Розділ 3. Сучасний ваххабізм як один з факторів ескалації «Близькосхідної проблеми» та ісламського тероризму.

Основним постачальником і головним розповсюджувачем тероризму на Близькому Сході і в Північній Африці, як, втім, і за межами цього регіону є «радикальний іслам». Форми його прояви різноманітні і добре відомі: насильство щодо поліції і коптських християн в Єгипті, громадянська війна в Алжирі, що фінансуються іранською державою, акції проти дисидентів і недругів, які проживають в імміграції в Європі, вибух у Всесвітньому Торговому Центрі в Нью-Йорку, замахи на президентів Анвара Садата і Мохаммеда Будіафа, посягання на життя Хосні Мубарака в Адіс-Абебі тощо [24].

Втім, одразу ж зауважимо: радикальний іслам ні в якому разі не слід ототожнювати з ісламом взагалі. У мусульманських державах діють, звичайно ж, й інші сили: консерватори, наприклад, у Саудівській Аравії, прихильники поміркованої модернізації - в політичній еліті Єгипту, а також ліберальні сили, які хоча і втрачають грунт під ногами, але, тим не менш, все ще займають своє місце серед інтелектуалів. Однак радикальний іслам виступає в ролі динамічної політичної і соціальної сили на мусульманській сцені - він визначає порядок денний щодо всього іншого, стаючи в більшості країн вістрям списа опозиції, та здобувши реальну політичну владу в таких країнах як: Ірані, Афганістані, Судані. На думку Еммануеля Сівана [21], професора Інституту філософії та історії (м. Єрусали), колективну ідеологію радикальних ісламістів в узагальненому вигляді можна представити наступним чином:

• її діагноз: іслам опинився перед обличчям смертельної небезпеки бути знищеним, причому не в результаті вторгнення або захоплення, як це бувало в минулому, а через «західну отруту» (по-перськи: gharbazadagi, по-арабськи: istighrab), тобто зваблювання сучасними, світськими і матеріалістичними ідеями і відповідним способом життя. Ці ідеї і моделі поведінки західного походження, що йдуть корінням в епоху просвітництва, поширюються сьогодні невірними або до того ж наївними мусульманами. Найбільш ефективним механізмом для здійснення такої евтаназії (по-грецьки: «легка смерть») ісламу є держава з її монополією на законодавство, освіту, засоби масової інформації, та економіку, з потужним та ефективним репресивно-контролюючим апаратом.

• її ліки: справжні мусульмани повинні відвернутися і об’єднатися в добровільні союзи (jama’at) поза досяжності держави. Ці автономні анклави повинні потім спробувати захопити державу, розширюючи сферу свого впливу «анклаву» шляхом лобіювання і тиску на еліти, проникнення в парламент, а також заняття інших виборних посад, наприклад, в професійних і торговельних об’єднаннях, за рахунок отримання більшості голосів, дестабілізуючого терору і, зрештою, через прямий прихід до влади. Дозування засобів проводиться у відповідності з практичними міркуваннями, причому як би вона не робилася, спершу та чи інша влада повинна бути скомпрометована серією інтенсивних пропагандистських акцій, що зображують її представників лакеями Заходу і гедонистического світського модернізму. Вони – вороги ісламу і тому – невірні. Кращим доказом їх невіри служить те, що вони не застосовують законів ісламу.

В міжнародній термінології з проблемами радикалізації ісламу, ісламістського тероризму, «Близькосхідною» кризою нерозривно межує категорія «ісламського фундаменталізму». З огляду на сучасні реалії спробуємо сформулювати її дефініцію:

Ісламський фундаменталізм – сукупність ідеологій і політичних рухів, які виступають під гаслами салафійі (відновлення чистоти ісламу). Головна декларована мета – захоплення влади і перетворення суспільства в суворій відповідності з принципами «чистого» ісламу. Ісламський фундаменталізм можна розділити на два напрямки – поміркований і радикальний фундаменталізм, залежно від акценту на мирні або насильницькі методи боротьби [16].

