Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






та в україні






Для того, щоб розібратися в складних процесах, які відбуваються сьогодні в адвокатурі, і зрозуміти її внутрішні закономірності, необхідно вільно орієнтуватися в соціально-політичній ситуації, змінах в економіці, державі та праві.

Робити серйозні висновки з питань і проблем адвокатури на підставі аналізу лише її сучасного стану неможливо. Більш точно зрозуміти стан сьогоднішньої адвокатури та оцінити перспективи її розвитку можна шляхом вивчення її зародження, розвитку і перетворень. Історичний огляд основних принципів адвокатури дозволяє бачити її не лише в статиці, але й в динаміці. Минуле адвокатури розкриває багато важливих властивостей її сучасного стану. Використавши метод конкретно-історичного підходу до соціального явища, можна об’єктивно розібратися в сутності адвокатури, в усій її повноті і складності. Тому знання її історії є надійним способом розуміння сучасної адвокатури.

Найбільш важливі положення і висновки історичного аспекту проблем адвокатури ілюструють ті чи інші норми минулого адвокатського життя. Вони часто допомагають зрозуміти основні інститути сучасної адвокатури, її проблеми і суперечності, знайти шляхи розумного виходу зі складної ситуації, що склалася сьогодні в адвокатурі.

За своєю природою адвокатура у формі захисту виникла дуже давно. Самозахист, а потім і охорона близьких людей, родичів і одноплемінників - найдавніше, біологічно зумовлене заняття людей. У зв’язку з цим серед науковців, що займаються проблемами адвокатської діяльності, поширеною є думка, що зачатки адвокатури в формі захисту з’явилися тоді, коли виник напад, насильство або їх загроза, тобто, практично з появою людини як біологічної, а не соціальної істоти. З цим важко погодитись, оскільки адвокатура є все ж таки соціальним інститутом, а функція захисту від нападу властива майже всім біологічним організмам.

Професійний захист, тобто більш наближене до адвокатури заняття, виник з утворенням ранньої цивілізації. Коли слабкий просить сильного про захист, той робить це спочатку для власного задоволення і інтересу, а вже потім - за оплату.

Саме з цих соціальних джерел бере свій початок адвокатура.

Адвокатура, як і будь-яка інша соціальна установа, не виникла одразу і тим більше, в організованому вигляді. У стародавніх народів зі слабкою структурою державності і недорозвиненою правовою системою були лише зачатки правозаступництва.

Вищою формою організації захисту і представництва, тобто адвокатури, стало її офіційне визнання державою. Тому адвокатура зародилася в суспільстві, а вже потім була визнана в якості такої державою.

Слід визнати, що адвокатура не виникла навіть на основі першого сугубо правового інституту суспільства - суду. Разом з судом спочатку виникло певне „представництво”. Поряд з панівним принципом особистої явки з’явилися перші представники сторін - родичі, друзі, сусіди, знайомі та ін. Особливий стан правозаступників виник лише на більш високому ступені розвитку держави, коли звичаєве право, що містилося в свідомості народу, змінилося писаним законом, а знання цього закону перестало бути доступним для всіх і кожного.

У зв’язку з цим слід зазначити, що поширена серед дослідників адвокатської діяльності теза про те, що адвокатура з’явилася раніше ніж суд, ґрунтується на визнанні притаманної людині функції захисту від будь-якої загрози початковою формою адвокатури. Поява ж адвокатури як соціального інституту, як ми сказали, зумовлена появою суду та писаного права.

Для того, щоб зрозуміти зародження адвокатури як соціального інституту, коротко охарактеризуємо основні риси адвокатури з давніх часів до нової історії, тобто до того періоду, коли адвокатуру можна вважати цілком розвинутим інститутом. Поява цього інституту в різних країнах характеризувалася своєрідністю.

