БИБЛИОГРАФИЯ 3 страница

Тут актуальною є думка Льва Виготського про необхідність орієнту­вання педагогіки не на вчорашній, а на завтрашній день дитячого роз­витку. Тільки тоді вона зможе в процесі навчання здійснювати психіч­ний розвиток. Він запропонував спеціальне поняття — «зона найближ­чого розвитку», в якому відображено внутрішній зв'язок між навчан­ням і психічним розвитком індивіда. Смисл цього поняття полягає в тому, що на кожному етапі свого розвитку дитина може розв'язувати певне коло проблем лише під керівництвом дорослих або спільно з більш розвинутими дітьми. Потім ці завдання і дії вона виконуватиме само­стійно, але здатність до цього виникає внаслідок спільних дій у процесі навчання, актуальний зміст, прийоми, способи та форми якого зібрані саме у «зоні найближчого розвитку». Основним механізмом такого пе­реходу зовнішніх, розгорнутих і колективних форм діяльності до вну­трішніх, згорнутих та індивідуальних форм їх виконання людиною є інтеріоризація.

Отже, навчання як різновид діяльності має безпосередній вплив на формування особистості людини і тому його слід вважати формою роз­витку психіки людини. Виховання і навчання, як цілеспрямована педа­гогічна діяльність, скеровують психічний розвиток людини.

2.1.4. Особистість, індивідуальність, суб'єкт

Поняття «особистість» психологи тлумачать як сукупність індиві­дуальних властивостей психіки, що керують соціальною активністю людини. Особистість — це специфічне людське утворення, породжене соціальним середовищем і вихованням у процесі активної трудової ді­яльності людини. Та обставина, що при цьому змінюються й деякі її риси та якості як індивіда становить не причину, а результат формуван­ня особистості.

Щодо терміну «індивідуальність» слід сказати, що у вітчизняній психології немає чітко визначених співвідношень особистості та інди­відуальності. Так, Борис Ананьев вважав індивідуальність вищим рів­нем розвитку особистості [3], Вольф Мерлін — поняття особистості й індивідуальності — близькими [64], Сергій Рубінштейн розрізняв властивості особистості та її індивідуальні особливості [104]. Лев

Фридман та Ірина Кулагіна індивідуальність розглядають як сукупність особливостей, які відрізняють одну людину від іншої, і особистість вва­жають вищою, ніж індивідуальність [123, с. 126].

Автор дотримується думки, що особистість неповторна у своїй індивідуальності, і тому під індивідуальністю розуміє неповторне поєд­нання психічних рис і властивостей особистості, що безпосередньо впливають на її поведінку й діяльність. Як висновок можна навести такі слова Олександра Асмолова: «Індивідом народжуються, особистіс­тю стають, індивідуальності набувають» [5, с. 9]. Вони найповніше ві­дображають зміст цих понять.

Щодо поняття «суб'єкт». У філософських і психологічних словни­ках можна зустріти такі визначення цього поняття: «Істота, яка має сві­домість і волю і здатна діяти цілеспрямовано»; «носій предметно-прак­тичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об'­єкт»; «суспільний організм, чия практична і пізнавальна активність спря­мована на об'єкт»; «індивід або група як джерело пізнання і перетво­рення дійсності, носій активності»; «носій певного роду діяльності, свідома істота, що пізнає». Сергій Рубінштейн говорив про «утворення в бутті суб'єктів — центрів перебудови буття».

