Геополітичне становище та зовнішня політика Азербайджану

Азербайджан є своєрідним унікумом в мусульманському світі, адже тільки в цій країні відокремлення церкви від держави не викликає суперечок, західна орієнтація базується на політичному консенсусі, досягнутому правлячою елітою, основними опозиційними партіями та народом, міжнародні нафтові компанії по-справжньому популярні, а відносини з Ізраїлем -теплі. Тут вітають присутність військ НАТО і США, а участь в антитерористичній коаліції вважають захистом національних інтересів. Усі ці характеристики є відмінною рисою Азербайджану, тюркської країни, населення якої становить лише вісім мільйонів жителів за загальної чисельності мусульман у світі понад мільярд.

У геополітичному сенсі Азербайджан є унікальним коридором до каспійських нафти та газу, а також надає силам коаліції, які очолюють США, доступ до Близького Сходу та Центральної Азії. Тому Заходу стратегічно й економічно дуже важливо допомогти Азербайджану стати прикладом успіху мусульманської держави, незважаючи на внутрішні та зовнішні перешкоди. Особливо це стосується проблеми дотримання демократичних виборчих процедур, адже ні „передача президентської влади у спадок" від Г. Алієва до його сина І. Алієва, що сталася 2003 р. та 2008 р., ні парламентські вибори 2005 р. та 2010 р. не можуть вважатися чесними і прозорими, а їх результати несфальсифікованими.

Західні партнери Азербайджану готові закрити очі на окремі порушення демократичних процедур, адже країна справді потребує сильної центральної влади. Коли Г.Алієв у 1993 р. прийшов до влади, Азербайджан перебував у цілковитій розрусі. Країну розривали протиборчі озброєні угруповання, одну п'яту території захопили вірменські сили, на північному та південному кордонах (із Росією та Іраном, відповідно* панували сепаратистські настрої.

Г. Алієв зумів відновити центральну владу. Він пережив кілька змов і замахів, політично і стратегічно зорієнтував Азербайджан на Захід, висунув кілька великомасштабних проектів з розробки та транспортування каспійських нафти й газу і приєднався до очолюваної американцями антитерористичної коаліції.

Три головні опозиційні партії також дотримуються прозахідного курсу, але найбільші їх труднощі у тому, що перебуваючи у 1992-1993 рр. при владі, вони її не лише не втримали, але й асоціюються з розвалом, що панував у країні в ті роки.

Крім проблем з демократією, Азербайджан має вирішити складні завдання. По-перше, необхідно вжити дієвих заходів до повернення шести районів, окупованих вірменськими збройними силами з 1993 р. Дванадцятирічні зусилля ОБСЄ не увінчалися жодним успіхом у вирішенні азербайджано-вірменського конфлікту. І, по-друге, необхідно постійно вести боротьбу з проникненням до країни ісламського фундаменталізму та терористів.

Для вирішення цих завдань Азербайджан потребує підтримки Заходу, який допоможе йому впоратися із розвитком промисловості, вирішенням конфлікту з Вірменією та створенням державних інститутів. Усе це сприятиме досягненню головного державного завдання - інтеграції із західним світом.

Основні контури зовнішньої політики Азербайджану окреслилися у процесі становлення національної незалежності, що був надто непростим порівняно з більшістю країн СНД. Окрім політичних та економічних труднощів перехідного періоду, Азербайджан програв війну і пережив декілька переворотів та їх спроб. У цілому процес становлення державної незалежності Азербайджану більшістю населення країни кваліфікується як прагнення позбутися колоніальної спадщини. У цьому контексті найважливішою функцією зовнішньої політики вважається сприяння зміцненню незалежності і суверенітету держави Азербайджан.

Головними загрозами азербайджанській незалежності вважаються Карабахський конфлікт, наслідком якого стали поразка і втрата Азербайджаном близько 20% своєї території, а також вразливе геополітичне і геостратегічне становище країни. Адже Азербайджан це єдина країна, що має спільний кордон з такими геополітичними потугами як Росія, Іран і Туреччина. Володіючи значними запасами нафти і газу в Каспійському морі, Азербайджан є об'єктом конкуренції за вплив на нього, як серед великих регіональних, так і позарегіональних держав (переважно західних*, що зацікавлені отримати доступ до каспійських енергетичних ресурсів.

У зовнішній і зовнішньоекономічній політиці Азербайджан прагне перетворити свої геополітичні мінуси на переваги, зокрема, заручитись політичною і економічною підтримкою Туреччини і Заходу, щоби збалансувати загрозу своєму суверенітету з боку Росії і, меншою мірою, Ірану. Важливим елементом такої політики є прискорена розробка нафто- і газових ресурсів для заохочення економічного інтересу до самостійної Азербайджанської держави з боку світового співтовариства, а особливо тих країн, енергетичні компанії яких беруть безпосередню участь в освоєнні багатющих нафтових і газових родовищ Азербайджану.