При цьому слід зауважити, що спочатку адвокатура як правозаступництво і правове представництво, які в наш час є одними з основних видів адвокатської діяльності, виникли незалежно одне від одного. Вони були викликані до життя різними потребами: бажанням особи виставити замість себе заміну і необхідністю в юридичній допомозі, захисті.

В Давній Греції не було такого стану, який би можна було назвати адвокатурою. Грецька „адвокатура” була пов’язана більше з ораторським мистецтвом, ніж з правознавством. Юридичні питання викладалися лише письмово у спеціальних посланнях до суду - „логографах”. Тому грецька адвокатура отримала у істориків-юристів назву „німої адвокатури”. Правове представництво в Греції виникнути не встигло. В суді можна було виступати особисто громадянину або його родичам.

В Давньому Римі адвокатура виділилася з так званого „патронату”. Він являв собою інститут римського права, відповідно з яким певна особа могла бути прийнята до роду римського громадянина на правах, рівних родичам. Адвокатські (патронські) функції могли виконувати виключно патриції, тобто повноцінні громадяни Риму.

В часи Республіки адвокатура в Давньому Римі була абсолютно вільною професією. Не мала жодної корпоративної організації - об’єднання. І оскільки патриції як істинні громадяни Риму були завжди забезпеченими людьми, вони бачили в адвокаті лише почесного служителя суспільства. Про оплату праці адвоката навіть не йшлося. Тому вивчення правознавства або практичне застосування таких знань користувалися великою пошаною.

Після того як адвокатура стала самостійною професією, вона протягом тривалого часу була доступною для усіх громадян. Організація адвокатури базувалася на наступних принципах:

1) виділення адвокатури від представництва (оскільки представництва майже не існувало);

2) адвокатура - це вільна професія;

3) абсолютна безоплатність адвокатської праці;

4) незалежність адвокатури від будь-яких органів.

Однак ліберальний режим, який існував в Римській республіці, не встановлював жодних обмежень чи заборон на заняття адвокатурою. В той же час поширювалися випадки наживи від адвокатської праці. В результаті виявилося, що на момент занепаду Римської республіки значно ослабла і адвокатура.

В законодавчих пам’ятках імперського Риму в ІV столітті вперше з’явився термін „стан адвокатів”. Почався тривалий процес перетворення вільної професії в організовану. В зведеннях імператора Юстиніана досить організовано представлена адвокатура в якості посадової служби.

В цей час вже визначалися умови прийому до адвокатури, складалися іспити, які приймалися правознавцями, а результати затверджувалися урядом провінції. Штат адвокатури був обмежений. Про незалежність і самоуправління адвокатури не йшлося. Навпаки, організація і діяльність адвокатури суворо регламентувалися і розглядалися як різновид державної служби.

Інститут судового представництва за часів Республіки не встиг сформуватися. В період Римської імперії він був адміністративним чином поєднаний з адвокатурою.

Таким чином, виявилось, що за імператорського правління принципи організації адвокатури стали протилежними тим, що діяли в Римській республіці. Головними з них є:

1) суміщення адвокатури і судового представництва;

2) закритість адвокатури для широкого залучення юристів;

3) її залежність від адміністративно-судової влади;

4) гонорар став для адвоката винагородою за виконану роботу.

Звідси неважко помітити, що в історії адвокатури існували дві крайнощі:

1) за часів Республіки була повна свобода професії адвоката, що за відсутності чіткої внутрішньої організації призвело до морального і суспільного занепаду престижу адвокатури;

2) за часів Римської імперії адвокатура стала державною службою з усіма притаманними їй рисами.

Існування в Римі цих двох крайніх форм організації адвокатури в подальшому відобразилося на розвитку адвокатури в різних державах.

Хоча ці дві крайності майже не зустрічаються в чистому вигляді, побудова адвокатури на неоднакових, іноді взаємовиключних принципах спостерігається в історії формування різних держав.

