БИБЛИОГРАФИЯ 1 страница

Барабанщиков А.В., Феденко Н.Ф. История советской военной психологии. М.: Военно-политическая академий, 1983.

Введение в профессию (Учебно-методическое пособие для войсковых психологов и социологов). /В.М. Анисимов, А.В. Боенко и др./ М., 1992. - 128 с.

Военная педагогика и психология: /Под ред. А. В. Бара-банщикова/. М.: Военный университет, 1986. — 328 с.

Военная психология и педагогика (Учебное пособие)./ Под ред. П.А. Корчемного и др./. М.: «Совершенство», 1998. - 376 с.

Военная психология: Методология, теория, практика (Учебное пособие). /Под ред. П.А. Корчемного/. М.: Военный университет, 1998. Часть 1 (192 с); Часть 2 (184 с).

Военно-психологические взгляды русских военных дея­телей XVIII—XIX вв. М.: Военно-политическая акаде­мия, 1993.

Военно-социологическое исследование (Методическое по­собие по организации и проведению). /Под ред. Н.И. Бо­родина, В.М. Чепурного/. М., 1987. — 338 с.

Волковицкий ГЛ. Мотивация военно-профессионального самосовершенствования. М., 1994. — 73 с.

Воспитательная работа в Вооруженных Силах Российс­кой Федерации (Учебно-методическое пособие). /Под ред. И.А. Липского/. М.: Военный университет, 1995. — 244 с.

Давыдов В.П. и др. Альбом схем и основных положений военной педагогики. М., 1985.

Дьяченко М.И., Кандыбович Л.А., Кандыбович С.Л., Урбанович А.А., Шабуневич Б. Б. Военная психология и педагогика (Учебник). Минск, Военная академия, 1999. — 357 с.

Дьяченко М.И., Кандыбович Л.А., Пономаренко В.А. Готовность к деятельности в напряженных ситуациях. Минск, 1985.

Дьяченко М.И., Кандыбович Л.А. Психологический сло­варь-справочник. Минск-Москва: Харвест-АСТ, 2001. — 576 с.

Закарлюк М.М. и др. Альбом схем в помощь командиру при изучении армий иностранных государств и оценке морально-психологического состояния их личного состава. М., 1992. - 96 с.

Корчемный П.А. Психология летного обучения. М.: Военный университет, 1986.

Коупленд Н. Психология и солдат. /Пер. с англ., 2-е изд./. М.: Воениздат, 1991. — 260 с.

Крысько В.Г. Психологическая война: Цели, задачи, ме­тоды, формы, опыт. Минск: «Харвест», 1999. — 448 с.

Лаптев Л.Г., Маркитан Р.В., Саркисян А.Е. Воинский труд: Наука, искусство, призвание. М.: ИТАР — ТАСС, 1998.-397 с.

Макаров В.М. Консциентальные войны и актуальные про­блемы морально-психологического обеспечения жизне­деятельности войск. Минск, 1998. — 96 с.

Макнаб К. Психологическая подготовка подразделений
специального назначения. /Пер. с анг./ М..: Фаир-пресс,
2001.-320 с.

Мальцев Л.С. Деятельность органов военного управле­ния по поддержанию и укреплению воинской дисципли­ны. Минск: «Асобны Дах», 2002. — 223 с.

Мисюра В.Ф. Управление психологическими состояния­ми военнослужащих в условиях боевой деятельности. Учебно-методическое пособие. М.: ВАФ, 1994.

Мисюра В.Ф. Психологическая реабилитация военнос­лужащих. М., 1995.

Морозов А.М. Психологическая война. Львов: «Логос», 1996. -124 с.

Об организации морально-психологического обеспече­ния Вооруженных Сил республики Беларусь (Приказ МО РБ). /«Военно-психологический вестник», 2003, № 2.

Овсянников В.Г. Методология и методика в прикладном военно-социологическом исследовании. Л.: ЛГУ, 1989. — 133 с.

Основы военной акмеологии (Учебное пособие для выс­ших военно-учебных заведений). /Под ред. ПА Корчем­ного и др./. М., 1996. Часть 1 (314 с.); Часть 2 (415 с).

Останкович А.Е. Психология в вооруженных силах США. М., 1993.

