайте про зворотній зв'язок з аудиторією, слідкуйте за тим, як сприймають вашу промову.

4. Слідкуйте за правильністю мови.

 

 


 

 

 

 

КОРОТКИЙ РИТОРИЧНИЙ СЛОВНИК

Азіанізм — пишний і гучний стиль, що виник в елліністичний пе­ріод у грецьких землях Малої Азії, де намагалися перевершити класич­них ораторів.

Аксіологія (в риториці) — морально-етичні цінності промовця.

Акція — дія; п'ятий розділ класичної риторики, призначення якого в тому, щоб підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу.

Алітерація — повторення однакових або схожих звуків (Наприклад, «Хтось там десь там і щось там робить, хтось когось і чомусь цілує».

Алогізм — порушення послідовності, логіки в міркуванні.

Алюзія — стилістична фігура: натяк на якийсь відомий факт.

Амфіболія — двозначність.

Анафора — повторення на початку фраз одних і тих же слів або звуків.

Апологія — промова або письмовий твір на захист певної особи.

Апосіопеза — замовчування; стилістична фігура: обрив, що містить у собі щось невимовне, підтекст.

Апофеоз — звеличування якої-небудь особи, події, явища.

Біблеїзм — слово або вираз, запозичені з Біблії.

Вербалізм — зловживання словом, марнослів'я, пусте пишномовство.

Витіюватий — квітчастий, складний для сприймання стиль промо­ви або почерку.

Глоса — слово, що потребує тлумачення.

Глосатор — юрист, той, хто тлумачив закони у європейському Се­редньовіччі.

Гомілетика — християнська риторика.

Градація — стилістична фігура, що дозволяє продемонструвати яви­ще в розвитку.

Дебати — обговорення, полеміка, які виникають після виступу.

Дедукція — метод умовиводу від загального до конкретного. Д. про­тиставляється індукції.

Демагогія — голослівні аргументи, що насправді прикривають ко­рисні розрахунки.

Дискурс — емоційна атмосфера, семантичне поле, що створюється в тексті «між словами»; певною мірою збігається з поняттям «підтекст».

Дискусія — публічне обговорення якоїсь проблеми (часто — кон­фліктне).

Диспозиція — другий розділ риторики, в якому формуються основні поняття про предмет виступу.

Діафора — стилістична фігура, різновид повтору.

Евристика — система питань, що підводять співрозмовника до вирі­шення проблеми. Метод ведення діалогу, введений Сократом.

Евфемізм — заміна табуйованих слів синонімічними словами (зво­ротами).

Евфуїзм — стиль, що відрізняється штучною пишномовністю, ма­нірністю.

Екзегетика — метод символіко-алегоричного трактування Біблії.

Елоквенція — підрозділ елокуції, в якому досліджуються фігури сло­ва (тропи) і фігури думки (риторичні фігури ).

Елокуція — третій, найбільший розділ риторики, в якому розкрива­ються закони мовного вираження предмета спілкування.

Емпатія — здатність відчувати стан іншої людини або аудиторії.

Етонея — мистецтво творення характерів, яке властиве логографам.

Етос — моральний принцип риторичної науки (від нього походить і сучасне слово етика).

Здібності риторичні — сукупність природжених якостей (голос, по­става, шарм, «магнетизм», філологічна обдарованість та ін.).

Інвектива — промова з лайкою, з нанесенням комусь образ.

Інвенція — перший розділ класичної риторики, в якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу.

Індукція — спосіб мислення від конкретного до загального.

Каламбур — гра слів, основана на їх схожому звучанні.

Кліше — шаблонні, затерті вирази, яких ораторові слід уникати.

Колон — самостійне за значенням речення (сукупність речень), що підлягає інтонаційному виділенню.

Контамінація — включення подробиць одних подій у викладання ін­ших. Це може бути ліричний відступ.

Лабільність — вміння людини швидко переходити від однієї проб­леми до іншої, уникаючи помилок.

Лаконізм — стисле, чітке вираження думки.

Літота — художнє зменшування.

Логограф — той, хто готує промови для інших.

