Модуль №1 18 страница

· НЕ.1.16. КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ 1918-1945 РР.

Соціально-економічнии розвиток після Першої світової війни.
2. Наростання робітничого руху в країнах Латинської Америки.
3. Зародження та розвиток націонал-реформістського руху.
4. Особливості економічного розвитку країн регіону в період економічної стабілізації. Політичне життя країн регіону.
5. Економічне та політичне життя країн Латинської Америки в умовах економічної кризи.
6. Посилення ролі держави в економіці після світової економічної кризи.
7. Країни Латинської Америки в роки Другої світової війни.

1.З 20 країн Латинської Америки на початку XX ст. найбільшими були — Бразилія, Мексика, Аргентина. На їх долю припадало 60% з 95 млн. чол. населення і 2/3 території субконтиненту. Значними за територією були також Колумбія, Венесуела, Перу, Чилі. Усі держави юридичне були незалежними. Лише в басейні Карибського моря були невеликі колонії (у загальному 2, 5% території і близько 4, 5% населення регіону) що належали Великобританії, Франції, Нідерландам та США.
У Аргентині, Бразилії, Мексиці, Уругваї та Чилі ще до Першої світової війни стало формуватися ринкове господарство, складалося фабричне виробництво, росло міське населення. Повільніше розвивався капіталізм у Колумбії та Венесуелі і зовсім слабо в малих країнах Центральної Америки.
Характерною особливістю економіки країн Латинської Америки було її аграрно-сировинне призначення з орієнтацією на розвинуті країни Європи та США, яких вабила продукція добувної промисловості субконтиненту. У сільському господарстві панував латифундизм. Господарствам площею понад 1 тис. га належало 80% всіх угідь. Фермерів було небагато.
Пристосування країн Латинської Америки до світового ринку йшло своєрідно. Вони змушені були приймати умови, ним продиктовані. їх економіка, таким чином, формувалася як монокультурна. Так, Аргентина поставляла на світовий ринок м'ясо та зерно, Бразилія і Колумбія — кофе, Куба— цукор, Чилі — мідь і селітру, Болівія — олово, центральноамериканські країни — тропічні культури, за що отримали назву " бананові республіки". Фінансо-во-торгова еліта, яка створилася на цій основі, була тісно пов'язана з іноземним капіталом.
Специфікою латиноамериканських країн була наявність великої кількості малоземельних і безземельних селян, що обумовлювало консервацію вузького внутрішнього ринку і латифундизму з його екстенсивними напівфеодальними формами господарювання (кабальна оренда, відробіткова система, обробіток поміщицької землі примітивними селянськими знаряддями праці тощо). А висока зовнішня кон'юнктура на експортну латиноамериканську продукцію на світовому ринку не сприяла пошукам нових, ринкових методів виробництва у сільському господарстві.
- Інтерес іноземних монополій до згаданих монокультурних галузей втілився в значних інвестиціях. На 1914 рік їх сума сягала 9 млрд. дол. Великі капіталовкладення в Латинській Америці мала Англія (5 млрд. дол.), а також Франція та Німеччина. Інвестиції США становили понад 1, 2 млрд. дол., здебільшого в економіку центральноамериканських країн, де вплив США був переважаючим. Іноземні інвестиції обумовили створення залізничної сітки, значної добувної промисловості. Водночас іноземний капітал гальмував розвиток національного виробництва, сприяв створенню диспропорцій в економіці.
Перша світова війна пожвавила економічний розвиток країн Латинської Америки, оскільки воюючі країни збільшили закупку сировини та сільськогосподарської продукції. Так, в Бразилії виникло біля 6 тисяч нових підприємств, збільшився видобуток селітри та міді в Чилі, олова в Болівії, у Венесуелі почався видобуток нафти. У роки війни особливо виросли інвестиції США. З відкриттям Панамського каналу (1914 р.) гегемонія США в Центральній Америці стала неподільною і підкріплювалася інтервенціоністськими діями американських збройних сил в стилі " великого дубця" (американське вторгнення на Гаїті 1915 року, в Домініканську республіку — 1916 р., в Мексику — 1918-1917 рр., на Кубу — 1917 року). Така політика не перечила доктрині Монро (1823 р.).
Завершення війни в Європі болісно вдарило по латиноамериканській економіці. Багато підприємств розорилося, посилилось масове безробіття.

2.Погіршення економічної кон'юнктури після війни, ріст безробіття, зниження життєвого рівня трудящих створили соціальну напруженість перших повоєнних років. Трудящі страждали не стільки від капіталізму, скільки від недостатнього його розвитку. Ситуацію погіршувала відсутність всюди (за винятком Уругваю) трудового законодавства.
Піднесення страйкової боротьби почалося вже 1917 року і продовжувалося до 1920-1921 рр. Робітники вимагали підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці, законодавчого оформлення 8-год. робочого дня, соціального забезпечення, прав профспілок. В Аргентині 1919 року в столичному окрузі страйкувало 300 тис. чол. Загальний страйк в Буенос-Айресі в січні 1919 р. переріс у сутички з військами. 18 листопада в столиці Бразилії Ріо-де-Жанейро анархо-синдикалісти підняли повстання, яке було придушено військами. Дещо в іншому руслі розвивалися події в Мексиці, де в 1910-1917 рр. відбулася демократична революція. Конституція 1917 р., що проголосила демократичні свободи і декларувала вирішення низки гострих проблем (аграрна реформа тощо), породила у людей певні надії та реформістські настрої. Страйкова боротьба там у 1917-1923 рр. проходила під гаслами реалізації конституційних зобов'язань влади. Страйки охопили також Перу, Колумбію, Еквадор, Чилі, Уругвай, Кубу. В окремих випадках справа доходила до зіткнень страйкарів з військами (Чилі, Уругвай, Куба). Не менш впертою була боротьба селян проти латифундистів.
Серед робітників, як і у Південній Європі (Іспанія, Італія), переважали анархо-синдикалістські настрої. Робітникам здавалося, якщо знищити державу, а всю власність передати профспілкам, які будуть займатися організацією виробництва, то запанує соціальна справедливість і всім буде добре. Анархо-синдикалізм був не єдиною утопією, яка знаходила співчуття серед представників найманої праці. Після Першої світової війни сюди прийшов і став створювати свої політичні організації також комунізм, хитання в бік анархо-синдикалізму та більшовизму свідчили про назрілість і не-вирішеність багатьох соціальних проблем в Латинській Америці.