Щодо азербайджано-російських відносин, то від часу розпаду СРСР вони складаються непросто, не в останню чергу через те, що в азербайджанському суспільстві Росія все ще сприймається країною, що має намір відновити своє колишнє домінування на Кавказі в цілому і в Азербайджані зокрема. Напруга в двосторонніх стосунках зберігається з декількох причин. По-перше, багато азербайджанців вважає, що питання Карабаху це не конфлікт між Азербайджаном і вірменами Карабаху і навіть не міждержавна азербайджано-вірменська суперечка, а війна, яку проти Азербайджану веде Росія, щоби перешкодити утворенню сильної незалежної Азербайджанської держави і повернути її до сфери свого впливу і контролю. Ця суспільна думка ґрунтується на російському бажанні розмістити в Азербайджані свої військові бази і направити російських прикордонників для охорони азербайджанських кордонів з Іраном і Туреччиною.

По-друге, Азербайджан підозрює (до речі, небезпідставно* РФ у прихованому постачанні зброї одному з учасників Нагірнокарабахського конфлікту - Вірменії. По-третє, позиція, що її займає Росія щодо юридичного статусу Каспійського моря, однозначно спрямована на забезпечення контролю за нафтовим експортом з Азербайджану, оскільки спрямувати значну його частину через територію своєї держави російському керівництву не вдалося.

Суперечливою у двосторонніх відносинах залишається й роль СНД на пострадянському просторі, що її функціонування офіційний Баку кваліфікує як засіб відновлення російського впливу на колишні республіки СРСР і як об'єднання, не здатне стати співдружністю справді рівних суверенних держав.

Попри принципові розбіжності у стосунках двох країн, азербайджанське керівництво намагається залучити російські компанії до участі в енергетичних контрактах, а також вітає окремі зміни у ставленні Кремля до проблеми врегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі.

Взаємини Азербайджану з Іраном певним чином є дзеркальним відображенням його відносин з Росією, адже Іран досі сприймається азербайджанцями як колоніальний сюзерен і потенційний регіональний гегемон. Тож певну напругу у двосторонніх стосунках створює низка питань. Серед них- питання культурних і мовних прав азербайджанців, що мешкають в Ірані (за останніми даними їх налічується бл. 11 млн. осіб*; ісламський характер Іранської держави та її керівництва, що сприяє посиленню радикальної ісламської опозиції в Азербайджані (у 1997 р. четверо лідерів Ісламської партії Азербайджану були засуджені за шпигунську діяльність на користь Ірану і отримання коштів для підривної роботи*; провірменська позиція Ірану в Карабахському конфлікті; питання правового статусу Каспійського моря, в якому позиція Ірану практично збігається з російською. Ці чинники зробили неможливим гіпотетичне стратегічне партнерство Азербайджану та Ірану в регіоні.

Загострили відносини між двома країнами окремі безпідставні заяви азербайджанських політиків та історична пам'ять. Адже до першої половини XIX ст. Азербайджан був частиною Перської імперії. Відособлення великої за площею частини імперії, яку сьогодні ми знаємо як Азербайджан, зробило іранських політиків обережнішим у взаєминах зі своїм північним сусідом. По суті Іран, відчуваючи потенційну загрозу сепаратизму у своїх азербайджанських провінціях, а також пам'ятаючи події 1918 і 1945 рр., коли іранські азербайджанці прагнули вибороти незалежність, вважає саме існування Азербайджану стратегічною загрозою. Особливо загострили відносини з Іраном заяви президента Азербайджану в 1992-1993 рр. Абульфаза Ельчібея, який неодноразово наголошував на необхідності об'єднання азербайджанців двох країн під зверхністю офіційного Баку і всіляко підтримував партнерські стосунки з Туреччиною, називаючи себе „солдатом Ататюрка".

Непрості політичні стосунки двох держав не завадили, щоправда, взаємовигідним економічним, про що свідчить участь іранських компаній у кількох міжнародних консорціумах, що беруть участь в розробленні ресурсів нафти і газу в Азербайджані, а під час першої війни РФ в Чечні у 1994 р., коли було закрито російський кордон з Азербайджаном, Іран перетворився на його найбільшого торговельного партнера.

Найближчим союзником Азербайджану традиційно вважається Туреччина. Це підтвердження знаходимо й у підтримці Туреччиною азербайджанської позиції у Карабахському конфлікті, і в тому, що Азербайджан віддає перевагу турецькій моделі розвитку, що орієнтована на побудову ринкової економіки і світської демократії. Саме Туреччина має перетворитися, на думку азербайджанської політичної еліти, на країну через територію якої будуть проходити усі найважливіші маршрути транспортування енергоносіїв з Азербайджану на західні ринки.