В результаті, минаючи масу проміжних і змішаних форм, що існували в середньовіччя в Європі, на початок новітнього часу сформувалося два основних типи побудови адвокатури: англо-французький і германський. Коротко розглянемо основні риси кожного з них.

1. Англо-французька система організації адвокатури будувалася на наступних принципах:

а) відносна свобода адвокатської професії.

Цей принцип означає, що, не дивлячись на те, що доступ до адвокатури був відкритий для кожного, існував певний освітній та моральний ценз для бажаючих стати адвокатом;

б) станова організація адвокатури.

Другий принцип виражений в тому, що адвокатура являла собою самокеровану організацію, і лише член цієї організації вважався адвокатом.

в) відокремлення адвокатури від судового представництва.

Даний принцип представлений як досить суворе організаційне і законодавче розділення осіб, що займаються правозаступництвом і судовим представництвом.

г) тісний зв’язок адвокатури з магістратурою.

Цей принцип означає, що адвокатура і судова влада стоять на одному соціальному і правовому рівні. Адвокати мало переважне право на зайняття суддівських посад.

д) відносна безоплатність праці адвоката.

Принцип виражений в тому, що оплата роботи адвоката вважалася даром вдячного клієнта за участь у його справі. Були заборонені будь-які угоди з приводу гонорару. Гонорар сплачувався лише після закінчення справи, причому особисто клієнтом.

2. Германська система. За нею організація адвокатури ґрунтувалася на дещо інших принципах, а саме:

а) відносна свобода адвокатської професії;

б) станова організація адвокатури;

в) суміщення адвокатської діяльності з правовим представництвом;

Якщо перші два принципи співпадають з англо-французькою системою, то третій означає відсутність організаційного поділу між адвокатами і правовими представниками. Адвокати поєднують в собі сутність і діяльність обох цих суб’єктів;

г) відсутність будь-якого зв’язку з магістратурою.

Цей принцип означав, що адвокати вважалися набагато нижчими за судову владу і рідко хто з них міг стати суддею.

д) еквівалентна оплата праці адвоката.

Принцип виражався в тому, що гонорар за надані адвокатом послуги був заробленою винагородою, а не даром вдячного клієнта, він визначався заздалегідь за угодою сторін або твердим тарифом.

Адвокатура в країнах з германською системою права була не дуже почесною професією. Адвокатська діяльність мала скоріше приватний, ніж організований характер. Адвокатський стан не мав жодної ініціативи в юридичному житті Германії, а більшість адвокатів ледве могли заробити собі на життя.

Підводячи підсумок, можна сказати, що в англо-французькій системі адвокат - це правозаступник, юрисконсульт, який здійснює усний захист в суді. Місце його роботи - власний кабінет та зал суду. Він є членом адвокатської організації, користується її підтримкою і несе перед нею відповідальність.

Адвокат не займався технічною роботою по складанню однотипних документів, не був кур’єром у судових інстанціях, не клопотав у справах. Він лише давав поради і виступав захисником клієнтів в якості їх патрона. Адвокат мав у перспективі судову або іншу високу державну посаду і вважав негідним вести мову про будь-яку оплату своєї праці. Він був на висоті суспільного престижу, такій самій як суд або прокурор.

В германській системі, навпаки, адвокат - це не лише юрист і оратор, але й практичний ділок. Він діє усюди і з будь-якого приводу: в залі суду, на аукціоні, в нотаріаті, в поліції, в державних інстанціях, на торгах, в управлінні чужими справами та ін. Адвокат займався усім, за що попередньо йому погодилися заплатити. Він - найманий юрист-ремісник у клієнта. Тому такого адвоката ніколи не могли обрати або призначити суддею. За його працю ніхто не сплачував більше належної такси або встановленої звичаєм винагороди. Хоч він і входив в організацію адвокатів, але він знаходився в числі собі подібних осіб, які не користувалися особливою повагою серед народу.