Таким чином, суб'єктом є певна людина, яка розглядається у бутті і разом з пізнанням буття суб'єкт її творить. Зміни в бутті ведуть до змі­ни суб'єкта як частини буття. Отже, ця взаємодія діалектична: буття творить суб'єкт, а суб'єкт творить буття. Таке розуміння суб'єкта над­звичайно важливе для військової практики, тобто у процесі навчально-пізнавальної діяльності воїн стає суб'єктом, а ставши суб'єктом, він змінює дійсність, у тому числі й військову. Формування свідомості та самосвідомості є основними умовами перетворення військовослужбовця із об'єкта в суб'єкт педагогічного процесу. Суттєвою ознакою об'єк­тивного «Я», що опосередковує всі дії військовослужбовця, є цілеспря­моване самовдосконалення (самоосвіта і самовиховання), яке спрямо­вано, з одного боку, на розвиток, поглиблення та систематизацію вій­ськово-професійних і загальнонаукових знань, моральних цінностей, формування якостей, які відповідають його ідеалам, життєвим наста­новам, суспільним цінностям, з іншого — на усування певних пустот у знаннях, нівелювання негативних звичок поведінки. Змінюючи себе як суб'єкт військово-педагогічного процесу, військовослужбовець змінює умови та обставини власної життєдіяльності й розвитку. Тому самовдо­сконалення є вищою формою розвитку особистості, її духовного само­руху

Узагальнюючи відомі підходи, визначимо, що особистість — це стійка система соціально значущих рис людини, зумовлених залучен­ням її до системи суспільних стосунків і сформованих у процесі спільної діяльності та спілкування з іншими людьми. Людина особистістю не на­роджується, а стає нею, тому однією з центральних проблем, безпосе­редньо пов'язаних з питаннями сутності особистості, її становлення та розвитку, є соціалізація індивіда. Воїн як особистість сам створює су­спільні стосунки, в яких продовжується процес його соціалізації. Але залежно від ролі та місця, яке він посідає в них, формуються певний тип особистості та її структура.

2.1.5. Розвиток психіки і розвиток особистості

«Особистість — суб'єкт діяльності, інтегратор психічних проце­сів людини, системна властивість індивіда як соціальної істоти; особ­лива соціальна якість, що формується у системі соціальних стосунків, яку не можна виводити з біологічних особливостей людини. Ядро осо­бистості — система мотивів, спрямованість» [122, с. 186]. Таке розу­міння особистості передбачає її дослідження і розуміння у всій сукупності найрізноманітніших зв'язків, взаємин і залежностей у процесі онтогенетичного розвитку, тобто розвитку психіки у нерозривній єдно­сті зі становленням, формуванням і розвитком особистості та її основ­них компонентів (пізнавальних, емоційно-почуттєвих, вольових і моти­ваційних).

У психології розвитку немає єдиної точки зору щодо психічного роз­витку. Дж. Дасей і Дж. Траверс запропонували порівнювати теорії психічного розвитку за такими проблемами психології розвитку:

а) що важливіше в психічному розвитку — біологічне (Б), психічне (П) чи соціальне (С)?

б) рівномірний (Р) чи нерівномірний (Н) перебіг розвитку?

в) він стабільний (Ст) чи мінливий (М)?

г) є сенситивні періоди (СП) у розвитку чи розвиток є розгортанням «повного потенціалу» (ПП)?

Табл. 2-1. Основні характеристики теорії психічного розвитку

На основі цих проблем провідні теорії психічного розвитку дістали таку характеристику (табл. 2-1) [6.2, с. 6].

Таким чином, всі вищезазначені теорії виходять із загальнонаукового принципу детермінізму, який спровідною ознакою світової психоло­гії розвитку. Вони визначають можливі причини психічного розвитку: біологічні, психічніта соціальні. Але між ними немає єдності в погля­дах на основні детермінанти розвитку людини взагалі та логіки психіч­ного розвитку зокрема. Дж. Дасей і Дж. Траверс з метою виходу з цієї безвихідної ситуації та на основі систематизації кількох тисяч до­сліджень і ґрунтовної характеристики кожного віку психічного розвит­ку створили біопсихосоцісільну модель всевікового розвитку людини (табл. 2-2) [62, с. 7].

Відповідну інтерпретацію отримали й теорії психічного розвитку, зокрема, теорії Зиґмунда Фройда і Жана Піаже визначаються як б'юпснхосоціальні, Льва Виготського і Ерика Ериксона—як біо-психосоціальні, Береса Скінера і Альберта Бандури — біопсихо-соціальні.