Перевалов В.Ф. Подготовка офицеров к управленческой деятельности (Вопросы теории и методологии). М.: Во­енно-политическая академия, 1988. — 194 с.

Подоляк Я.В. Личность и коллектив: Психология воен­ного управления. М.: Воениздат, 1989. — 352 с.

Прилегши В.П., Фомин Ю.А. Применение психодиагно­стических методик в практической деятельности военно­го психолога (Учебно-методическое пособие). Минск, 1994.

Проблемы военной психологии (Хрестоматия). /Состави­тель К.В. Сельченок/. Минск: «Харвест», 2003. — 640 с.

Профилактика самоубийств (Методическое пособие для командиров, офицеров штабов и органов воспитательной работы). М., 1995.

Психогигиена и психопрофилактика в Вооруженных Си­лах Российской Федерации (Методическое пособие для военных врачей). СПб., 1998.

Психогигиена и психопрофилактика в Вооруженных Си­лах Российской Федерации (Методические рекоменда­ции командиру воинского подразделения). СПб., 1999.

Психологическая консультация, профилактика и коррек­ция в работе войскового психолога. М.: МО РФ, 1992.

Психологическая терапия в условиях воинской деятель­ности (Учебник). /Под ред. П.А. Корчемного, А.Н. Хари­тонова/. М.: Военный университет, 2000. — 280 с.

Психология и педагогика управленческой деятельности командира (военного инженера). М., 1995. — 232 с.

Рабочая книга войскового психолога (Модель, алгоритм, технология эффективной профессиональной деятельнос­ти). /Под общей ред. Л.Н. Уварова, В.Г. Михайловского/. М., 1995. - 332 с.

Серебрянников В.В., Дерюгин Ю.И. Социология армии. М., 1996. - 302 с.

Съедин СИ., Абдурахманов РА. Психологические по­следствия воздействия боевой обстановки (Учебное по­собие). М.: Военный университет, 1992.

Съедин СИ. Формирование психологической структуры боевой деятельности военных специалистов в ходе изу­чения современной военной техники. М: Военно-поли­тическая академия, 1982.

Сыромятников И.В., Чайка В.Г. Психология девиантно-го поведения военнослужащих и его профилактика (Учеб­ное пособие). М.: Военный университет, 2001. — 108 с.

Тонких Ф.П., Фокин Ю.Г. Как вы управляете?: Психо­логические аспекты повседневной управленческой дея­тельности офицера. М.: Воениздат, 1984. — 190 с.

Урбанович А.А. Психология управления (Учебное посо­бие). Минск: «Харвест», 2001. — 640 с.

Урбанович АА. Теория и практика управленческой дея­тельности офицера. Минск: Военная академия, 1998. — 64с.

Утлик Э.П. Психологические основы дисциплины (Учеб­ное пособие). М.: Минобороны РФ, 1993. — 236 с.

Феденко Н.Ф. Некоторые пути повышения эффективно­сти психологической подготовки личного состава к ак­тивным боевым действиям. М.: Военно-политическая академия, 1986.

Чечеба В.Е. Социально-психологические аспекты откло­няющегося поведения и нервно-психической неустойчи­вости у военнослужащих. Методы анализа воинского коллектива и личности. Минск: Политуправление БВО, 1989.-254 с.

Шалимов П.М. Функциональные резервы организма в экстремальных условиях (Специализированная медицин­ская помощь при боевой патологии). М.: Воениздат, 1991.

Шведин Б.Я. Человеческий фактор в управлении войска­ми (Учебное пособие). М.: Военно-политическая акаде­мия, 1989.-64 с.

Тести та завдання для самоконтролю

1-1. Науково обґрунтуйте основні умови становлення психіки особистості.

Основними умовами становлення психіки особистості є:

1) людське суспільство;

2) активна трудова діяльність (гра, учіння, праця);

3) розвиток мови, абстрактного мислення й свідомості;

4) високоорганізовані, нормально функціонуючі мозок та нер­вова система.

1 -2. Яка з нижчєперелічених форм вияву психіки людини є «зайвою»?

а) психічні процеси;

б) психічні стани;

в) психічні властивості;

г) емоційні процеси.

1-3. Автоконтрольний блок.