Організації власне ваххабітського спрямування, такі як «Брати мусульмани», «Хамас», «Хезб-ут-Тахрір» для досягнення своїх цілей виділяють ряд етапів розповсюдження ваххабітської ідеології в інших країнах:

Перший – впровадження в суспільстві ідей ваххабізму шляхом навчання молоді, надання гуманітарної допомоги, будівництва мечетей, медресе інших культових споруд;

Другий – підбір та збільшення чисельності прихильників в мусульманських громадах;

Третій – впровадження ваххабітів на керівні пости в мечетях та медресе;

Четвертий – після формування сильної фінансової та кадрової бази вони заявляють про себе як про політичну силу.

П’ятий – організація масових безпорядків, проведення терористичних актів, захоплення влади [9].

Діяльність таких організацій як «Брати Мусульмани», «ХАМАС» і т. п. є широко відомою в світі. До того ж після ознайомлення з їх програмними настановами можна чітко уявити масштаби та рівень загрози, що містить в собі їх діяльність. Як вже зазначалося, ці організації поширюючи ваххабтську ідеологію, старанно працюють над реалізацією своїх цілей. Схема їх діяльності досить проста (всього п’ять стадій) і водночас неймовірно ефективна (прикладів «гарячих точок» чимало) [10, 140-142].

Спробуймо розібратися у причинах окреслених процесів. Для сучасного світу характерна висока ступінь політизації. Крім того, як підкреслює соціолог Ентоні Гідденс, «ісламський фундаменталізм, виникнувши в результаті зіткнення західних новацій і традиційних культур, за багатьма параметрами відрізняється від релігійного (читай, християнського) фундаменталізму Сполучених Штатів. З іншого боку, обидва цих фундаменталізму пройняті сильними націоналістичними почуттями. Відновлюючи релігійні і культурні цінності, фундаменталісти відчувають потребу знову утвердитися як сильна нація». Але, зрозуміло, не тільки цією характеристикою пояснюється зростання уваги в світі саме до ісламського фундаменталізму. Він обумовлений і іншими чинниками, в числі яких:

- геополітична значимість мусульманського світу;

- існуючі в ньому величезні запаси нафти, що в XXI столітті є найважливішою стратегічним сировиною;

- наявність мусульманських громад в посткомуністичному світі і у всіх великих державах Заходу; потенційні загрози, які виходять від них;

- зростання проявів тероризму в ім’я віри і релігійно–обумовленого сепаратизму в ісламському світі та країнах Східної і Центральної Європи;

- ототожнення (з легкої руки С. Хантінгтона) в постконфронтаційну епоху осі протистояння Північ–Південь (багаті–бідні) із зіткненням християнської та ісламської цивілізацій [9].

Аналогічним чином сьогодні діють такі ваххабістські політичні організації як: Партія чесноти в Туреччині «Брати–мусульмани» в Єгипті, «Фронт ісламського порятунку» в Алжирі, «Хамас» в Ізраїлі, Партія Аллаха в Лівані, інші подібні фундаменталістські організації в мусульманських країнах. Всі вони орієнтуються на антикапіталістично налаштовану частину суспільства: на вибитих з розвитку модернізацією та індустріалізацією маргіналів, а головне – на «національну» інтелігенцію, студентство, постраждалих від реформ і перетворень. Фундаменталісти успішно освоїли критичну риторику на адресу «імперіалізму», та захист свого народу й ісламу.

У більшості держав Східного світу, де є впливові мусульманські громади, правлячі режими або вищий генералітет, що впливає на політику, ваххабіти активно протистоять фундаменталістському «заклику», проте й не намагаються цілковито руйнувати світську модель, вважаючи, що тільки вона і забезпечує включення в процес глобального розвитку, без якого в наші дні побудова процвітаючого суспільства є нереальною. У ряді випадків (як це було в Алжирі та Туреччини) військові просто усувають фундаменталістів від влади, забороняють їх легальну діяльність. Але насильницьке усунення фундаменталістських організацій від політики лише посилює позиції прихильників жорсткої лінії, а спроби викреслити їх з суспільного життя порушуєють крихкий політичний баланс. Так сталося в Алжирі після анулювання результатів парламентських виборів 1991 р., в результаті чого в країні розгорнувся масштабний ваххабітський терористичний рух. У Туреччині, де ваххабітська партія Рефах, стабільно впродовж 1990-х рр. збирала на виборах не менше 20% голосів, була заборонена, а тому на початку 1998 р. перейшла на нелегальне становище, що майже одразу посилило прояви екстремізму.

