Філософія Нового часу. Сучасна світова філософія

Соціалъна ситуація епохи Нового часу загострила проблеми людсъкого буття. Новий час зруйнував уявлення про обмежений, статичний і гармонійний космос. Був створений образ зовсім іншого Всесвіту: безконечного, суперечливого, динамічного. Сама людина також розглядалася як істота складна, суперечлива і парадоксальна.

Загалом для епохи ХVІІ ст. характерна орієнтація на науку і передусім на експериментально-математичне природознавство, розвиток чуттєвого, емпіричного і раціонального, математичного мислення.

Першим філософом Нового часу, засновником емпіризму вважається Френсіс Бекон (1561 – 1626). Головними його працями є „Новий Органон”, „Нова Атлантида” та „Історія ГенріхаVII”. У „Новому Органоні” Бекон сформулював своє розуміння завдань науки й основ наукової індукції. На його думку, найважливіша мета науки – приносити користь людині, удосконалювати її життя. Тільки наукове знання збільшує владу людини над природою. Знання – сила, але справжньою силою наука стає лише тоді, коли грунтується на виясненні істинних причин явищ природи, керується пізнанням її законів. Тому Бекон розрізняє два види дослідів – плодоносні та світлоносні. Плодоносними він називає досліди, мета яких – принесення безпосередньої користі людині, світлоносні — ті, мета яких пізнання законів, явищ і властивості речей. Але ці знання повинні грунтуватися на фактах і від них іти до широких узагальнень. Експериментальному знанню відповідає індуктивний метод Бекона, який складається зі спостереження, порівняння, аналізу та експеримента.

Однак, досвід може дати достовірне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень („ідолів”, „привідів”). Таких ідолів Бекон вирізняє чотири групи: „ідоли роду”; „ідоли печери”; „ідоли ринку”; „ідоли театру”. „Ідоли роду” – перешкоди, зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму. „Ідоли печери” – спотворення джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів. „Ідоли ринку” – перешкоди, що виникають внаслідок спілкування між людьми. „Ідоли театру” – перешкоди, породжені сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції, хибні думки.

Принципи емпіризму після Ф.Бекона розвинув Томас Гоббс (1588 – 1679) у творах „Філософські елементи вчення про громадянина” і „Левіфан”. Світ, за Гоббсом, – сукупність тіл, підпорядкованих законам механічного руху. Рух тіл здійснюється за допомогою поштовху, внаслідок чого у тілах виникають зусилля. Якщо ці зусилля не затримуються протилежними зусиллями, то вони стають помітними і сприймаються вже не як зусилля, а як рух. Гоббс схилявся до теорії першопоштовху, здійсненого Богом (деїзм), хоч загалом відкидав релігію, вважав її несумісною з наукою.

Людину Гоббс розглядає як частину природи. Вона є не просто природним тілом, а й істотою моральною, духовною. Однак учений заперечував існування душі людини як особливої субстанції. Її життя він також зводив до механічної форми руху, а діяльність розуму – до законів математики. Специфічність людини на його думку, полягає у її здатності створювати штучні тіла, але за зразком природних. Таким чином, у продукуванні штучних тіл людиною підкреслюється її нетворча діяльність, що обмежує реальне розуміння суті людини.

В теорії пізнання Гоббс посилається на раціоналізм Декарта. В першій частині праці „Про тіло” він навіть характеризує філософію як „раціональне пізнання”, а її предметом вважає тіло. Джерелом первинного знання вважається чуттєвий досвід, результат якого переробляється за допомогою розуму. Гоббс виділяє три стадії активної діяльності розуму: порівняння, поєднання, роз’єднання.

Визначним філософом, математиком, фізиком, фізіологом ХVІІ ст. був Рене Декарт (1596 – 1650). Його філософські погляди викладені у працях „Початки філософії”, „Роздуми про першу філософію”, „Роздуми про метод”.

Характерною рисою філософського світогляду Декарта є дуалізм. Він допускав існування двох незалежних одна від одної субстанцій – матеріальної та духовної. Основною властивістю матеріальної субстанції є протяжність, а духовної – мислення.

Декарт висував гіпотезу про природний еволюційний розвиток планетарної системи, рослинного, тваринного світу, людини. Всесвіт – це великий механізм. Першопочатковий імпульс до існування і розвитку світу дає Бог, але потім його розвиток визначається самостійно, творчою силою матерії. Утворення зірок і планетних систем здійснювалося, за Декартом, внаслідок вихрового руху елементарних частинок матерії: світова матерія безмежна, однорідна, не має порожнечі. Рух частинок матерії підпорядкований універсальним законам механіки. Цим же законам підкоряється рослинний і тваринний світ.