Динамічно розвиваються азербайджано-грузинські міждержавні відносини. Сьогодні Грузія надає Азербайджану найкращі можливості для енергоекспорту на Захід, минаючи Росію. Політично обидві країни рівною мірою стурбовані амбіціями Росії, що також зближує їх позиції і щодо СНД, і стосовно участі в регіональних об'єднаннях на кшталт ГУАМ.

Стосунки з Вірменією мають лише одну серйозну проблему -нагірнокарабахську, але без її врегулювання годі вести мову про взаємовигідну економічну співпрацю двох держав чи про спільні зусилля усіх пострадянських держав Закавказзя - Азербайджану, Вірменії і Грузії, у відстоюванні суверенітету і національної незалежності.

Оцінюючи зовнішню політику Азербайджану в цілому, слід зазначити, що за доби президента Г. Алієва (1993-2003 рр.* провадилася політика співробітництва в рамках СНД при розбудові відносин з країнами Заходу та Туреччиною, робилися спроби активізувати відносини з Росією, заохотивши її до активнішого розв'язання проблеми Нагірного Карабаху. Для цього Г. Алієв брав активну участь у створенні в червні 2000 р. „Кавказької четвірки" - регулярного скликання напередодні самітів СНД конференцій лідерів трьох держав Закавказзя та Росії з метою обговорення й вирішення болючих проблем регіону.

Одночасно розвивалась економічна складова зовнішньополітичного курсу республіки. Так, у 1994 р. Азербайджанська Республіка уклала з провідними нафтовими компаніями світу так званий „Контракт століття" - угоду про розвідку, розробку і долевий розподіл видобутку нафти на родовищах„Азері", „Гюнешли", „Чіраг" в азербайджанському секторі Каспійського моря. А вже у квітні 1999 р. за ініціативою уряду Г. Алієва було введено в дію новий нафтотранспортний маршрут Баку-Супса, яким експортуються на світові ринки значні обсяги азербайджанської нафти. Відкриття нового незалежного експортного трубопроводу, який забезпечив вихід до Чорного моря мало важливе значення для зменшення залежності Азербайджану від нафтотранспортних маршрутів, контрольованих Росією і дозволило активізувати власну політику у нафтовій сфері.

У листопаді 1999 р. під час Стамбульського самміту ОБСЄ за ініціативою Г.Алієва було підписано пакет угод щодо будівництва через територію Грузії й Туреччини Основного експортного трубопроводу (ОЕТ* Баку - Тбілісі - Джейхан. Цей трубопровід забезпечив з липня 2006 р. вихід азербайджанської нафти до потужного порту в басейні Середземного моря і, таким чином, більш широкі можливості для транспортування її на світові ринки, обходячи Росію та Іран. Водночас він дозволить вирішити численні екологічні проблеми, пов'язані з транспортуванням нафти через Чорноморські протоки.

Введення в дію нафтопроводу має велике геостратегічне значення, послабляючи „енергетичну владу" Росії щодо нафтового експорту до колишніх радянських республік, обходячи американського противника Іран та зменшуючи західну залежність від близькосхідних поставок сировини. У привітанні від президента США Дж. Буша, прочитаному під час церемонії, зокрема йдеться, що це „визначне досягнення, яке відкриває нову еру", і є критично важливим для того, щоб „забезпечити енергетичну безпеку і збільшувати регіональне співробітництво".

Прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Таіп Ердоган назвав трубопровід „Шовковим шляхом XXI сторіччя", підкресливши, що він сприятиме підвищенню економічного розвитку, співробітництва і стабільності в регіоні, котрий свого часу був кордоном „холодної війни" між НАТО і Радянським Союзом", і „відіграватиме роль мосту між країнами-виробниками та країнами-споживачами". „Із цим проектом пов'язані очікування на задоволення світового ринку, енергетичні потреби якого до 2030-го року збільшаться на 60%", - наголосив турецький прем'єр.

На повну потужність -1 млн. барелів на добу, або 50 млн. т на рік - БТД вийшов у 2008 р. Але дуже важливо, що з'явилося альтернативне, не залежне від Росії джерело енергопостачання, а відтак колишні країни зони впливу Росії, Азербайджан і Грузія, розташовуються в американському таборі. Про що дуже правильно зауважив президент Азербайджану Ільхам Алієв: „Наші країни молоді, і найважливіше для нас - це незалежність".