Психічні стани характеризують______ динаміку_________, яка істотно впливає на _____особистості (наприклад, тривожність, апатія, схвильованість, стрес, напруженість, несміливість, захват, емпатія тощо).

психічної діяльності

тимчасову

поведінку

1 -4. Автоконтрольний блок.

Психічні властивості — це індивідуально - ______ людини, за допомогою яких визначають її ____, діяльності.

До психічних властивостей належать спрямованість, _____, і здібності.

Темперамент

Характер

Психічні особливості

Тип, характер вчинків і мотиви

1-5. Зробіть психологічний аналіз основних функцій психіки людини:

а) когнітивної;

б) комунікативної;

в) регулятивної.

1-6. Який із нижчеперелічених предметів військової психології є «зайвим»?

а) психіка особистості;

б) психологія людини;.

в) психологія військового колективу;

г) психологія військової діяльності.

1-7. Визначте сутність людської свідомості та її структуру. Як взаємодіють свідомість і підсвідомість?

1-8. Чому військову психологію визначають науково-прикладною психологічною наукою?

1-9. Автоконтрольний блок.

Військова психологія — це галузь____________________, яка вивчає ____ функціонування ____ і психічних явищ_____ за умов військової діяльності та бою.

закономірності

прикладної

психологічної науки

військового колективу

психіки воїна

Тема 2

ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ

2.1. Загальна характеристика особистості

Проблема особистості у курсі психології є однією з центральних. Формування та діагностика особистості військовослужбовця, визначення найефективніших напрямів виховного впливу на неї неможливі без знання структури особистості та закономірностей її формування, роз­витку і самовдосконалення. Водночас особистість є предметом дослід­ження багатьох інших дисциплін — філософії, соціології, педагогіки, етики, біології тощо, але її внутрішній психічний світ досліджує тільки психологія.

У психологічній науці не існує загальноусталеного визначення при­роди особистості. Виділяють два етапи наукового вивчення проблеми особистості: перший — з кінця XIX до середини XX ст.; другий розпо­чався у другій половині XX ст. На першому етапі були сформульовані фундаментальні положення про особистість, закладені основні напря­ми психологічних досліджень особистості, а на другому — продовжен­ня обгрунтування методологічних і теоретичних проблем психології особистості.

2.1.1. Основні теорії особистості в іноземній психології

В іноземній психологічній науці існують основні теорії особистості В. Джеймса (1842-1910); В. Дильтая (1833-1911) і Е. Шпранґера (1882-1963); 3. Фройда (1856-1939); К.Г. Юнга (1875-1961); К. Горні (1885-1952), А. Адлера (1870-1937); Е. Фрома (1900-1980); Е. Ерик-сона (1902-1994); К. Роджерса (1902-1987), Г. Олпорта (1897-1967), А. Маслоу (1908-1970); Е. Дюркгайма (1858-1917), П. Жане (1859-1947); В. Франкла (1905-1997). Стисло охарактеризуємо їхні погляди шодо сутності особистості.

Теорія особистості В. Джеймса. Видатний американський психо­лог вивчав особистість у межах власної концепції свідомості, централь­ним поняттям якої є «потік свідомості». На його думку, у самосвідомості можна виділити два аспекти — «емпіричне Я» і «чисте Я», або, відповід­но, об'єкт (те, що пізнається) і суб'єкт (те, що пізнає).

«Емпіричне Я», на його погляд, представляє особистість людини як загальну суму всього того, що вона може назвати своїм. Аналіз особис­тості у цьому аспекті має містити:

а) складові елементи: фізична, соціальна та духовна особистість;

б) почуття та емоції, викликані цими елементами;

в) дії, що спричинені цими елементами.

Фізична особистість складається з тілесної організації, одягу, батька й матері, дружини та дітей. Вона також включає «домашню оселю», власність людини, продукти її діяльності тощо. Соціальна особистість людини зумовлена належністю людини до людського роду і визнанням цього іншими людьми. Духовна особистість об'єднує стани свідомості, конкретні духовні здібності та якості людини. Ці три рівні особистості складають її ієрархію: на нижчому рівні перебуває фізична особистість, вгорі —духовна, а різні види матеріальних і соціальних особистостей — між ними.

