Спілкування та його аспекти

Спілкування — це один із виявів соціальної взаємодії лю­дей. Сучасна наука визначає спілкування як обмін інформа­цією (комунікація, від лат. — " спілкуюся з ки­мось"), як взаємодію (інтеракція, від англ. — " взає­модія"), як сприймання людини людиною (перцепція, від лат. — " сприймання, пізнавання"). Отже, спілкування охоплює різні сторони процесу контактування між людьми.

Спілкуючись, людина висловлює свої думки, почуття, воле­виявлення і/або сприймає їх від іншої людини (людей). В ак­тах спілкування також виявляється характер взаємин між комунікантами (спілкувальниками), їхнє ставлення один до од­ного. В одних ситуаціях спілкування переважає орієнтованість на зміст (наприклад, наукова доповідь, навчальна лекція), в ін­ших — на взаємини (наприклад, з'ясування стосунків, освід­чення в коханні). Якщо співвідношення " зміст — взаємини" зміщене, то спілкування має низьку ефективність. Так, у висту­пах парламентарів орієнтація на взаємини сягає 64 % мовлен­ня, і за це їх часто критикують як балакунів, демагогів, полі­тиканів тощо. Інформація безпосередньо, сама собою, не може сприймати­ся — вона потребує матеріального втілення, тобто певного но­сія, який можна чути, бачити, відчувати на дотик тощо.

Спілкування має два види, які здебільшого реалізуються од­ночасно: вербальне (лат. — " слово"), тобто словесне, мовне, і невербальне (несловесне) — поглядами, мімікою, же­стами, штучними умовними знаками, предметами. Попри ве­лике розмаїття невербальних засобів спілкування та збільшення їх кількості з поступом цивілізації (пригадаймо хоча б науко­ві — математичні, географічні, хімічні; транспортні — авто­дорожні, залізничні, авіаційні, морські; спортивні — футболь­ні, баскетбольні, волейбольні та інші знаки), основним засо­бом спілкування між людьми залишається природна мова. Нею опосередковані всі види суспільної діяльності, без неї немож­ливі контакти у побутовій, виробничій, науковій, культурній, релігійній та інших сферах життєдіяльності суспільства.

Спілкуванню властивий діалоговий (гр. — " розмова (двох), бесіда") характер. Воно відбувається між двома людьми, рідше — між людиною і групою, ще рідше — між людиною і суспільством. Існує також міжгрупове спілкування, в якому групи виступають як колективні особи.

Діалог складається щонайменше з двох реплік: фрази-стимулу і фрази-реакції, наприклад:

— Як поживаєте?

— Дякую, добре.

Навіть такий міні-діалог показує, що у спілкуванні комунікант одночасно є і суб'єктом, і об'єктом комунікативної взає­модії, а також те, що ця взаємодія відбувається з певною ме­тою: висловити своє ставлення до когось, поінформувати, спо­нукати до дії, обмінятися поглядами, переконати в чомусь тощо. Досягнення мети буває різним — успішним, недостатньо успіш­ним або й зовсім невдалим. Тому виникає питання ефектив­ності, дієвості спілкування. Адже воно незрідка натрапляє на різ­ні ускладнення або й перепони, пов'язані з віковими, статевими, соціальними, національними відмінностями співрозмовників, їх неоднаковим характером і темпераментом, ступенем освіченості й вихованості, розбіжностями у поглядах на життя та іншими якостями, властивими конкретним людям.

Розумові здібності, ерудиція, сила волі, працездатність й ін­ші позитивні якості можуть не приносити потрібних резуль­татів, якщо людина не вміє належно спілкуватись, і, навпаки, досконале спілкування може стати ключем до успіху людини в суспільстві. Вміння спілкуватися, товариськість, комуніка­бельність (фр.— " той, що з'єднується", від пізньолат. — " поєднуваний") — це риси люди­ни, які цінуються найбільше. Йдеться не лише про людей як членів суспільства загалом, а й як представників певних про­фесій. У США кілька років тому предметом публічного обгово­рення була проблема комунікабельності медичних працівників. Лікарі і медсестри з сухою, офіційною манерою спілкування із хворими не задовольняють ні пацієнтів, ні суспільство загалом. Як тут не пригадати давно відомі в наших краях слова: поганий той лікар, від якого хворий іде в гіршому настрої, ніж прийшов донього.

Уміння бути співрозмовником високо цінувалося в минуло­му, цінується воно і нині.

Неправильність спілкування, його недостатність чи повна відмова від нього часто буває причиною конфліктів між людь­ми. Хиби у спілкуванні полягають передовсім у порушенні стандартів культурної поведінки, етичних та естетичних норм використання мовних і/або немовних засобів комунікативної взаємодії. У спілкуванні також є своє добро і зло (об'єкт етики) та своє високе і низьке, прекрасне і потворне (об'єкт естети­ки). Доброзичливе ставлення до людей, зацікавлене й щире переживання їхніх бід і радощів потребують відповідного ви­раження у мовній і позамовній формах. Органічне поєднання добра і краси у комунікативній взаємодії становить те, що називають мистецтвом спілкування. Щоб мати успіх у цьому мистецтві, бути приємним і корисним людям і, зрештою, са­мому собі, треба опановувати це мистецтво та застосовувати у щоденному житті. 75 % підприємців США і 85 % підприємців Японії зазначили, що основна перешкода в досягненні успіху в їхній діяльності — неефективне спілкування.

Уміти виступати перед людьми демократично, вміти прова­дити діалог аристократично. Першого з цих мистецтв навчає риторика (гр. — " ораторське мистецтво"), про друге йдеться у посібниках з етикету і культури спілкування.