У ряді випадків робітники добилися серйозних поступок. У низці країн скорочено робочий день до 8 год., підвищено заробітну плату, введено страхування за виробничі травми, пенсії для окремих категорій працюючих, визнано профспілки. Політика реформізму керівних кіл низки країн на початку 20-х років знизила соціальну напруженість.
Складовою частиною загальнодемократичного руху був також студентський рух. Початок йому поклали в березні 1918 р. студенти Кордовського університету Аргентини. Вони вимагали реформування системи освіти, обновлення програм і навчального курсу у відповідності з насущними потребами суспільства, демократичного самоуправління і повної автономії університету від державної влади. Рух вилився в бойкот занять, захоплення університетських приміщень, вуличні маніфестації і мітинги. У жовтні 1918 р. уряд Аргентини декретував університетську реформу, яка задовольнила вимоги студентів автономії та демократизації університетів. Подібних поступок добилися також студенти Чилі, Перу, Куби та інших країн.

3.Викликом історично характерній для латиноамериканських країн формі правління кауділістського типу був прихід у післявоєнний період до влади реформістських урядів, які намагалися здійснити заходи по демократизації економічної, політичної та соціальної сфери життя. Тісно пов'язаний з розвитком основ ринкової економіки, реформізм водночас був відповіддю на події соціального руху в перші післявоєнні роки. Його метою було сприяти розвитку місцевого капіталізму, домогтися реального здійснення правових норм демократичної держави. Активізація реформізму (і це закономірне явище) спостерігалася в найбільш промислове розвинутих країнах — Аргентині, Чилі, Уругваї, Мексиці. В Аргентині реформізм виразився в діяльності уряду президента Іполито Іри-гойєна (1916-1922 рр.), лідера партії Громадянський радикальний союз (ГРС). Були прийняті заходи для заохочення розвитку промисловості, захисту дрібної власності, допомоги орендарям, введено загальне виборче право, здійснено демократизацію державного і місцевого самоуправління, розширено права муніципалітетів. У латифундистів було вилучено 6 млн. га землі і роздано колоністам. Уряд Іригойена пішов також на скорочення робочого дня, підвищення зарплати, введення пенсій для ряду категорій трудящих, обмеження праці підлітків і жінок. Свободу діяльності отримали профспілки. У галузі освіти відкрито тисячі нових шкіл. Уряд своїми реформами прагнув добитися класової співпраці.
У Чилі подібну реформаторську діяльність на початку 20-х років здійснював уряд лідера партії лібералів Артуро Алессандрі. Реформізм захопив також Уругвай. У Мексиці, де 1920 р. встановився режим " революційного ка-уділізму" Альваро Обрегона, який став на шлях співпраці з реформістським профцентром КРОМ (Мексиканська регіональна робітнича конфедерація, створена в 1918 р.), влада приступила до проведення аграрної реформи, здійснювалися заходи по виконанню положень конституції 1917 р. Зокрема, селянам було передано 600 тис. га землі. У багатьох випадках реформізм не тільки сприяв зміцненню соціальної бази політичних режимів, але й переконливо доказував необхідність і можливість соціальних компромісів.

4.У середині та другій половині 20-х років у Латинській Америці, як і всюди, була стабілізація. Для неї були характерні сталі темпи економічного розвитку, ріст традиційного експорту, приток іммігрантів з Європи тощо. Однак економічний базис і його відповідні форми життєдіяльності залишилися попередніми (моноку-льтурність економіки, засилля латифундизму, тиск іноземного капіталу та експортної маси на спроби національної буржуазії заявити про себе на вітчизняному ринку, екстенсивний характер розвитку господарства, спричинений надмірним економічним інтер-венціонізмом держави).
За роки стабілізації іноземні інвестиції в країнах Латинської Америки були доведені до 15 млрд. дол. Серед держав-інвесторів на перше місце вийшли США. Однозначна оцінка іноземних інвестицій неможлива. Їх наявність створювала певну систему економічної і політичної залежності регіону від іноземних держав, з одного боку, а з другого боку, іноземний капітал сприяв економічному розвитку, створював сотні тисяч нових робочих місць і тим самим оздоровлював соціальну ситуацію в латиноамериканських країнах. Не слід забувати й те, що інвестування капіталу може здійснюватися при умові взаємної вигоди сторін.
Політична обстановка в роки стабілізації в країнах субконтиненту складалася по-різному. В одних — продовжували діяти реформістські уряди (Аргентина, Уругвай, Перу), в других — їх змінили диктаторські режими (Куба, Чилі), в третіх — консервативні кола, що виражали інтереси, насамперед латифундистів, трималися при владі з допомогою конституційних форм правління (Бразилія, Колумбія) або диктатури (Венесуела).
В Аргентині, де продовжував правити Громадянський радикальний союз, здійснювалися обережні реформи. Так, був прийнятий закон про 8-год. робочий день, водночас націоналізовано нафтову та нафтопереробну промисловість. Уряди радикалів очолювали президенти Т.Марсело Альвеар (1922-1928 рр.) та І.Іригойєн (1928-1930 рр.).
У Чилі в середині 20-х років внутріполітична обстановка загострилася. У вересні 1924 р. група офіцерів, політичні уподобання яких були різними, здійснила військовий переворот під націоналістичними гаслами. Серед них виявилися авторитаристи, реформісти і навіть прихильники лівого радикалізму, що відобразилося в суперечливому характері діяльності їх влади. Хунта військових, що прийшла до влади, переслідувала робітничий рух, але прийняла досить передове трудове законодавство (8-год. робочий день, пенсії для трудящих, право на створення профспілок і на колективні договори). Невдовзі, в січні 1925 р., відбувся ще один військовий переворот, внаслідок якого влада зосередилася в руках полковника Ібаньеса дель Кампо, який зайняв посаду військового міністра. 1927 року він став президентом, встановив режим особистої влади. Будучи прихильником італійського фашизму, вважав, що добитися згуртування суспільства цілком можливо в рамках авторитарної держави через насадження корпоративного синдикалізму. Вдавшись в окремих випадках до стимулювання національної економіки, Ібаньєс здобув на певний час масову опору в середніх верствах та серед частини трудящих. У зовнішній політиці співпрацював із Сполученими Штатами.