Коротко розглянувши обидва види зародження адвокатських систем Західної Європи, можна назвати основні причини розходження між англо-французькою та германською адвокатурами. Порівнявши держави, що їх породили, немає помітних підстав бачити їх в різниці соціально-політичного устрою і тим більше - в розбіжностях судоустрою та судочинства.

Очевидно, що ці причини знаходяться всередині організації самої адвокатури. Нагадаємо, що перші два принципи побудови обох систем однакові. Тому причина розходжень систем знаходиться в решті трьох, а саме в наступному: там, де адвокатська діяльність поєднана з представництвом, а адвокатура не може навіть порівнюватися з судом, причому адвокати отримували винагороду в такому ж порядку, як і сфера обслуговування, адвокатура швидко опустилася до рівня звичайного ремесла. Так сталося з адвокатурою германського типу.

Історія адвокатури кінця ХІХ ст. розвивалася за типом саме германської системи. Розподіл власне адвокатури і правового представництва, який існував в багатьох країнах, з часом був ліквідований, причому остаточно адміністративними заходами. Наприклад, у Франції це відбулося досить пізно, з прийняттям 1971 року закону “Про реформу деяких судових і юридичних професій”. Ним була вперше запроваджена “єдина професія адвоката”.

Така тенденція двадцятого століття мала свої об’єктивні причини. Одна з них полягала в розширенні функції правового представництва. Судове представництво стало помітним свідченням майже повної регламентації суспільного життя правом.

На цій основі сформувався новий напрям юридичної діяльності - консалтинг, тобто надання юридичних консультацій у сфері бізнесу. Отже, був сформований новий тип юриста, що обслуговує ділових людей.

Інша тенденція сучасної західної адвокатури - це її інтернаціоналізація. Адвокати тепер можуть займатися своєю діяльністю практично в усіх країнах. Це перш за все стосується сфери обслуговування бізнесу, оскільки він став в принципі інтернаціональним. Інтернаціоналізація ж судової системи змінилася набагато менше.

В Україні ще в ХУІ-ХУІІ ст. розпочалися перші спроби упорядкування адвокатської діяльності, зароджувалися принципи цієї професії. Саме з першим Литовським Статутом 1529 року пов’язана поява в судах професійного юриста, що уже тоді повинен був відповідати визначеним вимогам (наприклад, він не міг бути іноземцем). Докладніше питання судового захисту розглянуті в третьому Литовському Статуті, який установив відповідальність за шкоду, заподіяну клієнту діями адвоката, передбачив спеціального урядового захисника для убогих людей, вдів і сиріт. Отже, на основі Литовських Статутів в Україні вперше зроблена спроба упорядкувати справу судового захисту і чітко виділити адвокатську діяльність як визначену професію.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні (а точніше - у Росії, частиною якої тоді була Україна) була визнана після проведення судової реформи, на початку 60-х рр. ХІХ ст., при імператорі Олександрі ІІ. Правову регламентацію інститут адвокатури одержав за Судовими статутами, затвердженими 20 листопада 1864 р. За цими статутами адвокатура була створена у двох видах - інституту присяжних повірених й інституту приватних повірених.

Адвокатура формувалася на основі професіоналізму й суворих вимог до особистості присяжного повіреного, який повинен був мати вищу юридичну освіту, практичний стаж відповідної судової роботи, і стаж роботи помічником присяжного повіреного - не менше п’яти років. Крім того, на звання присяжного повіреного не мали права особи, які «не досягли 25-літнього віку, особи жіночої статі, особи, що страждають хворобами, які позбавляють їх цивільної дієздатності, покарані позбавлення чи обмеженням прав, що знаходяться під слідством за обвинуваченням у злочинах, які передбачають таке покарання і не виправдані по суду, оголошені неспроможними боржниками, іноземці» та ін. Обрання здійснювалося при окрузі судової палати Радою присяжних повірених (в Україні до Жовтневої революції існувало тільки три округи судових палат - Харківський, Київський і Одеський, де і діяли ради присяжних повірених).

