Втрата українськими землями залишків автономії 1385 - 1480

Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіга та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та " навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської".

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392— 1430 рр). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани " великого княжіння на всій Руській землі", Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звени-городі, Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули

найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас вс енний потенціал князівства був ще значним, про що свідчш перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонськи орденом 1410 р. під Грюнвальдом.Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свцченням зростаючої дискримінації православного населення. Вцповідно до цього документа католики могли брати участь у велікокняжій раді, участь православних у державному управліні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприял

роздача католицькій церкві українських земель, заснування кітолицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Гїодільському-Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та лито ської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної бороть*в українських землях: поряд з антипольським наростає антилітовський рух, про що свідчать народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політ: ку, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського

Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452—1471 рр.) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.