Логос — основна категорія класичної риторики, що означає єдність думки і слова.

Меморія — четвертий розділ риторики, призначення якого — допо­могти оратору запам'ятати зміст промови.

Метабазис — софістичний прийом у суперечці, коли один із співроз­мовників підміняє обговорювану тему іншою.

Неориторика — нова риторика, що виникла у другій половині XX ст.

Оксюморон — троп, який дозволяє у вислові поєднати несумісні речі.

Опонент — той, що заперечує.

Пенегірик — жанр пишномовної похвали у давній риториці.

Патристика — сукупність творів Отців Церкви. П. стала основним джерелом ідей церковної риторики.

Пафос — почуття, пристрасть, натхнення; промова із пристрасним натхненням (патетична промова).

Претериція — риторичний прийом, коли після розповіді про немож­ливість чи небажаність якоїсь дії оратор відразу діє саме так.

Ремінісценція — відбиток відомої події чи теми в ораторській промові.

Реприза — повтор.

Ритор — те саме, що й оратор, промовець.

Риторика (ораторське мистецтво, красномовство) — наука про спо­соби переконання, ефективні форми впливу на аудиторію.

Риторичне запитання — запитання, яке не потребує відповіді (відпо­відь закладено в ньому самому).

Силогізм — міркування; логічна модель, в якій із двох суджень ви­пливає третє як висновок.

«Сім вільних мистецтв (наук)» = (граматика, піїтика, ритори­ка) + (арифметика, геометрія, філософія, музика), що входили в обов'язкові програми Києво-Могилянської академії і шкіл підвищено­го типу за кордоном.

Теза — думка або положення, яке оратор має намір довести, захис­тити чи спростувати.

Топос (місце), топіки — загальні місця у промові.

Толерантність — повага до чужих позицій і концепцій.

Фабула — короткий зміст промови.

Фігури риторичні — незвична побудова фрази або її частини для екс­пресивності виразу.

Хрія — міркування.


 

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ВИСТУПУ

А. Ф. Коні. Поради лекторам

Порада 1

Необхідно готуватись до лекції: зібрати цікаве і важливе, що сто­сується теми, скласти стислий і, якщо можна, повний план і пройти за ним декілька разів.

Ще краще — написати промову і, старанно обробивши її в стиліс­тичному відношенні, прочитати вголос.

Письмовий виклад майбутньої промови дуже корисний лекторам-по- чатківцям і тим, хто не володіє різко вираженим умінням вільно і спо­кійно говорити.

План повинен бути рухомим, тобто таким, щоб можна було скоро­чувати без порушень цілого.

Порада 2

Необхідно одягнутись просто і пристойно. У костюмі не повинно бути нічого дивного і крикливого (різкий колір, незвичний фасон): брудний, неохайний одяг викликає неприємні враження. Це важливо пам'ятати, бо психічний вплив на аудиторію починається з моменту появи лекто­ра перед аудиторією.

Порада З

Перед кожним виступом необхідно подумки пробігти план промо­ви, щоразу, так би мовити, приводити у порядок наявний матеріал. Ко­ли лектор усвідомлює, що добре пам'ятає все те, що необхідно сказати, це надає йому бадьорості, робить упевненим і заспокоює.

Порада 4

Лектору, особливо початківцю, дуже заважає страх перед слухачами, страх від усвідомлення того, що промова вийде невдалою, той тяжкий стан душі, який добре знайомий кожному, хто виступає публічно: адво­кату, співаку, музиканту і т. д. Все це з практикою в значній мірі зникає, хоч деяке хвилювання, звичайно, буває завжди.

Щоб менше хвилюватись перед виступом, треба бути більш упевне­ним в собі, а це можливе тільки за рахунок кращої підготовки до лекції.

Чим краще володієш предметом, тим менше хвилюєшся. Розмір хвилю­вання обернено (протилежно) пропорційний витраченій на підготовку праці, чи, точніше, результату підготовки. Невидима ні для кого попе­редня праця — основа упевненості лектора. Ця впевненість підвищить­ся негайно під час самої промови, як тільки лектор відчує (а відчує він обов'язково і зразу ж), що говорить вільно, толково, вражає і знає все, що ще залишилось сказати.

