Додатки. 1. Від народження до 1 року, цей етап пов’язаний з виникненням відчуття свого тіла та виділенням його з оточуючого світу

1. Від народження до 1 року, цей етап пов’язаний з виникненням відчуття свого тіла та виділенням його з оточуючого світу. Цей процес відбувається у контексті діалогу «мати — дитина» і включає різнобічну взаємодію: візуальну, сенсомоторну, слухову та кінетичну. Дії матері спрямовані на задоволення потреб та підтримання стану дитини. Важливо, щоб мати добре розуміла, чого саме хоче немовля. І не годувала його тоді, коли воно хоче, щоб його погойдали, та не гойдала тоді, коли воно хоче їсти. Також мати повинна бути впевнена у своїх діях, у тому, що вона робить.

Віннікот запитує: «Що бачить дитина, коли дивиться в обличчя матері?» «Звичайно, — припускає він, — те, що бачить дитина, — це вона сама» … гордість та щастя, відображаючись на обличчі матері, формують базисне відчуття доброго стану та безпеки. Ця взаємодія та ментальні враження дитини про межі свого тіла та легкість управління ним (координація очі-руки-рот, перевороти, тощо) приводить до того, що малюк збирає надійну схему тіла, яка є основою примітивного відчуття себе. Вона оформлена в більшості у приємні тона і на фундаменті якої дитина буде будувати почуття любові до себе та впевненості у собі.

Уявлення про тіло та цікавість до нього залишаються центральними аспектами переживання «Я» на все життя. Хвороби, медичні та хірургічні втручання, ріст тіла, його зміни — все це викликає ряд свідомих та несвідомих фантазій, хвилювань відносно тіла і може впливати на неадекватність у поведінці. До того ж самооцінка (більш пізнє утворення) частково залежить від того, відповідає чи ні усвідомлений образ тіла бажаному образу.

2. Від року до трьох відбуваються такі зміни: малюк починає ходити, розвивається мовлення, дитина усвідомлює себе як об’єктивну істоту (вочевидь, бачучи себе в зеркалі, малюк розуміє, що то є він), може описати свої відчуття.

У цьому віці діти починаютьсприймати себе як окрему істоту. Вони вже мають уявлення про відсутніх зараз вагомих постатей та події. Поява вербальних навичок та здатність сумніватися у намірах та бажаннях дорослих, які відрізняються від бажань самої дитини, приводить спочатку до конфлікту розвитку, про який мова йшла вище (криза 3-х років). Дитина змушена знаходити компроміс між бажанням самостійності та незалежності та бажанням приємної міжособової взаємодії з батьками. Незадоволена вимушеними обмеженнями, дитина починає усвідомлювати свою залежність від любові та підтримки матері. Сильна амбівалентність у почуттях приводить дитину до сумнівів відносно можливості інтегрувати «хороші» та «погані» уявлення про себе. Вирішення цієї задачі багато в чому залежить від позиції батьків, яка проявляється як у здатності до співчуття, так і у здатності досить чітко окреслити заборони, вимоги та мінімальні стандарти. Спостерігаючи за емоційними реакціями батьків, дитина визначає, яка поведінка схвалюється, а яка — ні. Коли дитина починає інтерналізувати правила взаємовідносин (вони привласнюються і стають внутрішніми правилами), то вона узагальнює та об’єднує всі ці почуття. Коли у батьків та близьких немає єдності в оцінці тих чи інших дій дитини, коли мама сама поводить себе як вередлива дитина, то це приводить до порушення соціальної адаптації (конфліктів, істерик, маніпулювань, агресивних проявів з боку дитини тощо).

Позиція батьків необхідна для підтримки інтегруючого позитивного почуття власного «Я», яке формується наприкінці даного періоду. Почуття власного «Я» пов’язане з відчуттям себе як окремого та інакового.

3. Протягом наступної стадії (3—6 років) почуття власного «Я» розширюється. Відбувається процес ідентифікації з батьками тієї ж статі. Диференційований по статі та нарцисично оцінений образ тіла служить позитивним джерелом самооцінки. В свою чергу позитивна самооцінка служить основою впевненості в собі, незалежності, самостійності.

У цей період дитина розшиює розуміння від «хто вона» до «яка вона».

4. Від 6 до 11 років розширення соціального життя вносить істотний вклад у почуття власного «Я». Зміцнюється почуття відповідальності за себе, відбувається подальша інтерналізація правил, норм, стандартів.

Дитина починає розуміти, що хоча б інколи вона може помилятися.

5. Біологічні зміни, нестійкість настрою, ускладнення сімейних та соціальних стосунків, а також нова відповідальність, характерні для наступного періоду, — все це сприяє розвитку почуття власного «Я».

У підлітковому віці нестабільність самооцінки пов’язана з тим, що захоплення або сум і самотність наступають при прийнятті чи нехтуванні другом або референтною групою.

