Раціоналізм в новоєвропейській філософії. Основні ідеї вчень Р. Декарта і Б. Спінози.

Раціоналі́ зм (від лат. ratio — розум) — філософська точка зору, яка наголошує на пріоритетності розуму, тобто логічного ходу міркування в пошуках істини. Видатними представниками раціоналізму були Бенедикт Спіноза, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц.

Однією із ключових фігур Нового часу є Рене Декарт (1596-1650), французький філософ, математик, фізіолог, психолог. Його латинизоване ім’я – Картезій, тому вчення Р. Декарта отримало назву «картезіанство».

Найважливішими творами Р. Декарта є «Розміркування про метод», «Начала філософії», «Пристрасті душі».

Характерні риси філософії Р.Декарта:

- органічне поєднання праці вченого-природознавця і філософа;

- дуалізм духа та матерії, Бога і світу;

- десакралізація зовнішнього світу;

- раціоналістичний оптимізм;

- віра в консолідуючу силу індивідуального розуму та науки;

- редукціонізм, тобто зведення всієї множиності дійсності до обмеженого числа простих елементів та принципів їх поєднання;

- сильний вплив філософії стоїцизму та філософії Августина (354-430).

Онтологія Декарта. Філософ в основі всього існуючого вбачає дві субстанції: матеріальну і духовну. Обидві ці субстанції створені абсолюно-духовним началом (початком) – Богом. В цьому контексті очевидно, що Декарта не можна вважати безумовним дуалістом.

Духовна субстанція (мисляча) універсуму зосереджена в душі людини, визначає її здібність мислити. Тіло людини, як і все, що існує в межах створеного, матеріальне. Декарт вважає, що реально існує лише одиничне.

В філософії Р.Декарта ідея Бога трактується з позицій деїзма. Бог побудував універсум – складний механізм, дав йому початковий імпульс – першопоштовх. Рослини, тварини, людське тіло, за Декартом, суть механізми. Р.Декарт створив механістично-геометричну картину світу.

В розумінні природи філософ відмовився від принципу телеологізму на користь принципу причинності. В самій природи цілі немає, тому питання: «Для чого?» треба замінити питанням «Чому?»

Гносеологія Декарта. Пізнання, за Декартом, - це пошук розумом істини. Шлях до істини відкриває науковий метод. Істина – всезагальна,

Та необхідна, тобто абсолютна. Всезагальне і необхідне знання не можна вивести із досвіду. Основа такого знання знаходиться в розумі. Р.Декарт вважає, що існують вроджені судження та поняття, але це не готові ідеї, а зачатки ідей. Для іх просвітлення потрібний розум. В розумі полягає вищий критерій істинності – очевидність, ясність, чіткість того, що бачить інтелектуальна інтуїція.

Декарт пропонує великий дослід, експеримент, який відкриває в індивідуальному розумі основи пізнання. Це його методологічний сумнів: Cogito ergo sum – мислю, отже, існую. Сутність його в наступному: можливо засумніватися у всьому, але безсумнівним є акт сумніву. Мислить суб’єкт – «Я мисляще», тобто душа, що мислить – непросторова, неподільна, безсмертна. Отже, я сумніваюсь, отже, мислю, отже, існую як безсмертна душа. Подальше розміркування відновлює аргумент на користь Бога. Бог не може обманювати, тому покладені їм в душу ідеї вірні, справдні. Недосконала людина, яка знайде правильний метод пізнання, може за допомогою розуму, підкорити собі світ.

В праці «Роздуми про метод» Р. Декарт формулює 4 основні правила свого метода істинної дедукції:

1. Приймати за істинне тільки те, що пізнається інтелектуальною інтуїцією безумнівно, ясно.

2. Розкладати кожну складну проблему або завдання на простіші.

3. Методично переходити від відомого і дослідженого до невідомого й недослідженого (від простого до складного).

4. Не робити жодних пропусків у логічних ланках дослідження.

Антропологія Р. Декарта. Людина складається з нематеріальної непротяжної душі, яка мислить, має волю, безсмертна, і тіла – матеріального, протяжного, яке діє рефлекторно, як механізм, що зумовлює потяг людини до задоволення та користі. Душа – сутність людини. Людина відрізняється від автомата цілеспрямованою діяльністю та мовою. Проблему узгодженої дії душі і тіла Р. Декарт пояснює Божественим дивом.

Безпосередніми продовжувачами Р.Декарта стають Бенедикт (Барух) Спиноза (1632-1677) та Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716).

Б. Спіноза вважає, що декартівська проблема субстанції не має рішення, тому що вона невірно пставлена. Не існує окремо двох декартівських половинок – матерії та духу, душі і тіла, які спочатку розєднані, а потім якимось чином поєднуються і співпадають.

Субстанція єдина і всеооплююча, включає в свій зміст всі можливі явища дійсності. Мислення і протяжність постають не окремими субстанціями, а атрибутами, тобто найпершими невід’ємними якостями єдиної субстанції.

Всі речі та явища – лише модуси, різні міри поєднання – мислення та протяжності.

Людина найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі. Від універсальності діяльності людини залежить ступінь розвиненості її інтелекту.

Людина має волю. Воля – це активна властивість людини, яка перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять у рабство бажань та пристрастей.

Таблиця 2.

Відкриття XVIII ст. Епоха Просвітництва

5. Розвиток медичних знань в епоху Середньовіччя та Відродження. Ф. Бекон: філософські погляди в медицині

Врачебное искусство может бить приобретено только

в течение очень долгого времени. Только тогда

оно может принести пользу людям.

Гиппократ