Навколо Центральної Ради

6 – 8 квітня 1917 р. у Києві працював Український національний кон грес, який надав Центральній Ралі повноваження представляти народ Украї­ни, перетворивши її таким чином на своє­рідний український парламент.

Конгрес ви­значив склад та структуру Центральної Ради (Велика рада і Мала рада, 118 осіб), обрав президентом України М. С. Грушевського, одностайно висловив­ся за національно-територіальну автономію України.

Центральна Рада здобула підтримку Все­українського військо­вого та Всеукраїнсько­го селянського з'їздів, багатьох інших з'їздів, зборів та мітингів демо­кратичних сил.

Влітку 1917 р. до ЦР входило 822 члени, з яких 180 представляли неукраїнські партії (10 більшовиків).

10 червня Центральна Рада прийняла Перший Універсал, який проголосив Укра­їну автономією в складі Росії, відродивши тим самим українську державність.

15 червня був утворений виконавчий орган Центральної Ради - Генеральний Се­кретаріат на чолі з В.Винниченком.

До уря­ду увійшли С. Петлюра (секретар військо­вих справ), Б. Мартос (секретар земельних справ), В. Садовський (секретар юстиції) та інші. За партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним.

Винниченко Володимир Кирилович (1880—Ю51) — політичний і громадський діяч, письменник. Походив з селянської сім'ї, закінчив гімназію, навчався у Київському університеті.

Був членом РУП, по­тім УСДРП, з 1907 — член її ЦК. З 1903 — на професійній револю­ційній роботі.

Один із вождів української національної революції, лідер УСДРП, головний редактор " Робітничої газети", член та зас­тупник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Сек­ретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Керував робо­тою Українського національного конгресу, двох військових, селян­ського та робітничого з'їздів. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 передала Тимчасовому урядові вимогу Центральної Ради про надання Україні автономії, вів переговори з делегацією Тимча­сового уряду в Києві 29—30 червня 1917. Був автором усіх головних законодавчих актів УНР, в т.ч. чотирьох Універсалів.

9 січня 1918 Винниченко пішов у відставку з поста прем'єра. Засудив гетьман­ський переворот. 18 вересня був обраний головою Українського Національного Союзу, грав провідну роль в організації протигетьманського повстання.

З листопада 1918 до лютого 1919 очолював Директорію, був усунутий за ліві погляди, після чого виїхав за кор­дон. У 1919 організував в Австрії Закордонну групу українських ко­муністів, заявивши про перехід на відповідні позиції. В 1 920 повер­нувся в Україну, але після невдалої спроби співпрацювати з біль­шовиками знову відбув за кордон. У середині 20-х років намагався ще раз повернутися на батьківщину, але дозволу на в'їзд не отри­мав.

З кінця 20-х років жив на півдні Франції, повністю залишивши політичну діяльність і присвятивши себе літературі та публіцистиці. Автор тритомного мемуарно-публіцистичного твору " Відродження нації. Історія української революції (1917 — грудень 1919)".

На I Всеукраїнському військовому з’їзді було прийнято постанову про організацію армії – підрозділів Вільного козацтва (почесний отаман – генерал П. Скоропадський). Та значна частина ЦР не розуміла значення організації української армії: зокрема, В. Винниченко вважав, що “ не своєї армії нам... всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій”.

Проукраїнські 16 дивізій не були зняті вчасно з фронту. Пізніше при спробі пробитися в Україну вони були розгромлені більшовиками. І навіть коли більшовицькі війська рушили на Україну, М. Грушевський і В. Винниченко відмовилися від допомоги 40-тисячного українізованого корпусу, запропонованого у розпорядження ЦР генералом П. Скоропадським.