Зарахованому до числа присяжних повірених Рада видавала відповідні посвідчення, і після приведення даної особи до присяги її заносили в списки, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального ознайомлення.

Відповідно до Судових статутів кожен громадянин мав право звернутися в Раду присяжних повірених із проханням про призначення повіреного для ведення його справи, і Ради повинні були задовольнити це прохання. У свою чергу призначений повірений не мав права відмовитися від такого доручення, якщо він не приводив достатніх для цього підстав. Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядалися в окрузі, до якого вони були приписані, і одержувати за це винагороду. Розмір останньої залежав від домовленості з довірителем, але існували й затверджені в законодавчому порядку такси такої оплати. Закон передбачав і визначений порядок надання безкоштовної юридичної допомоги.

Приватними повіреними могли бути всі громадяни, що досягли 18 років, наділені правом «представляти на суді чужі інтереси», за винятком жінок. На відміну від присяжних повірених вони не мали своєї корпоративної організації і могли виступати лише в тих судах, до яких були приписані і котрі здійснювали нагляд за їх діяльністю. Для одержання свого звання їм необхідно було скласти іспит в окружному судді чи судовій палаті, що і видавала посвідчення «на право ходіння по чужих справах».

Зміна політичної влади в Україні у 1917 році привела до зміни напряму розвитку адвокатури. Постановою «Про введення народного суду» від 4 січня 1918 року новий уряд знищив усі судові органи попереднього державного ладу й інститути, що знаходилися при них, у тому числі присяжну і приватну адвокатури. Цією постановою введена нова форма обвинувачення і захисту, як у загальних судах, так і революційних трибуналах, відповідно до якої «усі громадяни старше 18 років могли бути обвинувачами і захисниками в суді і на попередньому судовому слідстві». Аналогічно вирішувалося питання про захист і в революційних трибуналах за Положенням, затвердженим 23 лютого 1918 року.

Загальна судова система і система революційного трибуналу були утворені Декретом про суд і Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали від 17 лютого 1919 року. Найважливішою особливістю організації захисту за зазначеним Положенням було утворення окремих колегій правозаступників і окремих колегій обвинувачів для народних судів і революційних трибуналів. Члени перших обирались з числа громадян, що відповідали вимогам, установленим для виборців, відповідними виконкомами Рад та одержували заробітну плату від держави.

Завершення громадянської війни, перехід до нового мирного етапу розвитку держави, до нової економічної політики викликав широку законотворчу діяльність, перебудову судової системи створення спеціального органу нагляду за законністю - прокуратури, а також утворення на нових засадах радянської адвокатури.

Всеукраїнський центральний виконавчий комітет 2 жовтня 1922 року прийняв Положення про адвокатуру Української РСР. На його підставі Народний комісаріат юстиції УРСР 14 листопада 1922 року затвердив Інструкцію про органи губернської колегії захисників при губрайнарсудах. Положенням про адвокатуру замість колегії правозаступників були створені нові адвокатські органи - губернські колегії захисників у кримінальних і цивільних справах.

Однією з особливостей діяльності адвокатури після 1922 року було те, що надання юридичної допомоги, здійснення захисту у судах мали індивідуальний характер: адвокати приймали громадян, що зверталися до них, удома, у своїх приватних кабінетах. Разом із тим Положення про адвокатуру зобов’язувало їх чергувати в юридичних консультаціях. Таким чином, невідома дореволюційній адвокатурі функція організації юридичної допомоги населенню отримала обов’язковий характер.

При проведенні судової реформи 1922 року, у рамках якої проходило становлення адвокатури, співіснували дві форми діяльності колегій захисників: приватна практика і робота в юридичних консультаціях. До середини 20-х років перша форма переважала. Але в ці роки зростає авторитет колегій, де юридична допомога в основному надавалася безкоштовно.

