Література. Саме в таких важких для українського слова умовах особливого піднесення набуває усна народна творчість

Саме в таких важких для українського слова умовах особливого піднесення набуває усна народна творчість. Однією з головних тем фольклору стає оспівування перемог українського народу проти іноземних загарбників.

У XV ст. в Україні зароджується фольклорна історична поезія. Поява історичних пісень і дум пов'язана з боротьбою українського народу проти польсько-литовського панування, а також із виникненням козацтва. Головним героєм творів є козак, воїн, захисник рідної землі. До нашого часу дійшли думи про Самійла Кішку, Марусю Богуславку, козака Байду, пісні «Корсунська перемога», «Богдан Хмельницький», «Василь Молдавський» та ін.

У літературній творчості художнє начало ще не отримало того розвитку, що в західних країнах, ‑ як і у всьому візантійсько-православному культурному регіоні, тут ще домінувала церковна книжність. Варто згадати збірник «Ізмарагд» ‑ дидактичні твори про гріх та цноту, повагу до старших тощо. Було завершено розпочатий ще у княжу добу «Києво-Печерський патерик» (Касьянівська редакція), надрукований у Печерській лаврі.

Водночас формуються зачатки нової, художньої літератури західного типу. Автором першого українського вірша був Герасим Смотрицький, який в дусі ренесансної стилістики з'єднав у межах одного літературного твору Христа з Музою і застосував античні розміри віршування. Його син Мелетій Смотрицький у своїй «Граматиці» (1619) дав експериментальні зразки цього гекзаметру та сапфічної строфи.

Феноменальна латиномовна поезія українських авторів XV‑ XVI ст. Павла Русина, Я. Вислицького, Я. Дантишека, Г. Тичинського-Рутинця, С. Кленовича. Останній ‑ автор патріотичної поеми «Роксолана», який сподівався, що в Україні буде новий Парнас.

Водночас і церковна словесність в умовах міжконфесійної полеміки значно ожила й обновилася. З'являються полемічні жанри (трактати, діалоги, диспути, памфлети), Серед їхніх авторів були вже згадані церковні діячі, письменники, учені: Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Сафонович, В. Ясинський. У цих творах увага приділялася не тільки богословським, але й філософським та соціально-політичним, проблемам.

Ідея збереження української культури та протистояння її іноземним впливам закарбувалася саме в літературі. Письменники-патріоти відстоювали у своїх творах право українського народу на свою мову, віру і звичаї.

Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги у своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Герасим Смотрицький у книзі «Ключ до царства небесного» (1587), пронизаній ідеями суспільної рівності, свободи віросповідання та патріотизму, дав гостру відсіч претензіям ідеолога єзуїтства В. Гербеста на духовне панування над українським народом.

Визначний полеміст Христофор Філарет, якого вважають одним із найяскравіших прибічників протестантизму та реформації в Україні, у своєму «Апокрисисі», написаному у відповідь на книгу єзуїта Петра Скарги «Брестський собор», дав ідеологічне обґрунтування права українців на власну віру і культуру. У надісланому в Україну з Афону «Посланні єпископам відступникам від православ’я» Іван Вишенський ‑ український релігійний діяч і яскравий письменник-полеміст ‑ таврував верхівку церкви і можновладців-панів за знущання над простим народом, одним із перших виступив проти кріпацької неволі.

Особливу роль у церковній полеміці відіграв талановитий Мелетій Смотрицький, автор згаданої «Граматики» та ряду яскравих полемічних творів. Звертає на себе увагу «Тренос» (в перекладі з грецької ‑ плач), у якому українська православна церква зображена у вигляді нужденної старчихи, вигнаної власними дітьми. Однак, врешті сам Смотрицький стає греко-католиком, і це ‑ характерний момент духовного життя епохи.

Унію, як церковну єдність, захищав Лев Кревза (очевидно, у співавторстві з єпископом Іосафатом Кунцевичем, що віддав життя за свої переконання).

З'являються в цю пору й такі чисто ренесансні особистості, як Станіслав І. Оріховський-Роксолан («Руський Демосфен»), який навчався у Німеччині, зійшовся там з Лютером; потім викладав у Болонському та Падуанському університетах. Він відомий як автор полемічних творів «Хрещення русинів» та «Відступництво Риму», просякнутих атмосферою Реформації.