Вдале завершення підліткового та юнацького періодів включає в себе відношення до тілесних змін, які відбуваються у цьому віці, емоційні переживання; усвідомлення своїх якостей та досвід соціальних відносин. Все це приводить до формування «Я-концепції». «Я-концепція» — стійка, частково усвідомлена система уявлень людини про себе, яка переживається як неповторна та на основі якої особа будує свою взаємодію із світом, іншими людьми і відноситься до себе. На думку Е. Еріксона, в цей період формується почуття ідентичності, яке виражається у відчутті стабільності та неперервності власного «Я», незважаючи на ті зміни, які відбуваються з людиною у процесі її росту та розвитку. При невдалому завершенні цього періоду, за Еріксоном, можна спостерігати «кризу ідентичності», яка проявляється в тому, що не виникає чіткого уявлення про своє «Я», про свою сутність, свої межі. Юнакові важко дати відповідь на питання: «Який він? Що він хоче? Що він може?»

Кожному з власних спостережень відомо, наприклад, що дитина протягом перших років свого життя називає себе не займеником “я”, а ім’ям, тобто так, як до неї звертаються оточуючі. І тільки згодом в процесі розвитку ігрової діяльності, в процесі спілкування з іншими дітьми та дорослими, в міру зростання самостійності дитина починає усвідомлювати себе, своє “я”.

Пізнаючи своє “я”, дитина, як правило, звертається до порівняння себе з іншими людьми. Придивляючись до інших, порівнюючи себе з ними, вона помічає в собі те, що спочатку помічає в інших, і тільки цим шляхом приходить до усвідомлення якостей своїх вчинків та дій, результатів своєї діяльності, вчиться розуміти свої можливості, визначати своє місце в колективі.

Результати психологічних досліджень свідчать про те, що початкова оцінка дитиною власних якостей, вчинків, наслідків діяльності є простим відображенням тієї оцінки, яку дають цій діяльності, цим якостям та вчинкам вихователі, вчителі, батьки. Цей етап розвитку самооцінки дослідники вважають “передсамо-оцінкою”. Процес же формування справжньої самооцінки включає в себе два періоди. На першому з них самооцінці піддаються зовнішні дії, на другому до сфери самооцінки дитини включається її внутрішній стан і власні якості.

Під впливом педагогічних оцінок у дітей створюється певне ставлення до своєї діяльності, до самих себе, формується самооцінка. Але спочатку вона залежить, як ми вже зазначили, від оцінювання їх дорослими, а вже пізніше діти виявляють у цьому відношенні більшу самостійність.

Важливим джерелом розвитку усвідомлення дитиною своєї поведінки є також її оцінка оточуючими. Чимале значення в цьому має характеристика діяльності та якостей особистості. На думку Л.І. Божович, громадська оцінка виконує подвійну роль у формуванні самосвідомості дитини. “По-перше, будучи критерієм відповідності її поведінки вимогам оточуючих, вона начебто вказує дитині на характер її стосунків з навколишнім середовищем і тим самим визначає і її емоційне благополуччя, і її поведінку, і її ставлення до себе як до суб’єкту поведінки.

По-друге, оцінка інших допомагає дитині відокремити ту чи іншу якість від конкретних видів поведінки та діяльності і зробити її предметом усвідомлення та оцінки самої дитини. Функція такої оцінки у формуванні самосвідомості дитини визначає її велике педагогічне значення.

Згідно з здумками В.С. Мерліна, “… в усвідомленні цінності своїх дій, а тим самим і властивостей особистості велику роль відіграє оцінка колективу, соціальна оцінка. Чим повніша та різноманітніша соціальна оцінка, тим глибше вона усвідомлюється самою дитиною, тим більшу роль вона відіграє у формуванні особистості”.

Дослідники психології дитячої самосвідомості вважають, що розвиток психічних функцій (інтелектуальних, вольових, емоційних) у кінці дошкільного віку підіймає самосвідомість дитини на такий рівень, при якому стає можливим поява власної, досить стійкої самооцінки, яка більш або менш об’єктивно відображає реальний стан розвитку дитини. Зміст самоусвідомлення дитини в цей період складається з усвідомлення практичних умінь, вчинків, властивостей, які вона виявляє в собі, співвідносячи свої вчинки з вимогами дорослих.

Більш складним за змістом є внутрішньоособистісний конфлікт, пов’язаний з побудовою підлітком “Я-концепції”, пошуком відповідей на питання “Хто Я? ”, “Який Я? ”, “Для чого Я живу? ” і т.п. Як відомо, постановка подібних питань властива багатьом підліткам. Критичний стан виникає у випадку, коли підліток не може знайти відповідей, які б його задовольняли, коли пошук відповідей на ці питання стає центральним переживанням особистості, фіксується в її емоційно-значущій сфері, а повсякденні проблеми переживаються як менш істотні. Тенденція розвитку критичного стану полягає у відкритті підлітком несумісності між своєю ідеальною “Я-концепцією” (складеною відповідно до уявлень про призначення людини, про тих людей, які обрані як ідеал) і оцінкою реальної ситуації (своєї життєдіяльності, повсякденності, своїх схильностей, здібностей і можливостей), що призводить до глибоких переживань із приводу своєї незначущості, усвідомлення неможливості реалізувати створене ідеальне “Я”, породжує постійну емоційну напруженість. Переживання підлітка супроводжуються втратою самоповаги, зниженням активності, погіршенням стосунків із учителями, батьками, однолітками. Подібний внутрішній процес можна кваліфікувати і як кризу, тому що підліток переживає втрату сенсу життя: його вже не приваблює власне майбутнє, перспектива свого призначення і ролі в суспільстві; він знецінює свій ідеал і все, що його оточує.