Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Основні тенденції суспільно-політичного розвитку республіки.






Витоки сучасних суспільно-політичних процесів у Білорусії йдуть ще в радянську систему. На виборах 1990 р. Комуністичній партії Білорусі (КПБ*вдалося здобути більшість місць у Верховній Раді республіки. Однак практично одразу ж парламент поділився на три блоки: номенклатуру Компартії, антикомуністичний Білоруський Народний Фронт (БНФ* і поміркованих у поглядах інтелігентів та рядових членів компартії. Перший з цих блоків підтримав путч у Москві в серпні 1991 р., після провалу якого лідер КПБ Микола Дементей був змушений піти у відставку з посади голови Президії Верховної Ради республіки. Його місце зайняв лідер поміркованих Станіслав Шушкевич. 25 серпня 1991 р. Верховна Рада республіки проголосила незалежність БРСР, а через кілька тижнів назву країни змінено на Республіка Білорусь. 8 грудня 1991 р. під час зустрічі у Біловезькій пущі лідери Білорусі, Російської Федерації та України анулювали Союзний договір 1922 р.

Сучасне становище Білорусі привертає дедалі більшу увагу аналітиків різних країн, адже вона випадає з загальних тенденцій, що склалися у європейських посткомуністичних країнах. Республіка Білорусь стала безвихідним відгалуженням розвитку посткомуністичного світу, наочним доказом зворотності демократичних процесів. Розібратись, чому так сталося, неможливо без з'ясування передумов цих процесів, закладених в радянському минулому.

Якщо у середині 1980-х рр. суспільна система СРСР вичерпала себе, то в Білорусі ситуація була дещо іншою, оскільки система ще мала певний запас міцності і могла деякий час порівняно ефективно функціонувати. Це пояснювалося комплексом причин. По-перше, БРСР була немовби вітриною комуністичної системи і в усіх сферах життя демонструвала „переваги" соціалізму. Насамперед, досить успішно розвивалася економіка. В республіці вироблялося 30% електронно-обчислювальної техніки і 23% радіопромислової апаратури СРСР, а також розміщувалися провідні в країні підприємства сільськогосподарського машино- та автомобілебудування. Причому усе це було створено після війни, практично протягом життя одного покоління, що на практиці ілюструвало тезу про прискорений розвиток національних країн за соціалізму.

Рівень сільськогосподарського виробництва, передовсім у Брестській і Гродненській областях, був одним з найвищих в СРСР. За виробництвом м'яса і молока на душу населення Білорусь майже досягла європейських показників. У соціально-політичному розвитку система також діяла без особливих збоїв. Вищий рівень життя визначався не стільки кількістю, скільки якістю. Тут не було корупції, як у Москві, Закавказзі чи Середній Азії. Відмінність білоруської партійно-радянської номенклатури від інших національних та регіональних ел іт полягала в тому, що вона була фактично радянською й намагалася на практиці реалізовувати офіційно задекларовані мету та засади КПРС. Не випадково ще колишній радянський лідер М.Хрущов говорив, що з усіх республік Білорусь першою прийде до комунізму. Зберігалася віра населення у справедливість наявних тоді владних інститутів. На відміну від сусідніх республік СРСР, тут не було дисидентів.

Для білоруського суспільства характерна слабка національна свідомість. Для багатьох історія Білорусі починається з жовтня 1917 р. Найголовнішою ж подією стала Велика Вітчизняна війна. І національними героями, канонізованими в пам'ятниках, фільмах, книгах, назвах вулиць та шкіл, виявилися не історичні діячі білоруського народу, а герої минулої війни. Ніде в світі так урочисто не святкують день Перемоги, як тут. Тому патріотизм - радянський. Пам'ять про комуніс­тичний період історії становить значну частку свідомості старшого і середнього покоління.