12 вересня 1928 року колегія НКЮ УРСР прийняла постанову «Про реорганізацію колегій захисників», яким визнавався доцільним перехід до колективних форм організації праці захисників. Заключний виток колективізації українських колегій почався влітку 1929 року. Його кульмінацією було оголошення з 1 жовтня 1929 року приватної адвокатської практики незаконною.

Новим Положенням про судоустрій від 11 вересня 1929 року було передбачено, що колегії захисників знаходяться при окружних судах і діють на підставі як цього Положення, так і наказів і розпоряджень НКЮ УРСР. Відповідно до положення про судоустрій, НКЮ УРСР 20 жовтня 1929 року затвердив Положення про колективну форму роботи колегій захисників. Кожен член окружної колегії захисників був зобов’язаний працювати в консультації відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку. Захист у суді член колегії захисників міг здійснювати лише по ордеру юридичної консультації чи президії колегії. Члени колегії одержували заробітну плату в порядку, установленому загальним зборами і затвердженому окружним судом. При цьому вони повинні бути працювати за сумісництвом юрисконсультами.

Постановою НКЮ від 11 лютого 1932 року «Про структуру і функції обласних органів НКЮ» міжрайонні колегії захисників були скасовані, а замість них створені колегії при обласних судах під керівництвом і наглядом останніх. Колективна форма діяльності колегій залишилася єдиною.

Положення про адвокатуру СРСР 1939 року було першим загальносоюзним нормативним актом щодо адвокатури. Ним встановлювалося, що колегії наділяються правами юридичної особи і тільки члени колегій адвокатів могли займатися юридичною діяльністю. Були скасовані колективи захисників, що діяли в межах колегій, і визначено, що вся практична діяльність здійснюється через юридичні консультації. Предмет цієї діяльності також визначався Положенням, яке передбачало, що колегії адвокатів надають юридичну допомогу у вигляді поряд, довідок, роз’яснень тощо, складають заяви, скарги та інші документи на прохання громадян, установ, організацій і підприємств, беруть участь у судових процесах як захисники обвинувачених, представники інтересів відповідача й інших зацікавлених осіб.

Відповідно до Положення у всіх республіках створювалися обласні (крайові) колегії адвокатів, які були добровільними об’єднаннями осіб, що займалися адвокатською діяльністю. У структурі Наркомату юстиції УРСР був створений відділ адвокатури, а керівництво колегіями адвокатів покладалося на управління НКЮ України при обласних Радах депутатів трудящих.

Після закінчення другої світової війни форми організації адвокатури залишилися без істотних змін.

Прийнятий у 1962 році Закон про судоустрій УРСР визначав, що колегії адвокатів - це добровільні об’єднання осіб, що займаються адвокатською діяльністю і діють на підставі Положення про адвокатуру, що затверджується Верховною Радою УРСР. Таке Положення Верховна Рада УРСР затвердила 25 вересня 1962 року. Відповідно до цього Положення, основним призначенням адвокатури було надання юридичної допомоги фізичним і юридичним особам. Організаційна побудова адвокатури - обласні колегії і юридичні консультації - у цілому зміни не зазнали. Приватна адвокатська практика не припускалася.

Нове Положення про адвокатуру УРСР від 31 жовтня 1980 року визначило основне завдання адвокатури - надання юридичної допомоги громадянам і організаціям. Природа адвокатури Положенням визначалося як «добровільне об’єднання осіб, що займаються адвокатською діяльністю». Збереглася й організаційна форма діяльності адвокатури - обласні і Київська міська колегії адвокатів. Вся практична робота, як і раніше провадилася в юридичних консультаціях.