На Кубі в роки стабілізації панував диктаторський режим Херардо Мачадо-і-Моралеса. Діяв в інтересах панівних верств — великих підприємців та поміщиків. За зразок мав італійський фашизм. З ініціативи Мачадо була реалізована широка програма будівельних робіт, що сприяло створенню багатьох тисяч робочих місць і зниженню соціальної напруженості. Мачадо прославився також нещадною боротьбою проти кубинських комуністів.
У Мексиці наступник Обрегона президент генерал Плутарко Еліас Кальєс (1924-1928 рр.) зміцнив режим " революційного кау-ділізму". Заявив, що його мета — будівництво розвинутої економіки і суспільства " соціальної справедливості" на основі співпраці робітників, селян і національних підприємців. Фактично йшлося про надання нового імпульсу реформізму. Уряд Кальеса вдався до державного регулювання економіки, розподілив серед селян 3, 2 млн. га землі із 100 млн., якими володіли латифундії. Головною метою тут було запустити механізм ринкової економіки на селі. Було обмежено позиції іноземного капіталу, особливо в нафтовій промисловості, що призвело до конфлікту з США.
У реалізації програми реформ і співпраці різних соціальних груп урядом Кальеса запроваджено 8-год. робочий день, арбітраж, укладання колективних договорів, визнано права профспілок. КРОМ при Кальєсі стала офіційним профцентром. Лідери конфедерації зайняли важливі посади в урядовій адміністрації, у тому числі міністра промисловості, торгівлі і праці. Економічна кон'юнктура періоду стабілізації сприяла реформізму, а головне — формуванню середнього класу, носія стабільності та прихильника реформ, хоча в умовах навіть Мексики ця справа була досить проблематичною. Кінець стабілізації в Мексиці наприкінці 20-х років означав не тільки поворот керівних кіл країни вправо, але й ріст ліворадикальних настроїв, що виразилося в активізації діяльності комуністів і в створенні 1929 року Мексиканської унітарної профспілкової конфедерації.
У Бразилії та Нікарагуа боротьба проти місцевої олігархії в 20-ті роки набрала збройної форми. У Бразилії, де нормально діяла конституція, фактично вся влада знаходилась у руках поміщицько-буржуазної " кофейної" олігархії штатів Сан-Паулу і Ми-нас-Жераїса, пов'язаної з Великобританією. На шлях відкритої збройної боротьби з олігархією встали молоді офіцери — " тенен-тисти" (від " тененте" — лейтенант). Вони вимагали заміни олігархічного режиму конституційною владою. 5 липня 1922 р. " те-нентисти" підняли повстання в Ріо-де-Жанейро і захопили столичний форт Копакабана. Жорстоке придушення повстання не зламало духу " тенентистів". 5 липня 1924 р. вони знову повстали і через кілька днів боїв захопили місто Сан-Паулу. Оточені урядовими військами " тенентисти" прорвали блокаду і ще майже три роки вели боротьбу з військами режиму. Це була яскрава сторінка в боротьбі за демократію в історії Бразилії.
Не менш вражаючим моментом було й повстання нікарагуансь-ких патріотів на чолі з Сандіно. Селянин Аугусто Сесар Сандіно (1895-1934 рр.) 1926 року очолив загін лібералів і підняв повстання проти уряду консерваторів — хунти поміщицької олігархії. За згодою лібералів у травні 1927 р. в конфлікт втрутилися США й окупували країну. Сандіно не прийняв окупації і розпочав війну з урядовими військами та американськими окупантами, висловлювався за проведення глибоких соціальних перетворень в інтересах робітників і селян.
У цілому ж реформістські потуги в ряді країн Латинської Америки в роки стабілізації ніде не привели до створення міцного середнього класу та перемоги демократичної альтернативи в суспільному розвитку. Цьому процесу перешкоджали слабкість національної буржуазії, неподолані залишки феодалізму, панування латифундизму не тільки в сільському господарстві, але й в суспільній свідомості, що виражалося в схильності до кауділізму. Основою останнього продовжували залишатися кастові армії як знаряддя військових переворотів і опора того ж кауділізму. Позбавлені нормальної соціальної бази, до реформізму, як форми лавірування між інтересами різних соціальних груп, часто-густо вдавалися ті ж військові режими. Кампанії одержавлення певної частини власності мали на меті те ж саме — зміцнення особистої влади каудільо чи певної хунти на чолі з президентом.
5.Економічна залежність країн Латинської Америки від світового ринку виявилася особливо вразливою в роки кризи. Загальна вартість експорту країн субконтиненту з 1929 по 1933 р. зменшилась втричі. Попит на традиційну латиноамериканську продукцію різко впав. Погіршенню становища сприяла і протекціоністська політика великих країн. Картина труднощів доповнилася погіршенням торгового і платіжного балансу, фінансовою кризою, бюджетним дефіцитом тощо. У Чилі виробництво селітри скоротилося в 15 раз, міді — в 3 рази. На Кубі виробіток цукру зменшився з 5 до 1, 9 млн.т. Мільйони тонн кофе, зерна знищувались. Розорялися маси дрібних сільськогосподарських виробників. Тисячі підприємств закрилися, кількість безробітних за 1930-1932 рр. виросла з 2 до 7 млн. осіб, зменшилась заробітна плата, припинився потік інвестицій, виросла соціальна напруженість, широкі верстви населення прийшли в рух, що призвело до бурхливих подій на латиноамериканському континенті.
1930 року відбулася революція в Бразилії, в Колумбії до влади прийшли ліберальні реформісти, в Аргентині і Перу, навпаки, реформістські уряди скинуті. У Мексиці посилювалися позиції демократичних сил. Упали диктаторські режими в Чилі (1931 р.) і на Кубі (1933 р.). На початку 1932 р. комуністи під керівництвом Фара-бундо Марті підняли повстання в Сальвадорі. У Нікарагуа Сандіно відновив бойові дії проти б-тисячного корпусу американської морської піхоти і національної гвардії режиму. Американські підрозділи в січні 1933 р. покинули Нікарагуа. Сандіно повірив обіцянкам уряду забезпечити економічний і політичний суверенітет країни та надати нікарагуанцям демократичні права і розпустив армію. 21 лютого 1934 р. він був схоплений і убитий за наказом командувача національної гвардії генерала Анастасіо Сомоси, який незабаром на цілих 40 років встановив свою диктатуру Нікарагуа.
Страйкова боротьба в роки кризи охопила більшість країн Латинської Америки. У таких умовах знову підняв голову лівий радикалізм. У 1930-1931 рр. комуністичні партії утворилися в Колумбії, Венесуелі, Сальвадорі, Панамі, Коста-Ріці.