Як бачимо, сучасні ваххабіти, що прилаштували іслам до своїх політичних цілей, оголошують анафеми Заходу та шляху вестернізації, протиставляють їм унікальні і неминущі духовні цінності ісламської цивілізації, однак наш аналіз даної проблеми був би неповним, якби ми залишили поза увагою той факт, що попри ворожість до Заходу, ваххабіти, як і інші прибічники ісламського фундаменталізму, широко користуються західними технологіями та інформаційними системами для пропаганди своїх поглядів: вони чудово освоїли мистецтво політичної маніпуляції масами через газети і журнали, аудіо– і відеокасети, факси, супутникове телебачення, піратські радіостанції, Інтернет. Таким чином, вони перехоплюють у держави ініціативу, підривають її монополію на інформацію і отримують прекрасну можливість практично без обмежень поширювати свій вплив у будь-якій точці земної кулі.

У ряді країн фундаменталістам станом на 2014-2015 рр. вдалося наблизитися до практичного втілення свого ідеалу. У Єгипті, Ємені, Йорданії фундаменталістська опозиція увійшла в урядову коаліцію, а в Туреччині – очолила на короткий час уряд. Є кілька держав, де фундаменталістський проект був реалізований і раніше: в Ірані після перемоги ісламської революції; в Судані після скоєного генералом аль–Баширом державного перевороту; на частині території Афганістану, де встановили свою владу таліби. У цих державах піднесення ваххабізму реально змінило хід суспільних процесів. Зовні вони виглядають як повернення до витоків ісламу, як архаїзація суспільства, однак de-facto це проявляється в зруйнованих громадянською війною Афганістані, Судані та Ємені, де талібам не довелося докладати особливих зусиль, щоб змусити зубожіле і пауперизоване населення відмовитися від «нововведень», тобто від тих досягнень цивілізації, яких воно або зовсім не мало, або давно позбулося [9].

Ваххабітські осередки, починаючи з кінця 1990-х рр. не є дивиною навіть в Україні. Сьогодні тут зафіксована діяльність установ, пов’язаних з деякими терористичними організаціями («Брати Мусульмани», «Хамас», «Хезб-ут-Тахрір» та ін.), які стоять на платформах «ваххабізму». Активізувала свою діяльність міжобласна асоціація іностудентів «АРРАЇД», члени якої сповідують ваххабістський напрям ісламу. Під егідою «АРРАЇДу» в різних містах України створено та діють такі організації, як: «Аль-Манар» - Харків, «Аль-Фаджр» - Запоріжжя, «Аль-Нур» - Київ, «Аль-Масар» - Одеса, «Ансар Фаундейшн» та інші, в таких містах, як Дніпропетровськ, Луганськ, Полтава [3, 7-9].

З огляду на вищесказане, можемо прийти до висновків, що такі явища як: повсюдне руйнування надгробків на могилах святих і праведників, спалення книг богословів, не згодних з їх вченням, переслідування політичних супротивників, що були характерними ваххабізму на ранніх етапах його становлення, продовжують давати знати про себе й сьогодні. Однак, з огляду на цивілізаційний поступ, методи та знаряддя, до яких вдаються ваххабіти суттєво вдосконалилися, набуваючи форм масової пропаганди у ЗМІ, терактів, розпалювання міжетнічної та конфесійної ворожнечі тощо. Переконання ваххабітів в тому, що їх супротивники є «невірними» (кафір), навіть якщо вони вважають себе мусульманами, виправдовувало жорстокість по відношенню як до Заходу («чужих»), так і до «своїх». Фанатизм згуртовував і дисциплінував ваххабітів, створюючи релігійно-ідеологічне підгрунтя антиісламським за своїм духом і характером дій. Завдяки цьому ваххабізм з самого початку став ідеологією військової експансії і грабіжницького набігу. Згодом ця ідея, аж ніяк не ісламського походження, що виправдовує вбивство іновірців і просто опонента, лягла в основу терористичної діяльності екстремістських угрупувань, так званих ісламських фундаменталістів. Терористична діяльність фундаменталістів спрямована не тільки проти представників Заходу.