Незалежність для білоруського народу була подарунком долі. На референдумі 17 березня 1991 р. 82, 6% населення БРСР проголосувало за збереження СРСР. Через збіг історичних обставин Білорусь було виштовхнуто у незалежне плавання всупереч бажанню як більшості населення, так і керівної еліти. Єдине, в чому комуністична номенклатура швидко зорієнтувалася, так це в питанні про владу. Якщо у багатьох постсоціалістичних країнах колишня керівна еліта була зметена демократичною хвилею, то в пострадянській Білорусі політичний ландшафт мало змінився. Місце ЦК КПБ зайняла Рада міністрів, а урядове лобі у Верховній раді, об'єднане у фракцію „Бєларусь", повністю контролювало парламент. Проте, зберігши владу, номенклатура не знала, що з нею робити. Вона з великими труднощами пристосовувалась до нових умов. Вакуум ідей і програм компенсувався інстинктом самозбереження. Відмовившись від комуністичної

Якщо у середині 1980-х рр. суспільна система СРСР вичерпала себе, то в Білорусі ситуація була дещо іншою, оскільки система ще мала певний запас міцності і могла деякий час порівняно ефективно функціонувати. Це пояснювалося комплексом причин. По-перше, БРСР була немовби вітриною комуністичної системи і в усіх сферах життя демонструвала „переваги" соціалізму. Насамперед, досить успішно розвивалася економіка. В республіці вироблялося 30% електронно-обчислювальної техніки і 23% радіопромислової апаратури СРСР, а також розміщувалися провідні в країні підприємства сільськогосподарського машино- та автомобілебудування. Причому усе це було створено після війни, практично протягом життя одного покоління, що на практиці ілюструвало тезу про прискорений розвиток національних країн за соціалізму.

Рівень сільськогосподарського виробництва, передовсім у Брестській і Гродненській областях, був одним з найвищих в СРСР. За виробництвом м'яса і молока надушу населення Білорусь майже досягла європейських показників. У соціально-політичному розвитку система також діяла без особливих збоїв. Вищий рівень життя визначався не стільки кількістю, скільки якістю. Тут не було корупції, як у Москві, Закавказзі чи Середній Азії. Відмінність білоруської партійно-радянської номенклатури від інших національних та регіональних ел іт полягала в тому, що вона була фактично радянською й намагалася на практиці реалізовувати офіційно задекларовані мету та засади КХІРС. Не випадково ще колишній радянський лідер М.Хрущов говорив, що з усіх республік Білорусь першою прийде до комунізму. Зберігалася віра населення у справедливість наявних тоді владних інститутів. На відміну від сусідніх республік СРСР, тут не було дисидентів.

Для білоруського суспільства характерна слабка національна свідомість. Для багатьох історія Білорусі починається з жовтня 1917 р. Найголовнішою ж подією стала Велика Вітчизняна війна. І національними героями, канонізованими в пам'ятниках, фільмах, книгах, назвах вулиць та шкіл, виявилися не історичні діячі білоруського народу, а герої минулої війни. Ніде в світі так урочисто не святкують день Перемоги, як тут. Тому патріотизм - радянський. Пам'ять про комуніс­тичний період історії становить значну частку свідомості старшого і середнього покоління.

На референдумі 17 березня 1991 р. 82, 6% населення БРСР проголосувало за збереження СРСР. Через збіг історичних обставин Білорусь було виштовхнуто у незалежне плавання всупереч бажанню як більшості населення, так і керівної еліти. Єдине, в чому комуністична номенклатура швидко зорієнтувалася, так це в питанні про владу. Якщо у багатьох постсоціалістичних країнах колишня керівна еліта була зметена демократичною хвилею, то в пострадянській Білорусі політичний ландшафт мало змінився. Місце ЦК КПБ зайняла Рада міністрів, а урядове лобі у Верховній раді, об'єднане у фракцію „Бєларусь", повністю контролювало парламент.

Проте, зберігши владу, номенклатура не знала, що з нею робити. Вона з великими труднощами пристосовувалась до нових умов. Вакуум ідей і програм компенсувався інстинктом самозбереження. Відмовившись від комуністичної ідеології, керівна еліта підпорядкувала собі механізми ринку та політичної демократії як засоби самозбереження й відтворення. Внаслідок імітації ринкових реформ та „прихватизації" роздержавлених підприємств відбулося обуржуазнення номенклатури, злиття чиновництва й підприємництва, і все це на тлі різкого загострення кризи і зубожіння народу.

