Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Філософські системи Платона та Арістотела




Вчення Сократа стало одним із джерел філософії його учня Платона (428-347 рр. до н.е.), який свідомо сформував свою філософську систему об’єктивного ідеалізму. Це була перша теоретична узагальнена система в історії філософії. Знову постало питання - що таке першооснова? Першооснову буття Платон бачив в ідеї, "ейдосі". Ідеї - це сутності речей. Реально існує не чуттєве явище предмета, а його безтілесна сутність, що не сприймається органами чуття, яка доступна лише для розуму.

Світ ідей - безтілесний, невидимий, безколірний, безформний, алемає свою чітку структуру. На вершині піраміди - Благо; потім ідеї вищої цінності категорій буття (істина, прекрасне, справедливе і т.д.); далі - ідеї фізичних явищ та процесів (рух, спокій, колір тощо), і, нарешті ідеї окремих розрядів істот (тварин, людини), ідеї предметів, створених людьми, ідеї відносин. Платон вважає, що світ ідей - це світ дійсного буття.

За Платоном природа людини – подвійна. Людина має безсмертну душу і смертне тіло. Тіло є в’язницею душі, яка і приліплена до нього. Душа має три рівні: розумний, нерозумний (чуттєвий), вольовий. Розумний рівень - це рівень мислення. Чуттєвий рівень - породжує людські пристрасті. Людина закохується, відчуває голод і спрагу. Вольовий початок спонукає людину до діяльності. Душа людини походить від надприродного світу ідей.

Завдяки душі людина здатна сприймати не лише видимість речей, матеріальну оболонку, але й їх сутність - ейдоси. Ейдоси пізнаються інтуїцією, яка є незалежною від чуттєвого сприйняття зовнішнього світу. Процес пізнання у Платона нерозривно пов'язаний з процесом самовиховання і самовдосконалення.

Учень Платона Аристотель (384--322 рр. до н.е.) виступив проти відірваності ідеального світу від матеріального. Він вважав, що кожна одинична річ є єдністю "матерії" та "форми". Існують чотири причини буття:

І) матерія, або пасивна можливість становлення;

2) форма (сутність) речей, яка є дійсність того, що в матерії дано як можливість;

3) початок руху, бо світ існує в русі;

4) мета, до якої прагне все.

Аристотель показує нерозривну єдність матеріального і духовного початків буття. Кожна річ і Космос в цілому - це нерозривна єдність форми і матерії. Сутність речі є невіддільною від самої речі. Аристотель поділяє сутності на нижчі - ті, що складаються з матерії та форми, і на вищі - чисті форми.

Вчення про нерозривність форми і матерії в чуттєвому світі зумовлює і особливості гносеології (вчення про пізнання) Аристотеля. Відзначаючи роль чуттєвого сприйняття в процесі пізнання, Аристотель одночасно надає провідну роль розуму. Він створив логіку, яку розумів як науку про доведення, а також форми мислення, необхідні для пізнання. Гносеологія Аристотеля є наукою не про знання взагалі, а про наукове знання. Весь аристотелізм наповнений прагненням до наукового пізнання, пристрастю до вивчення світу, фізики, природничих наук, а не душі, як у Сократа і Платона.



Філософські системи Платона й Аристотеля завершують класичний період у розвитку античної філософії.

 

8. Ідеї та школи завершального етапу розвитку античної філософії:

Еллінізм - це період від походів Олександра Македонського до захоплення Єгипту римлянами (з 338 р. - по 30 р. до н.е.). Занепад давньої полісної демократії, розвиток монархічної форми правління, численні державні перевороти, війни, розорення, збагачення сприяли посиленню індивідуалізму. Водночас широко розповсюджується фаталізм - віра в панування вад людиною невідворотних сил долі.

Настає період змін у змісті та основних завданнях філософії. Виникають нові філософські школи, де основна увага зосереджується на проблемах етики, моралі. Серед них особливого поширення набувають вчення стоїків, філософія Епікура, скептицизм.

Засновником стоїцизму був Зенон з Кітіону (336-264 р.р. до н.е.). Головне завдання філософії він вбачав в етиці - знання є лише засіб для надбання мудрості, вміння правильно жити. Щастя полягає у свободі від пристрастей, спокої душі, в гідній покорі долі. Увесь світ стоїки вважали творчим вогнем, бога ототожнювали з творчою силою самої природи.

Засновником іншої впливової філософської школи періоду еллінізму був Епікур (34І-272 рр. до н.е.). Як продовжувач учення Демокрита, Епікур розвинув атомістичну теорію: атоми, які відрізняються за формою і розмірами, відрізняються також і за вагою. Рух атомів не повністю підкоряється невідворотній необхідності, а має й певний мінімум свободи. Так і людина: її життєвий шлях не визначається повністю вироком долі, а й залежить від людської волі. Ідеал епікуреїзму - споглядальне життя в тиші та спокої, сповнене духовних насолод. Головною перешкодою на шляху до щастя,за Епікуром, є страх перед богами і смертю.



Скептицизм як філософська концепція, що заперечує об’єктивну істинність пізнання, остаточно сформувалась в епоху еллінізму. Засновником скептицизмубув Піррон (360-270 рр. до н.е.). Аналізуючи попередні філософські вчення, скептики прийшли до висновку щодо відносності людського знання. Тому філософ повинен відмовитися від будь-яких суджень: як категоричних, так і проблематичних. Саме таке ставлення до життя забезпечує атараксію(тобто незворушність, спокій

У ІІІ ст. н.е. виникає остання оригінальна філософська концепція античного - світу - неоплатонізм, творцем якої був Плотін (204-269 рр.). Хоча він і вважав свою систему продовженням платонізму, вона увібрала в себе й елементи філософії Аристотеля, стоїцизму. Серцевиною неоплатонізму є вчення про містичну еманацію матеріального світу з духовного першоджерела. Першоджерело всього існуючого - "Єдине". Плотін розуміє творення світу "Єдиним" як абсолютно немотивований об’єктивний процес, еманацію. Першим, що з необхідністю походить від "Єдиного", є Розум, за ним - Світова Душа.

Неоплатонізм був своєрідним завершенням античної філософії. І в той же час він виходить поза межі філософії як теоретичного світогляду. Неоплатонізм - це повернення до міфології, синтез міфології та філософії. Головне в неоплатонізмі - вчення про потойбічність, надрозумність першооснови, і про містичний екстаз як шлях до Істини.

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2018 год. (0.005 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал