Смисловий горизонт класичних визначень культури

Ідея Культури-Парменід(розмежув.природнього та неприроднього). П-д еллінізму і римськ. імп.-Марк Порцій Катон, (фіксована ідея К як землеоброблення); Цицерон визначив К. через філософію; Новий час(фр.просвітн. інім.класиц.)ідеалістична філософія. Традиції: -К-це стан цивілізаційного державного існування на противагу варварству.К-духовність, спроможність до естетичного, морального, філософське відношення людини до світу. Кін.19-20ст-більшість видатних мислителів наголошують на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність. К є явищем складним і багатогранним, звідси – багатоманітність її визначень.

“Натуралістична” модель (Вольтер, Руссо, Гольбах). Представники розуміли культури як одну зі сходинок природної еволюції, що втілює розвиток здібностей “природної” людини. Вони зводили культуру до предметно-речових форм її прояву. Німецькі просвітники пов’язували поняття “культура” з особистісним розвитком людини, в центр своєї уваги ставили моральне виховання.

“Класична” модель (х-на для ХІХ ст). людина як розумна істота є творцем культури.Культура - чисто духовне утворення, визначальна сфера розвитку людини.

В марксистській філософії - матеріалістичне тлумачення: не лише як духовна проблема виховання та освічення індивіда, а також як проблема створення необхідних матеріальних умов для всебічного розвитку людини. К. є не лише сукупністю результатів трудової діяльності суспільства, а й самим процесом людської діяльності. К – процес сходження від нижчих сусп-екон формацій, менш розвинутих до більш розвинутих.

Некласична (модерністсьа): культура – як культура окремої особистості, етносу, соціуму, які взаємод між собою; культурна реальність сприймається в процесі переживання, а не раціональн осмислення.

Постмодерністська модель. Світ немовби чинить опір впливу на нього людини, що порядок, який існує в світі, “мститься” людським спробам переробити його, перевести його з “нерозумного” стану в “розумний”. Світ не тільки не піддається людським зусиллям, а й не уміщається ні в які теоретичні схеми.

25.Сучасні цивілізаційні парадигми

В формаційних парадигмах – принцип індивідуалазція та генералізації. Данилевський, Тойнбі, Фукуяма, Шпенглер. М Данилевського.

Головна теза учення М. Данилевського полягає в тому, що ніякої всесвітньої цивілізації не існує, а є лише окремі " культурно-історич. типи". Ядром кожного з цих типів є " історичні нації", які відрізняються від неісторичних тим, що мають власну ідею і завдання. Шпенглер в своїй книзі " Захід Європи" висміює ідею однолінійною, суцільного поступального прогресу. Він бачить не монотонну картину, а феномен безлічі культур, у кожної з яких власні: форма, ідея, пристрасті, життя, манера сприймати речі, смерть. Відповідно у нього налічується 8 таких що повністю здійснили свої можливості культур

Арнольд Тойнбі розглядає історію як круговорот локальних цивілізацій. У нього декілька різних варіантів таких цивілізацій. Історія постійно кидає цивілізації " виклики". Творча меншина відповідає на " виклики", захоплюючи за собою інертну більшість. Своєрідність " викликів" і " відповідей" визначає специфіку кожної цивілізації, ієрархію її соціальних цінностей, її сенс життя. Таким чином, всі теорії суспільного круговороту розглядають історію як замкнуті, незалежні один від одного локальні суспільні утворення.

Кант розмежовував поняття культури і цивілізації: цивілізація - зовнішній “техн тип культури”. Шпенглер, Ніцше (2 пол. ХІХ): розвиток цивілізації неухильно призводить до деградації та духовної загибелі суспільства. Шпенглер заявляв, що цивілізація – це етап занепаду культури, її старіння. В соціальній філософії поняття «ц» викор для харак-ки конкретного сусп-ва як соціокультурного утворення, виділяли цивілізації Старод Єгипту або Вавілона, арабську цивілізацію тощо. Марксист філософія: цивілізація - результат досягнень матеріальної і духовної культури, типи якої визначаються змістом суспільно-економічних формацій. Ступені розвитку світової цивілізації мають конкретно-історичний характер, обумовлений рівнем розвитку суспі виробництва. У сучасній філософії цивілізацію розглядають як універсальне поняття, що визначає зміст усіх суспільних процесів і лежить в основі класифікації основних історичних етапів розвитку суспільства. Цивілізація поєднує в собі перетворену людиною природу та засоби цього перетворення, людину, що засвоїла культуру і здатна жити і діяти в окультурненому середовищі, а також сукупність суспільних відносин як форм соціальної організації культури, що забезпечують її існування та розвиток.

На розв цивіліз впдивають різні чинники, серед яких особл роль відір технологія вироб-ва. За рівнем розвитку технології розрізняють такі цивілізації: аграрну (панувала до сер XVIII); індустріальну (розв в наш час); постіндустр (повяз з розв інформатики, електроніки, автоматики).

26.Культура міжособистісних стосунків: сутність та особливості розвитку

Етикет -відносини людини до іншої людини. - це слово, що означає манеру поведінки, тобто правила чемності, ввічливості та толерантності що прийняті в суспільстві. Ці норми моральності сформувалися протягом тривалого часу становлення взаємин між людьми. На цих нормах поведінки базуються політичні, економічні, культурні відносини, бо існування без дотримання певних правил неможливе. Культурна поведінка в своїй основі є всезагальною і дотримуватись її повинні не окремі особи, а все суспільство загалом.Норми етикету є " неписаними", тобто мають характер певної своєрідної угоди між людьми, щодо дотримання певних стандартів поведінки. Кожна культурна людина повинна не тільки знати і дотримуватися основних норм етикету, але й розуміти необхідність існування визначених правил і взаємин між людьми. Манери людини є індикатором багатства внутрішнього світу людини, вони відображають моральний та інтелектуальний розвиток. В сучасному світі культурна поведінка має дуже велике значення: вона допомагає встановлювати контакти між людьми, спілкуватись та створювати стійкі взаємини.

27.Масова культура, її основні функції

Масова культура - поняття, яке характеризує особливості змісту виробництва і способів поширення культури індустріального суспільства. Поширюючись через засоби масової комунікації (пресу, радіо, телебачення, комп'ютерні мережі тощо), масова культура охоплює широку аудиторію (масу) споживачів майже в усіх країнах світу. Теорія масової культури являє собою відгалуження філософських і соціологічних теорій масового суспільства (Ортега-і-Гассет, Маннгейм, Рисмен, Арендт, Маркузе, Фромм та ін.); згідно з нею пересічний індивід постає замкненим у собі, відчуженим " атомом" поруч з іншими такими ж атомарними індивідами з нівельованою особистістю і стандартизованим внутрішнім світом; він є " гвинтиком" у виробничому механізмі або бюрократичній системі розвиненого індустріального суспільства. Масова культура спрямована на те, щоб інтегрувати індивіда у соціальні й політичні інститути індустріального суспільства, зробити його конформістським, " одномірним" тощо. Утилітарно-розважальна функція масової культури призводить до деградації інтелектуального рівня публіки, апелюючи до натуралізованої чуттєвості та споживацьких орієнтацій і стереотипів. Втім, деякі західні дослідники (Шилз, Белл, Макклюен, Тофлер) вважали масову культуру важливим засобом розвитку комунікативних стереотипів, емоційних кліше, котрі забезпечують спілкування і взаєморозуміння у сучасному соціумі, підвищують рівень освіченості індивідів. У системі “масової культури” художній твір стає стандартизованим товарним продуктом, орієнтований на низький культурний рівень споживача. Розважальність витісняє пізнавальну роль мистецтва, естетичне переживання замінюється пасивним споживацьким ставленням до готового товарного об”єкта. Звідси швидке моральне старіння продуктів масової культури, постійне звертання митця до до все гостріших подразників (насилля, секс тощо).В продуктах масової культури виявляється знеосібненість масової свідомості, в них відсутня моральна відповідальність художника за свою творчість

За сучасних умов відбувається певна демасифікація суспільної культури. Диференціація комунікативних каналів її поширення, спеціалізація продукції культурного виробництва за віковими, професійними та іншими інтересами і вподобаннями різних соціальних груп. Епатажні форми масової культури в цивілізованих країнах витісняються на периферію суспільного культурного життя. Але для посттоталітарннх країн, котрі переживають системну кризу масова культура у найбільш агресивних і дегуманізованих її формах може завдати відчутної шкоди моральним засадам суспільства.

28.Проблема співвідношення філософії та науки

Ф – особлива форма діяльності людини орієнтована на осмисл осн проблем її буття, спосіб побудови картини про місце людини у світі. Р – освячення сакрального віровчення про надприроднє у ритуалах церкви. Н – скерована на отримання істинних знань про світ, на відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку; створ цілісну картину світу.

Спільне філософії і науки: конкретний предмет дослідження; обґрунтовуються особливими способами доказів (філософія – верифікація), само наукове знання інколи служить доказом філософського принципу; обидва знання – узагальнення ідей, але ступінь узагальнення різний, філософію часто називають метатеорією (теорія теорії); ціль – збагачення досвіду людини; метод абстракції.

Відмінності: наука вивчає лише відносне, а філософія ще й абсолютне; наукове мислення інтелектуальне, а філософське – розумове (оскільки про відносне можна знати лише відносне); наукове знання систематизовано предметом, а філософське – розумом філософа; наука деідеалізована і деперсоніфікована; наукове знання байдуже до цілей, смислів, цінностей і інтересів людини, а філософське знання – ціннісне. Науковець займається дослідженням очевидних явищ, а філософ виявленням умоглядних сутностей.

Наука-система знаньпро закономірності розвитку природи, суспільства імислення. Філо.осмисл.науки як пізнавальна діяльність-співвідноситься специфіка наукового дослідження з іншими пізнаннями; Н як людська-фіксує науку як людські практики; Н є соціальним інститутом, має 2 функції-пізнавальна(має обєктивну істину про дійсність знання); -практичну(створення техніки і технологій). Н як система знання-це найбільш повний образ реальності, (історична). Кун і Локан «Наукові революції», Гайдеггер «Час картини світу»-обгрунтовує експериментальну науку.

Наука дає філософії певне поле для рефлексії – філософія науки. Філософія вирішує науці проблеми, котрі неможе вирішити наука своїми засобами, наприклад осмислення зміни наукових теорій, або вирішення наукових парадоксів.

29.Наука в системі техногенної цивілізації.

Поява науки як самостійного явища культури і утвердження її впливу на всі аспекти існування людини були пов'язані з певним типом цивілізації—техногенною. На відміну від традиційних суспільств(з їхньою орієнтацією в людській діяльності на зразки й норми, які акумулювали досвід предків і змінювались дуже повільно, а сприймались як незмінні), суспільства техногенної цивілізації зорієнтовані на швидкий прогрес на ґрунті змін у техніці й технологіях завдяки систематичному застосуванню в виробництві наукових знань.Техногенна цивілізація виникла в європейському регіоні в XVII—XVIII ст. в епоху першої промислової революції, становлення науки Нового часу, ранніх буржуазних революцій. Осн.цінності- цінність об'єктивного знання про сутність речей, тобто самоцінність об'єктивної істини, і пов'язана з нею установка на систематичний приріст об'єктивного знання, вимога постійної новітності як результату дослідження. На основі цих ціннісних орієнтацій були вироблені засади наукової раціональності, котрі відрізняють її від інших форм пізнання світу.

30.Проблема цінностей в науковому пізнанні. Поняття етосу науки.

Етос – принципи, норми, цінності. Етичні норми дослідження. Методологічні принципи.

Наука, як і інші форми пізнання (мистецтво, етика, філософія, буденне пізнання) є необхідною для регуляції людської діяльності. Різні види пізнання по-різному виконують цю роль.

Наука ставить за мету передбачити процес перетворення(преобразования) предметів діяльності (об’єкт у вихідному стані) у відповідні продукти (об’єкт в кінечному стані). Це перетворення завжди визначено сутнісними зв’язками, законами розвитку та зміни об’єктів, і сама діяльність може бути успішною лише тоді, коли узгоджується з цими законами. Тому, основна задача наукового пізнання – вияснити закони, у відповідності з якими змінюються та розвиваються об’єкти.

Безпосередньою метою і вищою цінністю наукового пізнання є об’єктивна істина, за участю живого споглядання і позараціональних способів пізнання користується переважно раціональними засобами і методами. Звідси виплаває характерна риса наукового пізнання-об’єктивність, усунення не притаманних предмету дослідження суб’єктивних моментів для реалізації чистоти його розгляду. Проте, активність суб’єкта-важлива умова і передпосилка наукового пізнання.

31.Категоріальні засади наукової картини світу

Основоположне для науки (Стьопін): наукова картина світу, ідеали і норми наукових досліджень, філософські засади науки.

Картина світу – система поглядів, які розкривають реальність, ключові способи пізнання.

Наукова картина світу – результат взаємоузгодження і інтеграції окремих знань в систему. Сукупність конкретнонаукових і онтологічних констант. Основні характеристика наукової картини світу: системність, інтегративність, парадигмальність (наявність установок і принципів усвоєння універсумом), нормативність, психологічність (вплив суб*єкта на об*єкт). Наукова картина світу – обгрунтування істор.-конкрет. Уявлення насвіт, стиль і спосіб наукового мислення обумовлює.

1)класична картина світк (Галілей, Ньютон) графічно-прогресивно направлена лінія. Ідея детермінізму. Орієнтація на онтос (буття). Зверненість до фрагментарного і ізольованого досвіду.

2)некласична картина світу ХІХст. Синосоїда, яка омиває магістральний шлях розвитку. Передбачає наявність альтернатив. Має значеннявипадок.

3)постнекласична картина світу. Теорія синергетики (Прігожин). Деревовидна розлога графіка. Вона кардинально відрізняється. Невизначеність, випадковість, втрата системної пам*яті, зверненість до відкритих систем і спроба їх описання.

Наука впливає на картину світу з ХХст. У фізиці всенавпаки.

Наукова картина світу -цілісна система уявлень про загальні властивості та закономірності дійсності, побудована у результаті узагальнення та синтезу фундаментальних наукових понять і принципів.Є: загальнонаукову картину світу, яка включає уявлення про всю дійсність (тобто про природу, суспільство і самопізнання) і природничо-наукову картину світу(галузі знання). Для класичної картини світу характерно уявлення про час і простір як абсолютні об’єктивні координати, в межах яких відбуваються події. У цій картині панують незмінні закони і суворий детермінізм. Некласична картина світу відкидає об’єктивізм класичної картини, відхиляє уявлення про реальність як щось, незалежне від засобів її пізнання, суб’єктивного фактору. У ній зображено зв’язок між знаннями об’єкта і характером засобів і операцій діяльності. Характерною рисою постнекласичної картини світу є універсальний еволюціонізм, який поєднує ідеї еволюції з ідеями системного підходу й поширюючий розвиток на усі сфери буття, установлюючи універсальний зв’язок між неживою, живою і соціальною матерією.