Табл. 2-2. Біопсихосоціальна модель всевікового розвитку людини

Для усунення різних тлумачень проблеми розвитку деякі автори, зо­крема представниця школи Л.С. Виготського Л.Ф. Обухова, створили узагальнювальну схему аналізу психічного розвитку (табл. 2-3) [62, с. 7].

Табл. 2-3. Основні параметри психічного розвитку

Якщо для переважної кількості теорій психічний розвиток є проце­сом соціалізації дитини, тобто переходом від біологічного до соціаль­ного, то для Льва Виготського — якісними змінами у психіці в ході ускладнення зв'язків дитини з дійсністю. Таким чином, у сферу дітей потрапляє і біологічне, і соціальне. Це означає вихід за межі постулату безпосередності (коли психічний розвиток є наслідком впливу на пси­хіку біологічних або ж соціальних чинників) і перехід у радянській пси­хології до постулату опосередкування. Такий підхід означає: «психіч­ний розвиток слід розглядати крізь призму зв'язків людини зі світом, в які вона вступає протягом свого життя. Він здійснюється в ході цих зв'яз­ків і, як і психіка взагалі, опосередковує їх» [62, с. 8-9]. Формою таких зв'язків, на думку представників школи Л.С. Виготського, є діяльність — динамічна система стосунків, що опосередковуються психікою. Посту­лат опосередкування чітко простежується в дослідженнях Олексія Леонтьева, Петра Гальперина, Данила Ельконіна, Артура Пет-ровського, Маї Лісіної та ін.

Григорій Костюк розумів психічний розвиток як вияв єдності біо­логічного і соціального. На його думку, дитина вибірково сприйнятли­ва до соціальних умов, бо вони змінюються у зв'язку з її дозріванням, зростанням інтелектуальних можливостей та виникненням нових ви­дів діяльності. Чинниками психічного розвитку він вважав дозрівання, навчання і виховання. Він відбувається нерівномірно, гетерохронно, надбудовуючи нові структури над вже утвореними. В процесі такої надбу­дови виникають суперечності—.рушійні сили психічного розвитку. Дитина росте індивідом і стає особистістю з притаманними їй свідомі­стю, несвідомим, самосвідомістю„активністю, що виявляються через спілкування та діяльність [47].

Отже, процеси опосередкування є багатофункціональним механіз­мом існування і розвитку психіки. Відповідно, основними функціями психіки є пізнавальна, регулювальна й інструментальна, які забезпечу­ють, з одного боку, діяльність, а з другого — разом з діяльністю розви­ток і саморозвиток психіки людини.

Таким чином, у сучасній психології під поняттям «розвиток» розу­міють:

1) складний системноорганізований процес, який включає різні стадії, періоди, етапи, фази, сторони, рівні, що мають спі­ралеподібний і багатоступінчастий, дискретний і неперерв­ний, диференційований та інтегрований характер;

2)перехід кількості в якість і навпаки, тенденцію руху від ниж­чого до вищого, що має повторювальний, спадковий і непо­воротний характер;

3) розвиток, що відбувається в єдності і боротьбі протилеж­ностей;

4) вищий тип руху.

Він має такі основні закономірності.

«Процес розвитку має, по-перше, поступальний характер, коли про­йдені вже ступені ніби повторюють відомі риси, властивості нижчих, але повторюють їх.на вищій базі.

По-друге, розвиток характеризується неповоротністю, тобто не ко­піюванням, а рухом на новому рівні, на новому закруті спіралі, коли реалізуються результати попереднього розвитку.

По-третє, розвиток являє собою єдність протилежностей, що бо­рються та які є внутрішньою рушійною силою процесу розвитку. Йдеться про протилежність у самій сутності предметів, як принципу будь-якого саморуху. Власне розв'язання внутрішніх суперечностей і призводить через стрибок до нового етапу розвитку, переводячи його на новий за­крут спіралі, при взаємозалежності та нерозривному зв'язку всіх сто­рін розвитку» [122, с. 9].