Людина виходить за межі дії законів механіки, тому що вона володіє розумом і мовою. Іншими словами, вона складається з двох субстанцій: тілесного механізму і мислячої душі, які з’єднав між собою Бог, відрізнивши тим самим людину від тварини. У фізіології людини, Декарт, керуючись теорію кровообігу Гервея, встановив взаємодію мозку з іншими частинами тіла, що являє собою одне з перших наукових описань рефлекторного акту.

В теорії пізнання Декарт – основоположник раціоналізму. Він висунув на перше місце розум, а роль досвіду звів до простої перевірки даних інтелекту. Декарт прагнув розробити універсальний метод для всіх наук, який передбачав би наявність у людському розумі вроджених ідей, що в свою чергу визначають результати пізнання. До вроджених ідей він відносив також ідею Бога як найдосконалішої субстанції, більшість положень математики та логіки.

Одним з перших німецьких філософів ідеологію Просвітництва сприйняв Еммануїл Кант (1724 – 1804). Він вірив у прогрес людства і відгукнувся на заклик просвітителів – піддати все оцінці розуму. Остання теза безпосередньо вплинула на розробку цієї проблеми. Навіть назви основних праць Канта „Критика чистого розуму”, „Критика практичного розуму”, „Критика спроможності судження”, засвідчують, що ідейні витоки видатного філософа брали початок з ідей Просвітництва.

Філософську спадщину Канта поділяють на два періоди: „докритичний” (1746) і „критичний” (1770 – 1797). У „докритичний” період він розглядав проблеми виникнення світу, вивчав філософію Нового часу, передусім Лейбніца та Юма і дійшов висновку, що існує відрізнення між суперечностями розвитку природи і мислення.

Розробляючи проблему вічності у праці „Питання про те, чи старіє Земля з фізичної точки зору” написаної у 1754 році він стверджує, що „Всесвіт буде утворювати нові світи, щоб поповнити шкоду, завдану йому у якомусь місці”. Очевидно маючи на увазі, що вічність і є способом існування матерії, тобто незнищенна.

„Критичний” період у філософії Канта починається з характеристики знань. Він поділяє їх на досконалі та недосконалі. Недосконалі знання ми отримуємо на основі чуттєвого пізнання з емпіричного досвіду. Досконалі ж знання лежать за межами емпіричного досвіду, тобто є апріорними. Першооснову апріорного ми пізнати не можемо. Апріорне знання виражає не стільки суть предметів і процесів, скільки обов’язок, ідеал, до якого потрібно весь час прагнути.

У теорії пізнання Кант стверджував, що спочатку потрібно визначити можливості людини (які прийоми, методи і принципи вона застосовує для пізнання), а потім вже пізнавати навколишній світ. Пізнання здатностей людини – це пізнання можливостей розуму. Кант розрізняє „чистий розум” – абстрактне мислення і „практичний” розум – етичне вчення, етичні норми поведінки людини у суспільстві. Звичайно, в пізнанні ми орієнтуємося на „чистий розум”. До поняття „чистого розуму” Кант відносить чуттєве пізнання, буденну свідомість і розум у вузькому значенні цього слова. Кантівське поняття „критика чистого розуму” означає вивчення його потенційних можливостей в пізнанні.

Характерною особливістю чуттєвого пізнання у Канта є „річ у собі”. Кант стверджував, що за межами чуттєвого пізнання існує ”річ у собі”, про яку ми нічого не можемо сказати, а лише констатуємо, що вона є. „Річ у собі” виконує такі функції: вона впливає на наші відчуття, але отримані відчуття не збігаються з властивостями самої речі; „річ у собі” існує об’єктивно, незалежно від суб’єкта, який її пізнає; „річ у собі” знаходиться в сфері трансцендентного (тобто є предметом віри); зрештою, „річ у собі” – це певний ідеал, недосяжний для людини, але до якого потрібно прагнути.

Таким чином, на стадії чуттєвого пізнання „річ у собі” пізнати неможливо. Наше знання про „річ у собі” – це знання не змісту, а форми речі. Зміст пасивний, а форма активна. Тут у Канта прослідковується аналогія з вченням Арістотеля про активність форми. Апріорними формами чуттєвого пізнання Кант вважав простір і час. Складовою частиною пізнання на рівні розуму в Канта є пізнання себе, свого внутрішнього світу. На цьому ж рівні, з точки зору Канта, існують єдині форми пізнання всіх людей. Цим Кант хоче зняти висунуту Берклі проблему, що світ – комплекс відчуттів окремого індивіда.

При пізнанні світу на рівні розуму в вузькому значенні цього слова Кант виділяє чотири основні ідеї й відповідно їх заперечення. Ідея (теза) плюс заперечення (антитеза) становлять антиномію. Антиномія у Канта означає, що теза та антитеза можуть бути доказані. Антиномії Канта – єдність протилежностей. Але Кант не поєднує протилежності, а протиставляє їх і на цій основі дохо­дить висновку про неможливість пізнання навколишнього світу. Це спонукає його звернутися до проблеми практичного розуму, тобто до розгляду етичних норм поведінки людини. В основі етики Канта лежить категоричний імператив: жити у злагоді з природою, діяти тільки на основі моральних норм, ставитись з повагою до себе і до інших людей.

Для реалізації категоричного імперативу в практичній діяльності потрібно дотримуватись трьох постулатів.

Перший – постулат свободи. Його суть в тому, що діяльність людини буде вільною тільки тоді, коли вона підкоряється моральним нормам. Другим є постулат безсмертя душі. Воно досягається через прагнення людини до моральних ідеалів. Оскільки моральним ідеалом є Бог, остільки і людина може лише наблизитися до нього і не може ніколи його досягти. Третій постулат – існування Бога; це логічно виходить із двох попередніх: для свободи волі та безсмертя душі потрібний Бог. Отже, він існує. Без віри в Бога неможлива віра у моральні норми, підкреслює Кант.

Загалом, у філософії Канта висуваються чимало проблем, які були розв’язані іншими німецькими філософами: Фіхте, Шеллінгом, Гегелем та Фейєрбахом.

Філософія Йогана Фіхте (1762 – 1814), як і філософія Канта, виходить із ідеології Просвітництва. Фіхте підтримує просвітителів у боротьбі проти соціальних привілеїв, несправедливості, невігластва. Як і Кант, Фіхте основним засобом боротьби вважає розум. Але Фіхте, на відміну від Канта, основним вихідним принципом вва­жає не „чистий розум”, а – „практичний”. Тобто починає розглядати філософські проблеми з позицій моралі.

Для Фіхте гідність людини – найвищий ідеал. Той, хто посягає на гідність людини, не може бути вільною людиною, а є рабом. Тільки той вільний, хто бажає всіх зробити вільними, підкреслював Фіхте.

Розробку філософських проблем Фіхте починає з виведення вихідного принципа. Таким принципом для Фіхте є „Я”. „Я” – певний ідеал, тотожний поняттям свобода, воля, високі моральні норми. Самореалізація „Я” йде через діяльність. Зауважимо, що діяльність Фіхте розумів як діяльність розуму.

Свою філософію Фіхте називає критичною і протиставляє догматичній, на його думку, філософії Спінози. Догматизм Спінози проявляється в тому, що він взяв за основний принцип поняття матеріальної субстанції. Ідеальне „Я” Фіхте і субстанція Спінози є першоосновою всього, причиною виникнення світу. Але Фіхте критикує Спінозу вже хоч би тому, що для нього субстанція Спінози – не першооснова, а певний результат розвитку „Я”.

Що ж таке Фіхтівське „Я”? Воно не може бути розроблене кимось і доказане. „Я” є продукт самосвідомості кожного індивіда. Людина повинна створити своє „Я”, створити свій дух, зазначає Фіхте. Створене таким чином „Я” – внутрішній ідеал людини. Вища мета філософії – пізнати „Я”, тобто пізнати, в чому призначення людини, мета і сенс життя. Для Фіхте сенс життя – бути у злагоді з самим собою і своїм „Я” – ідеалом. Але людина – частина природи, наділена відчуттями, її раціональна діяльність переплітається з емпіричною. Все це з точки зору Фіхте є відчуженням „Я”, тобто не „Я”. Тому фіхтівське – жити у злагоді з „Я” – одночасно й ідеал до якого повинна весь час прагнути людина. Самої мети, з точки зору Фіхте, досягти неможливо, але прагнення до неї – призначення кожної людини, тепер вже не як ідеальної істоти, а як земної, як індивіда, наділеного відчуттями.

У праці „Науковчення” Фіхте розробив систему принципів, що повинна вказати шлях до ідеального „Я”. Перший принцип стверджує, що ідеальне „Я” утверджує себе на основі першопоштовху; „Я” одночасно і створює себе і споглядає себе. Воно не може споглядати себе зі сторони, оскільки його ще не існує. Таке безпосереднє споглядання Фіхте називає інтелектуальною інтуїцією.

Фіхте знімає суперечність між об’єктом і суб’єктом. Для нього „річ у собі” не існує тому, що її може пізнати „Я”.

Суть іншого принципу ось у чому: для ствердження „Я” воно повинне відтінити від себе інше „Я” і протиставити йому себе. Тобто, „Я” створює „не-Я”. Фіхте розуміє, що розвиток неможливий без протилежностей. Наявність протилежностей дає змогу вивести третій принцип розвитку „Я”. Це синтез „Я” і „не-Я”. Внаслідок цього синтезу проходить процес обмеження двох сторін, їх часткова зміна, а загалом вони протистоять одне одному і врівно­важують себе. Як відомо, під „не-Я” Фіхте розуміє природу, людину. Розвиток матеріального світу в кінцевому підсумку приводить до самопізнання ідеального „Я”. Але оскільки протилежності у Фіхте майже не взаємодіють, тобто залишаються статичними, а не динамічними сторонами, то повністю пізнати ідеальне „Я” неможливо.

Фіхте розумів недосконалість побудованої ним системи і весь час намагався її вдосконалити. Після 1800 р. Фіхте переглядає свої постулати і вносить деякі зміни. Якщо раніше абсолютне „Я” було ідеалом, найвищою моральною нормою, то тепер „Я” стає Богом, а „не-Я” – природою. Людина – це відображення Бога і без нього не може існувати.

Розвиток історії Фіхте розглядає як розвиток „Я”. Воно є вихідною першопричиною й одночасно критерієм (ідеалом) розвитку історії. Як і „Я”, історія проходить три основні стадії розвитку. На першій стадії людина розглядається як божество, але з часом на другій стадії розвитку через відчуження „Я” відбувається її оприроднення. Сучасна цивілізація, з точки зору Фіхте, перебуває саме в цьому стані. У майбутньому (на третьому етапі) людство перетвориться в царство розуму і свободи.

Філософія Фіхте мала суттєвий вплив на його сучасників і послідовників. Велике значення мають філософські розробки Фіхте з проблем свободи, критики агностицизму, розвитку через суперечності, творчої активності людини тощо.

Філософія Фрідріха Шеллінга (1775 – 1854). Філософські погляди Шеллінга формувалися під впливом ідей Фіхте. Шеллінг відкидає абсолютне „Я” і замінює його на „Абсолют”, який створює природу і через розвиток природи – людину. Якщо для Фіхте природа – це пасивний об’єкт, який „Я” пробує пізнати, то для Шеллінга природа – це форма життя розуму, і вона ж породжує свідомість.

Сам процес виникнення світу з „Абсолюту” такий: спочатку існує без’якісний, безпредметний дух, про який ми нічого не можемо сказати; далі цей дух породжує об’єктивний світ. Дізнатись про існування „Абсолюту” можна лише за допомогою інтелектуальної інтуїції. У цьому плані Шеллінг не відходив від ідей Фіхте, хоча мав всі необхідні передумови: розвиток духу через природу і можливість, таким чином, її пізнати.

У працях „Викладення моєї системи філософії” і „Система трансцендентального ідеалізму” Шеллінг розділяв розвиток „Абсолюту” на дві складові частини: теоретичну та практичну. Теоретичний розвиток – це розвиток через основні форми чуттєвого і раціонального пізнання. Теоретичний розвиток закінчується самоусвідомленням „Абсолюту”, що виражається у дотриманні моральних принципів. Практичний розвиток „Абсолюту” в Шеллінга залежить від свідомості та діяльності людини. Звичайно, практичний розвиток, як правило, відстає від теоретичного, який проходить позасвідомо. Виникає протиріччя між двома складовими частинами розвитку. Отже, Шеллінг вбачає суть історії людства у прагненні наблизитися до розвитку „Абсолюту”. Збіг двох стадій розвитку відбутися не може, адже людство ніколи не зможе створити ідеальне суспільство. З протиріччя між теоретичним і практичним розвитком „Абсолюту” Шеллінг виводив поняття свободи, яку він розумів як пізнання історичної необхідності. Щоб бути вільною, людина повинна пізнати закони і специфіку розвитку „Абсолюту” й діяти відповідним чином.

Але Шеллінг вважав, що окрема людина не може бути носієм свободи, таку функцію виконує лише суспільство. Це в свою чергу призводить до того, що сукупний результат діяльності людства, як правило, не збігається з метою. Таким чином, Шеллінг досить суттєво обмежив свободу індивіда. Основні причини він вбачав у неможливості адекватного відображення теоретичного розвитку „Абсолюту”, відставанні практичної сторони від теоретичної, в обмеженні свободи індивіда самим суспільством.

Подолати якоюсь мірою протиріччя між теоретичним і практичним розвитком можна тільки у сфері художньої діяльності. Шеллінг вважає, що тільки видатні діячі мистецтва можуть проникати в таємниці „Абсолюту” за допомогою естетичної інтуїції.

Загалом філософська спадщина Шеллінга мала чимало послідовників. Одні взяли на озброєння його ідеї розвитку натурфілософії, поняття свободи, інші – ірраціоналістичні й теософські ідеї.

Філософія Георга Гегеля (1770 – 1831) грунтується на ідеях Геракліта, Платона, Лейбніца, Канта, Фіхте, Шеллінга. Він бере на озброєння їхні ідеї, розглядає висунуті ними суперечності (у цьому плані його, зокрема, цікавить філософія Канта). Своє ставлення до них він висловив у праці „Феноменологія духу”. У стислому вигляді відображені основні філософські ідеї Гегеля. Основну увагу тут Гегель приділяє проблемам тотожності буття і мислення, вченню про саморозвиток духу, дослідженню історії людства.

Погляди стосовно виникнення світу у Гегеля подібні до Шеллінга. Спочатку існує „Абсолют”, який не володіє свідомістю, тобто не усвідомлює, що він є і ким він є. Дух – абсолютно первинний. Через розвиток космосу, природи, суспільства дух самореалізується, пізнає себе. Розвиток духу – це розвиток історії людства. Тому Гегель, характеризуючи етапи розвитку духу, висловлює своє ставлення до тих чи інших філософських ідей минулого.

Основна ідея „Феноменології духу” – дослідження механізму становлення духу. Гегель розрізняє чотири етапи його розвитку. На першому етапі дух виражається у предметній свідомості. Вихідні дані предметної свідомості зумовлені тим, що вона грунтується на чуттєвому пізнанні, результатом якого є емпіричні факти. Це пізнання далеке від істини і не становить, на думку Гегеля, ніякої цінності.

На другому етапі дух перетворюється у самосвідомість і функціонує на рівні розуму. Він характерний для окремих наук. Поняття розуму Гегель запозичив з історії філософії. Воно зустрічається в Арістотеля, Кузанського, Джордано Бруно, досить часто – у Канта.

Розумна свідомість є характерною ознакою третього етапу. Розум, за Гегелем, притаманний філософії. Тільки на рівні розуму дух як об’єкт пізнання відкривається суб’єктові – людині. І, зрештою, на четвертій стадії проходить самопізнання духа, його самоусвідомлення.

Подальший розвиток світової ідеї відбувається в природі. У праці „Філософія природи” Гегель розглядає проблеми механіки, де аналізує категорії матерії, руху, простору, часу, а в розділі „Фізика” – категорію сутності, в розділі органічної фізики аналізує проблеми біології.

Таким чином абсолютний дух, пройшовши логіку свого буття у вигляді логічних категорій і природи, де був відчуженим буттям повертається до філософії, де стає самим собою. У праці „Філософія духу” Гегель розглядає три стадії розвитку духу: суб’єктивний, об’єктивний і абсолютний. Суб’єктивний дух – це індивідуальна свідомість, воля, інтереси і потреби людини. Суб’єктивний дух значною мірою залежить від природи. Тобто, Гегель розглядає людину як сукупність біологічного і соціального. Специфіка розвитку суспільної свідомості, системи суспільних відносин і соціальних інститутів викладена у його вченні про об’єктивний дух. Абсолютний дух є поєднання об’єктивного та суб’єктивного, але це не проста сума, а якісно новий стан духу, коли він самоусвідомлює, самопізнає себе.

Гегель залишив велику філософську спадщину, але його ідеї сприйняті неоднозначно. Він має багато послідовників і противників. Розглядаючи саморозвиток духу, Гегель практично з позицій об’єктивного ідеалізму дослідив механізм розвитку природи, людини, суспільства, проаналізував найзагальніші закони і логіку цього розвитку.

Однією з течій сучасної світової філософії є „позитивна” філософія, яка своїм джерелом обрала класичний позитивізм XIX століття, в наш час представлена неопозитивізмом та постпозитивізмом. Позитивізм виникає у 30-х роках XIX століття, основоположник – Огюст Конт (1798 – 1857). У своєму розвитку позитивізм проходить чотири етапи. Позитивісти першого покоління – О. Конт, Г. Спенсер (1828 – 1902) вважали світоглядні філософські питання і проблеми такими, які неможливо розв’язати у зв’язку з обмеженістю людського розуму. Тому відкидаючи „непотрібну” усю попередню філософську проблематику, справжньою філософією проголосили „позитивні” науки (звідси і назва – позитивізм). Представники „другого позитивізму” або емпіріокритицизму – Ернст Мах (1838 – 1916) і Ріхард Авенаріус (1843 – 1896) прагнули подолати так звану “кризу природознавства” (кінець XIX – початок XX ст.). В основі вчення Е. Маха лежала теорія „економії мислення” та ідеал „чисто описової” науки. „Економію мислення” він виводив з біологічної потреби самозбереження організму і його здатності пристосуватися до реальних фактів. Виходячи з нових даних про будову атома, Е. Мах і Р. Авенаріус намагалися шляхом математичного опису якісно однорідних часток отримати знання про матерію. Вчені вважали, що світ – це „комплекс відчуттів”, а завдання науки полягає лише в описуванні цих відчуттів. На їх думку, у розвинутій науці пояснювальна частина є зайвою і з метою „економії мислення” повинна бути усунена.

Але, їхні спроби вивести „формулу матерії” і тлумачити її лише як „відчутний” субстракт закінчилися крахом. Проте історія позитивізму на цьому не припинилася. На початку XX століття виник новий варіант позитивістської філософії – „третій позитивізм”, або неопозитивізм. Він розвинувся в руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. Представники неопозитивізму намагалися довести, що традиційні філософські проблеми – це „псевдопроблеми” і тому не мають „фактичного” обґрунтування. Неопозитивісти вважали, що до філософії треба підходити з тими науковими вимогами, які склалися у природознавчих і математичних науках.

Неопозитивізм – це течія, до якої входять різноманітні логіко-філософські школи. Представниками неопозитивізму були такі провідні філософи, як М. Шлік (1882 – 1930). засновник „Віденського гуртка”, його послідовник Рудольф Карнап (1891 – 1970), О. Нейрат (1882 – 1954), Г. Рейхенбах (1891 – 1953), логік, математик, англійський філософ Бертран Рассел (1872 – 1970), засновник філософії лінгвістичного аналізу австрійський філософ Людвіг Вітгенштейн (1889 – 1951).

Основні ідеї неопозитивізму сформульовані у межах діяльності Віденського гуртка. Саме тут висувалися ідеї особливо популярні у 1930 – 1940 роках серед наукової інтелігенції: зведення філософії до логічного аналізу мови науки, принцип верифікації, трактування логіки і математики як формальних перетворень у мові науки тощо. З цих позицій критично аналізувалася і традиційна західноєвропейська філософія. Філософ не стільки дає знання, скільки займається „терапевтичною” діяльністю, вилучаючи уявне знання. Очищенню філософії, на думку неопозитивістів, сприяє розроблена ними процедура „верифікації” (від. лат. veritas – істина), яка припускає перевірку висловлювань та безпосереднє порівняння пізнавальних образів з фактами.

З 50-х років ХХ століття поняття „неопозитивізм” все більше замінюється поняттям „аналітична філософія”, частиною якої була лінгвістична філософія. Потрібно зазначити, що розділяючи загальну антиметафізичну спрямованість неопозитивізму, згадані філософські напрями позитивізму еволюціонізували від аналізу мови науки до аналізу буденної мови, від заперечення філософії до використання аналітичного методу для змістовнішого аналізу, власне, філософських проблем.

Німецький філософ Мартін Ґайдеггер (1889 – 1976), у книзі „Буття і час” (1927 р.) сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого постала екзистенція – людське існування. Подібних висновків незалежно від М. Ґайдеггера доходить інший німецький філософ – Карл Ясперс (1883 – 1969). Упродовж 30-х років виник і поширився французький напрям екзистенціалізму, представниками якого були відомі письменники та філософи Альберт Камю (1913 – 1960), Жан- Поль Сартр (1905 – 1980), Габріель Марсель (1889 – 1973), М. М. Понті (1908 – 1961) та ін.

Центральна проблема екзистенціальної філософії це проблема відчуження індивіда від суспільства. Філософія, повинна допомогти людині якщо не подолати погані настрої, то принаймні шукати і знаходити своє „я”, смисл життя у найабсурдніших ситуаціях. Ж. П. Сартр у праці „Екзистенціалізм – це гуманізм” пояснює специфіку існування людини таким чином. Людське дитя народжується, тобто вже існує, але йому ще треба набути людської сутності, стати людиною, тобто існування передує сутності. Людина отримує свою сутність вже існуючи – у цьому перший принцип екзистенціалізму. Ніяка зовнішня сила, ніхто, крім даного індивідуума, не здатний здійснити функції перетворення дитини в людину.

У звичайному житті людина не завжди усвідомлює себе як екзистенцію, для цього необхідно щоб вона опинилася в екстремальній ситуації, перед обличчям смерті. Тим самим підкреслюється проміжний характер людської реальності, її залежності від чогось іншого, що не є вже людиною. Природу цього іншого екзистенціалісти розуміють по-різному. Представники релігійного екзистенціалізму (Бердяєв, Марсель, Ясперс) визначали це інше як трансценденцію (тобто Бога), яка відкривається у вірі. У християнських мислителів, (наприклад, Марсель) характеристика трансценденції має відбиток цінностей віри, надії та любові. Релігійний екзистенціалізм кличе людину від світу до Бога, до самопоглиблення, яке дає змогу придбати нове „трансцендентне” (божественне) вимірювання буття. Зовсім інша постановка проблеми буття є в атеїстичному екзистенціалізмі. Так, з погляду А. Камю, існування – це неперервна „аскеза заперечення”, абсолютний нонконформізм, незгідність з усім позитивним, неприйняття всього, що існує. „У світі немає остаточного, останнього сенсу, світ не є прозорим для нашого розуму, він не дає відповіді на наші нагальні питання…Ми закинуті в цей космос, в цю історію, ми конечні і смертні, і на питання про мету існування, про сенс всього сущого наука не дає жодної відповіді. Не дала його і вся історія філософської думки – запропоновані нею відповіді є не раціональними доказами, але актами віри”.

До напрямів так званого антропологічного спрямування можна віднести і неофрейдизм у його різноманітних варіантах і модифікаціях. Основні ідеї психоаналітичного вчення розроблені австрійським лікарем-невропатологом Зиґмундом Фрейдом (1856 – 1939). З позиції особливої ролі позасвідомого 3. Фрейд прагнув пояснити історію розвитку окремої особистості і всієї цивілізації. Особливо яскраво проявляється відхід від раціоналізму до ірраціоналізму. Впродовж довгого періоду в європейській філософській думці домінували раціоналістичні концепції. Свідомість була тим центром, навколо якого виникали філософські суперечки, пов’язані з осмисленням відношення людини і навколишнього світу. З. Фрейд, вводячи нове вимірювання у філософію і звернувшись до проблеми позасвідомого, ніби „перевернув” саму свідомість, „оголивши” тим самим невидимі сторони буття людини.

Шлях до пізнання особистості, стверджував він, лежить через розкриття таємних, глибинних джерел, людської натури, що знаходяться у біологічній природі людини і зумовлюються інстинктами. Агресивність, за переконанням ученого, це один із основних інстинктів людини. У граничних формах вона знаходить вираження в „інстинкті життя” (ерос) і протилежному йому „інстинктові смерті” (танатос). Від боротьби цих протилежних сил залежить доля кожного індивіда і всього людства.

Психоаналітичне бачення людини визначило новий поворот у філософському осмисленні людини і відбилося на багатьох західних філософських напрямах. Послідовники 3. Фрейда – неофрейдисти Еріх Фромм (1900 – 1980), Карл Густав Юнг (1875 – 1961) А. Адлер (1870 – 1937), Карен Хорні (1885 – 1952) прагнули вийти за межі біологічних характеристик людини. Пошуки відповідей на запитання про сутність особистості вони все частіше спрямовували у галузь соціальних явищ.

Однією із сучасних різновидностей екзистенціальної філософії є герменевтика – теорія і практика тлумачення текстів. Етимологію слова „герменевтика” пов’язують з іменем бога Гермеса – у давньогрецькій міфології посланця богів і тлумача їх волі. Крім цього, згадують таку обставину: інколи цього Бога наділяли функціями покровителя торгівлі, а остання передбачала взаєморозуміння.

Класичну теорію герменевтичного вчення стосовно мови сформулювали німецькі філософи Фрідріх Шлейермахер (1768 – 1834) і Вільгельм Дільтей (1833 – 1911). Герменевтика виходить з того, що для розуміння історичних текстів і будь-яких пам’яток минулого необхідно увійти в культурно-історичну атмосферу, де діяв їх творець і намагатися якомога точніше відтворити її у свідомості дослідника.

Проблему інтерпретації та розуміння сьогодні розробляють Ганс-Георг Гадамер (1900 – 2001), Юрген Габермас (1929 р.), Карл Апель (1922 р.) та ін. Наприклад, західнонімецький філософ Г. Гадамер надав герменевтиці універсального значення, а проблема розуміння стала головною у філософії. Предметом філософського знання з погляду герменевтики є світ людини, трактований як сфера людського спілкування. Представники сучасної філософської герменевтики вбачають у ній не тільки метод гуманітарних наук, а й спосіб тлумачення певної культурно-історичної ситуації та людського буття взагалі.

Проблема розуміння, яка розробляється філософами-герменевтиками, особливо актуальна в плані осмислення результатів матеріальної та духовної діяльності людей різних епох. Останнім часом все виразніше виявляється глобальність проблеми порозуміння між людьми, країнами, державними системами, а також усвідомлення майбутнього шляху розвитку людської цивілізації.

Серед релігійних напрямів сучасної зарубіжної філософії чільне місце посідає неотомізм. Цей напрям ґрунтується на вченні Томи Аквінського. Серед найвідоміших представників неотомізму – Жак Марітен (1882 – 1973), Анрі Жільсон (1884 – 1978) та ін.

Центральним для неотомістів є проголошений Томою Аквінським принцип гармонії віри і розуму, який набуває у текстах його послідовників цілком сучасного звучання. Представники неотомізму вважають, що доктрина, яку вони захищають, володіє універсальними можливостями, є синтезом віри і розуму, нерозривного взаємозв’язку теології одкровення, раціонального богослов’я і науки.

Неотомісти розглядають принцип гармонії віри та розуму через призму сучасності, доводять, що доктрині, яку вони захищають, притаманні універсальні можливості піднестися над полярністю матеріалізму та ідеалізму. Провідний представник неотомізму Е. Жільсон розмірковує таким чином: „Мати віру – це значить прийняти дещо, тому що воно явлене Богом. А тепер, – що означає наука. Це значить приймати дещо, що сприймається як істинне в світлі природного розуму. Всім, хто займається відносинами розуму та одкровення, ні в якому разі не слід випускати з уваги істотну різницю між цими двома типами прийняття істини. Я знаю завдяки розуму, що дещо істинне, тому що я бачу, що воно істинне, але я вірю, що дещо істинне, тому що Бог сказав, що воно істинне. В цих двох випадках причини мого прийняття істини різні і, отже, науку та віру варто розглядати як два зовсім різних типи прийняття істини”.

У сучасній релігійній філософії значне місце посідає тейярдизм. Засновник тейярдизму П’єр Тейяр де Шарден (1881 – 1955) – видатний французький палеонтолог і антрополог. Він намагається створити цілісне уявлення про світ, у якому людина займає належне їй місце. Вихідним методологічним принципом при побудові картини світу служить поняття еволюції світу. Його вченню властивий панпсихізм, що стверджує існування духовного початку, присутнього в універсумі і скеровуючого його розвиток. Процес еволюції залежний, за Тейяром де Шарденом, від керівника і кінцевої мети – „точки Омега”, що символізує собою Христа. Тобто, цей процес, на його думку, набуває своєрідного характеру „христогенези”. Він висуває ідею тривалої еволюції людини з неорганічного світу, хоча рушійною силою еволюції проголошується знову ж таки божественну духовну силу – „точка Омега”, якою визначається зміст, характер і напрям еволюції.

До сучасної релігійної філософії відноситься персоналізм, який виник наприкінці XIX ст. в США. Його засновником був Б. П. Боун (1847 – 1910). Характерною рисою персоналізму є визнання особистості та її духовних цінностей найвищим смислом земної цивілізації. Історія людства трактується персоналістами як односторонній процес розквіту особистісного моменту людини. На їх думку, моральне самовдосконалення громадян веде до суспільства гармонії особистостей, які досягають найвищого блаженства у єднанні з Богом.

Отже, кінець XIX – XX ст. – це такий час, який трансформував через різні філософські напрями філософський досвід минулого у нових, дуже суперечливих, динамічних соціально-політичних умовах, дав свої, інколи полярні, відповіді на вічні світоглядні питання, передусім, на проблему світу і людини.