32.Ідеали і норми наукового дослідження

Наукове дослідження - це процес вивчення певного об’єкту(предмета або явища)з метою встановлення закономірностей його винекнення, розвитку та перетворення в інтересах раціонального використання в інтересах людей. Під ідеалами і нормами науки і наукового пізнання розуміють сукупність концептуальних, ціннісних, методологічних і інших установок, властивих науці на конкретному етапі розвитку. Основне завдання ідеалів і норм науки - організація і регуляція процесу наукової творчості.

Пізнавальні ідеали: опис і пояснення (навантаження на емпіричні дослідження). Опис того що відбувається і переходить в енциклопедії. Фр. Дослідники Дідро.; доказ і обгрунтування (раціоналізм). Формування схеми чи методу дослідницької діяльності.; побудова і організація знання (ХІХ-ХХст.) Інституалізація знання.

Наук пізнання - це цілеспрям процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. В н. п. форм-ся і набувають відносної самост такі форми зн та засоби пізн, як проблема, гіпотеза, ідея, концепція, теорії.

33.Структура і методи емпіричного і теоретичного дослідження

Емпіричне і теоретичне - різні рівні пізнання, знання, розрізняються за засобами ідеального відтворення об'єктивної реальності, гносеологічної спрямованості, характером і типом здобуття знання, за методами, що використовуються, і формами пізнання. Жорсткої межі між емпіричним і теоретичним не існує. Емпіричне пізнання, досліджуючи властивості і відносини речей, здобуває нове знання, стимулюючи подальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає ствердження правильності результатів в емпірії. Дослід, експеримент завжди теоретично навантажений, теорія потребує емпіричної інтерпретації. У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні. Сукупність дослідних заходів і методів забезпечують емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження. На емпіричному рівні дослідний об'єкт відображається здебільшого з позицій зовнішніх зв'язків і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт дослідження, відбувається на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню, експерименту, аналізу та ін.

Емпіричний (від гр. empeiria – досвід) рівень знання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об’єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.

Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.

Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов’язані між собою і взаємообумовлюють один одного. Так, емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. В свою чергу, теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує емпіричне знання. Межа між емпіричним та теоретичним рівнями досить умовна, самостійність їх один стосовно одного відносна.

Методи емпіричного рівня пізнання: спостереження, експеримент, опис, вимірювання, індуктивне узагальн.

Методи теоретичного рівня пізнання: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, ідеалізація, логічнй метод.

34.Наукові революції та зміна історичних типів наукової раціональності

Класична наука (17-19ст.). Тут домінує настанова на усунення зі сфери знань всього того, що відноситься до суб'єкта, засобів, прийомів та операцій його діяльності. Тут панує об'єктний стиль мислення, тобто прагнення осягнути світ як він існує сам по собі, безвідносно до умов конкретної ситуації. Ідеалом науки тут була побудова абсолютно істинної картини природи. Передумовою досягнення таких знань виступала редукція (зведення) знань про природу до фундаментальних уявлень та принципів механіки.

Некласична наука (кінець ХІХ - перша пол. ХХ ст.) відкидає об'єктивізм класичної науки та уявлення про реальність як щось незалежне від засобів пізнання. Вихідним пунктом науки на цьому етапі були такі відкриття: в фізиці - ділимості атома, становлення релятивістської та квантової теорій, в хімії - квантова хімія, в космології - концепція нестаціонарного Всесвіту, в біології - становлення генетики. Виникають та розробляються кібернетика та теорія систем. Тут ми маємо нове осмислення зв'язку між знаннями про об'єкт та характером засобів та операцій пізнавальної діяльності. Виявлення та осмислення цих зв'язків розглядається як умова об'єктивно істинного опису та пояснення світу.

Постнекласична наука (друга пол. ХХ ст.). На цьому етапі характерною ознакою є включення суб'єктивної діяльності в " тіло знання". Вона враховує не лише співвіднесеність характеру тих знань про об'єкт, що їх отримала людина, з особливостями засобів та операцій діяльності суб'єкта, але й з її внутрішнім світом, тобто ціннісно-цільовими структурами.

35.Загальнонаукові методологічні принципи як вимоги до наукової теорії

Наукова теорія -це найвища форма узагальнення й систематизації знань. Розрізняють гносеологічний, логічний і методологічний підходи до її визначення. Гносеологія номінує теорію як узагальнення результатів багато-вікової історії, впродовж якої предметно-практична й духовна діяль-ність людини розширювала горизонт пізнання явищ природи, суспіль-ства й мислення. Гносеологія встановлює, внаслідок чого з’являється теорія і для чого вона потрібна. Логіка розкриває структуру теорії та її співвідношення із закономірностями розвитку об’єктивної дійсності. Методологія визначає, що і як вивчається за допомогою теорії. Отже, теорія узагальнює предметно-практичну діяльність людей, створює систему елементів, де визначальному елементу субординаційно під-порядковані всі інші, що пояснюють виникнення, взаємозв’язки, сутність і закономірність розвитку об’єкта дослідження. Функціями наукової теорії є: пояснювальна, передбачувальна, фактична, систематична (передбачає спадкоємність знань) і методологічна.

У Поппера головним критерієм вибору теорії є можливість її фальсифікації. Власне це і є демаркацією наукової від ненаукової теорії. Ось принцип відбору теоріх. Поппер видiляє декiлька видiв змiсту теорiй. Перш за все, згiдно критерiя демаркацiї усяка наукова теорiя має емпiричний змiст - сукупнiсть тих " базисних" речень, котрi вона забороняє. Iнакше кажучи, емпiричний змiст теорiї дорiвнює класовi її потенцiйних фальсифiкаторiв.

У Куна критерієм відбору теорії є рівень можливості теорії вирішувати актуальні на даний час проблеми(головоломки). Котра теорія продуктивніше вирішує свої задачі, та і відбирається.

У Фейрабенда критерієм відбору є принцип проліферації (множення)

теорій, тобто теорії повинні по різному вирішувати питання. Даний принцип доповнюється принципом теоретичної впертості, тобто теорії повині бути цілісні та завершені.

36.Поняття системності та комплексності досліджень

Системність та комплексність дослідження пов’язана з проблемою формування наукової теорії. Осн. принципи: пр. взоємозвязку теорії і практики(варифікації); пр. логічності(побудовано на методології) використовує систему аналітичних і синтетичних суджень, що вкладаються в «правила міркування»; пр. системності передбачає об’єкта і суб’єкта. Комплексність досл. передбачає єдність інтуїтивного і дискурсивного, емпіричного і теоретичного(необхідність вкорінення наук. дослідження в наук. досвід), загально-методологічних і конкретно-методолог. підходів.

Побудова концепції, конструювання нових практик, пояснення в межах теорій.

Системність – жорстка характеристика дослідження, яка складається х структурних і організованих елементів. Характеристика комплексності дослдідження теоретичний потенціал не тільки своєї галузі знання, а й з сусідніх галузей можна використовувати. Синергетика, соціобіологія ітд. Системність має 3 чіткі принципи: ієрархія, зворотний зв*язок і моделювання.

37.Синергетика як загальнонаукова методологія дослідження

Теорія синергетики (Прігожин). Деревовидна розлога графіка. Вона кардинально відрізняється. Невизначеність, випадковість, втрата системної пам*яті, зверненість до відкритих систем і спроба їх описання. Наука впливає на картину світу з ХХст. У фізиці всенавпаки.