Отже, розвиток людини — це процес кількісних і якісних змін в її організмі під впливом різноманітних детермінант: зовнішніх і внутріш­ніх, керованих і некерованих.

Результат розвитку людини — це становлення людини як біологічного виду і як соціальної істоти. Біологічне в людині характеризується фізичним розвитком і включає морфологічні, біохімічні та фізіологічні зміни. Соціальні зміни в людині передбачають її активне опанування соціальним досвідом, їх перехід у внутрішній світ, усвідомлену
активну участь людини у суспільнокорисній діяльності та виконання певних соціальних ролей.

Отже, основними напрямами розвитку людини є:

—анатомо-фізіологічний (збільшення і розвиток кісткової та м'язової систем);

—психічний (формування свідомості, самосвідомості, провід­них рис, властивостей особистості, когнітивних, почуттє­вих і вольових процесів тощо);

—соціальний (набуття соціального досвіду, у тому числі на­самперед духовного, опанування соціальними функціями тощо).

Основні тенденції розвитку особистості в онтогенезі:

перша — це єдиний цілісний процес неперервного дорослішан­ня;

друга полягає у неповторності окремих вікових періодів, що роблять свій специфічний внесок у загальний процес фор­мування особистості.

Опанування людиною духовним досвідом людства у взаємодії з ін­шими компонентами її розвитку є предметом зацікавлення педагогіки як науки. Психологічні й педагогічні науки мають обґрунтувати шляхи, механізми вдосконалення процесу виховання особистості, процесу, який, на думку Льва Виготського, має сприяти «завтрашньому дню дитячо­го розвитку», випереджаючи цей розвиток, який відбувається протягом усього життя людини, але особливо інтенсивно — у дитячому і юнаць­кому віці. Сукупність цих змін сприяє переходу індивіда в категорію особистості та набуттю нею своєрідної неповторності й оригінальнос­ті, тобто індивідуальності. Отже, розвиток людини як особистості має два боки: об'єктивний і суб'єктивний.

Формування особистості — це становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу зовнішніх і внутрішніх детермінант її розвит­ку. На думку Івана Підласого, «формування передбачає певну закін­ченість людської особистості, досягнення рівня зрілості та стійкості.

Поняття «формування» ми вважаємо такою педагогічною категорією, яка ще не встановилась...» [88, с. 28-29].

Виділяють види розвитку і формування особистості: стихійний, ці­леспрямований, саморозвиток і самоформування.

Отже, розвиток особистості являє собою прогресивно направлений соціально обумовлений процес становлення людини як суспільної істо­ти. Основним способом буття людини є розвиток. На думку Василя Давидова, розвиток особистості включений у загальний психічний розвиток людини.

Відповідно, формулюється принцип єдності психічного розвитку з розвитком особистості (Л.С. Виготський, СЛ. Рубінштейн, О.М. Леон­тьев, Л.І. Божович, Д.Б. Ельконін, Б.Ф. Ломов, В.В. Давидов, М.Г. Яро-шевський та ін.). При цьому необхідно розрізняти специфіку розвитку як власне психіки, так і особистісного розвитку.

Наприклад, на думку Сергія Рубінштейна, індивідуальні власти­вості — це не одне і те ж, що і особистісні властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його як особистість. У процесі психіч­ного розвитку «дитина стає... членом суспільства... Послідовні стадії в її розвитку і є не чим іншим, як окремими ступенями цього перетворен­ня», — наголошував Олексій Леонтьев [58, т. 1, с. 302]. Але, водно­час, ці два види розвитку взаємообумовлені, складають нероздільний і цілісний процес. Тому вони взаємно детермінують розвиток як психі­ки, так і особистості.

«Розвиток особистості — процес закономірних діалектичних змін, формування і перетворення суб'єкта діяльності, його свідомості, сис­теми мотивів і потреб, взаємин.