Коли запитали Ньютона, як він відкрив закон тяжіння, великий ма­тематик відповів: «Я про це багато думав». Друга людина — Альва То- мазо Едісон сказав, що у його винаходах було 98 % «потіння» і 2 % «на­тхнення».

У зменшенні страху перед слухачами велику роль відіграють і ті «щас­ливі хвилини» успіху, які коли-не-коли випадають на долю не зовсім по­ганого чи тільки порядного лектора.

Порада 5

Бажано починати промову зверненням: «Товариші!» Можна побуду­вати початкову фразу й так, щоб ці слова були у середині: «Сьогодні, товариші, вам належить...»

Порада 6

Говорити слід голосно, ясно, чітко (дикція), немонотонно, по мож­ливості виразніше і простіше. У тоні повинна бути переконливість, упев­неність, сила. Не повинно бути учительського тону, противного і непо­трібного — дорослим, скучного — молоді.

Порада 7

Тон промови може підвищуватись, але слід взагалі змінювати тон — підвищувати і знижувати його у зв'язку із смис­лом і значенням даної фрази і навіть окремих слів (логічний наголос).

Тон підкреслює. Іноді добре «упасти» в тоні: з високого, раптом пере­йти на низький, зробивши

 

паузу. Це «іноді» визначається місцем у про­мові. Говориш про Толстого,— і перша фраза про його «відхід» може бути сказана низьким тоном; цим зразу підкреслюється велич моменту в житті великого письменника. Точних вказівок з цього питання робити не треба: їх може підказати чуття лектора, вдумливість.

Слід пам'ятати про значення пауз між окремими частинами усного мовлення (те саме, що абзац чи новий рядок у писемному). Промова не повинна проголошуватись одним махом; вона повинна бути промо­вою, живим словом.

Порада 8

Жести оживляють промову, але ними слід користуватися обережно. Виразний жест (піднята рука, стиснутий кулак, різкий і швидкий рух і т. ін.) повинні відповідати смислу і значенню даної фрази або окремо­го слова (тут жест діє разом із тоном, подвоюючи силу промови). Над­то часті, однорідні, метушливі, різкі рухи рук неприємні, приїдаються, надоїдають і дратують.

Порада 9

Не слід ходити по сцені, робити однотипних рухів, наприклад, по­гойдувань з ноги на ногу, присідати і т. ін.

Порада 10

Корисно вдивлятися в окремі групи слухачів (особливо в маленьких аудиторіях, кімнатах): слухачі дивляться на лектора і їм приємно, якщо лектор подивиться на них. Цим привертається увага й завойовується симпатія до лектора.

У лектора не повинно бути якоїсь однієї точки, до якої звертається його погляд під час всієї промови.

Порада 11

Лектор повинен бути достатньо освітленим: обличчя говорить ра­зом з язиком.

Порада 12

Від лектора вимагають великої витримки й уміння володіти собою у всіх незручних ситуаціях. Ніякі причини, що відволікають, не повинні на нього впливати (біноклі, газети, повертання, шурхіт, плач дитини, гав­кання випадкової собаки). Лектор повинен робити свою справу. Названі дрібниці (їх можна нарахувати з десяток), між якими є й ті, що (впли­вають) діють на самолюбство, з практикою не будуть впливати психіч­но, до них лектор звикає.

Порада 13

У разі різкого шуму — закликати до тиші й продовжувати промову. Якщо перед початком виступу можна передбачити, що буде шумно, якщо видно, що публіка нервова, то саму промову розпочати із заклику до ти­ші, а в цей заклик корисно включити одну-дві фрази, які зацікавлять.

Порада 14

Уникати шаблону промови, бо він небезпечний і на початку, і в кінці. Публіка помічає все, і шаблон може бути приводом до якогось раптового зухвальства, наприклад, шаблонно розпочату лектором фразу закінчить хто-небудь із слухачів і випередить лектора. Шаблон — недопустиме зло у всякій творчості.