Положення конкретизувало і розширення повноважень адвокатів щодо надання правової допомоги. Так, адвокат міг представляти осіб, що звернулися за юридичною допомогою, не тільки у суді, а й у всіх державних і громадських організаціях, до компетенції яких належало вирішення тих чи інших правових питань. Адвокат міг практикувати не тільки в місцевості, де знаходилася колегія адвокатів, а громадяни таким чином могли звертатися за юридичною допомогою в будь-яку консультацію. При цьому адвокат мав право від свого імені, але через юридичну консультацію запитувати довідки, характеристики та інші документи, необхідні у зв’язку з наданням юридичної допомоги. Положенням про адвокатуру передбачалися види і випадки юридичної допомоги, що надавалися громадянам безкоштовно. Відповідно до Положення керівництво колегіями адвокатів здійснювалося обласною Радою народних депутатів і їх виконавчими і розпорядницькими органами, як безпосередньо, так і через республіканське Міністерство юстиції і відділи юстиції виконкомів обласних, Київської міської Ради народних депутатів. Як і раніше ці органи мали досить широкі можливості щодо керівництва адвокатурою.

Закон України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року суттєво розширив спектр професійних прав адвокатів, передбачив гарантії адвокатської діяльності, які передусім слугують меті надання адвокатові максимальних можливостей для захисту та представництва прав і законних інтересів громадян України. Цей Закон став першим законом про адвокатську професію у пострадянському просторі, який заклав високий демократичний потенціал функціонування адвокатури на користь людини.

З набранням чинності Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 року адвокатура України розпочала свій новий етап розвитку та становлення як незалежний інститут у правовій системі нашої держави. Він закріпив багато новел, які покликані сприяти зміцненню та подальшому розвитку інституту адвокатури:

1) створення системи органів адвокатського самоврядування та Національної асоціації адвокатів України;

2) створення Єдиного реєстру адвокатів України;

3) введення стажування для осіб, що мають намір набути статус адвоката;

4) встановлення відповідальності за ненадання відповіді на адвокатський запит;

5) визначення порядку накладання дисциплінарних стягнень на адвокатів;

6) закріплення порядку допуску адвокатів-іноземців до адвокатської діяльності в Україні;

7) розширення прав і обов’язків адвоката;

8) закріплення визначення адвокатської таємниці;

9) розширення гарантій адвокатської діяльності;

10) встановлення нової форми реєстрації адвокатських об’єднань.

Ефективність та дієвість цих новел зараз знаходить свою перевірку у практичній адвокатській діяльності.

 

ВИСНОВКИ З ДРУГОГО ПИТАННЯ:

 

Вивчення історії виникнення та розвитку інституту адвокатури дозволяє зрозуміти та з’ясувати всі етапи становлення цього правового інституту з давніх часів до сьогодення.

Адвокатура, як і будь-яка інша соціальна установа, не виникла одразу і тим більше, в організованому вигляді. У стародавніх народів зі слабкою структурою державності і недорозвиненою правовою системою були лише зачатки правозаступництва. Вищою формою організації захисту і представництва, тобто адвокатури, стало її офіційне визнання державою. Тому адвокатура зародилася в суспільстві, а вже потім була визнана в якості такої державою.

Історичні етапи розвитку інституту адвокатури дозволяють зрозуміти під впливом яких правових систем та поглядів сформувався інститут адвокатури в Україні.

3. Предмет, система та завдання навчальної дисципліни „Адвокатура України”

Сучасне життя виділяє адвокатуру, її правову сутність і форми як самостійну наукову галузь знання. В соціальних реаліях сьогодення проявляються цілком конкретні і об’єктивні закономірності організації і діяльності адвокатури, які підлягають теоретичному осмисленню. Аналіз найбільш суттєвих зв’язків і відносин, що знаходяться як всередині, так і ззовні адвокатури, породжує певні висновки, система яких і утворює галузь наукового пізнання цього явища.

Навчальна дисципліна „Адвокатура України” являє собою систему знань щодо закономірностей виникнення, розвитку та функціонування адвокатури, а також змісту, видів та форм адвокатської діяльності.

Зміст і систему навчальної дисципліни „Адвокатура України” утворює навчальний матеріал за темами, викладеними в загальній і особливій частині курсу.

