Національно-історичні умови становлення і розвитку української культури XVII‑XVIII ст.

Лекція 9‑ 10. Культура України XVII‑ XVIII ст.

1. Національно-історичні умови становлення і розвитку української культури XVII‑ XVIII ст.

2. Література.

3. Козацькі літописи.

4. Особливості архітектури та скульптури доби бароко.

5. Український живопис XVII‑ XVIII ст.

6. Театральна та музична культура.

Національно-історичні умови становлення і розвитку української культури XVII‑ XVIII ст.

Другою після княжих часів добою розвитку українського мистецтва і культури в цілому, їх золотим віком треба вважати XVII‑ XVIII ст. – часи, коли українське козацтво у боротьбі зі своїми сусідами виборює фактичну незалежність України.

Живучи спільним мистецько-культурним життям із Західною Європою, Україна й на цей раз переймає новий напрям ‑ стиль бароко. Бароко (від італ. barocco ‑ вигадливий, химерний) ‑ художній стиль, що характеризується декоративною пишністю, динамічними, складними формами й живописністю. Нові умови життя та соціального устрою з вищою верствою заможної козацької старшини створили інші потреби, ставили нові вимоги ‑ так само, як це було і в цілій Європі. Спокійні, врівноважені, логічні форми ренесансу, що орієнтувався на чисті форми античності, вже не задовольняли сучасного смаку. Для розкішного, гучного життя доби бароко потрібні були більш пишні, багатші, більш показні форми, просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом. Замість колишньої краси відтепер протиставляють силу, проти спокою ‑ рух, замість гармонії ‑ боротьбу.

Хоч хразки бароко приходили до нас із Західної Європи, переважно з Італії та Німеччини, власною творчістю українського народу, що відтепер був пробуджений до нового вільного життя, бароковий стиль набуває своєрідних, оригінальних форм, що має в світовій літературі заслужену назву осібного українського або «козацького» бароко. Вирішальний вплив на його формування мали народне мистецтво, народні естетичні смаки й ідеали. Прагнення українського народу до самоутвердження попри вкрай скрутні історичні обставини наповнило твори мистецтва життєрадісним, піднесеним настроєм.

На культурний розвиток України суттєво вплинула і Національно-визвольна війна українського народу під приводом Б. Хмельницького. Насамперед у ході війни було підірване соціально-економічне значення православної шляхти тим, що вона втратила свої маєтки на Правобережній Україні, багато загинуло її представників у часи війни.

Духовне життя України в добу Руїни не тільки не завмирає, а виявляє подиву гідну активність і творчу наснагу, зокрема і в царині науки, філософії, літератури, політики ‑ менше в царині освіти та мистецтва, що з природи речей вимагало і більших матеріальних засобів, і більш спокійних умов для свого нормального розвитку.

Доба Мазепи вперше давала можливість українській культурній творчості пореволюційних часві знайти своє завершення й реальне втілення, створити свій власний стиль.

В добу Мазепи відроджується Київ як духовний центр України ‑ і то не лише в рамках козацько-гетьманської держави, а значення та вплив його, як це було за часів Петра Могили, поширюється далеко на схід і південь, в країни Східної Європи і православного Сходу.

Головним культурно-науковим осередком Києва і всієї України знову стає Могилянська колегія, яка щасливо пережила скрутні часи Руїни. Зміцнення української державності в останній чверті XVII ст. створювало для колегії відповідну матеріальну базу, а відновлення культурних зв’язків із Заходом і відкриття широкого поля культурної діяльності на Сході допомагало колегії скупчувати видатні професорські сили.

Протягом XVIII ст. царський уряд послідовно здійснював політику русифікації України. Створювалися перешкоди для розвитку української культури.

Російська мова запроваджувалася в адміністративних установах. Вона стала насаджуватися у книгодрукуванні, а з часом ‑ і в освіті. З 1721 р. Синод ‑ імперський орган, що управляв Церквою, встановив контроль над українськими друкарнями. Дозволялося друкувати лише церковні книги, причому тільки російською мовою. У 1724 р. царські цензори закрили Чернігівську друкарню. Вона змогла відновити свою роботу лише через 20 років.

У 1763 р. гетьман К. Розумовський звернувся до царського уряду з проханням перетворити Києво-Могилянську академію на університет, відкрити університет у Батурині, а також заснувати при університетах друкарні. Однак Катерина II відкинула ці проекти. Вона не бажала підвищення рівня освіченості українського суспільства, що призвело б до посилення автономних позицій Гетьманщини. Невдовзі у Києво-Могилянській академії обов’язковим стало викладання російською мовою.

Довгий час Києво-Могилянська академія була важливим джерелом поповнення освіченими кадрами Російської імперії. Вихованцями цього навчального закладу були майже усі ректори, а також більшість професорів Московської академії.

Таким чином, формування в Україні національної культури значної мірою відбувалося на бароковій основі.

Під впливом козацтва, його визвольного руху та союзу з православною церквою, яку воно взяло під свій захист, в кінці XVI ‑ на початку XVII ст. народжується українське бароко. Визначною його рисою є використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. Українське бароко відбилося в архітектурі, живописі, літературі та музиці України XVII‑ XVIII ст.

Політичними факторами, що чинили великий вплив на українську культуру, були:

· наявність в українців власної держави ‑ Гетьманщини;

· перетворення старшини на привілейовану соціальну верству;

· значене розширення української етнічної території за рахунок заселення Південної України та Слобожанщини;

· обєднання більшості українських земель у складі Російської імперії.

Провідними тенденціями культурно-історичного розвитку українського суспільства були дедалі більше набуття культурою світських рис, а також утвердження бароко ‑ особливої культурно-історичної доби у Європі наприкінці XVI‑ XVIII ст.

На українську культуру вплинули також ідеї Просвітництва, які, зокрема, зводилися до обстоювання свободи особистості й засудження кріпосництва.

Із падінням Гетьманщини розквіт української культури XVII‑ XVIII ст. було перервано. Динамічний злет, що розпочався за доби Хмельниччини, змінився періодом Руїни, розгромом Запорозької Січі, поглинанням української культури сусідніми державами. Нівелювання національної самобутності вітчизняного мистецтва посилилося з боку влади держав, у складі яких перебували українські землі. У 80-х роках XVIII ст. православна церква втратила свою автономію. Розпочався відтік інтелектуальної еліти, зокрема багатьох митців, до Росії. Це створювало додаткові перешкоди для національно-культурної консолідації українського народу.

Руїна кінця XVIII ст. накладала відповідний карб на всі напрями духовного життя, спричинила занепад професійної художньої творчості. Під тиском украй несприятливих історичних реалій висхідний розвиток художньої культури було загальмовано.