Билет 24. 1.Знайдіть зайве: Сенека, Епікур, Марк Аврелій, Фалес, Парменід, Плотін

1.Знайдіть зайве: Сенека, Епікур, Марк Аврелій, Фалес, Парменід, Плотін. Відповідь поясніть.

Фалес, Парменід-Досократики, в отличие от остальніх-представителей античной философии

2. Заповніть таблицю «Функції філософських категорій»

3.)У чому сутність процесу деконструкції? Наведіть приклад деконструкції змісту одного з культурних феноменів.

Деконструкція - поняття сучасної філософії й мистецтва, що означає розуміння за допомогою руйнування стереотипу або включення в новий контекст. Деконструкція Дерріда має генетичний зв’язок з ідеями Ф. Ніцше, психоаналізом З. Фройда, феноменологією Е. Гуссерля, фундаментальною онтологією М. Гайдеггера, структуралізмом та постструктуралізмом. Показано, що саме в опорі на ніцшеанську критику метафізики (у якій метафізика поступається авторитетом перед „грою”, „інтерпретацією”, „знаком без догмату істини”), на фройдівську критику присутності „Я” для самого себе (тобто психоаналітичну критику таких понять, як „свідомість”, „суб’єкт”, „самототожність”, “безпосередня близькість й належність „Я” до самого себе”), і, врешті-решт, на ще більш радикальну гайдеггерівську деструкцію метафізики, онто-теології, визначення буття як присутності, Дерріда формулює власну дослідницьку позицію як „деконструкцію метафізичних формацій істини”.

Мішень деконструкції, а саме „метафізичні формації істини”, – це не просто низка філософських, історичних, літературних, теологічних, юридичних та мистецтвознавчих текстів чи канонів, це уся західна метафізична традиція в цілому. Отже, предмет деконструктивістського дослідження це всіляка безліч передумов, що лежать в основі наших концептуальних уявлень про мистецтво, культуру, творчість, свідомість, культурний суб’єкт, науку, здоровий глузд (дистинкція між дійсністю і видимістю, істиною і фікцією, реальним і потенціальним) тощо.

4. Поясніть вислів Тертулліана: «Вірю, бо це є абсурдним».

Подвійність середньовічної філософської парадигми простежуємо вже в добу апологетики, в історико-філософській літературі чітко розрізняють західну і східну апологетику. Перша представлена іменами Амуніція Фелікса, Квінта Тертулліана, Арнобієм, Лактанцієм; друга – Юстином, Теофілом, Іренеєм Ліонським, Іпполітом, Афіногором. До східної гілки Середньовічної філософської парадигми, безперечно належать і такі представники вже згаданої александрійської школи, як Філон, Климент, Оріген.

Грекомовна (східна) апологетика спонукувана своєю еллінською ментальністю на споглядання внутрішньої людини, неосяжних глибин духу, виявляє себе в таких серйозних філософських здобутках, як мистецтво алегоричного прочитання, тлумачення “священних текстів” так звана “екстеза”; уже згадувана “апофатична”(негативна) теологія тощо. Римська ментальність “західної апологетики” з її практицизмом орієнтувалася на зовнішні риси духовності.

Представники апологетики досить агресивно виступають із критикою античної культурно – філософської спадщини. Що є спільною між філософом і християнином. Між учнем грецької мудрості і учнем неба? – риторично запитує Квін Тертулліан. Нова, християнська “божественна” мудрість настільки глибша від старої (грецької, “земної”), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо останньої. “Син Божий пригвожджений до хреста, не соромлюсь цього, оскільки це варто сорому. Син Божий помер, - немає сумнівів у вірності цього, оскільки це безглуздо. Похований, він воскрес, - і це безсумнівно і це неможливо”[3]. За переказами Тертулліан стверджує словами: “Вірю, тому що абсурдно”.

Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватись на перший погляд. Вона набуває певного сенсу наперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога, як самого себе, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу між рабом і рабовласником полягає прірва, яку не можна подолати. Так само і до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. “Абсурдність” християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнств шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування. Крім того Тертулліанове “вірю, бо це абсурдне” – це відкриття і визнання надрозумової діяльності, яка пізнається не розумом, в вищою інтуїцією, одкровенням.

5.) Как писал в своей повести “Невский проспект” Н.В. Гоголь, “...человек такое дивное существо, что никогда не можно исчислить вдруг всех его достоинств, и чем более в него всматриваешься, тем более является новых особенностей, и описание их было бы бесконечно”. А по словам Н.А. Бердяева, “...личность человеческая более таинственна, чем мир”, ее тайна “никому не известна до конца”.

Тоесть ответ находится (пусть даже не истинный), но он порождает новый вопрос который в итоге трансформируется в старый «Что такое человек?» и так чем больше ответов тем больше все новых и новых вопросов.

Человек —это вселенная во Вселенной! И в нем не меньше тайн, чем в мироздании. Более того, человек — это главная тайна мироздания. И если мы говорим о неисчерпаемости для познания материального мира, то тем более неисчерпаем человек — венец творчества природы. Загадочность этого феномена становится тем больше, чем больше мы пытаемся проникнуть в нее. Однако бездна этой проблемы не только не отпугивает от нее, а, напротив, все сильнее притягивает к себе, как магнит.

Признаки:

1) Интеллектуальный уровень;

2) Инстинкты;

3) Самореализация;

4) Ценности.