Загальна частина дисципліни включає навчальний матеріал за трьома темами:

1. Поняття та сутність інституту адвокатури.

2. Загальні принципи організації інституту адвокатури та проблеми розвитку адвокатури України.

3. Організація адвокатської діяльності в Україні.

Особлива частина курсу включає навчальний матеріал з наступних тем:

4. Участь адвоката в кримінальному процесі.

5. Участь адвоката в цивільному процесі.

6. Участь адвоката в господарському процесі.

7. Участь адвоката в третейському суді.

8. Участь адвоката в адміністративному процесі.

Взаємозв’язок „Адвокатури України” з іншими юридичними науками і дисциплінами. Оскільки в практиці адвокатської діяльності використовуються дані різних суспільних і юридичних наук, її теоретичне вивчення також відбувається за допомогою відповідних наук. Це можливо тому, що та чи інша галузь права містить в собі можливість її реалізації в адвокатській практиці.

Будь-яка галузь права дозволяє розкрити окремі властивості адвокатури, що являє собою складний соціально-правовий феномен, який має в своїй структурі значну кількість компонентів і підсистем, виконує різноманітні функції.

В залежності від того, які з властивостей, структур і функцій адвокатури вивчаються, просліджується механізм впливу на неї тієї чи іншої правової науки.

Весь комплекс юридичних наук, що входять в сферу дії адвокатури, можна об’єднати в три розділи:

а) фундаментальні (історико-теоретичні);

б) галузеві;

в) спеціальні (прикладні) юридичні науки.

Фундаментальні юридичні науки показують місце адвокатури в державі і суспільстві (теорія держави і права, історія держави і права).

Галузеві юридичні науки розробляють положення, які адвокатура використовує в своїй діяльності.Так, вивчення питань щодо участі адвоката в кримінальному судочинстві передбачає знання певних положень науки кримінального процесу.

Спеціальні (прикладні) юридичні науки (криміналістика, кримінологія, юридична психологія) містять положення, які використовуються для потреб адвокатської тактики. Наприклад, тактика адвокатської діяльності взагалі не можлива без знання основних психологічних закономірностей взаємодії учасників судочинства. Дані науки криміналістики також використовуються при розробці рекомендацій щодо найбільш ефективного здійснення захисту у кримінальних справах.

ВИСНОВКИ З ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ:

 

Таким чином, предметом даної дисципліни є вивчення питань, які розкривають сутність та призначення адвокатури і адвокатської діяльності, історію виникнення та розвитку адвокатури, правові, організаційні та етичні основи функціонування адвокатури в Україні, а також зміст адвокатської діяльності.

Викладене поняття адвокатури визначає його призначення в суспільстві та роль, яку виконує інститут адвокатури в кожній демократичній державі. Співвідношення навчальної дисципліни „Адвокатура України” з іншими навчальним дисциплінами дозволяє розподілити їх на фундаментальні, галузеві та спеціальні.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

 

Відповідно до ч. 2 ст. 59 Конституції України, для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура. Саме це конституційне положення закладає загальні законодавчі засади діяльності адвокатури в Україні, розкриває її роль, завдання та повноваження.

Адвокатура України-недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Адвокатуру України складають усі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність.

Вивчення історії виникнення та розвитку інституту адвокатури дозволяє зрозуміти та з’ясувати всі етапи становлення цього правового інституту з давніх часів до сьогодення. Історичні етапи розвитку інституту адвокатури дозволяють зрозуміти під впливом яких правових систем та поглядів сформувався інститут адвокатури в Україні.

Предметом дисципліни «Адвокатура України» є вивчення питань, які розкривають сутність та призначення адвокатури і адвокатської діяльності, історію виникнення та розвитку адвокатури, правові, організаційні та етичні основи функціонування адвокатури в Україні, а також зміст адвокатської діяльності.

 

Старший викладач

кафедри кримінально-правових

дисциплін А.Г. Шиян






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.