Політику ліберальних реформ і класового співробітництва, яка проводилася в Аргентині урядом Іригойєна, перервала світова економічна криза. Уряд радикалів опинився в ізоляції і справа, і зліва. Справа вимагали припинення реформ і жорсткого курсу в соціальній сфері, зліва — збіднілі в роки кризи маси надіялися на більш справедливий розподіл матеріальних благ.
У вересні 1930 р. військові під командуванням генерала Хосе Урибуру здійснили переворот, Іригойєн заарештований і засланий. Генерал проголосив себе тимчасовим президентом з диктаторськими повноваженнями, що засвідчили його перші заходи: відміна конституційних гарантій, репресії проти прихильників Іригойєна, створення спеціального відділу для боротьби з комуністичною небезпекою. Опорою режиму стала армія і латифундисти. Спроби забезпечити " порядок" і " класовий мир" твердою рукою, а введенням жорстких протекціоністських митних заходів вивести країну з кризи, успіху не мали. Знову почав рости престиж партії радикалів. Традиційні ліберальні кола буржуазії і поміщиків теж були незадоволені всевладдям диктаторського режиму. Надто вузька база режиму змусила Урибуру до відновлення конституційних порядків. У лютому 1932 р. президентом Аргентини став кандидат національно-демократичної партії генерал Агустин Хусто. Однак політика обмеження демократичних свобод збереглася.
Економічна криза похитнула становище " кофейної" олігархії в Бразилії. Її противники з панівних класів на березневих виборах 1930 р. згуртувались у Ліберальний альянс і своїм кандидатом в президенти висунули Жетуліо Варгаса, поміщика-скотаря із штату Ріо-Гранді-ду-Сул, колишнього міністра і губернатора, який виявився неабияким політичним діячем. Ліберальний блок залучив на свій бік популярних в народі " тенентистів". У програму альянсу були включені вимоги демократизації країни і " зо-гальнонаціональног революції в інтересах всього народу". Однак надії Ліберального альянсу на виборах не справдились. Тоді лідери альянсу вдалися до збройного повстання. Вирішальну роль у повстанні відіграли " тенентисти", які підняли військові частини. З листопада 1930 р. в Ріо-де-Жанейро було сформовано уряд Ліберального альянсу на чолі з Ж.Варгасом. Режим " кофейної" олігархії зметений. Варгас встановив військовий режим, який дав можливість зміцнитися новій владі, забезпечити себе від спроб " кофейної" олігархії повернути владу. Та й підтримувати єдність учасників блоку так було простіше. Уряд Варгаса провів заходи по зміцненню позицій національного капіталу і розвитку економіки, було розроблено трудове законодавство (8-год. робочий день, мінімум зарплати тощо). Стали створюватися корпоративні профспілки за участю підприємців. Однак спокою в країні досягнуто не було, а 1932 року довелось придушувати заколот " кофейної" олігархії штату Сан-Паулу.
В умовах глибокої економічної кризи диктатура Ібаньєса в Чилі швидко втрачала свою матеріальну і соціальну опору. По країні прокотилася хвиля страйків, вуличних демонстрацій, студентських заворушень з вимогами відставки диктатора, відновлення демократичних свобод, прийняття заходів по виходу з кризи і поліпшенню становища населення. На 26 липня був призначений загальний страйк проти диктатури. У той же день Ібаньєс утік з країни.
Новий уряд, очолюваний представником ліберальної професури університету Х.Е.Монтеро, спирався на опозиційні буржуазно-націоналістичні кола. Було оголошено про відновлення демократичних свобод і конституційного режиму. Однак уряд не поспішав, а скоріше не міг негайно поліпшити становище. 1 вересня 1931 р. вибухнуло повстання військових моряків. Оволодівши флотом, повсталі зажадали негайного проведення аграрної реформи, націоналізації іноземного і великого місцевого капіталу, прийняття заходів по покращанню рівня життя трудящих. Проте невдовзі повстання було придушено. Заворушення і боротьба не припинилися. У січні 1932 р. відбувся новий загальний страйк. 4 червня 1932 р. група офіцерів і цивільних на чолі з полковником Марма-дуке Грове скинула уряд Монтеро і проголосила Чилі " соціалістичною республікою". Програма уряду передбачала скликання Установчих зборів, націоналізацію банків, встановлення державного контролю над рядом ключових галузей економіки та заходи по її розвитку, підвищення податків на великих підприємців, контроль над розподілом в інтересах малозабезпечених, розміщення безробітних на державних і невикористовуваних землях. Отже, ця демократична програма страждала деякими соціалістичними положеннями. Її окремі пункти були виконані в перші ж дні. З ініціативи комуністів і Робітничої федерації Чилі в Сантьяго було створено раду робітничих депутатів. Аналогічні ради виникли в інших містах. Таким чином, поряд з існуючою комуністи стали формувати паралельну, свою владу. Це особливо стривожило владу імущих. Тим більше, що компартія стала вимагати передачі влади радам і негайного здійснення " соціалістичної революції". Така обстановка спровокувала антикомуністичний виступ на чолі з полковником К.Давилою.
" Соціалістична республіка", проіснувавши 12 днів, впала. Чилійців не влаштовував ні " справжній соціалізм", ні диктатура Д’Авіли. Через 100 днів впала й вона. Було відновлено чинність конституції 1925 р., легалізовано політичні партії, проголошено амністію. На президентських виборах у жовтні 1932 р. переміг кандидат від блоку буржуазно-поміщицьких партій Артуро Алессандрі Пальма. Обстановка в країні стабілізувалася.

5.Криза 1929-1933 рр. продемонструвала вразливість монокультурної економіки, її велику залежність від кон'юнктури на зовнішньому ринку. Захист від кризових явищ зовнішнього характеру стали шукати в посиленні економічної ролі держави, що, зокрема, виразилося в протекціоністських заходах, мета яких — утруднити доступ іноземних товарів на латиноамериканський ринок і водночас стимулювати розвиток національної економіки. Разом з тим це означало відмову від свободи міжнародної торгівлі. Національна економіка отримала й інші пільги від держави: кредити, субсидії, фінансові й податкові привілеї. Зміцнювався державний сектор: державні банки, компанії в базових галузях економіки. Це й була підтримка національного капіталу в боротьбі з іноземним. Характерно, що активізація економічного інтервенціонізму держави відбувалась в найбільш розвинутих країнах Латинської Америки — в Мексиці, Аргентині, Бразилії, Чилі, Уругваї. У більшості з них (Бразилія, Мексика, Чилі, Колумбія) заходи державного регулювання були спрямовані на заохочення національного капіталу і промислового розвитку. В окремих країнах значного розмаху набрала націоналізація деяких галузей. Так було в Мексиці при Карденасі (1934-1940 рр.), у Чилі в роки Народного фронту (1938-1941 рр.), на Кубі під час революції 1933-1934 рр., у Болівії в 1936-1940 рр. Все це призвело до створення значного державного сектора в базових галузях, що йшло врозріз з інтересами латифундистів та іноземних інвесторів.