Як результат - акумуляція протестних настроїв, кульмінацією яких стали перші президентські вибори 1994 р., перемогу на яких здобув колишній директор радгоспу, керівник антикорупційної комісії у Верховній раді Білорусі О. Лукашенко. Деякі члени команди Лукашенка оголосили його тріумфальну перемогу на виборах „народною революцією".

Білоруська „народна революція" мала водночас і антиноменклатурний, і антибуржуазний характер, адже переміг кандидат, який найпалкіше і найпослідовніше виступав і проти номенклатури, і проти бізнесменів. Білоруське суспільство не тільки було готове до пришестя народного месника, який би помстився усім, хто досяг у житті успіху (чиновникам, підприємцям*, забрав би в багатих і віддав бідним, -воно прагнуло такого пришестя. Якщо С. Шушкевич свого часу пояснював зубожіння населення об'єктивними причинами переходу від однієї суспільної системи до іншої, то О. Лукашенко просто вказав пальцем на винуватців народного лиха й одразу став кумиром. Таким чином, 1994 р. переміг кандидат, який пропонував не стільки зміни, скільки обіцяв відновити колишню систему.

Однією з головних ідей передвиборної кампанії Лукашенка 1994 р. був культ народу й протиставлення його номенклатурній владі. Він усіляко вихваляв народ, наділяв його найкращими якостями, говорив те, що від нього хотіли почути. Лукашенко свідомо протиставляв народ політикам, дискредитував державні установи й політичні інституції (банки, суди, правоохоронні органи, партії*, владу взагалі. Гасло „Владу - народові, а не номенклатурі" було сприйняте буквально. Таким чином, саме вдалий збіг очікувань населення та політичного іміджу народного заступника, створеного Лукашенком, пояснює той подиву гідний факт, що людина без професійної команди, без програми та ідей, без підтримки вагомих політичних сил і фінансово-економічних кіл здійснила тріумфальне сходження на вершину влади.

Лукашенко за будь-якої нагоди згадував „злочинців", які „розвалили велику державу", говорив про неприйнятність для Білорусі досвіду ринкових реформ інших країн, що здійснюються за рецептами МВФ і нібито штовхають до „дикого" ринку. Він постійно повторював думку про штучне накидання народові білоруської мови й національної символіки. І це сприймалося людьми з великим розумінням. В очах багатьох білорусів демократія і свобода породили „безлад" у вигляді низки держав на руїнах СРСР, безлічі ідеологій, партій, форм господарювання, можливих варіантів власної поведінки та діяльності, тому вимоги „наведення порядку" та „відновлення дисципліни" стали дуже поширеними.

Більшість населення Білорусі ідейно-психологічно й досі живе в СРСР. І результати виборів, референдумів, і соціологічні опитування свідчать не так про прагнення людей об'єднатися з Росією (як це трактує влада*, як про бажання повернутись у СРСР, у колишній радянський соціалізм. Під ідеєю інтеграції з Росією приховується міф про можливість реанімувати колишню імперію. У цьому зв'язку зрозумілішою стає історична місія президента Білорусі О. Лукашенка.

Після прийняття нової конституції (березень 1994 р.* та президентських виборів (липень 1994 р.* у Білорусі виникла якісно нова ситуація. Політичне життя країни сконцентрувалося навколо діяльності президента та його прибічників. Особа глава держави, його світогляд почали впливати на політичні процеси в Білорусі. Перемога на виборах переконала Лукашенка в його месіанській ролі. Президентом став політик зі світоглядом пересічної радянської людини, з усіма рисами, притаманними цьому соціально-психологічному типу. Це багато в чому пояснює бачення Лукашенком мети та завдань державної політики. Головним елементом такого світогляду є уявлення про вирішальну роль держави в економічному і політичному житті людей, держави, яку очолює „суворий, але справедливий керівник", що повинен чесно ділити усе суспільне багатство, жорстко контролювати всі соціальні процеси, не допускати свавілля окремих громадян, партій, засобів масової інформації, захищати державу від крамоли.