Важливим чинником енергетичної незалежності Азербайджану є й збільшення видобутку природного газу. Перспективна газоконденсатна структура Шах-Деніз на шельфі Каспію була відкрита 1976 р., але за наявності гігантських родовищ Західного Сибіру її розвідка та розробка були визнані недоцільними. Детальне дослідження родовища розпочалася у 1996 р. після підписання контракту з консорціумом іноземних компаній (азербайджанська частка у консорціумі становить 10%*. Реалізація проекту здійснюється дещо відособлено від інших проектів газової галузі Азербайджану, що зумовлено його експортною спрямованістю - на Туреччину, далі - до Греції, а можливо, й до інших країн Європи, насамперед до Італії.

Крім того, Азербайджан, Грузія та Туреччина домовилися про постачання 178 млрд. кубометрів газу (перша фаза проекту* з родовища Шах-Деніз. Видобуток газу розпочався в середині 2006 р. і на першій стадії становитиме 8, 1 млрд. кубометрів на рік, надалі планується його збільшення до 16 млрд. Газ буде постачатись Південно-Кавказьким газопроводом (Баку-Тбілісі-Ерзерум*. „Слабким місцем" азербайджанського газу може стати його ціна - як відомо, морський видобуток значно дорожчий, ніж на суходолі. На кордоні з Туреччиною вартість азербайджанського газу становитиме до 100 дол. США за 1000 кубометрів. Це ускладнює конкуренцію з іранським газом, ціна якого на кордоні з тією ж Туреччиною менше 100 дол. США. При цьому Анкара вважає іранський газ занадто дорогим і просить Тегеран зменшити його ціну. Не обійдеться без іранського газу й Азербайджан, адже його поставки вкрай важливі для Нахічеванської Автономної Республіки, що не має кордонів з Азербайджаном.

Серед пріоритетних напрямків зовнішньої політики Азербайджану - розвиток співпраці з європейськими та євроатлантичними структурами. Зокрема у другій половині 1990-х рр. Азербайджан уклав угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом та угоду про співпрацю з НАТО у рамках Ради Євроатлантичного партнерства за програмою „Партнерство заради миру".

Г. Алієв був одним з найпалкіших прибічників ідеї створення у рамках СНД окремої організації для співробітництва пострадянських держав поза російським контролем - ГУАМ (1997 р.*. Активно розбудовував відносини з Україною, прагнучи створення міжнародно-політичної противаги впливам Москви у рамках СНД. Введений у дію нафтопровід Баку-Супса має велике значення для України, оскільки тепер чиста й легка азербайджанська нафта може поставлятися танкерами до Одеси й інших українських портів. Аналогічне значення має й робота поромної переправи Поті-Іллічівськ, яка відкрилась у квітні 1999 р. і здатна забезпечити участь України у програмах розвитку транспортних шляхів між Європою та Азією. Саме Г. Алієв 16 березня 2000 р. поставив свій підпис під азербайджано-українським Договором про дружбу, партнерство і співробітництво.

Після зміни влади в Україні й у світлі нинішніх парламентських виборів в Азербайджані, перед новою українською владою постала дилема - принциповість чи прагматизм, що вирішується, здається, на користь останнього. Це означає, що як і для політичної еліти країн Заходу, для президента України В. Ющенка визначальним у виробленні офіційної позиції стосовно Азербайджану є питання каспійської нафти: у Києві сподіваються з допомогою Баку вирішити проблему диверсифікації джерел енергоносіїв, а також наповнення нафтопроводу Одеса-Броди-Плоцьк-Гданськ. Не останню роль відіграє те, що для офіційного Баку наша країна цікава насамперед у контексті зовнішньополітичної підтримки у вирішенні проблеми Нагірного Карабаху. Окрім того, для України сьогодні важливо зберегти Азербайджан як учасника ГУАМ і не дати Баку повернутись до сфери впливу Росії.

Щодо зовнішньої політики І.Алієва, то попри незмінність її стратегічного курсу, вона зазнає певної трансформації у зв'язку зі змінами, що відбуваються у світі в цілому і на пострадянському просторі зокрема. Так, наприклад, можна констатувати зростання інтересу офіційного Вашингтона до Азербайджану після того, як американські військові змушені були вивести свої бази з Узбекистану після андижанських подій у 2005 р. Зокрема в Азербайджані вже функціонують дві американські радіолокаційні станції, встановлені неподалік від кордонів республіки з Росією та Іраном. За активного сприяння Вашингтона в Баку створено військовий центр для спостереження за пересуванням кораблів і літаків вздовж усієї акваторії Каспійського моря. Доволі часто до Баку навідується й глава Пентагону Д. Рамсфелд.

Росія також намагається підсилити свій вплив на ситуацію в Азербайджані, чому сприяють дружні стосунки керівників обох держав, а також бажання російського президента не допустити розміщення в Азербайджані американських військових баз. Адже приводом для такого розміщення може стати як необхідність охорони нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан, так і ймовірний силовий тиск на сусідній з Азербайджаном Іран.