Порада 15

Не використовувати в промові одних і тих виразів, навіть однакових слів поблизу. Флобер і Мопассан радили не ставити в тексті однакових слів ближче, ніж за 200 рядків.

Порада 16

Форма промови — проста, зрозуміла. Іншомовний елемент (термін) допускається, але його треба зразу пояснити, а пояснення мусить бути коротким, чітким; воно не повинно затримувати надовго хід промови. Краще не вживати іроній, алегорій, які важко зрозуміти; все це не за­своюється, даремно пропадає; добре діє просте порівняння, паралелізм, виразний епітет.

 

Порада 17

Лірика допустима, але її повинно бути мало (тоді вона цінніша). Лі­рика повинна бути щирою, як і вся промова взагалі. Усе або майже все повинно бути за формою і змістом промови — ось чому попередня під­готовка і складання (вироблення) плану таю важливі й необхідні.

Порада 18

Елемент «хвилюючого, жалісливого» може бути в промові, але щоб «хвилююче» дійсно «хвилювало» серце, треба говорити про хвилююче спокійно, холодно, безпристрасно: ні голос не повинен тремтіти, ні сльо­за відчуватись, хвилювання не повинне надходити звідкись (ззовні); від цього утворюється контрастний фон: чорні лінії зливаються з чор­ним фоном, а на білому виступають різко. Так і з хвилюючим. Напри­клад, читати сцени покарання Остапа треба протокольно, сухо, холод­но, стальним, міцним голосом і змінювати його там, де вже не можна не змінити: опис страждань козаків і Остапа і його викрик: «Батьку! Чи чуєш ти все це?!»

Порада 19

Щоб лекція мала успіх, треба:

1) завоювати увагу слухачів;

2) утримати увагу до кінця промови.

Викликати (завоювати) увагу слухачів — перший відповідальний момент у промові лектора — найважча справа. Увага всіх взагалі (ди­тини, невігласа, інтелігента і навіть ученого) пробуджується простим цікавим і близьким до того, що, мабуть, переживав кожний. Значить, перші слова лектора мусять бути надзвичайно прості, доступні, зрозу­мілі й цікаві (повинні привернути, зачепити увагу). Цих «зачіплюючих гачків» — вступів може бути дуже багато: що-небудь із життя, що-не- будь несподіване, який-небудь парадокс, яка-небудь дивина, що нібито не відносться ні до справи, ні до жесту (але насправді пов'язана з усією промовою), несподіване й недурне запитання і т. ін. Більшість людей займається пустою балаканиною чи легкими думками. Повернути їхню увагу на свій бік завжди можна.

Щоб відкрити (знайти) такий початок, треба думати, зважувати всю промову і здогадатись, додуматись, який початок із названих і подібних до них може підходити і тісно пов'язуватися хоч чим-небудь із промо­вою. Ця робота цілком творча.

Початок повинен відповідати аудиторії, знати її — необхідно.

Наприклад, початок лекції про Ломоносова розповіддю біографії не підійшов би для інтелігентної аудиторії, бо вже з перших слів усі б здогадались, що мова йтиме саме про Ломоносова, й оригінальність по­чатку (вступу) перетворилася б на жалібну штучність (неприродність).

Друге завдання лектора — утримати увагу аудиторії. Якщо увагу про­буджено вступом, треба берегти її, інакше перестануть слухати, почнеться рух і з'явиться «суміш» тяжких ознак байдужості до слів лектора. А це вбиває всяке бажання продовжувати промову.

Швидкий хід промови зобов'язує лектора не тримати уваги на під­ходах до нових частин (нових питань — моментів) промови. Наприклад, змушені чути: «Що стосується гумору Чехова, гумору дуже особливого, то про нього можна сказати наступне...» Замість цих непотрібних слів треба сказати: «Гумор Чехова відрізняється дивною м'якістю і гуманніс­тю». Потім — закріпити прикладами.

Короткі освіжаючі відступи потрібні у великій (годинній) промові, коли увага слухачів може втомитись. Втомлена увага — це неувага. Від­ступи повинні бути легкими, навіть комічного характеру, в той же час пов'язуватись із змістом відповідного місця промови. У маленькій промові можна обійтись і без відступів: увага може зберегтись хорошою мовою.