Тому цілком зрозуміло, що президент Лукашенко не сприймає такі цінності сучасної цивілізації як правова держава, громадянське суспільство, недоторканність власності, невтручання держави у приватне життя громадян, свобода слова, державний суверенітет тощо. Зміцнення власної влади стало пріоритетною сферою діяльності президента Лукашенка. Знаковою рисою режиму Лукашенка є потреба в регулярній підтримці його народом. Тому президент періодично ініціює різні політичні кампанії.

Зокрема референдум у травні 1995 р. був першим таким заходом. Він проводився одночасно з парламентськими виборами. На референдум винесли низку питань: про надання російській мові однакового статусу з білоруською, про відновлення (з невеликими видозмінами* колишнього герба і прапора БРСР, про економічну інтеграцію з Росією. Жодних серйозних дискусій не було. Державні ЗМІ працювали за пропагандистським планом кампанії, розробленим в адміністрації президента. Лукашенко здобув на референдумі цілковиту перемогу. Відповідь „так" на запропоновані питання дали від 75 до 83% виборців, які взяли участь у голосуванні.

Референдум і парламентські вибори 1995 р. закріпили вибір, зроблений білорусами рік тому. Антикомуністичний і „антисоюзний" імпульс, отриманий з Москви наприкінці 1991 р., швидко згас. У масовій свідомості біло-червоно-білий прапор та національний герб „Погоня" сприймалися не стільки як національно-державні символи, скільки як атрибути Білоруського Народного Фронту. Референдум поклав край намаганням зміцнити статус білоруської мови. Період, що, можливо, увійде в історію як „друга білорусизація" (перша була в 1920-х рр.*, закінчився без значних і помітних успіхів. Лукашенко так сказав про білоруську мову: „По-білоруському не можна висловити щось велике. Білоруська мова -бідна мова. У світі існують тільки дві великі мови - це російська та англійська". Якщо у 1994/1995 навчальному році білоруською мовою навчалося 60% першокласників, то в 1995/1996 - 32%, а в 1996/1997 - 18%. У Мінську з 110 білоруськомовних шкіл залишилося 17, а в Гродно - з 27 тільки одна.

Відновлення радянської символіки, свята Жовтневої революції, відмова від запроваджених у роки незалежності деяких підручників з гуманітарних дисциплін лише доповнили загальну картину. Референдум був рубежем, який поклав початок зміні державної ідеології. Замість ідеї білоруського національного відродження в країні почала утверджуватися ідея „слов'янської єдності". Втім ідеології як такої не було. Просто за президентом офіційна преса повторювала фрази про „історичну спільність слов'янських народів", „єдине слов'янське коріння", „прадавню єдність слов'ян" і т. ін. Причому насправді йшлося лише про єднання лише східних слов'ян на основі православ'я. Однак, оскільки українці не побажали об'єднуватися, то реально все звелося до єдності Білорусі та Росії.

Поєднання панславістської і радянської ідеологій породило своєрідний гібрид. Близька до О. Лукашенка газета „Славянский набат" оголосила себе оборонцем „слов'яно-радянської цивілізації". Це й стало державною ідеологією.

Якщо ініційований Лукашенком референдум 1995 р. завдав нищівного удару по білоруській національній ідеї, то референдум 24 листопада 1996 р., знову організований президентом - по ідеї демократії.

Від самого початку свого президентства Лукашенко послідовно узурповував владу. Навіть існування слабких Верховної Ради й Конституційного суду його не влаштовувало. Лукашенко та його команда знайшли спосіб вирішити усі проблеми заразом: провести черговий референдум з приводу Конституції, що передбачає концентрацію усієї влади в руках президента й перетворення парламенту, Конституційного суду, місцевих органів влади на суто декоративні інституції без реальної влади.

Палата представників, покликана виконувати роль нижньої палати реформованого Лукашенком парламенту, репрезентує лише близько 42% виборців. Тобто навіть формально вона „не тягне" на роль парламенту, що було неприпустимим навіть за радянських часів. Лукашенко став на шлях фактичної ліквідації політичної системи країни, зведення її лише до двох суб'єктів політики: вождь і народ.