Синергетика -др.пол. 19ст -це теоріясамоорганізації в системах різноманітної природи. Засновн.С єГерман Хакен(Пригожин), який ввів це поняття в своїй книзі «Синергетика» (ідея самоорганізації). Вона має справу з явищами та процесами, в результаті яких в системі, в цілому, можуть з'явитися властивості, якими не володіє жодна з частин. Оскільки йдеться про виявлення та використання загальних закономірностей в різних галузях, тому такий підхід передбачає міждисциплінарність. Останнє означає співробітництво в розробці синергетики представників різних наукових дисциплін. Тому термін С використовується як в природничих науках, так і в гуманітарній сфері.

У станах, далеких від рівноваги, починають діяти біфуркаційні механізми — наявність точок біфуркації переходу до того чи іншого щодо довготривалого режиму системи — атрактора. Заздалегідь неможливо передбачити, який з можливих атракторів займе система. Флуктуація або флюктуація - випадкове відхилення значення фізичної величини від середнього в певній області простору чи в певний момент часу.

38.Міждисциплінарний і трансцисциплінарний вимір методології

Застосув. міждисциплінарної методології в гуманітарних науках-це явище характерне постнекласичній науці з її ухилом на дослідження відкритих людиновимірних систем, що саморозвиваються. Сучасний стан наукового знання пов*язаний з розмиванням дисциплінарних кордонів.

Намагання проводити цілісні дослідження характеризує усвідомлення необхідності глобального погляду на світ.Впровадження ідей та методів. Синергетика — це теорія самоорганізації в системах різноманітної природи. Вона має справу з явищами та процесами, в результаті яких в системі — в цілому — можуть з'явитися властивості, якими не володіє жодна з частин. Оскільки йдеться про виявлення та використання загальних закономірностей в різних галузях, тому такий підхід передбачає міждисциплінарність. Останнє означає співробітництво в розробці синергетики представників різних наукових дисциплін. Тому термін синергетика використовується як в природничих науках, так і в гуманітарній сфері. На перший план висувається поняття невизначеності, вірогідності, нелінійності, біфуркації та флуктуації.Зростає роль та значення діалектичного філософського методу.

39.Особливості гуманітарного знання і пізнання

гуманітарне -суб’єктом пізнання –людина як особа що має особистісно-ціннісні характеристики, головн. принцип-розуміння (людських інтенцій+особливостей історичної епохи)Гум. знання не є настільки точним як математичне чи природниче знання.

До гуманітарних наук відносимо науки, об’єктом яких є окремі види людської діяльності література, мистецтво, етика, естетика, культурологія, і які покликані розвивати цінності людини.

Головні проблеми гуманітарного знання (властиві також і філософії) – пізнавальне і ціннісне відношення людини до світу; духовний досвід людини в осягненні смислу життя; проблеми життя і смерті, свободи і необхідності. Філософське і гуманітарне знання співвідносяться як універсально-всезагальне і спеціально-конкретне знання про людину, її культуру і світ.“Гуманітарна наука” (“наука про дух”) (19 ст). Термін здобуває право на існування передусім завдяки Джону Стюарту Міллю, який (у праці “Логіка”) окреслює можливість, яку несе застосування індуктивної логіки в царині ”моральних наук”, мета – показати, що в основі усіх всіх пізнавальних наук лежить індуктивний метод. Дільтей: проти причинно-наслідкових моделей свідомості, абстрактних побудов, з яких виключена людина, прагнув осмислити людину як цілісність. Вціому ідеї геменевити і феноменології стали важливм філософським фундаментом для становлення методології гуманітарного знання.

В ХХ ст. ровиток методології гуманітарного знання відбувається в різноманітних напрямках. На Заході розробляються структуралістский постструктуралістский, деконструктивістский підходи, в вітчизняній філософії науки проблеми досліджуються в традиційній суб’еєкт-об’єктній парадигмі. В ХХ веке про ці проблеми серьйозно розмірковув М.М.Бахтін. Найбільш плідна його ідея – посбудова вченея про пізнання не уособленно від людини, а на основі довіри до цілосного суб’екту. Його міркування про філософські основи гум.знання: критерій в ньому не точність пізнання, а глибина проникнення, пізнання в ньому спрямоване на індивідуальне.

40.Методологічна програма герменевтики

Герменевтика -мистецтво розуміння текстів(пізнання світу через пізнання тектів) Гермен. є допоміжною дисципліноюгуманітарних(і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками. У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації. М. Гайдеґґер онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів(Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей,) герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію ученьГанс-Георг Гадамер.Саме він став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характергерменевтичного кола(значення слова визначається реченням, частиною якого воно є, тим не менше, речення може бути зрозуміле лише через слова, які його складають.)

У Ф.Шлейєрмахера герменевтика - мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Осн завд герменевтичного методу — зрозуміти автора і його текст краще, ніж BІH сам розумів себе і своє творіння. Предметом герменевтики - насамперед вираз, а не зміст, тому що саме вираз є втілення індивідуальності.

В. Дільтей розгляд герменевтику як методологічну осн гуманітарн знання. Те, що людина знаходить в іншому, вона знаходить в самій собі як переживання; те, що вона сама переживає — може знайти в іншому через розуміння. Розуміння -саморозуміння, оскільки в прояві чужої індивідуальності не може бути нічого такого, чого б не було в індивіда, який пізнає.

Німецький філософ Г. Гадамер розробляє в герменевтиці онтолігчний бік. Герменевтика -філософія розуміння. Предмет розуміння – не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст з осмисленням якого пов’язаний даний текст. Герменевтика – філософія тлумачення: від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.

Фр.філософ П.Рікьор – гносеологічний бік. Будь-яке розуміння опосередковане знаками і символами. Символ – це будь-яка структура значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший – непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл.

Позитивні моменти: відтвор ідея цілісності культури, філософії, суспільства; дається метод аналізу культурних явищ; визначається поворот до загальнолюд цінностей.

ФГ протистоїть класичні теорії пізнання (чітке розрізнення суб’єкту і об’єкту, дотримання методу, який відхиляє будь-які почуття, емоції). Г. – повернення до Античності – пошук практичних основ пізнання.

Істина може бути не лише наукова і об’єктивна, є ще і практична істина нашого повсякденного життя (істина розуміння або герменевтична істина), яка уможливлює наше сприйняття світу. Гадамер виокремлює різновиди людського досвіду, які мають стосунок до справжньої істини: мистецький досвід, досвід гуманітарних наук (історичний досвід) і моральний досвід. Осягнення буттєвої істини і є головною метою Г.

41.Методологічний потенціал феноменології

Феноменологія буква означає вчення про феномени. Феномен — це філ поняття, яке означає: явище, яке осягається в чуттєвому досвіді; об'єкт чуттєвого споглядання на відміну від його сутнісної основи.

Виникнення на початку XX ст. фен як напрямку зх філ пов'яз з іменем нім філ Е. Гуссерля. Він розглядає феноменологію як нову філософію, феноменологічний метод становить фундамент науки.

Гуссерль вважав, що починати вивчення життєвого світу і науки треба з дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям лише через свідомість. Важлива не сама реальність, а те як вона сприймається і осмислюється людиною. Осн мотив – досягнення ясності, очищення свідомості від нашарувань. Задача – розкриття смислу предметів, затемненого множиною смислів, суперечливих думок і оцінок. Гол харак-ка свідомості – її постійна направленість на предмет – «інтенціональність».

Фен-ія виокр у свідомості ряд пластів в залежності від спрямованості свідомості: 1 пласт – свідомість спрямована винятково на предмет зн світу, тоді свідомість є потоком вражень; 2 рівень – рівень рефлексії, коли свідомість переорієнтована на саму себе. Фен-гія розрізнянє свідомість та її власника =суб’єкта=глибинне «я» свідомості – того, хто цю свідомість спрямовує, він є «інтеціональним полюсом», де зароджуються наміри, таким чином людське «я» не зводиться до свідомості. Коли свідомість направлена на предмети зн світу, вона потрапляє у полон ілюзій, для неї стає неможливи неупереджений, тверезий погляд на світ. Неупереджено глянути на світ та на суб’єкт можна за допмогою феноменологічної редукції - очищення свідомості від предметного змісту, результатом якої є «чиста свідомість», вона зберігається тільки в тих якостях, що властиві свідомості усіх людей або людині як абстрактному представнику люського роду (трансцендентальний суб’єкт). Чиста свідомість – загальнолюдська свідомість. Щоб редукція відбулася також треба відмовитись від суджень. Феномен – утримується від оцінки об‘єкта.

«Епохе» - операція, коли увага спрямована не на предмет, а на те, як даються вказані предмети нашій свідомості.

Всі види реальності, з якими має справу людина, пояснюються із актів свідомості. Об'єктивної реальності, що існує поза і незалежно від свідомості, просто не існує.

42.Соціальна теорія пізнання та соціальна епістемологія

Це проблема теорії (фіолософії) науки. Соціал.епістемологія, соц.гносеологія, соц.теорія пізнання – синонімічні за проблемою. Тут підкреслюється факт соц.навантаження знання. Своєрідність обумовленості знання соц.структурами. генетично функціональне дослдження всього того, що маєхочаб якийсь локальний, когнітивний статус. Все, що має відношення до пізнавального процесу. Специфіка соціального виробництва знання. Як соціальність впливає на знання.

Типи: тип внутрішньої соціальності (правила, норми пізнання обумовлені внутрішньою соціальністю. Радянське наукове товариство.); тип зовнішньої соціальності (залежність просторово-часових характеристик знання від станів суспільної системи). Інтериоризація- специфіка зовн.соціальності, з необхідність входять як певні соц.змісти в діяльність дослідника; тип відкритої соціальності (динамізм соц.зовн.смислів, культурних систем, здатність людини зняти книжку з полиці і впасти в ту добу. Знання включ.в соціальну динаміку.) Естернамізація соціальних смислів – правила, ідеали, моделі пізнавального процесу впроваджені взагальний соціальний смисл і набувають соціальних змін, процесів, характеристик. Ікони є зверненням надприродного до людини.

Гносеологія - теоріяпізнання. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст.Теорія пізнання, гносеологія, епістемологія, розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. Гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, а загальні підстави, які дають можливість розглядати результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання-матеріалізм та ідеалізм. Епістемологія -філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення епістемології і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт-об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція «об'єкт-знання».Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання.

43.Проблема методу в соціальному пізнанні

В некласичній філософі. Конкуренція різних соціальних теорій. Наявність різних парадигм, які дають досліднику різний інструментарій: структуралізм (генетичний метод Бурд*є, Фуко), комунікативна парадигма (розглядає природу соціальності через соц.процеси. процедурна етика, комунікативна дія.), теорії постіндустріального суспільства (прогнозування суспільних систем).

Пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп. практикою людства. Це ідеальна духовна форма вивчення навколишнього світу. Методи: - теоретичний - виявлення системи узагальненого достовірного знання про той або інший фрагмент дійсності. Складає духовне, уявне відображення і відтворення навколишнього світу; - практичний - специфічно свідома, почуттєво-предметна діяльність. Практика - основа пізнання. Досвідний рівень пізнання виростає безпосередньо з практики, зберігаючи з нею найтісніший зв’язок, який виявляється в тому, що отримане таким шляхом знання є ніби безпосердньою діяльною моделлю об’єкта.

44.Соціальне прогнозування та соціальний конструктивізм

" Прогноз" в сучасному значенні слова - це не просто передбачення, а особливий вид його, який суттєво відрізняється від усіх інших видів високим ступенем обґрунтованості, об’єктивності. Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє на ґрунті спеціальних наукових методів. Соціальне прогнозування проводиться, як правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції гуманітарного і технічного знання. До основних методів соціального прогнозування належать методи екстраполяції, метод історичної аналогії, комп'ютерного моделювання, метод побудови сценарію майбутнього і методи експертних оцінок. За своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими, нормативними, аналітичними і застерігаючими. Соціальний конструктивізм — соціологічна теорія пізнання, розвинена Пітером Бергером і Томасом Лукманом в їхній книзі «Соціальне конструювання реальності» (1966).(люди самі коструюють свою дійсність) Метою соціального конструктивізму є виявлення шляхів за допомогою яких індивідууми і групи людей беруть участь у створенні сприймається ними реальності. Ця теорія розглядає шляхи створення людьми соціальних феноменів, які інстітуціоналізіруются і перетворюються в традиції.

Проблема природи соціальності: соц.прогнозування чи соц.конструктивізм? Бурд*є: соціальний процес – це капітал, соц.поле чи габідус. Габідус – це система схем практики виробництва. (досвід, який людина отримує в процесі своєї соціальної активності, насичений практиками виробництва). Схема Бурд*є це структура соціальної реальності, показує прогнозованість. Чи соціальний процес – це сприйняття і оцінювання практики.

Соц.конструктивізм – соц.процес характеризує наявність знання як продукту домовленості людей. Суспільство конструює само себе. Досвід стає типом, набуває інституціональних норм. Основним методом соц.знання є ситуативна логіка. Заперечена Т.Адано (франкфуртська школа).

45.Комунікативна парадигма у соціальному пізнанні

Ю. Габермас, автор теорії комунікативної дії, й К.-О. Апель, автор теорії комунікативного співтовариства творці нового критичного вчення про суспільство поняття комунікативної раціональності, що конституює суспільність. Якщо Ю. Габермас пішов шляхом обґрунтування теорії суспільства на універсальних принципах мовної практики, притаманних будь- якому історичному суспільству, то К.-О. Апель намагався відшукати трансцендентальне обґрунтування соціальних норм.

Згідно з Ю.Габермасом, принципова відміна комунікативної дії від усіх інших видів дій полягає в тому, що вона орієнтована не на успіх, а на пошук взаєморозуміння між різними соціальними суб’єктами. При цьому кожен із таких суб’єктів є носієм певної системи цінностей, які координуються соціальними механізмами духовної сфери суспільства. Якщо виникають ціннісні конфлікти, так яскраво описані у свій час ще М.Вебером, то вони є конфліктами між цінностями етичної, естетичної і релігійної сфер, і складають невід’ємну частину суспільного життя, формуючи зміст ідентичності.

Засадничим для людського буття запропоновано розглядати феномен комунікації, що визнається останнім підґрунтям свідомості, пізнання і суспільного буття. Причиною сучасної духовної кризи є стратегічно орієнтований науково-технічний тип поведінки людини. Оновлення людського життя відбувається під впливом раціональної комунікації, зорієнтованої на досягнення взаєморозуміння між людьми.

Аналіз духовної ситуації, що склалася в сучасному, зокрема Західному, світі спонукає до думки, що місце людини в ньому стає щоразу невизначеним та суперечливим. Особливо видно це в контексті різноманітних кризових явищ. Передусім необхідно назвати глобальні проблеми людства (екологічну, демографічну тощо) та різні конфлікти (на етнічному, релігійному чи національному ґрунті). Апогеєм кризових процесів була Друга світова війна. Загалом, можна сказати, що Західна цивілізація зазнала глобальної кризи світовідношення, яка торкнулася всіх сфер людського життя і проявляється у відносинах людини зі самою собою, іншими людьми, природою та суспільством.

Зміна парадигми відбулась також і в соціальній теорії, в якій постала проблема побудови нового бачення суспільства з урахуванням комунікативного повороту в філософії. Дослідження такої проблематики здійснює Ю. Габермас шляхом переусвідомлення головних положень класичної соціальної теорії, насамперед західної соціології кінця ХІХ—початку XX ст., шукаючи також в історії соціальних ідей закономірності руху до зміни парадигми, сутність якої полягає в переході від соціальної теорії, що виходить із концепції дії (насамперед цілераціональної) до теорії суспільства, узасадниченої комунікацією". У межах зміни парадигми в соціальній теорії " місце суспільної інтеграції засобами вірувань заступає інтеграція, яка забезпечується механізмами мовленнєвої взаємодії. Індивідуалізація та зростаюча автономія суб'єкта пояснюється також тим, що формування ідентичності суб'єкта стає результатом комунікативної діяльності". Засадничими в соціальній сфері визнають інтерсуб'єктивно комунікативні структури, а мова, мовленнєва діяльність, постає головним джерелом суспільної інтеграції.

Світовідношення людини є мовно, а точніше комунікативно, детермінованим, що змушує нас визнати проблему інтерсуб'єктивності як засадничої в контексті запропонованої комунікативною філософією зміни світоглядних орієнтирів. Такий висновок має дуже вагоме значення для вирішення завдань, що стоять перед комунікативною філософією. Передусім основою людського буття визнають не абстрактну позалюдську реальність з ідеалом пошуку об'єктивної істини, а комунікативну діяльність людини, спрямованої на досягнення взаєморозуміння з іншими людьми та навколишнім світом. Саме раціональна аргументація в дискурсі стає для комунікативної філософії критерієм істинності (справедливості, щирості). В цьому контексті " дискурсивно-теоретичний критерій розуму (формально чи процедурно) заступає онтологічні змістові (лад буття, світ ідей, Бог, природа) чи трансцендентальні (філософія свідомості) та монологічні концепти розуму традиційної філософії".

46.Філософія історії її предмет основні функції

Філософія історії —сфера філософського знання про загальність і сутнісність історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства. Поняття «філософія історії» запровадив у науковий обіг Вольтер у праці «Філософія історії» (1765), покликаний надати історії якісно нового звучання, яке відповідало б рівню зрілості тогочасного європейського суспільства. Філософія історії розв'язує одну з основних проблем — теоретичну реконструкцію історичного минулого через моделювання культурно-історичного плину суспільства у формі часових цілісних символічних конструкцій.

Предмет філософії історії, незалежно від того, про який з її напрямків ідеться, становить суспільство в його темпоральних (часових) модифікаціях і трансформаціях. У цьому плані у філософії історії багато спільного з історичною наукою. Філософію історії цікавлять масштабні цілісні соціокультурні формоутворення, глибинні тенденції та закономірності цих змін. Гіпертрофуючи саме цю обставину, І.Г.Гердер свого часу дійшов навіть висновку, що саме філософія історії є справжньою історією людства, поза якою всі зовнішні світові події видаються привидами чи жахливою потворою, сукупністю уламків, вічних започаткувань без завершення і незрозумілих викрутів долі.

Філософія історії фокусує увагу не на чистому об'єкті як.такому, а саме на різноманітних виявах взаємовідношення, взаємозв'язку об'єкта і суб'єкта: через дихотомію чи то природи й історії, чи історії людства загалом та окремого суспільства або ж суспільства і особи. Завдяки цьому визначається, охоплюється і розглядається вельми широке коло ієрархізованих смисложиттєвих проблем — від питання про долю людства й сенс історії до загадки сенсу буття окремої людини.

Предмет ф.і. – історичний вимір буття людини.

Метод ф.і.: субстанціалістська ф.і.- метод історицизму(розгл.явище істор.буття у його становленні разом з істор.обставиною). Критична ф.і. (Дільтей, неокантіанці)- метод історизму (розгл.істор.свідомість як явище що розвивається. Хар-не застосування герменевт.методу (осягнути, зрозуміти істор.процес).

Функції ф.і.: 1)світоглядна (цілісний образ іст.сус-ву щоб віднайти в іст.своє місце)2) методологічна(ф.і. як метатеорія істор.науки, що розробляє понятійний апарат 3)створює ідеал, моралізує утопії.

47.Співвідношення природного і соціального у суспільно-історичному процесі

Відношення суспільства і природи є складною і багато аспектною проблемою.

Поняття “природа”: у широкому розумінні охоплює і суспільство, і навколишній світ у всій багатоманітності своїх проявів, тобто є синонімом Всесвіту; вузькому розумінні – це частина світу, яка, умовно кажучи, протистоїть суспільству і взаємодіє з ним, це природне середовище, в якому живе суспільство; необхідне підгрунтя для у розвитку сусп.

Поняття “суспільство” багатогранне: це сукупність форм спільної діяльності людей, що історично склалася; система, яка охоплює всю сукупність умов соціальної життєдіяльності людей та їхні відносини один з одним і з природою.

Природа первинна. Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зокрема фіз і дух життя людини, джерелом ресурсів, що викор у вироб-ві, одночасно вона є і середовищем існування суспільства. Єдність суспільства і природи обумовлюється процесом матеріального виробництва. Історія розв сусп є продовженням істор розв природи.

Перебуваючи у тісному взаємозв’язку, природа і суспільство утворюють систему “суспільство – природа” - передбачає пізнання людиною природи, її використання і перетворення.

Марксизм Основною формою взаємодії суспільства і природи є матеріальне виробництво, частина науковців розрізняються три найважливіші етапи такої взаємодії на основі етапів розвитку матеріального виробництва, зміни його технологічних способів: ручного вироб-ва; машинного вироб.; автоматизованого вироб.

Також в істор відносин сусп-природа виокремл; періоди: привласнення, аграрний, індустріальний, ноосферний(ноосфера-сфера розуму).

У праці Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності і держави” історія суспільства ділиться на три періоди – дикість, варварство і цивілізація. Рос. Вчений Платонов пропонує доповнити цю періодизацію, врахувавши результати сучасних наукових досліджень, характер і масштаби змін, що сталися у системі “суспільство – природа”. Він називає такі основні періоди:

1)біогенний, або адаптаційний, який Енгельс називає “дикістю”;

2)техногенний – охоплює два етапи: “варварство” і “цивілізацію”;

3)ноогенний, або сучасний.

Географічний детермінізм - це форма натуралістичних вчень, які приписували провідну роль у розвитку суспільства і народів їхньому географічному положенню; однин з різновидів детермінізму. Патріархом напрямку географічного детермінізму вважають німецького географа, основоположника політичної географії кінця XIX ст. Ф. Ратцеля. Головна його заслуга в тому, що він намагався пов'язати між собою політику і географію, вивчити політику тієї чи іншої країни, виходячи з її географічного положення у певному просторі. У своїй книзі «Політична географія» (1897), зокрема у четвертому розділі він акцентує увагу на політико-географічному положенні держави.

48.Суб’єкт та рушійні сили історії

Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними. Суб'єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Дійсним творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують сторичних осіб, які мають вирішальний вплив /як позитивний, так і негативний/ на хід історії.

Є різні підходи до пит.творця іст.: 1) звичайні люди з їх повсякденною діяльністю (Адам Сміт, Фернан Бродель). 2)іст.зводиться до пошуку виняткових людей, які завдяки своїм особистим якостям діють в ім'я інших або маніпулюють (Томас Карлейльр. Він дає класифікацію різних типів героїв: герой як божество, г.як пророк, г.як поет, г.як пастер, г.як письменник, г.як вождь). 3) істор.особа це індивід., що займає певну позицію т.е. має певні повноваження. Роль таких людей-зміни на вирішення долі інших. М.Вебер виділяє: -традиційну владу(успадкування влади в монархії, індивід має можливість впливати на перебіг подій) –харизматична вл.(харизма-особлива здатність надприр.походження) –формальна вл.(індивід набуває владу завдяки форм.нормам, чіт-кій системі, така особа обмежена у часі і можливостях). Є концепції, які вваж.спільноту рушієм історії. Це кон-ї епохи Просвітництва, Нового часу(народ є дійсна реальна сила, що здатна творити іст.) Народ не є масою, а громадяни, самодостатні суб'єкти, що об'єднані з метою реалізації своїх прав. Народ – моральна сила, що усвідомлює заг.благо від імені якого діє держ.влада.

Тут була закладена і велика небезпека, де від імені всього народу виступає група і визначає, що є для всіх благом. (Якобінський терор). Марксизм конкретизує пон.народ у класах, творчий момент в іст.пов'яз. з частиною сус-ва. Ортега-і-Гасет р.”Повстання мас”: повстання мас як проблема іст.ХХст., маси становлять негативну роль. На арену виходить людина-маса, на відміну від людини творчої. Індустріалізація і урбанізація виривають люд.зі свого становища і вона втрачає орієнтири. Вона не здатна до інновацій, лише споживає. Віддає перевагу абсолютній владі, позитивний ідеал аристократії залиш. позаду.

Коли ми говоримо про межі впливу люд.на іст. маємо врах.що цей вплив не може бути 100% раціональним. Відповідь на пит.про можливість колективної дії набувати рац.хар-ру дала комунікативна ф-я. Габермас критикує ідею можливості повстання істор.суб'єкта. Він вв.що люд.дія може набувати раціон.хар-ру. Комунік.дискурс-прояснення смислів у мові для кожного індивіда, що бере участь у дискурсі. Ця кон-я дає варіант пошуку засобів дії що може набувати колект.хар-ру і може прямуватти до спільної мети. Через такі засоби поєднуються раціональність і дія.

Різні мислителі в різні часи оголошували суб'єктами історичного процесу культурно-історичні типи (Микола Данилевський), культури (Лео Фробеніус, Освальд Шпенглер і ін.), цивілізації (АрнольдТойнбі, Філіп Бегбі, Керрол Квіглі і ін.), етноси (Сергій Широкогоров), етноси і суперетноси (Лев Гумільов, Едуард Кульпін), раси (Людвіг Вольтман). Особливо популярним останнім часом почало розглядати як суб'єктів історичного процесу цивілізації.

49. Витоки, сенс і спрямованість історичного процесу

Існує 2 граничних полярних підходи щодо визначення сенсу іст.процесу: Сенси: передбачений заздалегідь(богословський-до народження христа і після) і хаотичний в кожному періоді сусп. самі творять свою історію відповідно до їх цінностей. Шпенглер (провісь історії) і Фукуяма (занепад культури).

Серед трактувань сенсу історії, що співіснують нині у значенні основних, можна виокремити: агностичне (К.Ясперс), віталістське (В.Віндельбанд, Г.Ріккерт), антиісторицистське (К.Поппер, А.Данто), екуменічне (А.Дж.Тойнбі), екзистенціалістське (М.Гайдегер, Ж.П.Сартр, А.Камю), герменевтичне (М.Гайдегер, Х.-Г.Гадамер, П.Рікьор), анти раціоналістичне (Т.В.Адорно, М.Хоркхаймер, П.Фейєрабенд), телеологічне (М.Бердяєв, Ж.Мартен), комунікативне (Ю.Габермас, К.Ясперс, К.О.Апель).

Сенс історії не зводиться лише до розвитку суб’єкта історичної життєдіяльності. Він має охоплювати, як мінімум чотири параметри цієї життєдіяльності: по-перше, самопізнання чи само ідентифікацію суб’єкта історії, спрямовану на формування його автентичного самоусвідомлення своєї неповторності; по-друге, розвиток тих своїх сильних сутнісних сил, що зумовлюють не тільки соціальну типовість суб’єкта, а й його нетиповість, унікальність; по-третє, пошук і вибір саме свого осередку в структурі масштабної цілісної історичної системи, який. З одного боку, робить можливою ефективну реалізацію суб’єктом саме його здатностей, з іншого – якомога повніше відповідає запитам означеної системи щодо даного суб’єкта; по-четверте, сенс історії має охоплювати автентичну та повноцінну самореалізацію суб’єкта і історичному процесі.

Усі існуючі точки зору з проблеми сенсу історії є не що інше, як вираження та відображення тих чи інших реальних граней цієї проблеми у масштабі того чи іншого індивіда історії на певному етапі його розвитку. Тому кожна з цих точок зору отримує право на існування як один із відтінків, чи аспектів осмислення цієї проблеми.

спрямованість історичного процесу. В цьому випадку зазвичай вичленяють дві основні концепції філософії історії: так звану теорію " суспільного круговороту", або локальних цивілізацій і культур, і теорію суспільного прогресу.

Теорія суспільного круговороту, або локальних цивілізацій і культур активно розроблялася і захищалася багатьма філософами і істориками ще із старовини. Найбільш яскраве втілення її ідей знайшли своє віддзеркалення у М Данилевського(ніякої всесвітньої цивілізації не існує, а є лише окремі " культурно-історич. типи", ядром кожного з цих типів є " історичні нації", які відрізняються від неісторичних тим, що мають власну ідею і завдання. Тому ті або інші політичні формули, вироблені одним народом, тільки для цього народу і годяться), О. Шпенглера(висміює ідею однолінійною, суцільного поступального прогресу. Він бачить не монотонну картину, а феномен безлічі культур, у кожної з яких власні: форма, ідея, пристрасті, життя, манера сприймати речі, смерть. 8 культур), А. Тойнбі(розглядає історію як круговорот локальних цивілізацій. У нього декілька різних варіантів таких цивілізацій. Історія постійно кидає цивілізації " виклики". Творча меншина відповідає на " виклики", захоплюючи за собою інертну більшість. Своєрідність " викликів" і " відповідей" визначає специфіку кожної цивілізації, ієрархію її соціальних цінностей, її сенс життя.).

Теорія суспільного прогресу (Тюрго, Кондорсе, Гердер, Гегель, а ще раніше Тіт Лукрецій Кар) надавали важливе значення ідеї про те, що розвиток людства йде по висхідній лінії.

„Кінець історії” – Ф. Фукуяма вбачає у тому, що людство врешті-решт знайшло кінцеву, розумну форму суспільства і держави, яке знайшло своє втілення у розвинутих країнах світу. У теоретичному плані людству немає чого шукати. Кінцеву раціональну форму суспільства пропонує раціоналізм. В постісторичний період немає ні мистецтва, ні мистецтва, ні філософії, є лише музей людської історії, що старанно оберігається. Все це наводить людей на песимістичні роздуми про майбутнє, які, може, й примусять історію взяти ще один старт, так завершує свою статтю Фукуяма.