Закінчення промова повинне заокруглити, тобто пов'язати з початком.

Кінець — вирішення всієї промови (як у музиці останній акорд — вирішення попереднього).

Кінець повинен бути таким, щоб слухачі відчули, що далі говори­ти нічого.

Утримати і навіть збільшити увагу можна:

1) відсутністю всього зайвого, того, що не стосується змісту, що засмі­чує, всього того водянистого, чим грішать промови;

2) швидким ходом промови;

3) короткими освіжаючими відступами.

Короткою промова буває не тільки через короткий час, протягом яко­го вона триває. Лекція може продовжуватись цілу годину і все-таки бути короткою; вона ж і за 10 хвилин може здатися довгою, стомлюючою.

Треба уникати лишнього, непотрібного: воно розхолоджує і веде до втрати уваги слухачів. «Щоб із мармуру зробити обличчя, треба вики­нути з нього все те, що не є обличчям» (думка А. П. Чехова). Так і лек­тор не повинен допускати у своїй промові нічого з того, що її розріджує, що робить її «довжелезною», що порушує швидкий рух промови уперед. Промова повинна бути економною, пружною. Не можна міркувати так: нічого, я залишу це слово, це речення, цей образ, хоч вони і не дуже важливі. Все неважливе — викинути, тоді і вийде «краткость», про яку той же Чехов сказав: «Краткость — сестра таланта». Треба робити так, щоб слів було відповідно небагато, а думок, почуттів, емоцій — багато. Тоді промова коротка, тоді вона подібна до смачного вина, якого достат­ньо й чарочки, щоб відчути себе приємно захмелілим, тоді вона виконує заповіт Майкова: «Словам тісно, а думкам просторо». Мабуть, А. Ф. Ко­ні мав на увазі рядки із вірша М. О. Некрасова «Подражание Шиллеру. «...Правилу следуй упорно: чтобьі словам бььло тесно, мьіслям — про- сторно» (Н. А. Некрасов. Соч., Гослитиздат, т. 2, с. 396).

Порада 20

Для успіху промови важливим є хід думок лектора. Якщо думка стри­бає з предмета на предмет, перекидається, якщо головне постійно пере­ривається, то таку промову майже неможливо слухати. Треба будувати план так, щоб друга думка витікала з першої, третя — з другої і т. д., або щоб був природній перехід від одного до другого.

Продуманий план і його точне виконання — (засіб) умова такого переходу.

Протікання (хід) думки подібне до стовпчика термометра, а відсту­пи — до рисочок, що вказують на ціле число градусів, але тільки не в та­кій рівномірній послідовності.

Порада 21

Кращі промови прості, ясні, зрозумілі і повні глибокого змісту.

Якщо не вистачає власних «глибоких думок», дозволено користуватися мудрістю мудрих, дотримуючись певної міри і в цьому, щоб не втратити свого обличчя між Лєрмонтовими, толстими, діккенсами.

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Абрамович С.Д. та ін. Риторика загальна та судова.— К., 2002.

2. Абрамович С.Д., Гураль М.І., Чикарькова М.Ю. Риторика.— Чернівці, 2000.

3. Аверинцев С. С. Античньїй риторический идеал и культура Возрождения // Ан- тичнне наследия в культуре Возрождения.— М., 1984.

4. Адамов Е.А. Личность лектора.— М., 1985.

5. Александров Д. Н. Риторика: Уч. пособие для вузов.— М., 1999.

6. Андреев В.И. Деловая риторика.— Казань, 1993.

7. Античньїе риторики.— М., 1978.

8. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення.— Львів, 1990.

9. Баєва О. А. Ораторское искусство и деловое общение.— Минск, 2001.

10. Безлинова Н.А. Очерки по теории и истории риторики.— М, 1991.

11. Бондаренко П.С. Судова промова.—Львів, 1972.

12. Вандишев В.М. Риторика: екскурс в історію вчень і понять.— К., 2003.

13. Вишенський І. Твори.— К., 1959.