Почуття й емоції характеризують особистість з боку її самооцінки. Основні види такої самооцінки: самовдоволення і невдоволення собою. Характеристика особистості включає також, на його думку, піклування про себе і самозбереження.

«Чисте Я»— це суб'єкт, що мислить, дух, душа, мислення, самі думки.

Теорія особистості Вільгельма Дильтая й Едуарда Шпранґера. Ці два автори є засновниками «описової психології», яка була протиставле­на «безособистісній психології». Згідно з В. Дильтаєм, психіку людини не можна вивчати експериментальними методами, а можна лише розумі­ти. Тому завданням психології є розкриття смислового, душевного жит­тя особистості, ціннісних орієнтацій людини. Продовжувач Дильтая Е. Шпрангер вваркав, що така психологія має базуватися на таких за­садах:

а) психічне розвивається з психічного;

б) психічне зводиться до інтуїтивного розуміння «модулів дійсності життя»;

в) причини розвитку особистості та її структура залежать від
духовних цінностей суспільства.

У зв'язку з цим найголовніше в особистості — це її ціннісна орієнта­ція, що являє собою духовне начало і визначає світобачення. Е. Шпран­rep виділив шість типів пізнання світу, шість «форм життя» і відповідних їм типів людини:

1) теоретичний (тягнеться до пізнання закономірностей сві­ту, взаємин між людьми);

2) економічний (шукає користь у пізнанні);

3) естетичний (сприймає довкілля в гармонії або дисгармо­нії, намагається пізнати світ через естетичні враження);

4) соціальний (намагається знайти себе в іншій людині, жити заради інших);

5) політичний (прагне до адміністративної влади, що відпові­дає його вищим духовним вимогам і цінностям);

6) релігійний (намагається знайти сенс життя, начала всіх на­чал життя, вищу духовну силу — Бога).

Особистість у фройдизмі та неофройдизмі. Суттєвий внесок у ви­вчення особистості людини був здійснений Зигмундом Фройдом, який виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби людини, що ви­значають її психічну діяльність. Це — лібідозна (інстинкт самозбере­ження, прагнення до життя, любов і сексуальний потяг) і агресивна (по­тяг до руйнування, смерті, війни) потреби. Задоволення цих потреб стикається з опором з боку суспільства, тому вони витискуються і створю­ють сферу «несвідомого». Однак інстинктивні потреби все ж прорива­ються і виявляються у формі символів.

Відповідно, за 3. Фройдом, структуру особистості утворюють три основні компоненти:

—«Воно» (витиснені несвідомі інстинкти);

—«Я» (підпорядковується як несвідомим інстинктам, так і нормам і вимогам дійсності);

—«Над-Я» (сукупність моральних норм суспільства, які ви­конують роль цензора), «Я» перебуває у конфлікті, оскільки вимоги «Воно» і «Над-Я» несу­місні.

Теорія особистості 3. Фройда є біологізованою. Але нас цікавлять позитивні аспекти його теорії. Це положення про складність і багато­плановість структури особистості, природу свідомого і несвідомого в поведінці особистості.

Недоліки теорії особистості 3. Фройда намагалися подолати неофрой-дисти, серед яких особливо слід виділити К.Г. Юнга, А. Адлера, К. Горні, Е. Фрома, Е. Ериксона.

Карл Густав Юнг — швейцарський психолог, засновник аналітич­ної психології — відмежувався від поглядів 3. Фройда на пансексуалізм як на головну рушійну силу поведінки людини. За Юнгом, психіка лю­дини складається з трьох рівнів: свідомості, особистого несвідомого і колективного несвідомого. Останній рівень відіграє у структурі особисто­сті вирішальну роль та утворюється зі слідів пам'яті, що залишаються від усього минулого людства, і впливає на особистість, визначає її поведінку з моменту народження. Колективне свідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною, і виявляється у вигляді архетипів — домінант, першород-них образів, що виявляються в образах творчості, у сновидіннях.

Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись сві­домими, але потім стали забутими або витісненими зі свідомості. За певних умов вони стають усвідомленими. Основними формами вияву особистого несвідомого є констеляція почуттів, думок і спогадів. Цен­тральним архетипом як потенційного центру особистості у нього є ар­хетип сомості.