Розвиток психіки — закономірні необоротні зміни структури і змі­сту психічних процесів у часі: у філогенезі — в ході біологічної еволю­ції виду, в онтогенезі— у процесі індивідуального розвитку» [122, с. 187-188].

Розвиток дитини як особистості та головний напрям цього розвитку залежить від основних факторів її формування, тому що дитина є учас­ником різноманітних соціальних зв'язків і взаємин, які включаються у процесі своєї діяльності та спілкування. При цьому вона вчиться бути особистістю, розвивається як особистість і утверджується як особис­тість. Безперечно, основні напрями та зміст цього розвитку, в основно­му, визначені конкретними суспільно-історичними умовами. Але, вра­ховуючи активність розвитку дитини як особистості в цьому процесі, важливе значення має її здатність до самовираження, самовияву, само­регуляції, самоутвердження, самовизначення, самоіснування і самоак­туалізації. Все це відбувається в діяльності, бо основою і суттю проце­су становлення особистості є характер і зміст діяльності, яка служить сталим субстратом розвитку особистості, забезпечуючи їй вихід за межі власних можливостей. Тому сучасна науково-педагогічна думка має ці­леспрямовано проектувати розвиток особистості вихованця.

2.2. Психологічна структура особистості

Особистість — це складна система, в якій диференціюються та ін­тегруються всі психічні явища, що розвиваються в індивіді під впливом різноманітних факторів. Тому особистість можна визначати, кажучи словами Г.С. Костюка, «системою систем», і це буде правильно. У свою чергу, індивідуальність кожної людини визначається і характеризуєть­ся психологічною структурою її особистості. Сучасні дослідження свідчать, що окремі риси та властивості особистості не просто об'єднані в єдину суцільну структуру, а ще й утворюють певну ієрархію. Вся струк­тура, у свою чергу, визначається кожною її складовою.

І взагалі, що'таке структура? Структура будь-якого психологічного явища— це Єдність елементів та їхніх всебічних зв'язків. Поняття «структура» запровадив у психологію в 1890 р. німецький вчений К. Еренфельс. Структура протистоїть аморфності. Вперше у вітчиз­няній психології це поняття застосував 1959 р. С.Л. Рубінштейн.

Сучасна вітчизняна психологія має кілька підходів до психологічного структурування особистості, яке здійснено у дослідженнях О.М. Леон­тьева, С.Л. Рубінштейна, О.Г. Ковальова, Г.С. Костюка, К.К. Платоно­ва, B.C. Мерліната інших. Можна виділити три основні аналітичні напря­ми щодо побудови цілісної психологічної структури особистості: 1) со-ціально-психолого-індивідуальний, 2) діяльнісний і 3) генетичний.

Стисло охарактеризуємо погляди деяких учених щодо побудови пси­хологічної структури особистості.

Олександр Ковальов розглянув п'ять підструктур особистості: 1) спрямованість, 2) здібності, 3) характер, 4) система управління і 5) психічні процеси [42, 52].

Вольф Мерлім відокремив дві підструктури особистості: власти­вості індивіда (темперамент та індивідуально-психологічні особливос­ті психічних процесів) і властивості індивідуальності (мотиви і став­лення, характер і здібності).

Професор Костянтин Платонов (1906-1983) також дотримувався цієї самої ідеї і пропонував динамічну функціональну психологічну струк­туру особистості. В її основі у властивостях особистості лежать кри­терії відношення соціального і біологічного, в її психологічній струк­турі він відокремив чотири ієрархічні підструктури (табл. 2-4).

Табл. 2-4. Динамічна функціональна психологічна структура особистості

Крім цих чотирьох підструктур, у структурі особистості він виокрем­лює дві загальні інтегративні підструктури: характер і здібності [68]. Ці властивості створюють риси, які є не тільки складовою особливої під­структури, а й можуть компенсувати якийсь недолік у інших підструк-турах.