Ужиті заходи сприяли росту виробництва продукції, яка раніше імпортувалася. Однак традиційні соціально-економічні структури, пронизані феодальними напластуваннями, кардинальних змін не зазнали. А це не могло відкрити шлях до вільної ринкової економіки у виробництві і демократії в суспільстві. У зовнішньому плані ці зміни не вплинули кардинально на статус Латинської Америки як аграрно-сировинного придатку і об'єкту іноземних інвестицій. На другу половину 30-х років в латиноамериканських країнах особливо зміцніли позиції Німеччини. 1938 року німецькі інвестиції становили майже 1 млрд. дол. (Аргентина, Бразилія, Чилі). США, щоб зміцнити свій вплив, 1933 року устами президента Рузвельта проголосили перехід від політики " великого дубця" до політики " доброго сусіда".
У серпні 1933 р. внаслідок загального політичного страйку, що поклав початок революції, була повалена диктатура Мачадо і наступного місяця створено тимчасовий революційний уряд на чолі з Р.Грау Сан-Мартіном. Значний вплив в уряді мали ліберально-реформістські кола. Ключовою постаттю був 27-річний Антоніо Гітерас, який зайняв ряд міністерських посад, в тому числі й міністра внутрішніх справ, і був прихильником демократичних перетворень (навіть мріяв про соціалістичне майбутнє Куби).
Уряд увів демократичні свободи, легалізував політичні організації, запровадив 44-годинний робочий тиждень, систему колективних договорів, підвищив заробітну плату. Також було обмежено привілеї іноземного капіталу, введено урядовий контроль над рядом підприємств і філій американських компаній.
Скинення Мачадо намагалися використати комуністи. Комуністи і очолювана ними національна робітнича конфедерація Куби вимагали йти далі, висували гасло радянської робітничо-селянської влади. Відповідь з боку правих не забарилася. 14 січня 1934 р. командувач армією Фульхенсіо Батіста здійснив переворот, запровадив диктаторський режим, почав репресії проти лівих. Проте правити диктаторськими методами без серйозної соціальної бази ставало все важче, і Батіста пішов на певні поступки. У 1937-1938 рр. на Кубі відновлені демократичні свободи, легалізовані політичні партії. Знову активізувалися профспілки, а також компартія, яка відчувала себе, як риба у воді, у системі демократії і постійно була націлена на ліквідацію слабких пагінців тієї ж демократії. Прийнята 1940 року нова конституція утверджувала демократичні свободи, соціальні права трудящих, узаконювала необхідність аграрної реформи.
На президентських виборах 1 липня 1934 р. переміг генерал Ласаро Карденас, представник Національно-революційної партії, створеної 1929 року з представників різних верств. Карденас обіцяв вирішити на користь селян аграрне питання, прийняти заходи проти іноземних монополій.
Період перебування уряду Карденаса при владі у Мексиці знаменував вступ цієї країни в смугу низки важливих прогресивних перетворень. Уряд взяв курс на утвердження і розширення демократичних свобод, з метою зміцнення власних позицій прагнув до ролі соціального арбітра. Так під час страйків 1935-1937 рр. пропагуючи тезу про необхідність регулювання державою економіки в інтересах робітників, він підтримав їх вимоги. Прихильники Кальєса, які виступили проти такої політики, були вигнані з уряду, державних установ, армії тощо.
При підтримці уряду трудящі добилися підвищення зарплати, 40-годинного робочого тижня, утвердження системи колективних договорів. Карденас вдався до експропріації ряду національних та іноземних підприємств, які були перетворені в кооперативи, контрольовані державою. Заходи в плані державного капіталізму зміцнювали позиції уряду, забезпечували йому свободу дій навіть при відсутності серйозної соціальної бази.
Уряд прискорив аграрні перетворення. У місцевих поміщиків та іноземних монополій було конфісковано 18 млн. га землі, яка в основному була передана кооперативним ехідо (общинам), де земля і техніка використовувалися спільно. Все ж частина землі попала в руки індивідуальних господарів. Але держава надавала перевагу колективним ехідо, за якими знову ж таки здійснювався державний контроль. Внаслідок цього питома вага селян-ехідито-рів 1940 року виросла з 15 до 43%, а відсоток зайнятої ехідо землі — з 6 до 21%. Однак всередині самих ехідо йшло розшарування, що свідчило про схильність селян до ініціативи, а значить, прагнення самостійного господарювання.
Уряд Карденаса шляхом експропріації намагався витіснити іноземний капітал з Мексики. 1937 року експропрійовано і передано профспілкам залізниці, в чому явно простежується вплив тою чи іншою мірою синдикалізму. 1938 року націоналізовано також нафтову промисловість, що контролювалася англо-американцями.
Проголошуючи подальший курс на радикалізацію мексиканського суспільства, у березні 1938 р. Карденас і його найближче оточення заявили про створення замість НРП нової масової Парти мексиканської революції (ПМР), яка повинна була об'єднати всіх прихильників перетворень. До неї, серед інших, ввійшли Ко-нфрдсрпція 'трудяїцих Мексики (КТМ), Національна селянська конфедерація, навіть компартія. Програма партії націлювала на дальші перетворення аж до " підготовки народу до встановлення робітничої демократи і соціалістичного ладу". Карденас прагнув з допомогою вищезазначених перетворень створити умови для переходу Мексики до соціалізму. Але соціалістичні експерименти не принесли поліпшення добробуту мексиканців. Означені реформи не завжди були оправдані з точки зору вільного ринкового господарства. Реформи Карденаса підривали не тільки позиції поміщицької олігархії, але й іноземного капіталу. У зарубіжних інвесторів вони надовго відбили бажання вкладати капітали в мексиканську економіку, що було далеко не кращим виходом з господарської відсталості. Які були наслідки реформ, можна судити з того, що процес, започаткований Карденасом, завершився разом з терміном його перебування на посаді президента країни.