14. Введенская Л.А., Павлова Л. Г. Культура и искусство речи.— Ростов-на-Дону, 1999.

15. Владимиров В., Недоедов Н. Подготовка лекции.— М., 1977.

16. ВолковА. А. Структура лекции.— М., 1986.

17. Вомперский В.П. Русские риторики XVII—XVIII вв.— М., 1988.

18. Герман М.А. Основи риторики.— К., 1988.

19. Гурвич С.С., Погоріло В.Ф., Герман М.А. Основи риторики.— К., 1988.

20. Демосфен. Речи.— М., 1994.

21. Дессуар М. Ораторское искусство для всех.— М., 1915.

22. Дюбуа Ж., Зделин Ф., Клинкенберг Ж.-М. и др. Общая риторика.— М., 1986.

23. Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності. Стилістика та культура мови.— К., 1999.

24. Зарецкая Л.П. Риторика.— М., 1999.

25. Зворикьт Ю.Н. Юмор в публичном вьіступлении.— М., 1977.

26. Зязюн І. А., Сагач Г.М. Краса педагогічної дії.— К., 1997.

27. Ивакина Н. Н. Основи судебного красноречия / Риторика для юристов.— М., 2001.

28. Иванова С. Ф. Искусство диалога или Беседьі о риторике.— Пермь, 1992.

29. Иванова С.Ф. Лекторское мастерство.— М., 1983.

30. Иванова С.Ф. Специфика публичної речи.— М., 1978.

31. Иванова С.Ф. Путь к современной риторике.— М.,1990.

32. Іванько І. Теофан Прокопович // Філософська думка.— 1970.— № 6.

33. Карнеги Д. Как вьіработать уверенность в себе и влиять на людей, вьіступая публично.— М., 1989.

34. Клюев Е.В. Риторика: Учебное пособие для вузов.— М., 2001.

 

 

35. Коваль А. Ділове спілкування.— К., 1992.

36. Кони А. Ф. Избранное.— М., 1989.

37. Кравець Л. В. Риторика від джерел до сучасності // Українська мова і літера­тура.- 2000.- № 5.

38. Корнилова Е.Н. Риторика — искусство убеждать.— М., 1998.

39. Леонтьев А. А. Лекция как общение.— М., 1964.

40. Мацько Л., Мацько О. Риторика.— К., 2003.

41. Молдован В. В. Судова риторика.— К., 1998.

42. Николаева Т.П. Жест и мимика в лекции.— М.,1973.

43. Оратори Греции.— М., 1985.

44. Павлова К. Спор, дискуссия, полемика.— М., 1985.

45. Плутарх. Порівняльні життєписи.— К., 1991.

46. Платонов Г.В. Методика подготовки массовой лекции.— М., 1977.

47. Радос В. Б. Спор и полемика.— М., 1985.

48. Рождественский Ю.В. Теория риторики.— М., 1997.

49. Сагач Г. Риторика.— К., 2000.

50. Сперанский М.М. Правила вьісшего красноречия.— М., 1973.

51. Сичев О. А. Обучение риторике в зпоху компьютеров: введение в опит СІЛА.— М., 1991.

52. Сковорода Г.С. Твори: В 2-х т.— К., 1972.

53. Таранов П.С. Искусство риторики.— М., 2001.

54. Томан Іржі. Мистецтво говорити.— К, 1989.

55. Утченко С.Л. Цицерон и его время.— М., 1972.

56. Хазагеров Т. Г., Ширина Л. С. Общая риторика: курс лекций.— Ростов-на-До­ну, 1999.

57. Хижняк 3.1. Києво-Могилянська академія.— К., 1970.

58. Цицерон Марк Туллий. Три трактата об ораторском искусстве.— М., 1994.

59. Шейнов В. ТІ. Искусство убеждать.— М., 2001.

60. Шейнов В. П. Риторика.— Минск, 2000.

61. Шопенгаузр А. Еристика, или Искусство спорить.— С.-Пб., 1990.

62. Юнг К.Г. Психологические типьі: Пер. с нем.— М., 1996.

 

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2017 год. (0.342 сек.)