Просвітництво в європейський літературі

Просветители видели в литературе важнейшее, а некоторые чуть ли не единственное оружие в борьбе за идеалы; величие искусства — в его организующей, воспитательной и мобилизующей силе.

Особенно энергично выступали французские просветители. «Великие люди, которые во Франции просвещали головы для приближавшейся революции, сами выступали крайне революционно. Никаких внешних авторитетов какого бы то ни было рода они по признавали. Религия, понимание природы, общество, государственный строй —все было подвергнуто самой беспощадной критике; все должно было предстать перед судом разума и либо оправдать свое существование, либо отказаться от него»

Разум и природа были основными критериями для просветителей. Они не хотели думать, что феодальный строй, существовавший целое тысячелетие, бывший: в свое время исторически закономерной стадией в развитии общества, теперь закономерно подлежит замене.

Просветителям казалось, что старые отношения между людьми были просто неразумны и неестественны. Например, неестественно и неразумно, чтобы дворянин кичился своей «голубой кровью», ведь на самом деле кровь у всех людей одинакова. И элементарный разум, и сама природа, по мнению просветителей, подсказывают, что все люди равны от рождения.

В XVIII в. стала очень популярной идея «естественного человека». Ликвидацию феодальных отношений (и установления буржуазного строя) просветители рассматривали как возврат к природе, как раскрытие в человеке его нормальных, естественных качеств. Естественный человек, нормальный человек противопоставлялся дворянину, с его извращенным представлением о себе, о своих правах.

Большие исторические задачи стояли перед обществом в XVIII в., острой и напряженной была идейная борьба.

Социальные процессы переходной эпохи нашли отражение в разных художественных направлениях и стилях.

Еще живут и продолжают развиваться направления, господствовавшие в XVII столетии. В изобразительном искусстве, особенно в архитектуре, во внутреннем убранстве дворцов и церквей в ряде стран еще заметную роль играет барокко. Так, в Германии именно в XVIII в. создается знаменитый ансамбль в Дрездене и строится в Потсдаме дворец Сан-Суси.

В литературе XVIII в. черты барокко проявляются слабо, но характерные признаки рококо легко обнаружить в лирике, в особенности в светских мадригалах, стихотворениях на случай, в поэмах, изображающих с большой откровенностью любовные приключения. Во Франции рококо получает большое распространение, и мотивы его встречаются у некоторых просветителей (например, в «Орлеанской девственнице» Вольтера).

Просвещение, как уже ясно из сказанного выше, не является литературным направлением. Это — идеология, нашедшая свое воплощение в произведениях разных жанров и разных направлений. Классицизм в это время не утрачивает своего значения, но обретает новое качество. Жанр классицистической трагедии давал возможность просветителям ставить острые проблемы современности, используя античные или восточные сюжеты. Так, в трагедии «Заира» и «Магомет» Вольтер обнажил опасную, антигуманистическую роль религиозного фанатизма. Гете в «Ифигении в Тавриде» демонстрирует победу духа гуманности и цивилизации над силами варварства.

Классицизм XVIII в. называют обычно просветительским классицизмом, а в конце века во Франции можно говорить о революционном классицизме.

Выдающимся завоеванием XVIIIв. является формирование просветительского реализма. Новаторским был роман XVIII в. Особенно велика в этом заслуга английских писателей Дефо, Ричардсона, Фильдинга, Смоллета.

Наряду с романом складывается и новый, реалистический жанр. в драматургии. Возникает так называемая «мещанская драма» Мещанская драма возникла в борьбе против классицизма. В ней не соблюдались единства, изображались события из жизни третьего сословия, трагические сцепы не исключали комических ситуаций (эстетика классицизма придерживалась строгого разделения жанров).

В мещанской драме можно отметить черты сентиментализма, художественного направления второй половины XVIII в. При этом грани между реализмом и сентиментализмом не всегда отчетливы.

Писатели-реалисты XVIII в. правдиво воспроизводят обстановку, детали быта, но в эту реальную среду они вписывают своего главного героя — естественного человека, носителя просветительского идеала. Такова особенность всей просветительской литературы, В пей очень трезвая, суровая критика неразумия феодального мира сочетается с иллюзиями в отношении будущего царства разума и справедливости, которое, по мнению просветителей, неизбежно должно было наступить и во имя которого они так мужественно и неутомимо сражались. Но эти иллюзии прогрессивны — они были выражением огромной веры в человека.