Бразилія, Аргентина і Чилі в 1933-1939 рр.
Небезпека фашизму в латиноамериканських країнах породжувалася двома факторами: внутрішнім і зовнішнім. Складові внутрішнього фактора утворювали структурна криза, специфічні, далеко немирні стосунки між верствами імущих — латифундисти і компрадори прагнули до консервації існуючих суспільних порядків, а національна буржуазія намагалася усунути перешкоди на шляху розвитку ринкової економіки. У насадженні ідеології і методів державного управління фашистського типу консервативні олігархічні кола латиноамериканських країн бачили шлях власного порятунку від революцій та смут. Простежувалася їх діяльність у плані реалізації цих задумів. Так у Бразилії в 1933-1935 рр. широких масштабів набрав рух фашистської партії " інтеграліс-тів", яка закликала до встановлення режиму за німецьким чи італійським зразком.
Зовнішній фактор являв собою своєрідний експорт фашизму з Європи, проникнення його через налагодження тісних контактів — економічних, зовнішньоторгових, дипломатичних — з фашистськими державами, що було характерним для Аргентини, Бразилії і особливо Чилі. У цьому напрямку активно діяла нацистська агентура, використовувались місцеві колонії німецьких емігрантів. Про це свідчили події в Аргентині, де з 1933 р. активізувалась гітлерівська агентура, яка спиралася на підтримку вже згадуваних німецьких колоній. У Чилі профашистські організації були настільки могутніми, що впливали на зовнішньополітичний курс країни в бажаному для Німеччини напрямі. А головне, в країні були соціальні групи, зацікавленні у встановленні фашизму.Проте боротьба проти фашизму, яка в країнах Латинської Америки набула різних форм, була специфічною, поєднувалася з боротьбою проти реакції та вояччини, з боротьбою за демократію, часто виливалася в прояви лівого радикалізму.
Створений в березні 1935 р. в Бразилії Національно-визвольний альянс, який очолили комуністи, ставив своїм завданням повалення режиму президента Варгаса і встановлення " наробної вла-ди", що провела б глибокі революційні перетворення. Курс на збройне повстання, взятий керівництвом альянсу, не влаштовував демократичних учасників, і вони покинули його. У липні 1935 р. уряд Варгаса заборонив альянс, і останній пішов у підпілля. Відхід демократичних сил перетворив альянс у вузьку змовницьку організацію комуністів. Повстання в Ріо-де-Жанейро, Ресіфі та деяких інших містах, підняте альянсом в листопаді 1935 р., було придушено. Покінчивши з виступом комуністів, Варгас 1938 року розгромив також " гнтегралістів", заборонив всі політичні партії, продовжив заходи по збільшенню і зміцненню державного сектора як бази влади в умовах, коли націоналізація завжди знаходила широке схвалення з боку люмпенізованого населення.
Таким чином, ні плани фашистів, ні плани комуністів в 30-х роках у Бразилії не здійснилися. Ті й інші зазнали поразки. Сили учасників цієї боротьби виявилися настільки рівновеликими, що кінцевим результатом був статус-кво. Збереглася диктатура олігархії і вояччини, підкріплена соціальним маневруванням режиму так званої " нової держави", проголошеної Варгасом 1937 року.
Не менш бурхливі події в середині 30-х років відбувались і в Аргентині. Тут теж компартія планувала створення народного фронту, як заявлялося, для протидії реакції і усунення від влади поміщицько-фінансової олігархії. Правда, далі організації загальних страйків комуністи та їх союзники по Загальніа 1936 р. здобути перемогу на виборах у палату депутатів конгресу.
Радикали, соціалісти і кілька дрібних партій утворили єдиний парламентський блок під багатозначною назвою " Народний фронт", який поставив перед урядом вимогу дотримання демократичних свобод і приборкання крайньої реакції. Однак, коли комуністи запропонували радикалам і соціалістам винести боротьбу за стіни парламенту і утворити народний фронт в широкому значенні, ті відхилили, добре пам'ятаючи про дії Альянсу в Бразилії в 1935 р. Незабаром, у лютому 1938 р., коли президентом став представник ліберального крила Національно-демократичної партії Рікардо Ортіс, який прийняв заходи по зміцненню конституційних свобод, обстановка в Аргентині розрядилася.
Чилі була єдиною країною, де організаційно і програмне оформився Народний фронт (березень, 1936 р.). Програма передбачала захист і розширення демократичних свобод і прав трудящих, заходи по розвитку національної економіки, обмеження іноземного капіталу, посилення ролі держави в економіці, аграрні перетворення на користь селян, піднесення рівня життя, заходи проти фашизму тощо. У плані єдності відбувалося об'єднання основних профспілок у Конфедерацію трудящих Чилі (КТЧ).
На президентських виборах 25 жовтня 1938 р. Народний фронт отримав перемогу. Його кандидат Педро Агірре Серда отримав 50, 2% голосів. В уряд Народного фронту ввійшли радикали, соціалісти і демократи. Комуністи вирішили підтримати, але не входити.
Уряд Народного фронту (1938-1941 рр.) провів низку заходів проти крайніх правих організацій, по зміцненню демократичних свобод і прав трудящих, розширив систему соціального забезпечення, знизив ціни на продукти харчування. 1939 року була створена Корпорація розвитку промисловості (КОРФО). Держава фінансувала розбудову низки галузей важкої промисловості (електроенергетика, паливо). КОРФО створила значний сектор державної промисловості. Держава допомагала також дрібному і середньому бізнесу, безземельним селянам передала частину земель, що пустували. Певні успіхи мали місце в медицині та освіті.
Проте економічні і соціальні заходи уряду Народного фронту не підкріплювалися і не могли бути підкріплені економічним ростом, оскільки були такими, що не стимулювали ініціативи виробника. З другого боку, ліві, особливо комуністи, підштовхували уряд до подальших " глибоких революційних перетворень". За таких обставин помірковані, демократичні сили намагалися не допустити дальшого скочування країни в революційний хаос, наполягали на проведенні лише зважених реформ. У цьому плані демократи заручилися підтримкою керівництва соціалістичної партії. У такій обстановці 1941 року Народний фронт розпався.