Він створив два основні типи особистості: інтроверта (спрямова­ність людини на себе) і екстраверта (спрямованість людини на зовніш­ній світ). У нього існують також додаткові типи особистості — інтуї­тивний, мислительний і емоційний. Тип особистості, за ним, залежить від її вроджених властивостей.

Альфред Адлер — засновник індивідуальної психології— виступав проти біологізаторських поглядів щодо природи особистості 3. Фройда. За А. Адлером, основне в людині — суспільне почуття або почуття спільності, а не вроджені інстинкти. На його, протилежну Фройдовій теорії, думку, структура особистості не може бути розчленована на три складові — вона є єдиною. Рушійною силою розвитку
особистості виступає її потяг до вищості, прагнення влади, самоутвердження. Суспільне почуття забезпечує людині почуття вищості, формує цілісність особистості та її духовне здоров'я. Але Адлер взаємозв'язок між індивідом і суспільством подав у спрощеній, надмірно механістичній формі.

Карен Горні також заперечувала основні положення теорії особис­тості Фройда. Суть людини вона вбачала у вродженому почутті неспо­кою, яке породжує бажання позбутитися цього. На її думку, це бажання лежить в основі мотивації вчинків людини. У зв'язку з цим нею керу­ють дві головні тенденції: потяг до безпеки та до задоволення своїх бажань. Ці тенденції поведінки часто суперечать одна одній, і тоді може виникнути невротичний конфлікт, намагання подолати який формує стратегію поведінки особистості:

— потяг до людей;

— намагання віддалитися від них;

— прагнення діяти проти них.

Ці стратегії поведінки виступають, з одного боку, передумовою «споконвічного конфлікту», а з іншого — захисними механізмами. Останні виникають як реакція на страх і виявляються у вигляді втечі, наркотиза­ції, придушення чи раціоналізації. Ці прийоми психічного захисту по­роджують чотири «великі неврози» нашого часу:

— невроз прив'язаності;

— невроз влади;

— невроз покори;

— невроз ізоляції.

Але у неї, як і у Адлера, зосталися нерозв'язаними основні супереч­ності фройдизму, а саме: антагонізм природного і соціального, фаталь­ність існування природженого потягу до безпеки.

Ерих Фром подав найбільш «соціалізований» варіант неофройдизму щодо природи особистості у своїй теорії відчуження. Теорію відчу­ження людини Карла Маркса він у суспільно-економічному плані по­ширив на психічну діяльність особистості. На його думку, людина в умовах науково-технічної революції втрачає зв'язки зі світом, з іншими людьми, з товаришами по праці, навчанню. Таким чином виникає від­чуження людини, яке Фром називає «негативною свободою», тобто лю­дина стає «вільною від всього» і тому відчуженою. Цей стан її пригні­чує і породжує неврози. Вона потерпає під тягарем свободи, вона не хоче бути «вільною», шукає різноманітних контактів з оточенням. Але це не завжди вдається. Через це люди стають самотніми.

Для подолання відчуженості він пропонує прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Потреба в любові має два типи —любов до себе і любов до інших людей. Отже, на думку Фрома, відчуження губить людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню. Але він спромігся подолати фаталізм у поведін­ці людини і підмінив соціальні явища психологічними.

Ерик Ериксон —автор епігенетичної теорії розвитку особистос­ті— проголосив, що розвиток особистості детерміновано соціальним оточенням, а не хімічними та біологічними факторами. На його думку, між особистістю і суспільством немає антагонізму. Він висунув поло­ження про ідентичність особистості як центральну властивість лю­дини, що сигналізує їй про незрівнянний зв'язок із соціальним середо­вищем. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визна­ченні цінності людини та її соціальної ролі.

За Ериксоном. розвиток особистості складається з семи стадій: 1) задоволення оральних потреб людини, формування довіри через матір;

2) дозрівання м'язо-рухального апарату, що призводить до по­чуття впевненості, самостійності;

3) становлення юнацтва, знаходження цілей та вміння плану­вати;

4) формування рефлексії, виникнення сумнівів щодо власно­го життя у суспільстві;

5-6) становлення особистості, формування стійких інтересів,

реалізація основних життєвих намірів; 7) досягнення неповторності особистості або приречення на

безвихідь.

Цінність цієї теорії полягає в тому, що вона вперше висунула про­блему ролі генетичного фактора у становленні особистості.

Таким чином, по-перше, основною властивістю неофройдизму є намагання соціологізувати біологізаторську концепцію особистості 3. Фройда; по-друге, заслугою неофройдизму є підняття й актуалізація фундаментальних проблем вивчення природи особистості, наприклад, внутрішньої структури особистості, механізмів її формування і функ­ціонування, ролі свідомого і несвідомого у житті особистості, механіз­мів її психічного захисту тощо.

Суттєву роль у вивченні проблеми особистості відіграли гуманістичні теорії. Засновником гуманістичної психології є американський дослід­ник Карл Роджерс. На його думку, центральною ланкою особистості є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-конце? щія», що породжуєть­ся у взаємодії з іншими людьми. Здатність людини до гнучкої само­оцінки, вміння під тягарем досвіду переоцінювати систему цінностей є, за Роджерсом, важливими умовами психічної цілісності особистості та її психічного здоров'я. Його заслугою є те, що самосвідомість і са­мооцінка як складні психічні явища і функції у розвитку особистості та її поведінці стали предметом подальших психологічних досліджень.

Інший представник американської гуманістичної психології Ґордон Олпорт вважав особистість відкритою системою, тобто її розвиток зав­жди відбувається у взаємодії з іншими людьми. Під особистістю він розумів динамічну організацію особливих мотиваційних систем, зви­чок, настанов і особистісних рис індивіда, які визначають унікальність його взаємодії з середовищем. Але у цій взаємодії немає рівноваги між людиною і середовищем, тому людина має постійно встановлювати нові зв'язки та розвивати наявні. У зв'язку з цим постійний розвиток особи­стості є основною формою її існування. Провідну роль у її розвитку відіграють соціальні зв'язки, які «відв'язують» її особистість від біологічних потреб.

Важливим механізмом розвитку особистості, за Олпортом, є мотиви поведінки, які діють у цей час. Кожна людина народжується з певним набором «рис-мотивів», які протягом життя підлягають трансформації, змінам. Існують два класи «рис-мотивів» — основні та інструментальні. Основні стимулюють поведінку людини, а інструментальні її фор­мують. Основні «риси-мотиви» переплітаються з інструментальними, що сприяє формуванню особистості.

Особистість людини, за Олпортом, характеризується конкретною системою «рис-мотивів». яка визначає її поведінку і діяльність. Напри­клад, здоровій особистості притаманні такі риси:

—активна позиція щодо дійсності;

—доступність досвіду для свідомості;

—самопізнання; здатність до абстракції;

—постійний процес індивідуалізації;

—функціональна автономія рис;

—стійкість до фрустрації.

Відповідно, невротичній особистості властиві такі риси:

—пасивна позиція до світу;

—застосування різних прийомів і способів психологічного захисту;

—викривлення істинного стану речей;

—обмеженість мислення;

—«закляклість» розвитку.

Абрагам Маслоу головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Ядро особистості, за ним, утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими людина народжується і які вона спроможна реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації реалізуються лише за умови задоволення інших потреб, і передусім фізіологічних. Він створив ієрархію потреб людини:

1) фізіологічні потреби;

2) потреби в безпеці;

3) потреби в любові й прихильності;

4) потреби у визнанні та оцінці;

5) потреби в самоактуалізації.

Особистості, які досягай самоактуалізації, за Маслоу, характеризу­ються невимушеністю у поведінці, діловою спрямованістю, вибіркові­стю, глибиною і демократизмом^ стосунках, незалежністю. Але, на його думку, самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей.

Представники французької соціологічної школи Еміль Дюркгайм і П'єр Жане зробили суттєвий внесок у вивчення природи особистості. Наприклад, Е. Дюркгайм висунув положення про її біосоціальну при­роду. Психічні процеси людини біологічно зумовлені, але визначаються суспільством. На його думку, «колективна свідомість» (сукупність ду­мок, знань або явищ духовного життя) формує психіку людини від на­родження.