30. Проблема визначення жанру «Мандрів Гулівера»

Автор іронічних віршів, безлічі політичних і релігійних памфлетів, Свіфт ввійшов в історію літератури насамперед як творець великої невмирущої книги «Подорожі в деякі віддалені країни Лемюэля Гулівера, спочатку хірурга, а потім капітана декількох кораблів».

«Подорожі Гулівера» – твір, написаний на стику жанрів: це і захоплююча, чисто романна оповідь, роман-подорож; це роман-памфлет і одночасно роман, що носить виразні риси антиутопії — жанру, який ми звикли вважати таким, що належить винятково літературі XX століття; це роман з настільки ж чітко вираженими елементами фантастики, і буйство Свіфтовскої уяви воістину не знає меж. Будучи романом-антиутопією, це і роман у повному змісті утопічний теж, особливо його остання частина. І нарешті, безсумнівно, варто звернути увагу на найголовніше – це роман пророчий, тому що, читаючи і перечитуючи його сьогодні, прекрасно віддаючи собі звіт у безсумнівній конкретності адресатів Свіфтовской нещадної, їдкої, убивчої сатири, про цю конкретику задумуєшся в останню чергу. Тому що все те, з чим зіштовхується в процесі своїх мандрівок його герой, його своєрідний Одіссей, усі прояви людських, скажемо так, химер – тих, що виростають у «химери», що носять характер і національний, і наднаціональний теж, характер глобальний, – усе це не тільки не вмерло разом з тими, проти кого Свіфт адресував свій памфлет, не пішло в небуття, але, на жаль, уражає своєю актуальністю. А стало бути – разючим пророчим дарунком автора, його умінням уловити і відтворити те, що належить людській природі, а тому носить характер, так би мовити, неминущий.

У «Подорожі Гулівера» побачили універсальну сатиру на все людство. Свіфт почав цю книгу як пародію на брехню і небилиці популярного жанру подорожей. Звідси – довірливість тону оповідача, величезна кількість морських термінів, безліч дат і чисел. Однак багатством фантазії, пишнотою подробиць, енергією і ясністю стилю, а також сатиричною міццю книга Свіфта затьмарила своїх сучасниць.

У книзі Свіфта чотири частини: його герой робить чотири подорожі, загальна тривалість яких у часі складає шістнадцять років і сім місяців. Виїжджаючи, точніше, відпливаючи, усякий раз з цілком конкретного портового міста, що реально існує на будь-якій карті, він зненацька попадає в якісь дивовижні країни, знайомлячись із тими звичаями, способом життя, життєвим укладом, законами і традиціями, що в ході там, і розповідаючи про свою країну, про Англію.

У Гулівері злилися воєдино деякі риси його творця, його думки, його уявлення, якийсь «автопортрет», однак мудрість Свіфтівского героя (або, точніше, його розсудливість у тім фантастично абсурдному світі, що описує він усякий раз з винятково серйозно-незворушною міною) сполучається з «простодушністю» вольтерівського Гурона. Саме ця простодушність, ця дивна наївність і дозволяє Гуліверу настільки гостро (тобто настільки допитливо, настільки точно) схоплювати всякий раз, виявляючись у дикій і чужій країні, найголовніше. У той же час і деяка відстороненість завжди відчувається в самій інтонації його оповідання, спокійна, неспішна, несуєтна іронічність. Немов він не про власні «ходіннях по муках» розповідає, а дивиться на все, що відбувається, як би з часової дистанції, причому чималої. Одним словом, часом виникає таке почуття, начебто це наш сучасник, якийсь невідомий нам геніальний письменник веде свою розповідь. Сміючись над нами, над собою, над людською природою і людськими вдачами, які бачаться йому незмінними. Свіфт ще і тому є сучасним письменником, що написаний ним роман здається приналежним до літератури, що саме в XX столітті, причому в другій його половині, назвали «літературою абсурду», а насправді її справжні корені, її початок – осьде, у Свіфта, і часом у цьому сенсі письменник, що жив два з половиною століття тому, може посперечатися з сучасними класиками – саме як письменник, що витончено володіє всіма прийомами абсурдистського письма.