Із застосуванням принципу накладання одного ряду підструктур на другий був зроблений крок до системної побудови двовимірної психо­логічної структури особистості.

Формування і розвиток особистості згідно К.К. Платонова відбува­ється у послідовності, зображеній на рис. 2-1. Головними в його кон
цепції є такі аспекти. По-перше, вона має на увазі психологічну структу­ру. По-друге, вона динамічна, а саме: розвивається у часі, змінюючи склад своїх компонентів та зв'язків між ними за збереження функцій. По-третє, під «структурою» К.К. Платонов розуміє єдність елементів. Оскільки ж ідеться про взаємозв'язки не матеріальних, а функціональ­них властивості і якостей особистості, то в цьому разі мається на ува­зі функціональна структура особистості.

Військові психологи Микола Феденко, Михайло Дьяченко основ­ними компонентами психологічної структури особистості вважають: 1) психічні процеси; 2) психічні стани; 3) психічні властивості; 4) пси­хічні утворення. У підручниках з військової психології, виданих у ко­лишньому Радянському Союзі, подано здебільшого їхній підхід.

У 30-50 pp. XX ст. німецький психолог Ф. Лерш запропонував ці­кавий варіант синтезу двох напрямів дослідження психологічної структу­ри особистості: соціально-психолого-індивідуального і діяльнісного ас­пектів особистості у вигляді двовимірної горизонтально-вертикальної схеми. Ці два виміри складають єдність, перебувають у взаємозв'язку і, відповідно, є взаємообумовленими. Цей варіант побудови психологічної структури особистості підтримували Г.С. Костюк і П.М. Пелех.

Горизонтальний вимір особистості, за Ф. Лершем, утворюють пси­хічні процеси та функції, що виникають і розвиваються в особистості на основі «закону комунікації». Цей вимір складається з мотиваційно­го, чуттєвого, пізнавального і діяльнісного «членів».

Вертикальний параметр особистості, відповідно до нього, є внутріш­нім результатом «горизонтальної» діяльності, які утворюють нашару­вання у формі диспозиції психічних властивостей, навичок, звичок тощо. Вони динамічні, тому що беруть участь у горизонтальній діяльності особистості. Основними складовими вертикальної структури особис­тості є: особистісна надбудова; ендотимна основа особистості; відчуття, сприймання, уява, пам'ять, мислення, діяльна поведінка тощо; жит­тєва основа особистості.

2.2. Психологічна структура особистості

Український психолог Валентин Рибалка на основі аналізу вищена-ведених підходів до струкгурування'психологічної структури особисто­сті стверджує, що в основі цієї структури лежать три базові виміри:

I — соціально-психолого-індивідуольний — вертикальний;

II— діяльнісний — горизонтальний;

III— генетичний — віковий, за допомогою якого характери­зується рівень розвитку властивостей особистості, її задат­ків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості (рис. 2-2).

Ці виміри становлять систему основ цілісної психологічної структу­ри особистості. Вони пов'язані між собою за ортогональним (гр.: пря­мокутний, той, що має прямий кут) принципом, за яким співвідносять­ся три виміри простору. Взаємозв'язок між цими трьома вимірами зо­бражений на рис. 2-2.

В.В. Рибалка пропонує здійснити аналіз і синтез системної психо­логічної структури особистості на конкретному рівні узагальнення. Найвищий рівень узагальнення поняття «психологічна структура», з якого починається його конкретизація — це системна характеристика особистості як складної соціально-психолого-індивідуальної за своєю природою системи з певними властивостями, що постійно розвиваєть­ся і реалізується у формі діяльності та спілкування.

На другому рівні здійснюється аналіз і синтез трьох вимірів — соцільно-психолого-індивідуального, діяльнісного, генетичного — як ба­зових параметрів психологічної структури особистості.

На третьому рівні здійснюється диференційований та інтегративний аналіз і синтез складових кожного з трьох вимірів. Наприклад, соціаль-но-психолого-індивідуального виміру: спілкування, спрямованості, ха­рактеру, самосвідомості, досвіду, інтелектуальних процесів і психофі­зіологічних якостей.