15 березня 1994 р. Верховна Рада Білорусі прийняла конституцію незалежної держави, згідно з якою право законодавчої ініціативи належить парламенту і президенту, що обирається всенародно на п'ятирічний термін і є главою держави. На референдумі 24 листопада 1996 р. було внесено зміни до конституції, згідно з якими створено двопалатний парламент - Національні збори, що складається з Ради Республіки (64 місця; президент призначає 8 членів Ради, по 8 членів делегує кожна область і міська громада Мінська* і Палати представників (ПО місць*. Вибори депутатів Палати представників здійснюються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Термін повноважень парламенту - 4 роки. Конституція обмежує роботу законодавчого органу влади двома сесіями на рік загальною тривалістю не більше 170 днів. Президентські укази, видані в перервах між сесіями парламенту, мають силу закону, за винятком випадків, визначених конституцією 1996 р.

Виконавчу владу в РБ здійснює Рада міністрів на чолі з прем'єр-міністром. Президент за згодою Палати представників призначає прем'єр-міністра і його заступників, визначає структуру уряду, приймає рішення про відставку уряду в цілому і його окремих членів. Також призначає керівників виконавчих органів влади на місцях. Мінськ - окрема адміністративна одиниця. У кожній області є Рада депутатів, що обирає зі своїх членів президію, яка працює як колективний виконавчий орган, і призначає керівників різних адміністративних установ. Ця схема управління відтворюється на нижчих рівнях - у районах, містах, селищах і селах.

Судова гілка влади представлена Верховним судом, судді якого призначаються президентом, а також Конституційним судом, половина членів якого призначається президентом, а половина обирається Радою Республіки. Голова Конституційного суду призначається президентом за згодою Ради Республіки. Термін повноважень членів Конституційного суду - 11 років.

У 1980-х-на початку 1990-х рр. в Білорусі сформувалася багатопартійна система. У лютому 1992 р. колишні комуністи створили організацію „Рух за демократичні реформи - Демократична Білорусь", що стала найбільшою фракцією у тодішній Верховній Раді. Разом з різними панслов'янскими групами вона сформувала Народний рух Білорусі - об'єднання, що виступає за збереження державного управління економікою і розвиток більш тісних зв'язків із Росією.

Противником неокомуністичних і панславістських політичних сил виступає Білоруський народний фронт (БНФ*, створений у 1988 р. з метою відродження культурних і державотворчих традицій білоруського народу. БНФ і близькі до нього політичні партії, профспілки, професійні і культурні об'єднання - створили базу для опозиції комуністам і їх союзникам у парламенті на початку 1990-х рр. Водночас після 1991 р. у самому БНФ виникли суперечки. Білоруська соціал-демократична Громада, найбільша партія в складі Фронту, очолила процес створення блоку партій і груп (Об'єднаної демократичної партії, Національно-демократичної партії Білорусі, Білоруської селянської партії, Спілки підприємців, кількох профспілок та ін.*, що займають центристські позиції у сучасному політичному спектрі Білорусі. Ліворуч від нього перебуває Комуністична партія Білорусії, а праворуч - „Білоруський християнсько-демократичний вибір" і Партія народної згоди. Іншими політичними партіями, що активно діють у Білорусі, є Партія комуністів Білорусії, Об'єднана громадянська партія, Аграрна партія, Партія Всебілоруської єдності і згоди, Білоруська патріотична партія, Партія зелених Білорусії, Партія Білоруського Народного Фронту тощо. Окремі з них є своєрідними філіями російських партій (ЛДПР, „Яблоко" та ін.*.

Лукашенко О. впевнений у безсумнівному праві держави жорстко контролювати усі соціальні процеси у суспільстві. Будь-яке самостійне явище, яке слабко піддається державному регулюванню (наприклад, підприємництво*, - є чимось аномальним, винятком з правил. Тому претензії різних структур громадянського суспільства на самостійну роль сприймаються президентом як особистий виклик. Він вбачає в них конкурентів у вирішенні суспільних проблем. Реакцією на це стала жорстка вимога до вертикалі влади навести порядок, встановити дисципліну, „відновити керованість".

Однак сьогоднішня політична і особливо соціально-економічна обстановка говорять про дещо інші тенденції розвитку країни.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.