Жан Бодріяр. 1) Про кінець історії говорять у звязку з прискоренням оновлення в різноманітних сферах життя, виходом за межі чітко визначеного горизонту, в якому можливим є реальне. Таке прискорення робить неможливою концентрацію, значущу кристалізацію подій, яку й називають історія. 2) У суч сус-вах панують масові процеси. Події чергуються і зникають в індифирентності. Маси, що нейтралізовані інформацією, виробили до неї нечутливість і нейтралізують історію. Вони не мають історії, не мають почуття творення, не мають бажань. 3) Подолання тієї ммежі, за якою в процесі дедалі більшої інформ експансії та її вдосконалення історія перестає існувати як така. 4) Зараз – кінець лінійності. У такій перспективі майбутнє вже не існує – немає більше й кінця історії – парадоксальний процес повернення назад, реверсивний ефект модерну.

50.Взаємообумовленість свободи, випадковості і необхідності у русі суспільства

Вся історія людства – досягнення найв духовно цінності – свободи.

Історично проблема свободи піднімалась в зв’язку з проблемою „свободи волі” і „свободи вибору”. В філософії стародавньої Греції часто-фаталізм виключав свободу волі, свободу вибору. Декарт розумів свободу, як усвідомлену необхідність. Свобода розумілась як свобода тварини, яку ведуть на бойню, вона це розуміє, але нічого зробити не може. Німецький філософ Ніцше розумів свободу, як уміння здолати себе, як фактичну даність, прориву у сферу можливого. Ніцше загострив розуміння питання „свободи від” і „свободи для”. „Свободи від” обов’язків, від роботи, від діяльності. „Свободи для” вибору, для боротьби, для проявлення свого „я”. Гегель: світова історія – процес зростання свободи. Свобода багатолика, але сутність її одна – наявність різноманітних можливостей, внаслідок чого вона – найвища цінність. Маркс: лише за умови знаходження соціальної свободи починається розвиток людських сил, який є самоціллю.

Цікавим поглядом є погляд представника класичної німецької школи Шеллінга. Свобода – усвідомлена діяльність, необхідність – підсвідома діяльність. Він досліджує зв’язок між ними–перетворення свободи в необхідність: вільна діяльність, об’єктивуючись, перетворюється в діяльність необхідну. Виходить, що свідома діяльність призводить до протилежних результатів. Суперечливість свідомої діяльності Шеллінг називає необхідністю. Він вважав, що люди не можуть переслідувати цілі, які можуть повністю здійснитися, і тому не припускав, що антагонізм свободи і необхідності з часом може бути усунений. В середині 20 ст. Ерік Фром в роботі „Втеча від свободи” показав свободу як взяття відповідальності, перш за все індивідуальної відповідальності за свою долю, боротьби цієї індивідуальності від колективного і фюрерського навіювання, зараження.

Проблема свободи зараз - як базовою антропологічною характеристикою людини. В даному контексті свобода - одночасно як дарунок і як тягар, і людина сама вільна визначати приймати її чи відмовлятися від неї. За Карлом Попером свобода людини, суспільства - це здатність управляти власним розвитком, щільно пов’язаним з самосвідомістю, гнучкістю, відкритістю, готовністю до змін. Свобода не протилежна детермінізму, а співвідноситься з конкретними даностями і незворотностями, по відношенню до яких свобода тільки і визначається. Власне свобода і є можливість змінити те, що маємо, здатність трансформувати свою природу. Нове розуміння свободи і необхідності пов’язане з синергетичною теорією Іллі Пригожина. Згідно цієї теорії свобода є розрив детермінації в точках біфуркації (точки розходження) в залежності від характеру атрактора (те, що впливає). Причому напрямок в точках біфуркації може бути випадковим. Отже свобода – це розрив детермінації.

Свобода - самовизначення духа. Саме свобода за внутрішньою суттю може надати можливість людині бути і залишатися самою собою і не підкорятися обставинам. Іммануїл Кант майже першим в історії філософії обґрунтував принципову різницю між причинністю духовного світу особи і причинністю світу зовнішнього, природно-матеріального. Людина, за Іммануїлом Кантом, не є тільки чуттєво-природна істота, а, по-перше, істота розумна й моральна. І як раз такій якості людини притаманна незалежність від визначальних причин світу зовнішньої необхідності. Ця незалежність і складає свободу людини. Жан Поль Сартр.- суть людини - це задум, проект, майбутнє. Людина є тим, ким намагається бути, сама визначає своє майбутнє, проектує долю.М. Бердяєв-У центрі філософської концепції - особа в усій різноманітності її духовного життя. Особа розуміється філософом не як мала частина соціального цілого (держави, роду, соціальної групи), а як всесвіт-універсум, мікрокосм. Важливо, що особа не просто маленька копія величезного понадчуттєвого світу, а й абсолютна цінність світу

С і Необхідність – філ. категорії, що виражають взаємовідношення між діяльністю людей і об’єкт. з-нами природи і сусп-ва. Ідеалісти: С і Н – взаємовикл. поняття; С.- самовизначення духу, свобода волі, можливість діяти згідно волевиявленню, яке не детерміноване зовн. умовами; ідея детермінізму, що встановлює необх-ть люд. вчинків, знімає відп-сть Л. і унеможливлює моральну оцінку її дій; тільки нічим не обмежена свобода виступає єд. основою люд. від-сті, а, отже, і етики. Екзист. (Сартр, Ясперс): суб’єктивізм в поясненні С. Механістичний детермінізм: заперечують свободу волі; вчинки Л. визначені зовн., незал. обставинами→ фаталізм. Наук. пояснення С і Н засн. на визнанні їх органічн. взаємозв’язку. 1-й – Спіноза: С – усвідомлена Н. Гегель: розгорнута концепція діалект. єдності С і Н. Наук., діалект.-мат. вирішення проблеми С і Н виходить з визнання об’єктивної Н. як первинного, а волі і свідомості Л. – як вторинного. Н. існ. в природі і сусп-ві у формі об’єкт. з-нів. Непізнані з-ни прояв. як „сліпа” Н. На поч. своєї історії Л. – раб непізнаної Н. Чим глибше усвідомл. об’єкт. з-ни, тим більш свободою стає діяльність. + обмеження люд. С. обумовлене залежністю людей від пануючих сусп. сил.

51.Основні підходи до виміру історичного процесу

Лінійні моделі – це образ історії як незворотньої послідовності подій; геометричним аналогом цієї моделі спрямованості історії є пряма. Лінійність – це послідовність таких подій, які ведуть до певного стану суспільства. Виокремлюють прогресивну чи регресивну лінійність залежно від того, чи позначено наступний щодо попереднього стан суспільства позитивним чи негативним знаком.

Циклічні моделі історії – розуміння історії як послідовності подій, що повторюються через певні проміжки часу. Ілюстрацією циклічної моделі є коло (тому часто вживають поняття кругообігу). Відповідно, історичний процес розглядається як такий, що спрямований по колу, кожний її цикл не є випадковим, але і не має визначеного напрямку. Будь-який стан, в якому перебуває система, в тій чи іншій стадії може виникнути і в майбутньому, причому цей стан, в свою чергу вже існував у минулому.

Формаційний підхід: історія є прогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої.(«сусп-екон. формація» Маркс)Суспільно-економічні формації - це конкретно-історичні типи суспільства, послідовні " сходинки" історичної еволюції, що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед – формою відносин власності. 1) племенная, 2) античная, 3) феодальная, 4) буржуазная, 5) будущая коммунистическая форма всеобщей собственности.

Цивілізаційний підхід до історії набагато обережніше ставит