Як бачимо, в середині і II половині 30-х років у суспільному житті країн Латинської Америки проявилися профашистські та прокомуністичні тенденції. І це було цілком природно для країн з крайніми антагонізмами, без історичної практики демократії. Боротьба цих двох тенденцій закінчилася перемогою кауділізму і олігархізму чисто латиноамериканського типу, що поводив себе суто по-латиноамериканськи: закон — головна характерна ознака демократії, незважаючи на існування в багатьох країнах конституції, не панував, не довлів над суспільством. Дозовану свободу й надалі дарували " добрі" каудільо і відбирали " недобрі".
Разом з тим в міжвоєнний період формувалися основи специфічної для Латинської Америки господарської системи, яка значною мірою представляла собою суміш державного капіталізму, синдикалізму і кауділізму і давала привід іменувати себе латиноамериканським соціалізмом.
7.З початком війни простежується загострення боротьби за Латинську Америку між протиборчими сторонами. Умови, що складалися у світі, вимагали вироблення єдиної стратегії поведінки американських держав. З ініціативи США у вересні-жовтні 1939 р. на нараді міністрів закордонних справ американських держав в Панамі була прийнята " Загальна декларація про нейтралітет американських республік" і " Панамська декларація". Наступна нарада в липні 1940 р. в Гавані виробила " Гаванську декларацію", яка проголошувала право американських країн на окупацію володінь європейських держав в Америці, якщо виникне загроза їх захоплення іншою, неамериканською державою. Таким чином, з самого початку війни американські країни зайняли позицію жорсткого нейтралітету.
Однак вступ США у війну означав кінець політики нейтралітету. У грудні 1941 р. країни Вест-Індії і Центральної Америки оголосили війну державам " вісі". У наступні роки про вступ у війну на боці Об'єднаних націй заявили майже всі країни Латинської Америки, зокрема Чилі та Аргентина спромоглися на цей крок лише 1945 року, оскільки німецькому впливу там сприяли численні вихідці з Німеччини та активність гітлерівської агентури. Участь латиноамериканських країн у війні обмежувалася в основному поставками сировини, сільськогосподарської продукції, конвоюванням морських транспортів тощо. Латиноамериканські країни встановили дипломатичні стосунки з союзником США по антигітлерівській коаліції — СРСР.
За роки війни зміцніли позиції і присутність США в Латинській Америці. Такі конкуренти як Японія, Німеччина, Італія були повністю витіснені, а позиції Англії ослаблені. Скликана в лютому 1945 р. в Мехіко міжамериканська конференція з питань війни і миру була демонстрацією абсолютної переваги США в Латинській Америці. На ній США запропонували латиноамериканським країнам " план Клейтона", в якому викладалися заходи, масштабна реалізація яких сприяла б прискореному розвитку ринкової економіки і демократії, — заохочення приватного підприємництва, заборона державних підприємств, надання гарантій іноземним інвесторам, ліквідація тарифів тощо. Там же фігурували принципи " вільної торгівлі" і " рівних можливостей".
Прийнята на цій же нараді " Чапультепекська декларація" проголошувала принципи " взаємодопомоги і американської солідарності". Будь-який замах на територіальну цілісність, суверенітет або незалежність однієї з американських держав буде розглядатися як акт агресії проти держав, що підписали декларацію.
Разом з тим великі сировинні поставки латиноамериканських країн в роки війни, насамперед в США, сприяли нагромадженню золотих і валютних запасів, а скорочення ввозу промислових товарів — розвитку національної промисловості, росту чисельності найманої праці.
Мексика
Уряд Л. Карденаса уже 4 вересня 1939 р. оголосив про нейтралітет своєї країни. Згідно підписаної в березні 1941 р. між Мексикою та США угоди про боротьбу проти агресії, в грудні 1941 р. Мексика розірвала дипломатичні стосунки з державами " вісі", а 22 травня 1942 р. оголосила про стан війни з ними. В бойових діях на Тихому океані брала участь одна мексиканська авіаескадрилья.
Аргентина
Уряд президента Р.Ортіса теж 4 вересня 1939 р. заявив про свій нейтралітет. Внутріполітичне становище Аргентини характеризувалось нестабільністю. В країні активно діяли фашистські елементи. 1941 року виникла профашистська партія Націоналістичний альянс. В боротьбі різних політичних угруповань за владу активну роль відігравала армія.
4 червня 1943 р. " група об'єднаних офіцерів", яка представляла націоналістичні армійські частини, здійснила військовий переворот. Тимчасовий президент генерал Рамірес розпустив парламент, всі політичні партії оголосив поза законом, а своїх противників кинув до в'язниць. Внаслідок внутрішньої боротьби новим президентом Аргентини на початку 1944 р. став генерал Фаррель. 26 січня 1944 р. він розірвав дипломатичні стосунки з державами " вісі".
З метою зміцнення соціальної основи режиму Фаррель вдався до низки реформ: був створений секретаріат праці і соціального забезпечення, підвищена зарплата, почалося будівництво дешевих будинків для робітників, встановлено щорічну оплачувану відпустку. Ряд заходів уряду зводилися до посилення контролю за іноземними компаніями, навіть експропріації власності окремих з них. Були націоналізовані також деякі зернові монополії, на 20% знижена орендна плата за землю.
25 березня 1945 р. Аргентина оголосила війну Японії та Німеччині. Це дало їй можливість взяти участь у конференції Об'єднаних націй в Сан-Франциско.
Бразилія
22 серпня 1942 р. уряд Ж.Варгаса, який в середині 1941 р. вступив у військовий союз з США, оголосив війну Німеччині та Японії. На території країни були розташовані американські бази. Бразилія постачала США сировину і стратегічні матеріали. В країну йшли американські інвестиції, були збудовані металургійні та моторобудівні заводи.
Внутрішня політика Варгаса була спрямована на досягнення " класової співпраці" і боротьбу з комунізмом. Однак зупинити виступи проти диктаторського режиму, за демократичні права і свободи не вдалося. Розстріл поліцією Сан-Паулу студентської демонстрації в листопаді 1943 р. підштовхнув події. Уже 1944 року боротьба проти диктатури набрала масового характеру, що змусило Варгаса до поступок. У лютому 1945 р. він відмовився від диктаторських прав і пообіцяв відновити виборні органи в країні. У квітні була оголошена амністія політв'язням, а в травні дозволена діяльність політичних партій.
Чилі
Коли почалася Друга світова війна, у Чилі при владі був уряд Народного фронту, в який входили комуністи, соціалісти, Радикальна та Демократична партії. В Народному фронті йшла гостра між-партійна боротьба. Комуністи, які штовхали уряд на глибокі соціально-економічні перетворення соціалістичного спрямування, в грудні 1939 р. прийняли рішення про посилення страйкової боротьби. їх опоненти вимагали виключення компартії з Народного фронту. На початку 1941 р. через відсутність внутрішньої єдності Народний фронт розпався. Спроба лівих реанімувати його після березневих виборів 1941 р. в конгрес не вдалася. Після смерті в листопаді 1941 р. президента Чилі Агірре Серда були проведені нові вибори. Перемогу здобув демократичний альянс (соціалісти, комуністи, радикали, демократи, профспілки). Однак обраний президентом Хуан Антоніо Ріос не поспішав відмовитися від нейтралітету, водночас сприяв американським інвестиціям в чилійську економіку. Радикали та соціалісти в знак протесту вийшли з уряду Ріоса, перейшли в опозицію. Це змусило президента до певних поступок, 11 грудня 1941 р. Чилі встановила дипломатичні стосунки з СРСР, а на початку квітня 1945 р. уряд оголосив війну Японії.
Відносини держав Американського континенту
Більшість латиноамериканських республік, розраховуючи на підтримку Ліги націй у своєму протистоянні американському проникненню, були її членами. Водночас те, що 23 стаття Пакту Ліги визнавала чинність доктрини Монро, давало Вашингтону можливість в обхід Європи втручатися в справи американських держав. Демократ В.Вільсон практикував політику втручання переважно на Великих Антільських островах і в Центральній Америці. Республіканці на чолі з Гардінгом лише пом'якшили цю політику, не відмовляючись від права на втручання.
Коли влітку 1922 р. мало не виник конфлікт між центральноамериканськими республіками, для забезпечення миру в цьому регіоні США скликали у Вашингтоні конференцію. Під головуванням держсекретаря Сполучених Штатів п'ять республік Центральної Америки підписали 13 договорів про збереження миру, забезпечення роззброєння, координацію освітніх, соціальних, фінансових програм тощо. Для розгляду у подальшому конфліктів між республіками, за винятком тих, які стосувалися незалежного існування і суверенітету сторін, створювався Трибунал Центральної Америки. Крім того, конференція виробила договір про мир і дружбу, за яким сторони зобов'язувалися не втручатись у внутрішні справи своїх сусідів навіть у разі громадянської війни. Коли у 1923 р. в Гондурасі спалахнула революція, Сполучені Штати розірвали стосунки з повстанцями й висадили там свої війська, але, на відміну від традицій минулого, вони не окупували країну цілком, а домовилися з чотирма іншими центральноамериканськими республіками й організували вільні вибори.
Тож Вашингтон відмовлявся від доктрини " великого дубця" Т.Рузвельта (1904 р.) та збройних інтервенцій. Це офіційно підтверджував меморандум Кларка, оприлюднений держдепартаментом у 1930 р. Тут, зокрема, зазначалося: " Доктрина Монро була заявою США, зверненою до Європи..., а не до Латинської Америки". Така позиція була першим провісником політики " добросусідства", яку президент Рузвельт запровадив у 1933 р. Вона виявилась в панамериканських конференціях та в зусиллях США, спрямованих на припинення конфліктів між країнами Південної Америки.
У період " республіканської ери" відбулися дві панамериканські конференції: п'ята в Сантьяго-де-Чилі в 1923 р. і шоста в Гавані на початку 1928 р. Доти панамериканський рух був загалом аполітичним і стосувався культурних, юридичних та торговельних питань. Вже на конференції в Сантьяго був розроблений оого-вір Гондра. Це була багатостороння конвенція, яка передбачала застосування переговорів для вирішення будь-якого конфлікту На Гаванській конференції 1928 р. була прийнята резолюція, якок засуджувалась агресія. А вже через рік було вироблено договори:
про арбітраж, підписаний у січні 1929 р. Угода засуджувала війн;
як засіб державної політики і заснувала арбітражний суд, в яком;
латиноамериканські держави мали більшість.
Американська політика: нейтралітет і добросусідство
Зовнішня політика США в ході міжнародних криз 30-х років відзначалась стриманістю і в основному була звернена до Латинської Америки. Адміністрація президента Ф.Рузвельта сприяла Лізі націй, але не наважувалась ввести Сполученні Штати до неї, чи надати їй більш глибокої підтримки. Американська політика була млявою перед лицем розперезаного націоналізму та його брутальних методів у Німеччині, Італії та Японії. Уряд США, попри його вороже ставлення до переслідувань євреїв у Третьому рай-ху, занепокоєність з приводу переозброєння Німеччини, незадоволення зменшенням виплат по американських інвестиціях, у всіх випадках лише обмежувався нерішучими протестами.
Більш успішною була політика Вашингтона у Латинській Америці. Адміністрація Ф.Рузвельта суворо дотримувалась принципу невтручання, щоб зменшити недовіру з боку латиноамериканців. У травні 1934 р. підписано новий двосторонній договір між США і Кубою, який позбавляв Сполученні Штати права на втручання, зберігаючи на острові морську базу в Гуантанамо. У 1935 р. переглянуто і договір з Панамою. За американо-гаїтянським договором (серпень 1933 р.) американські війська було виведено з території цієї країни. Отож, політика добсосусідства неухильно здійснювалась.
Прагнення американців до нейтралітету було продемонстровано і на панамериканських конференціях, мета яких полягала в збереженні миру на американському континенті. Конференцією в Буенос-Айресі (1936 р.) була прийнята декларація солідарності, яка стверджувала, що будь-яка акція, спрямована проти миру і є загрозою для однієї з держав американського континенту, має розцінюватись як така, що направлена проти всіх інших держав регіону.
Деякого прогресу було досягнуто через 2 роки на 8-й панамериканській конференції в Лімі (1938 р.). Тут було ухвалено велику кількість декларацій. Найвідоміша з них, так звана Лімська декларація, проголошувала солідарність усіх американських республік, їхню рішучість захищати свій суверенітет проти будь-якої іноземної інтервенції. Окремими деклараціями конференція засуджувала расизм та політичну діяльність іноземних груп, зокрема німецьких, у Західній півкулі.
Отже, разом із зміцненням солідарності країн американського континенту відбувався, хоч і дуже повільно, поступовий відхід від неухильного дотримання політики нейтралітету. Із часом це призвело до того, що країни Америки, насамперед Сполученні Штати, стали на бік західних демократій у протистоянні державам " вісі".