Четвертий рівень конкретизації аналізу і синтезу психологічної струк­тури особистості утворюють психічні властивості, функції і процеси.

На п'ятому рівні конкретизації аналізу та синтезу психологічної структури стає можливою класифікація конкретних властивостей і влас­не здібностей особистості до певних видів діяльності (наприклад, до військово-професійної, науково-дослідної, педагогічної, управлінської, технічної тощо) або виконуваних людиною ролей (наприклад, коман­дира, підлеглого, чоловіка, жінки тощо).

Перші чотири рівні конкретизації психологічної структури особистос­ті можна розглядати як такі, що характеризують її макроструктуру, а інші рівні (починаючи з п'ятого) — як такі, що належать до мікроструктури. Перехід від макроструктури до мікроструктури пов'язаний з вимогами, які висуваються до особистості конкретними видами діяльності та пове­дінки, ролями, соціальним статусом, рангом, які обирає, застосовує і реалізує людина в конкретних умовах життя.

Цей підхід має наукову перспективу, але вимагає ретельного дослід­ження взаємодії між підструктурами, компонентами та рівнями розвит­ку психологічної структури особистості із застосуванням найсучасні­ших досягнень різних галузей наукової думки. Розв'язанню цієї акту­альної проблеми сприяють методологічні роботи Б.Г. Ананьева, О.Г. Асмолова, Г.С. Костюка, О.М. Леонтьева, Ф. Лерша, К.К. Платоно­ва, С.Л. Рубінштейна та інші щодо сутності особистості, основних ме­тодологічних принципів і методик її дослідження.

Автор дотримується думки, що структура особистості є цілісним утворенням, сукупністю соціальнозначущих психічних властивостей, відношень та дій індивіда, яких набуто у процесі онтогенезу і які ви­значають його поведінку як соціального суб'єкта дії та спілкування. Тому при визначенні психологічної структури особистості слід постійно мати на увазі, що особистість — це саморегулювальна динамічна розвиваль-но-функціональна система.

Також зрозуміло й інше: безглуздо розглядати психологічну струк­туру особистості лише на основі деяких психічних властивостей або як механічне об'єднання різних психічних явищ та рис у деяких структу­рах. Адже будь-яку якість, властивість особистості військовослужбов­ця слід розглядати тільки в контексті особистості. При цьому виявлен­ня кожної окремої риси буде змінюватися залежно від мети, ідеалів, життєвих настанов, загальних і професійних інтересів, потреб, моти­вів, мотивацій, стану, віку особистості.

Таким чином, індивідуальність особистості військовослужбовця ха­рактеризується змістом її структури. Вивчати своїх підлеглих — озна­чає знайти ключ до їх розуміння. Офіцерові необхідно мати на увазі, що особистість являє собою єдине ціле всіх її різноманітних рис. При цьому кожна риса особистості невід'ємно пов'язана з іншими і тому набуває різного, інколи протилежного, значення, залежно від усього загалу рис цієї особистості.

Звідси випливає, що коли йдеться про якість рис особистості, то не можна говорити, добра чи погана вона сама по собі. Щоб правильно оцінити ту чи іншу рису особистості, слід розглядати її лише у взаємо­зв'язку з іншими рисами цієї особистості. Наприклад, така риса особи­стості, як наполегливість — уміння досягати мети, долати перешкоди — може бути позитивною, лише коли вона поєднується з такими рисами, як моральна чистота, відчуття соціальної справедливості. У цьому ви­падку можна чекати, що наполегливість військовослужбовців слугува­тиме досягненню благородної мети. Якщо ж наполегливість поєднуєть­ся з такими рисами, як егоїзм, неохайність, то ця наполегливість вій­ськовослужбовця стає негативною рисою, бо її буде спрямовано лише на власний добробут за рахунок інших і вона буде на заваді всьому вій­ськовому колективу.