Розділ 2. Карпатська Україна у контексті європейської політичної кризи – весна 1939 року

29-30 вересня 1938 р. Мюнхені відбулися переговори Гітлера з британським прем’єр-міністром Н. Чемберленом та французьким прем’єром Е. Даладьє. Посередником виступив Муссоліні, але насправді його «компромісна» пропозиція була написана Гітлером і перекладена італійською мовою. Цей документ ліг в основу рішень Мюнхенської конференції. За її ухвалою, чехословацький уряд за десять днів (1-10 жовтня) мусив передати німцям Судетську область, залишивши в ній недоторканним абсолютно все нерухоме і живе майно. За це Гітлер усно «гарантував» дальшу недоторканність Чехословаччини, та й то лише за умови задовільнення територіальних претензій до неї з боку Польщі та Угорщини. Представників Чехословаччини на Мюнхенську конференцію не допустили, нав’язавши їй диктат чотирьох держав. Мюнхен був великою, просто нечуваною політичною перемогою Гітлера. Уникаючи війни, Англія і Франція зрадили союзника, пожертвували його територією. Але це зовсім не було зроблено задля того, щоб спрямувати нацистську агресію на схід, проти СРСР, як твердила згодом радянська пропаганда. Таке твердження повністю спростовується наступними подіями: коли Гітлер напав на Польщу, Англія і Франція оголосили Німеччині війну, хоч саме через Польщу лежав для Гітлера єдиний шлях на схід[23].

Мюнхен, а це очевидно став переломним моментом усього періоду міжвоєнної дипломатії. Англійський історик Н. Дейвіс зазначає, що він ще не зробив війну неминучою, але породив розгубленість, яка призвела до утвердження двох фатальних припущень: по-перше, Мюнхен переконав А. Гітлера, а можливо, і Й. Сталіна, що «мирна агресія» й надалі даватиме дармові дивіденди; по-друге, на Заході склалося враження, що проводити переговори з нацистами – помилка. Тому під час наступного раунду гри, коли під загрозою опинилася Польща, Мюнхен дав змогу А. Гітлеру і Й. Сталіну здійснити агресію мирними методами: Захід намагався стримувати агресора, не ведучи переговорів, а Польща за всяку ціну намагалася уникнути долі Чехословаччини[24].

Після Мюнхенської конференції Німеччина формує власну політику у справі Закарпаття. Вона базується на двох принципах: опір утворенню угорсько-польського кордону; підтримка українських сил на Закарпатті. Німецька підтримка українського характеру закарпатської автономії пояснюється кількома причинами. По-перше, саме українські провідники на Закарпатті не виявили себе у підтримці угорських претензій, задоволення яких привело б до небажаного тоді для Німеччини польсько-угорського спільного кордону. По-друге, українську закарпатську проблему Берлін міг вдало[25].

2 листопада 1938 р. Німеччина й Італія провели т. зв. Перший Віденський арбітраж по розгляду угорських територіальних претензій до Чехословаччини. Йшлося про відзискання територій, де угорці становили більшість населення; їх було втрачено після поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні. Рішенням реваншистського арбітражу Угорщині було прирізано 11, 9 тис. кв. км від Словаччини та Закарпатської України. Остання втратила 1545 кв. км і 182 тис. населення, в тому числі понад 30 тис. українців. Угорщина забрала міста Берегове, Ужгород, Мукачеве і декілька суто українських сіл. Уряд Волошина перебрався з Ужгорода в Хуст. Після Віденського арбітражу територія автономії становила 11 100 кв. км, населення – 552 тис.[26].

Не бажаючи втрачати свої позиції, Велика Британія та Франція починають діяти. Громадська думка цих країн суттєво змінилася – від ейфорії, породженої сподіваннями на тривалий мир після Мюнхена, до усвідомлення німецької небезпеки і необхідності відсічі агресії. В політичних колах Лондона та Парижа міцніла думка про потребу встановлення більш тісних контактів з СРСР. Становище Великої Британії та Франції ускладнювалось ще й тим, що Захід, прагнучи локалізувати німецьку експансію Центрально-Східною Європою, втратив там панівні позиції. Свідченням зміни політики стало надання англо-французьких гарантій спочатку Польщі, а згодом Румунії та Греції. Однак західні демократії розуміли, що їх гарантії без військової допомоги СРСР не мають міцної основи[27].