П. Жане є автором «психології образу дій», за якою психічні явища формують дії людини. Мислення і почуття здійснюють регуляцію її дій і поведінки. Розвиток психіки людини відбувається під час співпраці з іншими людьми, а основним механізмом такого розвитку є спілкуван­ня. Основа розвитку психічних функцій лежить, за Жане, в різних ви­дах професійної діяльності. Він виділяє сім рівнів поведінки людини:

1) рефлекторні акти;

2) відкладені перцептивні дії;

3) елементарні соціальні акти;

4) елементарні інтелектуальні акти;

5) маніпулювання різними об'єктами, що веде до формування інтелектуальних потреб;

6) розумова діяльність;

7) творча, трудова діяльність.

Здатність до саморегуляції, до опосередкованості своєї поведінки він вважав найвищим критерієм розвитку особистості.

Віктор Франкл вважав, що рушійною силою поведінки людини та розвитку особистості є пошук Логосу, сенсу життя, що має здійснюва­тися конкретною людиною за її власною потребою. Людина має цей сенс швидше знайти, ніж вибирати. Якщо потяг до сенсу життя не задо­вольняється, може виникнути нусогенний невроз, що пов'язано з ду­ховним ядром особистості. Такі неврози потребують спеціальної логотерапії, тобто такої терапії, яка вносить у людське існування духовний вимір.

Логотерапія, за Франклом, спрямована на допомогу пацієнтові у пошуку сенсу свого життя, в реалізації його, в актуалізації цінностей, а не в простому задоволенні потягів та інстинктів. Логотерапевт має до­помогти пацієнтові знайти не абстрактний сенс життя, а специфічний для конкретної особистості в конкретний момент часу, тому що вона має своє призначення і своє місце у житті, і кожна людина має знайти їх і реалізувати. Тому головним принципом логотерапії є твердження, що сутність людини полягає в розумінні й реалізації сенсу житгя, а не отри­манні задоволень або уникненні болю. Він також має допомогти па­цієнтові усвідомити: можливість іти на страждання для реалізації сен­су житгя; обумовленість життя особистості та реалізації нею сенсу життя як зовнішніми обставинами, так і внутрішніми; можливість і необхід­ність переборення самого себе, зовнішніх обставин задля реалізації сен­су життя.

2.7.2. Основні вітчизняні теорії особистості

Великий внесок у вивчення природи особистості та обгрунтування її методологічних і теоретичних засад зробила вітчизняна психологічна наука. Основні теорії особистості у вітчизняній психологічній науці такі: типологія особистостей Олександра Лазурського (1874-1917); культурно-історична теорія особистості Льва Виготського (1896-1934); теорія особистості Сергія Рубінштейна (1889-1960); діяльнісна те­орія особистості Олексія Леонтьева (1903-1979); теорія особисто­сті Бориса Ананьева (1907-1972); концепція особистості Григорія Костюка (1899-1982).

Вітчизняна психологічна наука використовує такі загальні поняття щодо характеристики людини: індивід, особистість, індивідуальність, суб'єкт.

Індивід — це біологічне визначення людини як представника виду homo sapiens. У цьому понятті зафіксовано факт належності до люд­ського роду. Саме тому індивідом називають будь-яку людину з прита­манними лише їй природними особливостями. Тобто кожна людина, доросла або немовля, здорова чи хвора, незалежно від її якостей є інди­відом — біологічною істотою.

Дитина, розпочинаючи спілкування з людьми в процесі активної ді­яльності, стає соціальною сутністю, тобто особистістю. Особистість — категорія соціальна. Таким чином, якщо поняття «індивід» вказує на зв'язок людини з природою, то поняття «особистість» — на зв'язок людини та суспільства, на набуття людиною соціального досвіду.

Особистість. Слід сказати, що у вітчизняній психології немає чітко­го визначення терміна «особистість». Це пояснюється тим, що особис­тість науковці розглядають у різних аспектах: змістовому, функціональ­ному, ролевому тощо.

Походження терміна «особистість» має свою історію. В загальній історії людства він зазнав дивовижних пригод. Латинське слово persona початково мало значення маски, потім маска начебто «приросла» і ста­ла відображати внутрішню сутність самої дійової особи. Персона зі­йшла зі сцени й зробила крок у життя. У стародавньому Римі слово «персона» означало «особа перед законом». При цьому раб персони мати не міг, тобто особистістю не вважався. У нас терміном «особистість» називали маску, яку надівали скоморохи.